Чому росія набагато складніше переноситиме санкції, ніж Куба, Венесуела, Іран та КНДР

Критики заападних санкцій стверджують, що вони не здатні ані зупинити війну, ані тим більше змінити путінський режим і посилаються на приклади держав, які живуть під санкціями десятиліттями. Проте аналіз кейсів Венесуели, КНДР, Куби, Ірану та Китаю показує, що секрет виживання їх режимів — допомога більш розвинених і багатих партнерів та інвесторів. Хто міг би стати таким інвестором для росії – неясно. Війна посварила Кремль із розвиненими країнами, а Китай донором для росії ставати не поспішає: йому вигідніше влаштовувати виробництво у найбідніших країнах Південно-Східної Азії.

Про це йдеться у статті видання The Insider [2].

На скільки вистачить нафтодоларів?

За рік війни оцінки стійкості російської економіки змінювалися найрадикальнішим чином. Від прогнозів щодо зниження ВВП у районі 10%, які давали як російські, так і зарубіжні інститути 2022 року, до очікування зростання 2023-го. Такі розбіжності прогнозів і результату можуть вказувати на непридатність до поточної ситуації математичних моделей, що використовуються, що не дивно в умовах такого масштабу економічних потрясінь при такому рівні глобалізації (та ще й після пандемії COVID-19). Це також означає, що нинішні відносно оптимістичні прогнози можуть змінитися не менш різко та в інший бік.

Найчастіше в оцінках причин, які поки що допомагають російській економіці вистояти, вказуються три чинники: грамотні дії економічного та фінансового блоків, успішний запуск програми паралельного імпорту і головне - надприбутки від продажу нафти і газу. Призупинення бюджетного правила дозволило не надсилати надлишковий виторг до Фонду національного добробуту (ФНБ), а відразу витрачати на поточні потреби. Російським експортерам сировини допомогло і те, що світова кон'юнктура значно покращала. Ще до пандемії COVID-19 нафтогазова галузь зіштовхнулася зі зниженням інвестицій через енергетичний переход (з 2015 по 2020 рік, за даними Міжнародного енергетичного агентства (МЕА), падіння перевищило 40%). У 2020 році, коли вартість вуглеводнів впала до рекордно низького рівня, ситуація посилилася. Експортери зіткнулися з масштабною кризою, на паузу було поставлено проекти заводів зі зрідження природного газу. Минулого року, на тлі швидкого відновлення світової економіки, відкладені проблеми нарешті далися взнаки: ціни на нафту і газ злетіли, а Росія отримала свій шматок пирога.

Вдарити санкціями за цими доходами західні країни не могли, зокрема через залежність від російських енергоресурсів. Для Європи миттєве припинення постачання російського газу ставило буквально нерозв'язне завдання. Через рік можна констатувати, що цю проблему Заходу вдалося подолати. Європа спокійно пройшла зиму з мінімальними поставками газу з Росії та різким падінням біржової вартості палива (до кінця лютого ціни впали втричі порівняно з лютим минулого року), з 5 грудня вона перестала купувати російську нафту з поставками морем, а з 5 лютого - нафтопродукти. Попри прогнози, стеля цін не призвела до подорожчання нафти, натомість дефіцит російського бюджету почав зростати з величезною швидкістю.

Наприкінці вересня, на тлі зупинки "Північного потоку", глава Мінфіну Антон Силуанов говорив, що за підсумками року дефіцит може перевищити 0,9% ВВП (1,3 трлн рублів). На початку грудня, після набуття чинності ембарго, йшлося вже про 2% ВВП, а за підсумками року виявилося, що показник досяг 2,3% (3,3 трлн. рублів). Бюджет на 2023 рік, зверстаний за середньої ціни на нафту $70 за барель сорту Urals, за ціною $50 почав тріщати по швах вже в січні. За перші два місяці дефіцит становив 2,581 трлн рублів при річному плані 2,9 трлн. Спроби Силуанова вдати, що ситуація перебуває під контролем, розбиваються хоча б про швидкий добровільно-примусовий збір з бізнесу, який стартував з 200 млрд рублів, але за кілька тижнів зріс до 300 млрд, а до середини березня міністр дійшов до натяків, що непогано. було б заплатити і більше.

Таким чином, підстав для порівняння щодо успішного 2022 року і 2023-го, що починається, немає. Ключові проблеми (технології, логістика, імпорт) не вирішені, зброя економічного тиску на США та Європу втратила ефективність, а нафтогазові доходи непередбачено руйнуються. На цьому фоні постають питання: наскільки коректно говорити про майбутнє путінського режиму, вдаючись до аналогій з іншими авторитарними державами, де влада стійка; чи є в Росії економічні умови, які б дозволили стабілізувати режим з урахуванням його особливості, а саме — ставки на скупку лояльності, і чи можливо спиратися на приклади інших країн в останні десятиліття, щоб прогнозувати консервацію. Для відповіді на ці питання слід розглянути найхарактерніші приклади.

Боліваріанський хаос: кейс Венесуели

З погляду стану економіки режим Уго Чавеса, а з 2013 року — Ніколаса Мадуро — найпростіший випадок для розбору. Росія не може законсервуватися за прикладом Венесуели, тому що економіка Венесуели не демонструє жодних ознак стабільності та стійкості. З 2013 по 2021 рік, після приходу Мадуро до влади, ВВП республіки впав у 3,5 рази - з $371,3 млрд до $111,8 млрд, а в постійних цінах (показник дозволяє очистити дані від інфляції для кращого розуміння динаміки) - в чотири рази. ВВП душу населення у номінальному вираженні скоротився більш ніж втричі. У Росії в ті ж терміни ВВП скоротився з $2,293 трлн до $1,779 трлн, при цьому в постійних цінах з 1990 року взагалі спостерігалося зростання.

Щоб наочно уявити ситуацію, досить розуміти, що ВВП Росії 1999 року у постійних цінах був лише у 1,5 разу нижче, ніж у 1990-му (на той час РРФСР). Тож історія «боліваріанської революції» для Росії означає 1990-ті у квадраті. Якщо режим збереже владу в таких умовах, то не за рахунок плавної економічної стагнації. Варіант Венесуели — це безпрецедентна катастрофа з усіма витікаючими, а зовсім не консервація чи розвиток, на що сподіваються прихильники Путіна і чого бояться його супротивники. Щоб утримати владу за прикладом Мадуро, Путіну чи його наступнику, треба повністю відмовитися від забезпечення хоча б видимості стабільності, а отже, радикально трансформувати режим.

Випадок Венесуели цікавий тим, що країна має найбільші запаси нафти у світі, і в 1930-1970-х роках за ВВП на душу населення вона знаходилася на рівні Великобританії та Франції. Продаж нафти забезпечував 90% доходів країни від експорту і до чверті ВВП. У цьому Венесуела видобуває важку нафту, складну розробки.

У 2000-ні Уго Чавес почав націоналізацію компаній, багато з яких належали американцям, але цим спровокував не стільки тимчасове підвищення доходів, скільки падіння інвестицій, відхід фахівців та американські санкції на експорт нафти та постачання технологій видобутку. З падінням цін на сировину у 2009 році економіка провалилася, потім трохи зміцніла, але втрата інвестицій уже запустила процес. В результаті станом на 2023 рік Венесуела видобуває в кілька разів менше нафти, ніж раніше, і повністю залежить від структури американських санкцій та бажання інших країн допомагати їй. Наприклад, у 2022 році зростання економіки пов'язане з ослабленням тиску з боку Вашингтона, який переключився у питаннях санкцій на Росію. Відповідно, нічого схожого на стабільність, розвиток та незалежність у Венесуелі немає, до утримання влади там ці ключові для Росії питання не стосуються.

Стабільність в обмін на злидні: досвід Північної Кореї

Північна Корея багато років залишається головним прикладом тоталітарної диктатури щодо обмеження громадянських свобод і культу особистості. Проте міркування про рух Росії у напрямі режиму Кімов мають швидше емоційний характер. Корейські вожді контролюють країну за рахунок ідеологічної та силової складової, ця лояльність виховується та насаджується, а не купується. Економіку давно переведено на військові рейки. При цьому збереження якості життя стоїть на порядку денному лише в тій мірі, в якій у працівника повинні залишатися сили для праці (а праця в Північній Кореї має обов'язковий характер), а низькі пенсії змушують людей похилого віку працювати, поки є сили.

Все економічне та соціальне життя КНДР засекречено, тому оцінки добробуту населення будуються на сторонніх показниках. Проте, за даними ООН, 2021 року ВВП на душу населення в країні становив $654, 2015-го — рівно стільки ж (пік останніми роками припав на 2018-й — $692). У книзі даних ЦРУ остання оцінка економіки КНДР припадає на 2015 рік — 1,7 тисячі доларів на людину. Це в два з половиною рази більше, ніж у розрахунках ООН, але все одно дозволяло країні випереджати лише найбідніші африканські держави та Афганістан.

Як зазначав російський кореєзнавець Андрій Ланьков, після розпаду СРСР Пхеньян розвернувся у бік Китаю, і в середині 2010-х років на торгівлю з ним припадало до 90% зовнішньоторговельного обороту. Північнокорейці завозять із КНР одяг, взуття, електроприлади та інші побути. У зворотний бік йдуть корисні копалини, морепродукти, а також дуже дешева робоча сила.

Іншими словами, стабільність режиму в КНДР забезпечується в умовах виключно низьких доходів, репресій та серйозної залежності від Китаю. Непомітно довести економіку Росії до такого стану неможливо за всього бажання, а отже, і консервація путінського режиму з його покупкою лояльності ніяк не може закінчитися сценарієм Північної Кореї, для цього потрібні революційні зміни, які можна порівняти з подіями 1917 року.

Куба: виживання на російські гроші

Комуністична партія Куби утримує владу з 1959 року та пережила зміну вже двох лідерів. Спочатку Фідель Кастро передав владу своєму братові Раулю, а той п'ять років тому Мігелю Діасу-Канелю. До жодних суттєвих хвилювань чи зміни курсу зміни не призвели. Щоправда, варто враховувати, що і Фідель, і Рауль Кастро під час передачі верховних постів зберегли для себе достатньо повноважень і продовжили впливати на життя країни.

Незважаючи на те, що «острів свободи» знаходиться під американськими санкціями з кінця 1950-х років, його економіка не руйнується. Формально, за даними Світового банку, 2020 року ВВП на душу населення в номінальному вираженні досяг $9,5 тисяч. Для порівняння: у Росії того ж року цей показник становив $10,17 тисячі. При цьому майже всі країни світу десятки років виступають проти торговельної блокади Куби з боку США, навіть Канада та Євросоюз тут проти Вашингтона. У ході голосувань щодо відповідної резолюції на Генеральній Асамблеї ООН стабільно підтримує США лише Ізраїль, утримуються не більше двох-трьох країн.

На перший погляд саме кубинський приклад доводить, що російський режим має всі шанси законсервуватися на невизначений період через економічну стабільність або стабільну стагнацію. Але якщо придивитися до деталей, то наслідувати цю траєкторію Росія в нинішньому вигляді абсолютно точно не в змозі. По-перше, підрахунки ВВП Куби в абсолютному значенні мають умоглядний характер і існують тільки на папері. Країна не співпрацює з міжнародними організаціями і до останнього часу мала кілька курсів валют — конвертований песо та звичайний, що відрізнялися більш ніж у 20 разів. ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності (ППЗ) ЦРУ востаннє оцінювало у 2016 році (у МВФ та Світового банку таких даних немає), і по ньому Куба виявилася вдвічі біднішою за Росію. Якщо оцінювати добробут за даними імпорту та експорту, країна значно відстає від своїх сусідів у регіоні, яких випереджала до революції.

По-друге, стабільність кубинського режиму сформувалася ще роки існування СРСР і за безпосередньої економічної та технологічної допомоги Москви. З того моменту республіка не переходила на використання західних технологій, не розвивала сучасне виробництво, не нарощувала споживання (більше того, жителям Куби регулярно не вистачає продуктів харчування) і не вбудовувалась у глобальні ланцюжки виробництва. Підтримувати доходи, хай і невисокі, їй вдавалося за рахунок експорту цукру, тютюну та сигар, рому, видобутку нікелю, але здебільшого за рахунок туризму. Відпочивати на Кубу їдуть туристи з Європи, Канади, США (через треті країни, оминаючи заборону влади), а також із Росії. Більше того, росіяни найчастіше приїжджали на Кубу 2021 року. Про важливість туристичного сектора говорить хоча б той факт, що за час пандемії ВВП Куби, за оцінками влади, впав більш ніж на 10%.

Після завершення підтримки з боку СРСР кубинські комуністи 30 років лише успішно стримували країну від різкого падіння економіки, але ключова заслуга тут у тому, що до цього вони її й не розвивали. Кубинський автопарк затоплений американськими машинами 1950-х років і радянськими автомобілями - ВАЗ, "Москвич", УАЗ. Комп'ютери на Кубі дозволили продавати лише 2008 року. Оптоволоконний кабель проведено на острів у 2011-му, рівень поширення інтернету в країні один із найнижчих у світі. Кубі не треба було шукати заміну сучасним західним технологіям і займатися імпортозаміщенням, бо цих технологій вона не мала.

А ось Росії зберігати економічну стабільність треба в інших умовах. Створювати власні літаки, судна та автомобілі, переписувати програмне забезпечення, змінювати обладнання, яке стане неможливо обслуговувати чи відремонтувати. Деградація технологій, про що майже рік тому попередив аналітичний відділ Центробанку, неминуче призведе до сильного зниження доходів та погіршення якості життя. Кубинська влада ніколи не мала таких проблем і не вирішувала таких завдань, а зіткнувшись з сильним зниженням доходу під час пандемії, змушена була піти на ліберальні реформи — далекі від комуністичних ідеалів.

Іран: іслам на допомогу силовикам

З усіх стійких диктатур, що у конфлікті із Заходом, Ісламська Республіка стає найближчим до Росії прикладом. Це велика країна (понад 80 млн осіб, що порівняно з Німеччиною), яка претендує на духовне лідерство (центр ісламу шиїта), має значні запаси нафти і газу і досить розвинені, в порівнянні з сусідами, технології (виробляє власні автомобілі, проводить дослідження в області атомної енергетики), і навіть розвинений ринок. Режим утримується з 1979 року, з 1989-го фактичним правителем залишається аятола Алі Хаменеї, хоча в Ірані проходять президентські вибори і їхній переможець значно впливає на внутрішню та зовнішню політику. При цьому країна змагається не лише зі США, а й із двома впливовими регіональними гравцями — Саудівською Аравією та Ізраїлем.

Тотожність суттєво слабшає, якщо придивитися до параметрів економіки Ірану, хоча її оцінки різними міжнародними організаціями також відрізняються. Так, ВВП на душу населення в матеріалах Міжнародного валютного фонду (МВФ) дорівнює $23 тисячам, проте організація просто переводить дані з іранського ріалу в долари за офіційним курсом, який у кілька разів відрізняється від реального ринкового курсу. У свою чергу, Світовий банк станом на 2021 рік оцінював $4,1 тисячі доларів, а ООН — $6,7 тисячі. Це приблизно вдвічі-втричі менше, ніж у Росії, причому в перерахунку на паритет купівельної спроможності різниця зберігається. Якщо в Росії в 2021 році він перевищував $32 тисяч доларів, то в Ірані знаходився на рівні $16,5 тисяч (дані Світового банку).

Після запровадження санкцій у 2011–2012 роках Іран безуспішно бореться з інфляцією. У 2016-2018 роках її вдалося повернути на рівень хоча б 10%, але потім йшлося вже про 20-50% на рік. Старший науковий співробітник Інституту сходознавства РАН Володимир Сажин вказував, що реальний курс іранського ріалу до запровадження санкцій становив 25 тисяч за долар, у лютому 2023-го він упав до 575 тисяч, тобто у 23 рази. Порівняно з цим результатом ослаблення російського рубля вдвічі-втричі з 2014 року виглядає дитячою витівкою.

Голова наглядової ради Мосбіржі Олег В'югін вказував, що жорсткі санкції щодо Ірану призвели до падіння рівня життя населення на 40%. Оцінка збігається з даними Світового банку, згідно з якими ВВП на душу населення за ПКС скоротився за десять років, з 2011 по 2021 рік, удвічі. До такого стану Іран дійшов, перебуваючи в кращих умовах, ніж Росія зараз. Наприклад, видобуток нафти в Ісламській Республіці набагато дешевше. За розрахунками IHS Markit, беззбиткова ціна (покриває всі виробничі витрати при повному циклі освоєння та податки) для нових нафтових проектів на суші Росії в середньому становить близько $42 за барель сорту Brent, а на морі - $44.

Для Ірану цей показник становить $22 долари. І нові родовища обходяться Росії дедалі дорожче. У листопаді 2021 року, за три місяці до початку війни і введення санкцій, заступник голови Міненерго Павло Сорокін попереджав: через десять років майже вся нафта, що видобувається в Росії, перейде в категорію важковитягуваної. Тоді, ще до відмови від співпраці з Росією провідних нафтосервісних компаній, чиновник зазначав, що слід стимулювати нафтовидобуток та геологорозвідку, щоб підготуватися до майбутніх проблем.

При цьому Іран знаходиться набагато ближче до основних ринків збуту в умовах санкцій, а саме до Індії та Китаю. Так, Росія має можливість постачати нафту до Китаю з Далекого Сходу, але потужність цього маршруту обмежена наземною інфраструктурою — до Приморського краю нафту необхідно якось доставити. А ось Ірану з Перської затоки до Індії рукою подати та й до Китаю недалеко.

Санкції проти Ірану, введені на початку 2010-х років, були слабшими за антиросійські, не кажучи вже про те, що Євросоюз виступав проти найжорсткіших обмежень, які просували США. Європейська влада навіть намагалася налагодити механізм обходу американських санкцій для роботи своїх компаній із іранським ринком.

Важлива відмінність Ірану від Росії полягає у характері розвитку держави з моменту, коли до влади прийшли релігійні лідери. Перед падінням режиму шаха Пехлеві в країні почалася масова антиісламська пропаганда, запроваджено однопартійну систему. Така політика на тлі економічних проблем спричинила масові народні хвилювання, які урядовим військам придушити не вдалося. Зміна влади у 1979 році відразу ж призвела до радикального зламу всього суспільного устрою, зовнішньої та внутрішньої політики. Тоді лояльність режиму забезпечувала насамперед ідеологія та сила, а не економіка. Загалом через півтора року іракський диктатор Саддам Хусейн напав на Іран для захоплення багатою нафтою провінції Хузестан. Війна тривала вісім років, і з неї режим аятол вийшов воєнізованою державою з розвиненою силовою системою та нетерпимістю до інакодумства.

Проте з того моменту Іран рухався не в бік остаточного закриття за прикладом Північної Кореї чи Туркменії. Навпаки, країна аятол розвивала ринкову економіку — Тегеранська фондова біржа відновила роботу 1989 року, одразу після завершення війни. У 2022 році брокерські рахунки мали 50 млн осіб. У липні капіталізація біржі становила трохи більше $1,2 трлн, що вдвічі більше, ніж капіталізація Мосбіржі. Слабшають і соціальні норми. Виїзд і в'їзд до Ірану відносно вільний, у питанні прав жінок з 1980-х років країна, очевидно, пішла вперед. Багато вимог поліції вдач не дотримуються, і масові протести наприкінці 2022 — на початку 2023 року через вбивство Махси Аміні говорять про те, що в цілому в іранському суспільстві ставлення до статусу жінок суттєво змінилося.

Режим аятол почався з жорсткого ідеологічного та силового контролю, але поступово змінював його на покупку лояльності. Допомагало цьому й місце у регіоні. Іран у 1990-і та 2000-і роки залишався багатшим за більшість своїх сусідів — Туркменію, Афганістан, Пакистан, Ірак, Вірменію, Азербайджан. У таких умовах пояснювати громадянам ефектність дій керівництва країни помітно простіше, ніж Кремлю 2023 року на тлі Євросоюзу та Китаю.

Процес лібералізації зупинився 2009-го, після перемоги на президентських виборах консерватора Махмуда Ахмадінежада та масових протестів його супротивників (так звана «зелена революція»). 2011 року на тлі арабської весни стався новий сплеск протестної активності, а невдовзі міжнародні санкції фактично зупинили можливості для економічного зростання. Країна законсервувалась у ситуації, де певний рівень доходу населення підтримувати вдається (при цьому він вищий, ніж у більшості навколишніх країн), а обурення через деяке — не як у Венесуелі — падіння рівня життя нейтралізується ідеологічним апаратом та силовиками, хоча навіть їм уже доводиться брати участь у вуличних боях.

У Росії процеси купівлі лояльності зайшли помітно далі, ніж в Ірані, а відсутність ідеології компенсувала пропаганда про зростаючу якість життя та розповіді про опозицію, яка цій якості загрожує. Навіть через рік війни у Кремлі не можуть однозначно і зрозуміло сформулювати цілі так званої «спеціальної військової операції», натомість добровольців на війну заманюють гігантськими, порівняно з доходами середнього росіянина, виплатами, а від родичів загиблих відкуповуються багатомільйонними компенсаціями. Якщо владі Ісламської Республіки після зниження доходів громадян потрібно було збільшити значущість ідеологічного та силового тиску, про які вони ніколи не забували, то у Кремля залишається лише варіант створення механізму масових репресій. Якщо Тегеран за часів Рухані працював над зняттям санкцій у рамках ядерної угоди і майже досяг результату (раціональна ідея, сенс якої не потрібно вигадувати), то Москва заспокоює громадян тим, що західні санкції нехай і надовго, але тільки на користь.

Російський режим хоче законсервуватись приблизно в тому ж ключі, як розвивався останні 20 років. Це означає, що для Кремля збереження доходів набагато важливіше, ніж для Ірану, адже вони, як і раніше, становлять фундамент системи. Ось тільки вирішувати завдання, з яким Іран так і не впорався, доведеться з великою кількістю санкцій, більшою залежністю від західних технологій через розвиненість економіки та в умовах війни.

Комуніз на західні гроші: нереальний Китай

Приклад Китайської народної республіки (КНР), яка кинула виклик Заходу щодо економічної могутності, для путінського режиму виглядає надзвичайно привабливим. Багато в чому саме успіхи Пекіна дозволяють Кремлю говорити про наявність альтернативи США та Євросоюзу, а також можливість зробити якийсь прорив у світле – і обов'язково суверенне – майбутнє.

Але всі такі очікування розбиваються на один очевидний факт: всі досягнення КНР безпосередньо пов'язані із західними інвестиціями та технологіями. Реформи Ден Сяопіна, фактичного правителя країни з 1970-х до початку 1990-х років, почалися з поліпшення відносин зі США та Японією, а прикладом багатьох змін служили так звані азіатські тигри (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань). При цьому автор ідеї злиття комунізму з ринком пішов з усіх постів ще за життя, надавши приклад майбутнім керівникам країни.

З того моменту Китай почав перетворюватися на головну світову фабрику. Активна урбанізація та молоде населення дозволяли забезпечувати нові заводи дуже дешевою та невибагливою до умов робочою силою, а нехтування екологічними нормами ще більше здешевлювало процес. Іноземні інвестиції текли рікою, західні компанії переносили виробництво туди отримання більшого прибутку, а Пекін всіляко намагався просунути своєї продукції преміальні західні ринки.

через десятиліття та всупереч антизахідній риториці Пекіна в торговому плані ситуація залишається стабільною: у 2022 році товарообіг Китаю з Євросоюзом та США становив $1,6 трлн, а з Росією — лише $190 млрд (3% від загального товарообігу). Жодного бажання розривати відносини із Заходом Пекін не демонструє, ефективність важливіша. Прикладом може бути історія з перспективним китайсько-російським літаком CR-929. Країни домовилися про спільний проект, але 2022 року після введення санкцій Китай фактично викинув із нього Росію, домовившись із західними партнерами.

Як не крути, Росія не має буквально жодної умови, щоб піти китайським шляхом. У країні дорога робоча сила (за ВВП на душу населення Китай лише кілька років тому випередив Росію), старіле населення та відставання у технологічному розвитку. Змінити останній чинник могла б співпраця з розвиненими країнами чи масштабні інвестиції у власну науку. Але 2023 року витрати програми «Науково-технологічний розвиток Російської Федерації» складуть 1,2 трлн рублів, їх на дослідження підуть 559 млрд рублів ($7,4 млрд). Для порівняння, у Китаї 2022 року на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) витрачено $456 млрд (2,5% ВВП).

На допомогу Китаю розраховувати не доводиться не лише через санкції: проти цього виступають самі принципи ринкової економіки. Справа в тому, що є лише два способи, якими більш технологічно розвинена країна може допомогти менш розвиненою. Це або безоплатне спонсорування, що з розмірів Росії неможливо, або винесення до неї виробництв і створення робочих місць. В останньому варіанті обов'язковою є економічна ефективність такого рішення — тобто виробництво в Росії має бути дешевшим, ніж у Китаї, а отже, і співробітники підприємств мають отримувати менше. Виходить, що спочатку Росія має зубожити, інакше Китаю немає сенсу будувати там свої заводи, хіба що в рамках встановлення дружніх відносин і для кращих умов нафти та газу.

Абсурдна історія з «Москвичем 3» є наочною ілюстрацією тези про неможливість переходу на китайські технології тим же способом, яким Росія останні 30 років переймала західні. Викруткове складання китайського JAC JS4 на колишньому заводі Renault в Москві не те що не зробила модель доступнішою, навпаки, в Китаї вона продається вдвічі дешевше. Зрозуміло, якщо метою є збереження виробничих потужностей та зайнятість населення, то витрати на організацію такого збирання виправдані. Інакше вона виглядає лише спробою зберегти обличчя. Адже Пекін і в минулі роки за всієї готовності до інвестицій у Росію давати гроші Москві не поспішав. Так, у період з 2013 по 2019 рік (до пандемії), під час нібито розвороту на Схід обсяг накопичених китайських інвестицій у російській економіці впав з $4,5 млрд до $3,3 млрд. При цьому в 2018 році Китай вклав в інші країни. $130 млрд.

Безкоштовна робоча сила: на що жив СРСР часів Сталіна

Радянська Росія часів «батька народів» насправді не має відношення до сучасних недемократичних країн. Вона сформувалася до Другої світової війни у принципово іншому світі. Радикально відрізнялися масштаби міжнародної торгівлі, що дозволяло фашистським і комуністичним режимам мріяти про автаркію (зараз на словах таку ідеологію має тільки Пхеньян, та й той перебуває в найсильнішій залежності від Китаю), звичайні громадяни погано уявляли собі життя в інших країнах, роль фізичної праці в економіці була незрівнянно вищою, ніж в даний час, а наукового та технологічного співробітництва, відповідно, нижче.

На сталінський період варто звернути увагу лише тому, що він досі залишається одним із найулюбленіших позитивних прикладів для прихильників «сильної руки» в Росії. Упускаючи з уваги час, що змінився і пропонуючи знехтувати фактом трудових таборів, вони міркують про економічні методи, які нібито могла б взяти на озброєння сучасна Росія. Проте, навіть очищені від репресій, ці методи суперечать суті путінського режиму.

Після Громадянської війни СРСР мав виразно виражену ідеологію, масштабний репресивний апарат, але, як казав сам Сталін у 1931 році, технологічно країна відстала від передових держав на 50-100 років і або вона подолає цю прірву, або її зникнуть. Вирішувати проблему почали в лоб — запрошенням фахівців із Німеччини та США та копіюванням виробництв. Наприклад, завод АЗЛК у Москві починався з викруткового складання автомобілів Ford.

Як і у випадку з Китаєм у період реформ Ден Сяопіна, молодій державі допомагали активна урбанізація та дешева робоча сила, а крім того, «вождь народів» не намагався покращувати умови життя людей. На останню обставину вказують хоч знамениті «хрущовки». Адже індустріалізація за Сталіна проводилася силами працівників, які живуть у тимчасових бараках та комуналках, тому після його смерті довелося терміново розпочати масове будівництво дешевого та неякісного (порівняно зі «сталінками») житла. Голова уряду Георгій Маленков закликав розширити житлове будівництво за тиждень після похорону Сталіна. Адже навіть у Москві 1956 року на одного жителя припадало лише 5,1 кв. м житлової площі.

Таким чином, для збереження влади нове керівництво країни відразу ж рушило у бік купівлі лояльності. За часів Леоніда Брежнєва СРСР пускав на соціальні потреби доходи від різкого зростання експорту нафти. А коли ціни на сировину впали, Країна Рад у стислі терміни припинила існування, розпавшись на безліч незалежних держав.

За підсумками сталінський режим не купував лояльність (тоді як пільгова іпотека вже багато років залишається однією з улюблених путінських форм соціальної підтримки), активно співпрацював із передовими технологічними державами і не зміг пережити самого диктатора. Перевести Росію у такий стан зможуть лише революційні зміни у кожному аспекті. Після смерті Сталіна СРСР провів ще майже 40 років, зміщуючись у бік покращення життя громадян та стабільності, однак у Росії можливості для такої траєкторії вичерпані. На покупку лояльності на шкоду розвитку і так витрачалися всі можливі ресурси.

Непередбачувана Росія

Розглянуті вище приклади недемократичних режимів мають не дуже багато подібностей в економічному плані, але в одному моменті вони повністю ідентичні. При консервації чи розвитку такі країни співпрацювали з більш розвиненими та багатими партнерами. Венесуела викручується за допомогою Китаю та Росії, КНДР практично повністю залежить від Китаю, Куба законсервувалася ще за часів СРСР та за підтримки Москви, а нинішньому режиму намагається якось допомагати навіть Євросоюз, найбільший інвестор на острові. Іран обходить нафтові санкції та отримує доступ до технологій за допомогою Китаю, а сам Китай міцно тримається за співпрацю зі США та ЄС.

Росія в цьому сенсі перебуває в абсолютно унікальному стані. На спонсорування іншою країною, яку фокус уже 20 років провертає в Білорусії Олександр Лукашенко, розраховувати не доводиться через розмір економіки. Але в результаті війни Москва посварилася буквально з усіма, хто зацікавлений допомагати її розвитку. Розвинені країни Заходу заборонили експорт ключових технологій та сучасного обладнання, а багаті країни Близького Сходу такими технологіями просто не володіють. Для Китаю через порівнянність ВВП душу населення подібна допомога немає сенсу. Набагато ефективніше вивести виробництво в бідні країни Південно-Східної Азії та отримувати більший прибуток завдяки дешевій робочій силі, ніж будувати заводи в Росії або інвестувати в підприємства, де співробітники, які не мають порівняних компетенцій, вимагають того ж окладу, який отримують китайські робітники. У цьому плані Пекін повністю слідує курсу західних країн, які й дозволили йому розвиватися.

Окремою проблемою є те, що український конфлікт закрив для Росії найбільші ринки, за які бореться весь світ. Навіть якщо припустити, що країна чудовим чином почала випускати високотехнологічну та якісну продукцію, покупцями виступатимуть бідніші африканські, азіатські та латиноамериканські країни. При цьому внутрішній російський ринок дуже малий, щоб забезпечити ефективне з точки зору вартості кінцевої продукції виробництво без значного експорту.

Імовірність технологічного та виробничого прориву без сторонньої допомоги, в умовах ізольованості науки та її слабкого фінансування (гроші йдуть на війну та підтримання стабільності), у конфлікті з розвиненими країнами, звичайно, ненульова, але сучасний світ таких прикладів не знає. І якщо не станеться дива, то можливості для покупки лояльності населення у Кремля зникнуть досить скоро.

А це означає, що Кремлю знадобиться стрімко збільшувати ідеологічну та силову обробку населення, вона має прийняти куди більші масштаби, більші, ніж у 2022 році, коли нафтогазові наддоходи дозволили утриматися від падіння. Йдеться про зламу, причому в критичних умовах, самої моделі стабільності, що вибудовується протягом 20 років. Консервацією цей процес назвати ніяк не можна, зміни такого масштабу мають чітко революційний характер, і всі приклади диктаторів, що утрималися при владі, і авторитарних режимів не мають відношення до ситуації, що склалася в Росії. Чи зможе путінський режим, ключові постаті якого, м'яко кажучи, не молоді, успішно провести таку революцію зверху — питання відкрите. Але аналогів такої внутрішньополітичної спецоперації у світі немає.

«Аргумент» [3]

На цю тему: