Як з музеїв Украіни зникли танки

1.00

Нет

Військовий музей — засіб виховання майбутніх патріотів чи можливість набити кишеню?

Перебуваючи в багатьох військових музеях світу, завжди відчуваєш захват від ставлення людей до своєї історії, історії своїх Збройних Сил, історичних реліквій та підходу до подачі історичного матеріалу.

Тому і виникає одразу декілька запитань, чому Україна — така багата на історичні події, країна, яка весь час перебувала під впливом різних імперій, весь час приймала участь в війнах, країна, яка дала світу безліч прикладів героїзму, тисячі героїв різних епох та творців військовї думки та незліченну кількість досягнень, чим ми вправі пишатися, — в цей же час пасе задніх навіть серед найближчих сусідів у питанні збереження та донесення цінності власної воєнної історії.

Для прикладу хотів би звернути увагу на Національний військово-історичний музей України. Знайомство моє з цим закладом досить давнє: як людина, що цікавиться воєнною історією, бував у всіх філіях музею, і можу запевнити, що є там на що подивитися.

Поряд з цим, завжди після відвідування залишався присмак музейної примітивності. Начебто є площадка військової техніки у Луцьку, але чому вона тільки саме в Луцьку? І чому, наприклад, в багатьох музеях світу представлено безліч рідкісних експонатів, є можливість і танк подивитися зсередени, і оцінити їх ходові якості на окремих показах — а в Україні — ні? «Там», в будь-якому випадку, техніка представлена так, що ви розумієте, яка це машина, для чого і як працюють всі вузли та агрегати.

А у нас, крім того, що самі танки та інша техніка — це лише мізерне зібрання тієї техніки, що списана в кінці 90-х із ЗСУ, до того ж вона понівечена до невпізнаності. Лише сама назва чого варта — «Волинський регіональний музей воєнної техніки та українського війська», а по факту саме так і виглядає наше військо зараз: понівечене, розкрадене, залишене на призволяще, але яке тримається, але бореться та врешті-решт досягне перемоги.

Тут, на мій погляд, і полягає головна проблема збереження історії, — «проблема голови», тобто людей, які займаються даною справою.

Музей було створено шаблонно, штамповано, з підходом «наставимо, що маємо — якось воно буде». Таким він є і зараз, позаяк головна будівля після того, як там похазяйнували представники однієї із громадських організацій, взагалі залишилась в розваленому стані.

Та вся ця історія зі створенням музею саме в Луцьку, передачею його у приватні руки, а потім публічне лицарське відвойовування, — все це блудливі ігри колишнього директора музею Віктора Васильовича Карпова, якому вкрай необхідно було створити музей у себе на батьківщині, аби мати просту можливість в будь-який час поїхати до дому. А ось про розвиток музею, роботу з поповнення хоча б експозиції техніки, особливо думати не хотілось. От і звезли те, що дали, і поставили на тому крапку.

Хочеться зазначити, що Україна має величезний потенціал з поповнення музейних фондів зразками військової техніки і особливо — періоду початку Другої Світової війни. Адже саме на території Волинської області точилися перші бої радянсько-польського протистояння у 1939 році, саме тут та в сусідній Ровенській області відбулась наймасштабніша танкова битва Другої Світової — трикутник «Луцьк — Броди — Рівно», де в боях зійшлися частини шістьох радянських танкових корпусів та головний кістяк танкової групи Клейста, сотні залишених та підбитих одиниць техніки вкривали ці поля.

Тобто, існує велика вірогідність того, що в болотистій місцевості ще знаходяться ті експонати, що могли б стати прикрасою військового музею. Але... Не цікавили директора В. Карпова ні розвиток, ні пошук чи навіть зберігання того, що було в фондах самого музею.

Ось яскравий приклад. Німецький танк Т-ІІІ, до речі, діючих таких експонатів в світі всього пару одиниць. І ось вдача, танк сам прийшов в руки, точніше сказати, його було піднято з річки Новий Буг якимось пошуковцем, що намагався вивезти танк за кордон, та планам якого завадила митна служба та прикордонники. Пан Кузьмук гримнув ногами чи то кулаком по столу — передати танк музею, там йому належне місце. І був би правий, адже по закону саме в державних музеях має зберігатися все підняте на поверхню землі чи з води.

Але Віктор Карпов теж знав ціну подібним витворам військової думки і був зовсім не проти кармани поповнити. Танк з легкої подачі Карпова начебто перекочував на добре відомий вмілим списанням грошей на ремонт БТРів танкоремонтний завод, на якому співробітники і досі пам«ятають цілісінський германський танк, в якому навіть бензин в баках був відмінної якості, але по результату, — вийшла гола танкова «коробка», з якої вирізали просто ВСЕ. Починаючи з двигуна заводу «Майбах» і закінчуючи самою маленькою гайкою, на якій містилось бодай якесь маркування, — все було знято та начебто в ході реставрації загубилося. При чому, за таку вмілу «реставрацію» музей ще і кругленьку сумму державних грошей сплатив.

Це не поодинокий випадок «вмілого та професійного» зберігання військових артефактів В. Карповим. Так, в 2002 році СБУ передала Музею половину танку Т-ІV. І саме в ньому двірники будинку офіцерів довго палили сміття та листя. Дивно, та згодом танк зник: з пояснень самого директора музею В. Карпова, начеб-то в стволі танку тільки через певний час хтось виявив снаряд, а тому він викликав МЧС, і ті снаряд підірвали, та так, що від танку навіть броні не зилишилось. Був експонат — немає експонату. Ось так дивовижно танк зник з Музею. Ви можете собі таке уявити?!

Вслід за цим, під час пошукової експедиції в Харківській області, було знайдено башту танку Т-VІ Пантера, та і цей експонат зник настільки швидко, що навіть сліду не залишилося. Але так думав тільки В. Карпов. А от завідуюча фондами все ж встигла зареєструвати ці експонати у книзі надходжень музею.

А ще була самохідна гармата, ИСУ-152, яких теж в Україні немає, а на експозиції в Луцьку стоїть майже пуста «коробка». Адже Карпов Віктор Васильович з радістю виписав на користь одного із приватних підприємств, яке займається пошуком та торгівлею технікою — ТОВ «Танаїс», експертний висновок, що ця техніка не являє собою історичної цінності. І це йшлося про бойову машину 1944 року випуску, машину, яка мала назву «Зверобой» — саме такі машини прокладали нашим бійцям шлях вулицями Берліну.

Такі вчинки Віктора Карпова — це не просто злочинна недбалість та формальне ставлення до своєї роботи, це свідчення того, як і він вже давно доклався до руйнації Збройних Сил України. Завдяки такому «профі», як В. Карпов, багато років руйнувався і сам Музей, і розграбовувалися його унікальні експонати.

Поглянувши на найближчих сусідів, чехів та білорусів, чітко розумієш, що тип системи державного управління ні до чого. На Лінії Сталіна під Мінськом не так давно був створений надзвичайно потужний військовий комплекс, який займається як зберіганням, пошуком, так і реставрацією військової техніки.

Там жодна деталь танку чи іншої машини на загубиться і не зникне дивним чином. Все знаходить своє місце на експозиції. А неподалік від Праги, в містечку Лешани, на базі колишньої військової частини був відкритий танковий музей, і в ньому так само: і скурпульозне зберігання, і збір, і фахове відновлення, демонстрація діючих машин і постійна робота в цьому напрямку.

Україна мала і має колосальний потенціал в цій сфері, Український військовий музей може бути першим серед кращих музеїв світу. Але сьогодні, внаслідок недосконалості законодавста, безконтрольності пошукової роботи, халатного ставлення щодо зберігання памятників з військовою технікою, продажу в якості надлишкового майна або простого відвертого розбазарювання, існує безліч варіантів нелегального вивозу техніки за кордон за посередництва хабарів.

І прикладів таких доволі багато.

Не так давно в Рівному один із «чорних» пошуковців перевіз через кордон пару легких радянських танків 30-х років. А з Києва таким чином було відправлено до «братньої країни» німецьку самохідну гармату «STUG-III».

Прикладів тому можна описувати досить довго, бо не перестають бродити болотами й лісами «чорні» археологи, що марять знайти свій «Тигр» з золотом Рейху.

Все це в силах змінити, і доволі швидко.

Але поки такі, як Віктор Карпов, будуть намагатися керувати музейною справою, то музеї так і залишатимуться на рівні пильних стендів з чорно-білими фото бойових машин, які ще не так давно стояли на площадках музею.