Час зупинився – і в цьому суть. Бо час – це зміни, а Росія століттями залишається сутнісно незмінною. Самодержавство чи диктатура пролетаріату, розвинений соціалізм чи керована демократія, Російська імперія чи СССР – вся ця бутафорія не має значення, бо квінтесенцією русского міра є мертвий дім, каторга, ГУЛАГ.

Росія – це суцільна велика зона, яка прагне постійно розширюватися за рахунок прилеглих територій, пишет "Збруч [2]".

Читаючи «Світлий шлях» Станіслава Асєєва, все думав про такий ніби парадокс. Марек Гласко не був ні теоретиком літератури, ні в’язнем концтаборів, а однак зауважив дуже цікаву – саме з літературознавчого погляду – різницю між репресивними механізмами двох зразкових тоталітаризмів ХХ століття: «Людина, – пише він, – яка входила у ворота німецького концтабору, знала, що існують лише два варіанти виходу звідти.

Перший – це шлях через комин табірного крематорію, другий – імовірний наступ військ союзників або совєтських соколів. Але від початку до кінця дійові особи драми залишалися незмінними: кат залишався катом, жертва – жертвою, наглядач невільників до закінчення своєї кар’єри не випускав батога з руки. Людина, яка переступає поріг совєтської в’язниці, не знає нічого. Можливо, її завтра розстріляють; можливо, вона відсидить десятку – і їй зачитають наступний, п’ятнадцятирічний, вирок; але, можливо, станеться й так, що партія тим часом змінить тактику – і жертва перетвориться на ката, а її дотеперішній мучитель повзатиме перед нею на колінах, благаючи про кусень сірого, доки не потрапить у барак для доходяг».

Відтак, твердив Гласко, про німецький тоталітаризм можна написати трагедію, а про совєтський – ні. І Гласко мав рацію.

На цю тему: Станислав Асеев: Даже если Бог и существует, то я его больше не понимаю [3]

Але ще більший парадокс полягає в тому, що рацію мав і Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський, який послідовно наполягав на чомусь цілком протилежному, називаючи ГУЛАГ [4] «близнюком нацистських концтаборів». Чи можуть два висловлювання бути протилежними і водночас правдивими? Можуть. Із тим уточненням, що Герлінґ-Ґрудзінський мав на увазі результат, а Гласко – процес [5].

Результатів нацисти й совєти досягли близнючо подібних: дегуманізація і винищення мільйонів людей [6]. То чому один масовий злочин становить матеріал для трагедії, а інший – не надто? Тому що, повертаючись до процесу, сюжет трагедії – у строгому літературознавчому розумінні – не залежить ні від характеру героя, ні від примх його оточення, ні від випадкових зовнішніх обставин, а залежить від заздалегідь визначеної долі. Власне, трагедія – це і є змагання з долею, але без шансів на успіх: лишайте, як то кажуть, сподівання всі, хто входить. Євреї, яким доля в особі Гітлера відвела роль жертв, могли поводитись як завгодно: чинити опір, слухняно брести до газових камер або «співпрацювати» з нацистами в зондеркомандах чи службі порядку – розв’язка сюжету так чи сяк передбачалася однакова, бо вони не могли головного – перестати бути в очах долі євреями, навіть якщо не володіли ні івритом, ні їдишем і вважали самі себе носіями німецької культури. А оскільки не могли, то були приречені на «остаточне вирішення». Зрештою, Сталін теж умів вирішувати питання подібним чином, що й продемонстрував на прикладі українських селян, але зараз мова не про Голодомор, а про концтабори.

Отож совєтські концентраційні (згодом – «виправно-трудові») табори були місцями не менш страхітливими за нацистські, тільки – суто в жанровому сенсі – там розігрувалися не трагедії, а якісь криваві фарси і драми абсурду. У діях нацистів простежувалася хай жахлива, але логіка: вони винищували тих чужих, які заважали їм будувати досконалий арійський світ. Совєти ж винищували всіх підряд, а найзатятіше – своїх, тих, хто привів їх до влади і заклав основи їхньої держави. Кримінальники «в законі», які промишляли вбивствами, пограбуваннями і принципово не виконували жодної народногосподарської роботи, на правах «друзів народу» почувалися на зоні, як на курорті. Натомість доведені голодом, холодом і непосильною працею до тваринного стану теоретики і практики комунізму, старі більшовики і червоні командири, перші чекісти й організатори перших колгоспів, учорашні прокурори і секретарі обкомів – усі вони штабелями лягали у вічну мерзлоту.

На цю тему: Олег Сенцов: «… Цеплялся, когтился до конца» [7]

До речі, мовби на підтвердження Гласкових слів про кругообіг жертв і катів у совєтській природі, Варлам Шаламов розповідає в автобіографічній «Змові юристів» історію, як його висмикнули з табору і повезли до так званого «Дому Васькова» – магаданської в’язниці, де розстрілювали засуджених. А тоді раптом відпустили, бо з’ясувалося, що доки вантажівка петляла між колимськими сопками, капітан Ребров, який шив Шаламову заголовкову змову, сам був оголошений ворогом народу й опинився на нарах. Відповідно, й видані ним ордери були скасовані.

Втім, є ще одна різниця, і якби не вона, то сьогодні не було б особливої потреби про все це говорити. Третій Райх проіснував дванадцять років і разом із кількома тисячами своїх таборів пішов у небуття. Нинішній Німеччині є за що дорікнути, передусім – за старанне путінферштеєрство, але власні уроки минулого вона засвоїла добре і досі спокутує старі гріхи. Чого ніяк не скажеш про Росію. А скажеш прямо навпаки. Згадуваному Герлінґу-Ґрудзінському, який відбував покарання за вигаданим звинуваченням в архангельських лісах, знайома дала почитати «Записки з Мертвого дому». Враження від лектури виявилися незабутніми: «Не те приголомшувало у Достоєвського, що він умів описати нелюдські страждання так, ніби вони становили лише природну частину людської долі, а те, що… між його і нашою долею ніколи не було навіть найменшої перерви», – і змусили дійти висновку, «що вся Росія завжди була і до сьогодні є мертвим домом, що час зупинився між каторгою Достоєвського і нашими власними муками».

Час зупинився – і в цьому суть. Бо час – це зміни, а Росія століттями залишається сутнісно незмінною. Самодержавство чи диктатура пролетаріату, розвинений соціалізм чи керована демократія, Російська імперія чи СССР – вся ця бутафорія не має значення, бо квінтесенцією русского міра є мертвий дім, каторга, ГУЛАГ. Росія – це суцільна велика зона, яка прагне постійно розширюватися за рахунок прилеглих територій. Загарбуючи чужі землі, вона проголошує людей, які на них проживають, своїми, а зі своїми Росія не панькається.

Русскій мір функціонує за табірними законами, а табір – за рідкісними винятками – розтліває всіх: від академіка до асенізатора і від найвищого керівництва до останнього доходяги. Той-таки Шаламов – найкращий у російській літературі знавець теми – писав: «Табір – негативна школа життя цілком і повністю. Нічого корисного, потрібного ніхто звідти не винесе, ні сам в’язень, ні його начальник, ні його охорона, ні мимовільні свідки… Кожна хвилина табірного життя – отруєна хвилина… Виявляється, можна чинити підло і все ж таки жити. Можна брехати – і жити. Жебрати і жити… Начальник привчається в таборі до майже безконтрольної влади над арештантами, привчається дивитися на себе як на бога… Інтелігент перетворюється на боягуза, і власний мозок підказує йому виправдання його вчинків… Там багато такого, чого людина не повинна знати, не повинна бачити, а якщо бачила – ліпше їй померти».

На цю тему: Истории боли [8]

Усі ці й сотні подібних цитат пригадувалися мені під час читання книжки Станіслава Асєєва про донецький концтабір «Ізоляція» [9]. Книжки, яку в Україні мав би зазубрити кожен, хто ще не зовсім усвідомив, до якого морального і фізичного оскотинення здатні дійти і кати, і жертви (яким нерідко доводиться мінятися ролями) там, де за підтримки місцевих паличів [10] облаштовується русскій мір [11]. Звичайно, нормальна людина не може хотіти війни, зокрема – і війни з Росією. Будь-яка війна – хоч програна, хоч виграна – це завжди страшно. Але є одна-єдина річ, страшніша за війну. Страшніше за всяку війну – знову стати ізольованим від світу бараком у зоні русского міра.

—

Олександр Бойченко, опубліковано у виданні  Збруч [2]

На цю тему:

• Закрытые тюрьмы «ДНР»: кто ответит за застенок в Донецке [12]
• Как выжить в плену и после него [13]
• Военные преступления: адекватная расплата [14]
• Пройти через плен, не сломаться и стать программистом [15]
• Что делать, если вашего родственника схватили в «Л/ДНР»: советы семей и правозащитников [16]