Як три українські офіцери в 1915–1916 роках воювали в Ірані

1.00

Нет

«На Близькому Сході Росія застосувала війська для “захисту законного уряду та російськомовних громадян”, Німеччина направила зброю та кошти для боротьби проти російського вторгнення, Британський флот у Перській затоці став на захист нафтовидобутку».

І це не стрічка новин за останні десятиліття, а лише можливі заголовки до реальних подій, що відбувалися більш як 100 років тому в Ірані під час Першої світової війни, пише видання Texty.org.ua [2]. Подій, у центрі яких опинилося троє українців із Галичини. На превеликий жаль, про свої пригоди в Ірані вони залишили вкрай мало свідчень, проте деякі обставини все ж таки можна висвітлити.

Постріли в Сараєві 28 червня 1914 року перекреслили плани мільйонів людей, започаткувавши війну, яку спершу назвали Великою, а згодом Першою світовою. І не секрет, що по обидва боки фронтів — у російській та австро-угорській арміях — опинилося багато українців.

Для лейтенанта Богуслава Шашкевича, оберлейтенанта Осипа Букшованого та фенріха (молодшого лейтенанта) Володимира Свідерського 1915 рік обернувся російським полоном і довгим шляхом у табори полонених Туркестанського краю. Шашкевич потрапив до Ашхабада, а Свідерський — до Ташкента.

Читайте також: Юзеф Пілсудський проти України: імперський дискурс [3]

Богуслав Шашкевич

Втеча

Охорона була слабкою, бо в Туркестані (загальна назва в Російській імперії для середньоазійських колоній) залишилося вкрай мало регулярних військ, а адміністрація покладалася передусім на великі простори та важкі географічні умови. Проте сміливці, які намагалися втекти, все ж таки знаходилися. З кінця 1914 року й протягом 1915-го до сусідніх Ірану й Афганістану втекло 489 солдатів та офіцерів. Серед них і Свідерський та Шашкевич, який у листопаді 1915-го вирушив до Ірану

Володимир Свідерський на передньому плані в окопі

А от Осип Букшований, уродженець Гуцульщини, втік, навіть не доїхавши до Туркестану. Очевидно, у полоні йому вдалося приховати достатню суму австрійських крон, якими й скористався, щоб потрапити на волю. За ці гроші він знайшов провідника до іранського кордону і роздобув цивільний одяг.

Осип Букшований із турецькою військовою медаллю Harp Madalyası. Нею нагороджували за мужність у боях під час Першої світової війни. Всередині півмісяця зображений якраз особистий знак/печатка Мехмеда V

А потім, під час зупинки пароплава з полоненими в Саратові, Букшований переодягнувся й просто вийшов у місто. З провідником дістався до Тифліса (Тбілісі), але далі в бік кордону з Іраном ходили тільки військові поїзди.

Тому він повторив свій маневр — купив у російських солдатів уніформу й разом із ними дістався до прикордонного міста Джульфа. Далі текла річка Аркас, а за нею починалася територія нібито нейтрального Ірану. Проте і в самому Ірані тоді все було не так просто.

Сфери впливу в Ірані

Ми часто сприймаємо інші країни, про які знаємо мало, як моноетнічні. В уявленні більшості обивателів західних країн Російська імперія і Радянський Союз (понад 100 різних корінних народів та етносів) довгий час були населені тільки «росіянами».

Іран у цьому сенсі теж мав і досі має строкатий етнічний і культурний склад: іраномовні народи, серед яких курди та белуджі й досі борються за свою незалежність від Тегерана, тюркомовні народи, а також араби, компактні громади євреїв, вірмен та ассірійців.

Читайте також: Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 1 [4]

Сучасна етнічна мапа Ірану

А ще багато етнічних груп мало власний розподіл на десятки менших племен і родів, між якими в тогочасному Ірані існувала складна система ієрархії та зв’язків. Наприклад, тодішня правляча Каджарська династія походила від тюркського кочового племені каджарів із півночі Ірану. Багато представників військової та політичної еліти, які переселилися ближче до столиці, також були тюркського походження. Чимало племен, і це теж важливо, досі були кочівниками або ж напівкочівниками.

На той час за вплив над не дуже самостійним Іраном змагалися Російська й Британська імперії. Обидві мали протяжний сухопутний кордон з Іраном, обидві, не соромлячись, втручалися в його внутрішні справи, обидві силою та підкупом просували власні компанії та товари.

Фактично вся банківська сфера, залізниці, видобувна промисловість перебували в руках іноземних компаній, які ревно берегли свій контроль від втручання іранського шаха. У результаті іранські торгівці та підприємці, які платили податки до скарбниці, не витримували конкуренції й розорялися.

Мапа Ірану та Перської затоки. 1910 рік. Видавництво Джонсона, Британія

А щоб отримати якісь податки з кочівників або жителів віддалених гірських територій, шахський збирач мав з’явитися в супроводі численного й добре озброєного загону. Брак коштів шахська скарбниця намагалася компенсувати позиками, й обидві імперії із задоволенням їх надавали, небезпідставно очікуючи, що їх витратять абсолютно неефективно.

Наприклад, російську позику 1900 року шах майже повністю витратив на власну поїздку до Європи. Цікаво, що позики Ірану Російська імперія надавала в той час, коли сама за розміром зовнішнього боргу посідала перше місце у світі.

Майже століття минуло в запеклій конкуренції між росіянами й британцями в Азії, породивши з британського боку такий термін, як «велика гра» Кіплінґа, а з російського — вираз «англичанка гадит», доки в 1907 році імперії таки не уклали угоду й офіційно не поділили Іран на сфери впливу.

Росіянам тоді це так сподобалося, що й через 100 років сучасна Росія прагне офіційного переділу сфер впливу.

Російська каральна експедиція

Кількість іноземців та їхньої недоторканної власності в Ірані збільшувалася, а разом із цим частішали й конфлікти з місцевими. У відповідь на напади місцевих росіяни проводили аналог сучасної «спеціальної воєнної операції» — висилали до Ірану каральну експедицію. Іменем російського військово-польового суду вони виносили полоненим смертні вироки, а на норовливі племена накладали вимогу відшкодувати збитки.

Повішені революціонери в місті Тебриз. На задньому плані позують представники російських окупаційних військ, 1911 рік

Багатьом іранцям такий стан справ, звісно, не подобався, як і влада Каджарських шахів, які допустили це. У 1905 році все незадоволення вилилося в Конституційну революцію, яку придушити власними силами шах уже не міг. Проте й тут втрутилися росіяни, і до 1911 року всі повстання були жорстоко придушені, а іранський уряд зобов’язався задовольнити вимоги імперій, зокрема забезпечити захист у країні ексклюзивних економічних інтересів Росії та Британії.

Читайте також: Нація не може собі дозволити бути слабкою. Ми з кров'ю і м'ясом відриваємося від імперії [5]

Нейтралітет, на який не зважали

Коли почалася Перша світова війна, Іран поспішив заявити про свою нейтральність. 1 листопада 1914 року Османська імперія оголосила війну Росії, 5 листопада — Британії й офіційно стала союзницею Німеччини й Австро-Угорської монархії.

На оголошений іранцями нейтралітет турки не зважали, бо на півночі Ірану ще з часів придушення Конституційної революції стояв російський Азербайджанський загін. Тож османські війська пішли проти нього в наступ, захоплюючи іранські міста. І хай там як дивно сьогодні це прозвучить, багато курдських племен воювало на боці саме турків.

Зрештою Росія перекинула до Іранського Азербайджану нові сили, а на півдні британський флот висадив війська, сформовані переважно з індійців. Останні мали захистити нафтодобувний район Абандану у власності Англо-Перської нафтової компанії. До речі, у 1954-му ця компанія змінила назву на всесвітньо відому British Petroleum Corp. До травня 1915 року росіяни остаточно вигнали турків за межі Ірану.

Німці

Але в турків були союзники — німці. Військами вони не дуже допомогли, бо залізниця не працювала і їх не можна було швидко перекидати. Тому вирішили обійтися на Близькому Сході невеликими силами. У межах цього плану, зокрема, посилювали боєздатність османської армії німецькими генералами й офіцерами, бо з деякими власними турки мали великі проблеми.

Наприклад, військовий міністр Енвер-паша, незважаючи на свою посаду, у листопаді — грудні 1914 року вирішив особисто очолити наступ турецької армії проти росіян. Про логістику, зв’язок і розвідку окремих підрозділів на протяжному гористому фронті дбав він не дуже, зате полюбляв втручатися в накази командирів корпусів.

Якось дійшло до того, що він особисто обирав позиції для батарей. Сьогодні таку поведінку назвали б мікроменеджментом і вона не віщувала б нічого хорошого. Для турків той наступ закінчився болючою поразкою під Сарикамишем.

Інший напрямок — спроби використати релігію й закликати мусульман почати «священну війну». 13 листопада 1914 року султан Мехмед V (а османські султани також мали релігійний титул халіфа — вождя всіх мусульман) закликав до джихаду проти росіян і британців.

Варто зазначити, що противники Центральних держав діяли схоже: Британія успішно підбурювала до повстання арабські племена, чиї землі контролювала Османська імперія. А росіяни закликали до повстання проти османів християн-вірмен. Проте більшість жителів Ірану були шиїтами, тож заклик османського султана-суніта проігнорували.

Читайте також: Спецслужби України. Перемоги і поразки останнього століття [6]

Археологія та шпигунство

Та й у щирість намірів османів звільнити їх від європейського колоніального впливу вони не дуже вірили, добре пам’ятаючи одвічне протистояння Ірану й Османської імперії в цьому регіоні. Тоді в справу активно втрутилися німецькі дипломатичні представники в Ірані та німецькі військові місії, на одній із яких, а саме на місії капітана Фріца Кляйна, варто зупинитися детальніше.

Цікаво, що до цієї місії увійшло багато німецьких археологів. Треба визнати, що кіношний образ «Індіани Джонса» (звісно, дещо гіперболізований) з’явився не на порожньому місці, а шпигунство й археологія тоді активно рухалися пліч-о-пліч. Наприклад, британець Томас Лоуренс до війни проводив археологічні розкопки в місті Каркаміш на кордоні сучасної Сирії та Туреччини, а під час війни став відомий як британський офіцер Лоуренс Аравійський, що підняв масштабне арабське повстання проти турків.

І поки більша частина німецької військової місії прямувала до Багдада, Фріц Кляйн спробував залучити до союзу з Німецькою імперією і шиїтів, тому вирушив до міста Кербела, їхнього святого місця паломництва. Місцевий впливовий шейх Алі тоді по-королівськи пригостив німців «сотнями мисок різноманітних східних страв», проте про свою вигоду не забував ані на мить.

Англійці ж платили шиїтським лідерам Наджафа й Кербели кошти за підтримання спокою, тому від німців вимагалися гроші як компенсація за припинення їх надходження. Німці також дбали лише про свої інтереси і навіть дійшли до обіцянок підтримати шиїтів у боротьбі проти османського панування. Зрештою, отримавши 50 000 рейхсмарок, священнослужителі Кербели таки закликали шиїтів до «священної війни» проти Британії та Росії.

Найбільший успіх цієї місії датується 22 березня 1915 року, коли німецький диверсійний загін підірвав британський нафтопровід протяжністю 350 кілометрів поблизу міста Ахваз.

Британський нафтопровід в Ірані

Упродовж наступних тижнів союзні німцям арабські племена баві та бані-туруф здійснили й нові напади. Вони підпалювали нафту, що виливалася з пошкоджених труб, перерізали телефонні лінії між родовищами та Абаданом, грабували склади нафтової компанії.

Британці кинулися в погоню за диверсантами, тому німці під виглядом арабів спробували дістатися річкою на північ до турецьких військ. Британських військових вони таки змогли обдурити, тільки не інші арабські племена, які не раз грабували чужинців. Спочатку німці втратили коней, потім годинники, одяг, взуття та білизну. Повертатися їм довелося більш як 100 кілометрів босоніж і в лахмітті.

Учасники німецької диверсійної групи, які підірвали британський нафтопровід. Коли диверсанти поверталися, їх начисто обібрали місцеві

Тоді ж Насір Хан Сардар Джанг, вождь місцевого племені бахтіарів, зробив британцям «пропозицію, від якої неможливо відмовитися»: за регулярну плату обіцяв гарантувати безпеку працівникам і власності нафтової компанії в межах його племені. Зіставивши можливі втрати й розмір платні, яку хотіли бахтіари, британці погодилися.

Після цього вождь надіслав повідомлення з погрозами племенам баві й бані-туруф і наказом негайно покинути його землі. Останні були змушені відкочувати й потрапили в залежність від іншого арабського племені кабіан, яке мало підтримку Британії. Згодом вони навіть взяли на себе нове завдання охороняти трубопроводи й установки в регіоні.

Читайте також: Національні меншини Києва 1920-1930 рр.: демографія, соціальне становище, мова та побут [7]

У таких умовах німці та османи вирішили віддати перевагу іншим регіонам Ірану. Влітку й восени 1915 року німецькі консули й агенти по всьому Ірану наполегливо закликали місцевих мешканців до збройного повстання проти британців і росіян. А головне — змогли заручитися підтримкою багатьох членів іранського уряду й меджлісу і намагалися схилити на свій бік 19-річного Ахмад-шаха. Ще один успіх німців — вони схилили на свій бік іранську жандармерію.

Тоді в Ірані було лише два регулярних підрозділи: Перська козача бригада і згадана жандармерія. Перша була «козачою» не через присутність у ній козаків, а саме через кавалерійську підготовку. Керували нею російські офіцери-інструктори, яких присилав російський Генеральний штаб.

А жандармерія мала займатися охороною шляхів сполучення і порядку у великих містах. Для її організації запросили шведських офіцерів, на що Британія і Росія дали згоду. Між цими двома формуваннями відразу виникло неоголошене протистояння, схоже на протистояння героїв із роману Дюма.

Охочих разом із німцями нашкодити росіянам і британцям в Ірані вистачало, але їхні цілі часто різнилися. Прихильники джихаду (муджахіди) бажали запровадження норм ісламського права і вигнання європейців. Німці розглядалися лише як тимчасові союзники.

А от прихильники революції (фідаї) хотіли лише обмежити вплив європейців, як і абсолютну владу шаха. Метою ж було встановити конституційну монархію та модернізувати країну. На спроби німців розпалити джихад вони дивились як на щось застаріле.

Ну а численні племена хотіли домогтися більшої незалежності та привілеїв від центрального уряду. За союз вони часто вимагали в німців грошей, а плату далекоглядно приймали не банкнотами, а золотом. Золота німцям якраз і не вистачало, бо залізниця не працювала, а морські комунікації контролювали флоти Антанти. І німецькі агенти знайшли оригінальний вихід — грабували сейфи британських компаній або російські склади килимів і віддавали захоплене племенам як плату.

Шашкевич, Свідерський і Букшований

У таких умовах до Ірану й прибули втікачі з російського полону, зокрема Шашкевич і Свідерський. Передусім вони шукали австрійські та німецькі консульства, щоб ті допомогли їм повернутися додому. Останні ж вирішили задіяти цих утікачів-військових у власних цілях. Близько 300 вояків австро-угорської армії німці розмістили в таборі поблизу Тегерана, озброїли їх і часто призначали командувати загонами найнятих кочівників. Там і служили далі два українці.

Восени 1915 року через масові заворушення британці й росіяни покинули міста Ісфаган, Шираз, Єзд та Керманшах і перебралися під захист або до британських військ поблизу Ахваза та Бушера, або до російських військ у північних районах. Звісно, Росія не планувала просто сидіти й очікувати втрати свого впливу в Ірані. Імперія «завдала удару у відповідь». У вересні 1915 року в порту Ензелі висадилася російська бригада, яка окупувала місто Решт, столицю провінції Гілян. Місцеві відповіли партизанським рухом так званих дженгелі, тобто лісовиків, проте росіян це не зупинило.

Щоб непрозоро натякнути іранському уряду утримуватися від пронімецьких симпатій, наступним бригада окупувала Казвін — місто лише за 130 кілометрів від Тегерана.

А тим часом в епіцентр цієї колотнечі прибув Осип Букшований. 23 жовтня 1915 року він саме перейшов річку Аракс, роздобув цивільний одяг і дістався до Тебриза, де обміняв в американського консула 800 крон на місцеві гроші.

Але затримуватися в місті було небезпечно — там уже давно стояла російська бригада і діяла російська контррозвідка. Тож через вісім днів подорожі Букшований дістався до Казвіна, який саме окупували росіяни.

У місті від одного високопоставленого іранського поштового службовця він дізнався, що в порту Ензелі ще з 30 жовтня почав висадку додатковий російський експедиційний корпус під командуванням генерал-лейтенанта Миколи Баратова, а також про плани корпусу рухатися на Тегеран.

4 листопада Букшований дістався до столиці, де негайно відшукав військового аташе полковника Геллера. І того самого дня втікача з полону зарахували до австро-угорського підрозділу в Тегерані.

Тим часом до міста Кередж, уже менш як за 30 кілометрів від столиці, прибув російський козачий полк, спровокувавши в Тегерані неабияку паніку. Тож 13 листопада Геллер наказав Букшованому вирушати з австро-угорським загоном у Керманшах, а сам разом із 4 офіцерами і 35 солдатами ще на якийсь час залишився в місті.

Бої

Зрештою німецька, австрійська й турецька місії та низка депутатів меджлісу покинули Тегеран і вирушили до міста Кум. Там останні створили Національний комітет захисту ісламу, все ще сподіваючись, що шах і його уряд переберуться до Ісфахана й очолять спротив.

Але марно — страх шаха перед Росією та Британією переважив. Тоді іранська жандармерія відкрито перейшла на бік комітету та німців і 22 листопада 1915 року в місті Хамадан обеззброїла загін Перської козачої дивізії. У відповідь корпус Баратова розпочав наступ проти коаліції жандармерії та ополчень союзних німцям племен — муджахідів і фідаїв.

Серед цієї строкатої коаліції лише жандармерію можна вважати регулярним підрозділом. Проте її попередня підготовка була націлена саме на виконання військово-поліцейських обов’язків, а не на бої на фронті.

Що ж до племінних ополчень — фідаїв і муджахідів, то вони могли б непогано показати себе в партизанській війні проти російських комунікацій і тилових частин, але навіть за гроші й під керівництвом офіцерів німецької та австро-угорської армій не могли утримувати бойові позиції, особливо під ворожим артилерійським вогнем, бо не мали ні досвіду, ні бажання.

Тож перемога регулярних російських військ у таких умовах була очікуваною. Після поразки на гірських перевалах, яких в Ірані вистачає, 16 грудня іранці без бою залишили Хамадан, а 22 грудня — Кум. Того самого дня поблизу селища Робат-Керим, що за 30 кілометрів від Тегерана, росіяни розбили загін фідаїв еміра Хишмета.

Тим часом 30 листопада 1915 року загін австро-угорських військ дістався до Керманшаха, де Фріц Кляйн, уже майор, став їхнім командувачем. Довкола цього міста активно готували нову оборону проти росіян. У січні 1916 року подивитися на підготовку до оборони Керманшаха особисто з Іраку прибув Гольц-паша, він же німецький генерал Кольмар фон дер Гольц, який тоді очолював турецьку 6-ту армію.

Під його командуванням турки якраз перемогли на південь від Багдада британську армію і в грудні оточили її поблизу міста Ель-Кут. Іранські демократи теж прибули з Кума до Керманшаха й створили опозиційний іранський уряд.

Багато німецьких та австро-угорських офіцерів отримали тоді у своє командування загони іранських повстанців і вели їх до бою. Зокрема, командні посади обійняли й українці Богуслав Шашкевич, Володимир Свідерський та Осип Букшований.

Останній у звіті згадував про це так: «…Разом із одним фенріхом та 30 вояками був відряджений на фронт до міста Генух у Курдистані (ймовірно, все ж таки місто Сахне. — Авт.). Там я отримав під свою команду близько 2 тисяч перських розбійників (очевидне перебільшення щодо кількості. — Авт.). Із цим загоном я багато разів вступав у сутички з росіянами й у цих боях втратив трьох австрійських солдатів».

Шашкевич і Свідерський також згадували, що командували загонами курдів.

Важливі бої відбулися на перевалах поблизу міста Кангавар, де росіяни знову мали успіх. Після цього сподівань утримати район Керманшаха більше не було. І пронімецькі сили з боями відступили до Іраку. А 26 лютого росіяни зайшли в покинутий Керманшах.

Потім вони поширювали дезінформацію, що перед тим німецький військовий аташе Георг фон Каніц буцімто присягнувся честю офіцера таки утримати місто, а коли зробити це не вдалося, з відчаю застрелився. Такий фінал для головного «лиходія», яким вважали його росіяни, справді драматичний, проте нічим не підтверджений. А от за версією пронімецької іранської газети Kaveh Каніц загинув ще 16 січня 1916 року, задовго до падіння Керманшаха, і саме в цей період він справді зник із російських розвідувальних звітів.

Епідемії

Бої в Ірані на деякий час припинилися, а на сцену вийшов новий учасник — епідемії. У квітні 1916 року на малярію захворів Осип Букшований, тож його відправили через Багдад і Стамбул до Відня.

Після нього через хворобу до Австро-Угорщини відправили Шашкевича, а за ним і Свідерського. За участь у боях в Ірані усі троє отримали турецькі медалі Harp Madalyası. Тоді хвороби серед європейців у Близькосхідному регіоні були такі поширені, що навіть Гольц-паша помер від тифу 19 квітня 1916 року, не доживши кілька тижнів до капітуляції оточених британців.

Не оминули епідемії й корпус Баратова. Через них і через пізніший наступ турецької 6-ї армії росіяни навіть відійшли від ірансько-османського кордону на північ. Тож війна в Ірані продовжилася, але вже без цих трьох українців. Залишається сподіватися, що знахідки в архівах Відня чи Берліна дадуть змогу все ж таки доповнити їхню історію.

—

Олексій Васечко [8], опубліковано у виданні Texty.org.ua [2]

Читайте також: