Як українці бачать свою державу після війни?

1.00

Нет

Кого саме з мешканців тимчасово окупованих території (ТОТ) необхідно притягати до відповідальності? Яким має бути адміністрування на деокупованих територіях? Які виклики бачать українці для післявоєнного відновлення країни?

Коли Україні потрібно розробляти план дій переходу від війни до миру, хто має бути ініціатором цієї концепції перехідного правосуддя, чи має держава підтримувати зв’язки з мешканцями тимчасово окупованих територій (ТОТ)?

Харківський інститут соціальних досліджень поставив за мету дослідити шляхи сприяння порозумінню в суспільстві після того, як війна закінчиться перемогою України. Для цього соціологи у листопаді методом особистих інтерв’ю опитали 3 018 респондентів на підконтрольних українському уряду областях. Статистична похибка з ймовірністю 0.95 не перевищує 2%.

Публікуємо основні результати дослідження [2].

У Харківському інституті соціальних досліджень відзначають, що у більшості доленосних питань для держави українці демонструють єдність та згуртованість. Експерти називають це унікальним і переконані, що у ній криється великий ресурс та потенціал для конструктивних змін задля успіху перехідного правосуддя [3].

Післявоєнні конфлікти та громадське непорозуміння між різними категоріями українців не сприймаються як вірогідні сценарії. Проявом згуртованості є й помітне покращення ставлення до української влади. Певна напруга є хіба що в мовному питанні — ставленні до російськомовності в Україні.

Віра в перемогу

95% українців вважають можливим повернення ТОТ під контроль України. Це, як зауважують фахівці, є основою для відновлення зв’язків з мешканцями ТОТ.

Помітно категоричною також є думка, що заради завершення війни Україна не повинна йти на жодні компроміси, ані щодо втрати територій, ані щодо членства в НАТО, ані щодо членства в ЄС, ані щодо статусу російської мови.

Перемогою у війні над російським агресором більшість українців вважатиме повернення до кордонів 1991 року, тобто разом з окупованими територіями Донецької і Луганської областей та Кримом [4]. Також для вагомої кількості громадян перемогою у війні стане визнане лідерство України в Східній Європі.

По 8% українці обрали тезу, що повернення до кордону 24 лютого 2022 року та розпад Росії на кілька держав будуть перемогою для України.

Три чверті вважають, що окупація Криму є частиною великої війни Росії.

Підтримка зв’язків із жителями тимчасово окупованих територій

85% вважають, що варто зберігати зв’язок із жителями окупованих територій. Розподіл на це запитання майже однаковий в різних соціально-демографічних групах учасників опитування.

Загалом ставлення українців до російського паспорта, який Росія з різних причин видавала жителям ТОТ, є досить толерантним. Значна частина опитаних взагалі не визнає це громадянством і відповідно пропонує ігнорувати ці “папірці”.

Багато хто готовий виправдовувати отримання російських паспортів, якщо це було зроблено вимушено, заради виживання в умовах окупації.

Провідний експерт Харківського інституту соціальних досліджень Андрій Черноусов вважає, що такий рівень розуміння того, чому частина співвітчизників беруть російські паспорти, дозволить у майбутньому після війни знайти спільну мову між громадянами.

Водночас певна кількість опитаних (14%) вважає це злочином, за який має наставати покарання. Зокрема, так сприймається отримання громадянства РФ як жителями територій, що були тимчасово окуповані після 24 лютого 2022 року, так і жителями тимчасово окупованого в 2014 році Криму.

За словами Альони Луньової, директорки з адвокації Центру прав людини ZMINA [5], підтримка таких зв’язків залишається актуальною для населення вже не перший рік. Вона розказала про динаміку ставлення українців до російського паспорта.

“У порівнянні із 2021 роком, цьогоріч збільшилася кількість людей, які не визнають громадянство, яке отримане на окупованих територіях, і зменшилася кількість тих, хто ставиться до набуття такого громадянства із розумінням. Але одночасно, хоч і не суттєво, збільшилася кількість тих, хто вважає отримання російського громадянства злочином. Наприклад, щодо Криму так вважали 9,9 % у 2021-му і 14% у 2022 році”, – коментує Альона Луньова.

Важливо, що законодавство України чітко окреслює позицію держави про те, що примусове набуття українцями в окупації громадянства РФ не визнається Україною та не є підставою для втрати українського громадянства, додає Альона Луньова.

Думка, що російське громадянство, отримане на тимчасово окупованих територіях і в Криму, не варто взагалі визнавати громадянством, є дещо більш поширеною в західних, центральних та північних областях України. А більше розуміння українці з російськими паспортами можуть почути на Сході, Півдні та в Києві. Втім, попри певні розбіжності, ці дві позиції є домінуючими у будь-якому куточку України, зауважують дослідники.

Майбутнє ТОТ

Соціологи виявили різні думки щодо найкращих методів адміністрування на деокупованих територіях. Найбільш поширеним вибором респондентів є керування за допомогою військово-цивільних або військових адміністрацій. Утім, стосовно адміністрування у визволеному Криму думки розділились. Трохи більше голосів за збереження півостровом статусу автономії.

Суттєвих розбіжностей у цих питаннях в різних соціально-демографічних групах соціологи не побачили.

Дослідження показало високий запит суспільства на відповідальність за відкритий колабораціонізм. Передусім це стосується комбатантів та співробітників, особливо керівників органів окупаційної влади.

Як відомо, в Україні 14 березня набув чинності закон “Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність)”. За цим законом, за провадження господарської діяльності у взаємодії з представниками держави-агресора введено кримінальне покарання від штрафу до 170 тисяч гривень до позбавлення волі строком до п’яти років. Цей документ також визначив поняття “колабораціонізм”.

5 серпня 2022 року уряд схвалив напрацьовані Мінреінтеграції законопроєкти, які спрямовані на уточнення питань кримінальної відповідальності за колабораціонізм. Уточнення було необхідне, бо формально під кримінальну відповідальність могли підпадати люди, які жодним чином не шкодять Україні, а вимушені працювати, щоб прогодувати власні родини та підтримувати життєдіяльність своєї громади: наприклад, лікувати хворих або забезпечувати роботу об’єктів критичної інфраструктури. Схвалені законопроєкти подані на розгляд Верховної Ради, а отже учасники опитування висловили свою думку, за які конкретні вчинки жителів ТОТ мають притягати до кримінальної відповідальності, себто кого слід вважати колаборантами.

Найбільше українці підтримують пропозицію щодо кримінального засудження тих, хто співпрацював з окупантами. Колаборанти, які працювали, передусім на керівних посадах, в органах окупаційної влади, мають бути позбавлені права займати певні посади.

Крім цього, доволі популярною є думка, що явні колаборанти мають пройти процедуру підтвердження громадянства України. Проте дещо іншу думку висловлює майже третина опитаних: жодного обмеження прав для цих людей не повинно бути, тому що життя в окупації саме по собі не є злочином, а отже карати за це пересічних громадян не треба.

Щодо того, як має відбутись правосуддя на деокупованих територіях України, існують дві найбільш поширені думки – або це суто внутрішні правові питання української держави, або справи повинні розглядатися українськими суддями, але із залученням міжнародних фахівців.

Дослідники зафіксували розбіжності у відповідях жителів різних регіонів. Так, до прикладу, ідея міжнародного трибуналу має найбільшу підтримку киян, а бажання залишитись суто в межах українського законодавства — на Півдні і Заході.

Післявоєнне порозуміння

Оскільки Росія воює проти українців не лише зброєю та ракетами, а й “психологічними спецопераціями”, дослідники вирішили запитати респондентів про їхнє бачення стосунків між групами.

В цілому українці позитивно оцінюють перспективи післявоєнного громадського порозуміння між різними групами співвітчизників – між військовими та цивільними, переселенцями та місцевими жителями, мігрантами в інші країни та тими, хто залишився в Україні, україномовними та російськомовними.

Автори дослідження вказують на найбільші побоювання щодо можливих конфліктів на мовному ґрунті. Утім, навіть в цьому випадку 82% опитаних зазначають, що стосунки між україномовними та російськомовними залишаться добрими або принаймні задовільними.

Саме ймовірність непорозуміння на мовному ґрунті викликало певні розбіжності у відповідях респондентів, які спілкуються українською та/або російською, а також жителів різних регіонів, на які накладається також мапа розповсюдження мовних практик. Зокрема, порівняно більш конфліктним це питання бачать ті респонденти, які не користуються російською в побуті серед жителів західних областей України.

Цілком позитивним зберігається ставлення українців, які залишаються в країні, до своїх співгромадян, які від початку війни виїхали за кордон, коли мова йде про вимушений переїзд жінок, дітей, людей похилого віку. Майже кожний п’ятий респондент вважає, що рішення про виїзд з країни є невід’ємним правом кожного громадянина України.

“Ми навчаємося поважати вибір іншої людини і сприймати його. Це також важливо для післявоєнного порозуміння”, – з оптимізмом прокоментував Андрій Черноусов.

Дослідження засвідчило збільшення довіри українців до органів державної влади.

Дослідники додали питання про ставлення до церкви, оскільки воно, як вони прогнозують, залишатиметься важливим для громадян.

Післявоєнне відновлення

Після перемоги Україна має долати наслідки війни, але, окрім безпосередньо руйнувань, пошкоджень і втрат, країні заважатиме відновлюватись і корупція. Українці усвідомлюють цю проблему і сприймають її як серйозний виклик.

Перепонами у післявоєнному відновленні України після перемоги, як оцінюють громадяни, будуть насамперед наслідки цієї страшної війни – велика кількість постраждалих та зруйнована інфраструктура країни, економічні складнощі з наповненням бюджету і корупція. Решта проблем не здається загрозливою такою ж мірою.

Відповіді на це запитання в різних соціально-демографічних групах мають приблизно однаковий розподіл.

Альона Луньова звертає увагу, що 45% респондентів обрали серед викликів післявоєнного відновлення велику кількість потерпілих від війни. Правозахисниця звернула увагу, що наразі законодавець не визначив категорію постраждалих унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, які можуть претендувати на компенсації.

“Перед державою стоїть завдання визначитися з тим, які категорії осіб є постраждалими, і забезпечити можливу підтримку й допомогу особам, які постраждали, щоб це не стало післявоєнним викликом… Це може бути частина того, що Росія нам виплатить або через конфісковані активи Росії. Але Україна має зробити свою домашню роботу”, – прокоментувала правозахисниця.

Попри вищі показники довіри громадян до органів влади, українцям бракує інформації, зокрема про своїх співгромадян на ТОТ, про плани повернення цих територій і встановлення миру, про наслідки деокупації.

Андрій Черноусов вважає, що про кожен свій крок державний орган має зрозуміло розповідати, щоб у співгромадян була упевненість у завтрашньому дні. Автори дослідження також відзначають, що найкращими майданчиками для обговорення цих тем є телебачення, соціальні мережі, канали і пабліки у месенджерах.

—

Микола Мирний [6], опубліковано у виданні ZMINA [7]

В тему:

Як українці бачать свою державу після війни? – дослідження