Початок листопада 2026 року приніс у столичний регіон відчутне загострення гуманітарної та комунальної кризи. Серія комбінованих російських ударів — спочатку реактивними баражуючими боєприпасами, а згодом крилатими й балістичними ракетами — завдала суттєвих руйнувань магістральним електричним підстанціям на Київщині.

Удар по високовольтних вузлах спровокував системні збої в розподілі потужностей, унеможлививши стабільну видачу генерації від атомних електростанцій у столичне кільце. Місто та прилеглі райони знову занурилися в багатогодинні аварійні відключення.

Однак якщо до перебоїв з електрикою кияни за роки великої війни певною мірою адаптувалися, то синхронне зникнення води в кранах викликало справжній шок. У багатоповерхових будинках по всьому місту насосні агрегати зупинялися за лічені хвилини після відключення напруги на лініях. Мешканці чотиримільйонного мегаполіса опинилися в ситуації, коли базові санітарні потреби та централізоване водопостачання стали цілком недоступними, а каналізаційні системи опинилися під загрозою масштабного колапсу перед настанням морозів.

Військова агресія Москви залишається головним чинником руйнувань, проте вона пояснює лише видиму частину проблеми. Значно болючішим і небезпечнішим виявився внутрішній фактор — відвертий саботаж та інституційний провал підготовки до зимових викликів, про неминучість яких у владних кабінетах знали заздалегідь. Державні кошти виділялися десятками мільярдів, але коли дійшло до перших серйозних ударів, виявилося, що реальних рубежів захисту та систем автономії на місцях просто немає.

Як зазначає у своєму публічному дописі народна депутатка Вікторія Сюмар [2], кризова ситуація в Києві та області оголила глибокі управлінські розбірки, підозріле розпорошення бюджетних призначень і повну відсутність дієвого резервного живлення на ключових підприємствах життєзабезпечення. Поки військові на передовій тримають позиції під шаленим вогнем ворога, столиця ризикує зазнати нищівної поразки у власному тилу через безвідповідальність посадовців і корупційні оборудки.

Заручники розетки - чому київські помпи зупиняються без струму

Питання безперебійної подачі питної води в місті масштабу Києва має статус стратегічної безпеки першого рівня. Технічна вразливість ПрАТ «АК "Київводоканал"» полягає в тому, що підприємство досі не забезпечене автономною системою промислового резервного живлення, здатною тримати під тиском розгалужену міську водопровідну мережу. Робота підкачувальних станцій, очисних споруд та фільтрувальних вузлів повністю прив'язана до централізованих високовольтних кабелів.

Реальні роботи з формування автономного енергетичного контуру для водопостачання розпочалися зі значним запізненням. Замість того, щоб проводити монтаж важких дизель-генераторних установок та газопоршневих станцій навесні й улітку, міські служби та підрядники активізували закупівлі лише восени, фактично на порозі опалювального сезону. Реальний строк завершення налагоджувальних робіт на станціях тепер прогнозують у кращому разі на січень–березень наступного року, тобто вже після проходження найсуворіших зимових піків.

Аналогічна картина неготовності спостерігається і на високовольтних електричних вузлах. Надійні фізичні укриття, включно зі встановленням мішків із піском, залізобетонних блоків і захисних габіонів, були облаштовані лише на окремих об'єктах енергетичного кільця. Практика довела: там, де габіони були зведені якісно, вони успішно стримували фугасну дію та уламки реактивних «шахедів», рятуючи дорогі силові трансформатори від повного вигорання. Проте на більшості підстанцій захист залишився лише у звітах.

Ця недбалість виглядає особливо кричущою на тлі заяв уряду про рекордне фінансування антикризових заходів. Ще на початку літа керівництво Кабінету міністрів офіційно звітувало про виділення безпрецедентного траншу обсягом 68 мільярдів гривень на реалізацію загальнодержавних планів стійкості. Гроші призначалися саме для порятунку інфраструктури перед зимовими атаками, проте їхній розподіл потонув у нескінченних політичних протистояннях.

Київський план забезпечення стійкості став заручником тривалого конфлікту між центральними органами влади та столичною мерією. Погодження кошторисів і переліків першочергових об'єктів тривало майже шість місяців, а фінальний документ отримав візи міністерств лише на початку серпня. У результаті бюрократичної тяганини столиця отримала з державного бюджету мізерні крихти, профінансувавши більшість захисних робіт за рахунок власного муніципального кошторису. Відповідальність за зірвані терміни сторони тепер традиційно перекладають одна на одну.

Мільйони на фірми-прокладки та екзотичні знахідки під час обшуків

Якщо в самій столиці проблеми маскувалися під затяжні нормативні узгодження, то в Київській області події навколо бюджетних призначень набули ознак відвертого кримінального правопорушення. Обласна інфраструктура, яка забезпечує транзит електрики та тепла для десятків населених пунктів агломерації, отримала солідне державне фінансування. Проте замість бетонних саркофагів та захисних укриттів кошти розійшлися по сумнівних приватних рахунках.

Парламентська Тимчасова слідча комісія під керівництвом народної депутатки Лесі Забуранної виявила разючі факти зловживань під час виконання захисних контрактів. За даними розслідування, тодішній очільник Київської обласної військової адміністрації Микола Калашник спрямував левову частку державних асигнувань — понад 800 мільйонів гривень — двом спорідненим приватним підприємствам, кінцевою бенефіціаркою яких виступала одна особа, Любомира Кожушко. Значні аванси були перераховані без належного технічного контролю.

Реальні будівельні роботи на ключових підстанціях області підрядники так і не виконали в установлені строки. Рух на будівельних майданчиках розпочався лише після того, як члени парламентської комісії виїхали на місця з перевірками та зафіксували повну відсутність зведених споруд. До розслідування обставин розтрати державних коштів підключилися слідчі Національної поліції, розпочавши серію невідкладних слідчих дій та обшуків у фігурантів схеми.

Слідчі заходи принесли несподівані матеріальні відкриття, які викликали суспільний резонанс. Під час обшуку в приватному маєтку одного з ключових підозрюваних у розкраданні грошей плану стійкості правоохоронці серед предметів елітної розкоші виявили… живого крокодила, якого утримували у спеціально обладнаному тераріумі. Кадри цієї знахідки миттєво облетіли соціальні мережі, ставши гірким символом того, на які саме забаганки ділків пішли бюджетні мільйони, призначені для порятунку людей від холоду.

Попри гучний шлейф відкритих кримінальних проваджень, кадрова політика центральної влади продемонструвала вражаючу нечутливість до репутаційних ризиків. Невдовзі після звільнення з посади голови ОВА Микола Калашник отримав стрімке кар'єрне підвищення, обійнявши крісло міністра інфраструктури. Парадокс ситуації полягає в тому, що саме його оновлене відомство тепер відіграє визначальну роль у розподілі та контролі фінансових потоків на реалізацію планів захисту об'єктів критичної інфраструктури по всій державі.

Гриф секретності та вигідні руїни як ідеальна схема безкарності  

Головним системним чинником, що унеможливлює незалежний контроль за витрачанням коштів, залишається надмірна засекреченість проектів будівництва захисних споруд. Усі характеристики, графіки зведення, обсяги використаного бетону та рівні стійкості підстанцій віднесені до інформації з обмеженим доступом. Громадськість, журналісти-розслідувачі та навіть депутати місцевих рад позбавлені законних інструментів перевірити, чи відповідає виконаний обсяг робіт цифрам у підписаних актах.

Режим секретності під час ведення повномасштабної війни є цілком зрозумілим і необхідним, коли йдеться про координати об'єктів, тактико-технічні особливості обладнання або схеми підключення. Ворог веде прицільну розвідку і шукає слабкі місця в мережі. Проте в українських реаліях військова таємниця стала зручною ширмою, якою чиновники прикривають закупівлі за завищеними цінами, фальсифікацію кошторисів і пряме приховування фактів невиконання робіт.

Ситуація ускладнюється фінансовою процедурою: колосальні ресурси виділяються безпосередньо з резервного фонду Кабінету міністрів в обхід загальних процедур публічних закупівель і стандартного парламентського нагляду. Гроші передаються напряму військовим адміністраціям, які одноосібно укладають прямі неконкурентні договори з визначеними підрядниками. Механізм, покликаний забезпечити максимальну швидкість будівництва фортифікацій, на практиці породив закриту зону абсолютної управлінської безконтрольності.

У результаті виникла зручна схема уникнення будь-якої юридичної відповідальності. Якщо підрядник зірвав графік і залишив підстанцію без належного бетонного купола, а згодом у цей самий трансформатор влучає важка російська ракета чи дрон-камікадзе, пожежа знищує всі сліди службової недбалості. Установити на згарищі, що саме було збудовано згідно з проєктом, а що існувало виключно на папері, судовим експертам стає практично неможливо — усі провали списуються на наслідки ворожого удару.

Ця схема безвідповідальності завдає державі непоправної шкоди. Протиракетний захист не здатний гарантувати стовідсотковий порятунок від прямого влучання балістики, проте наявність якісних габіонів і залізобетонних стін рятує від уламків та ударної хвилі сусідні трансформатори, скорочуючи відновлювальні роботи з місяців до лічених днів. Непобудовані захисні стіни в буквальному сенсі перетворюються на зруйновані енергоблоки й тижні темряви для мільйонів громадян.

Ціна єдності

На тлі щоденних загроз та пошкодження розподільчої мережі подальше з'ясування стосунків між владними поверхами виглядає самогубним. Київ — це не просто великий населений пункт, це столиця воюючої держави, головний логістичний вузол, фінансовий центр і місце зосередження центральних органів військово-політичного управління. Колапс комунальної системи головного міста країни здатний паралізувати органи управління та підірвати моральний дух нації не менше, ніж прорив на окремій ділянці фронту.

Нагальна потреба моменту вимагає негайного припинення політичних ігор та концентрації всіх наявних муніципальних і державних ресурсів на екстрених заходах виживання. Кошти мають бути терміново перенаправлені на закупівлю потужних генераторів для насосних станцій водоканалу, розгортання автономних мобільних котелень для лікарень та спальних мікрорайонів, а також завершення фізичного екранування вцілілих підстанцій перевіреними підрядниками під жорстким технічним наглядом інженерів.

Зовнішньополітичний вимір цієї проблеми не менш важливий. Українські посадовці, народні депутати та дипломатичні представники, які беруть участь у міжнародних форумах і робочих поїздках за кордон, зобов'язані говорити з партнерами мовою конкретних енергетичних потреб. Йдеться про термінові поставки потужних трансформаторів європейського стандарту, газотурбінних установок малої та середньої потужності, систем протидронового радіоелектронного захисту енергетичних об'єктів та мобільних генерувальних станцій.

Військовослужбовці Сил оборони України ціною неймовірної самопожертви утримують лінію фронту, стримуючи переважаючі сили окупантів. Проте стійкість фронту втратить свій сенс, якщо глибокий тил занепаде через безгосподарність, корупційну жадібність та управлінський параліч. Збереження системи життєзабезпечення столиці — це спільне випробування на зрілість для всієї української влади, і часу на виправлення помилок до настання сильних морозів залишається обмаль.

—

Світлана Гринько для «Аргумент» [3]