Як все починалося, і як їм живеться зараз - про це агенції Укрінформ [2] розповідає Наталя Зарицька.

КОЛИ МАЛИЙ НАМАЛЮВАВ СЕРЦЕ ТА ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ

Був другий тиждень блокади «Азовсталі» і побратим Калина звернувся з підвалів до спільноти, до всіх людей, що потрібно робити все, що в наших силах, там, де ми знаходимося, щоб вивезти поранених. Київ тоді обстрілювали, працювала артилерія на околицях, були прильоти ракет. Я зрозуміла, що зараз я не вийду на Майдан, і точно я цим не допоможу, але ми почали із сином малювати плакат з надписом англійською «Врятуймо Маріуполь» і червоне серце. Я сина сфотографувала прямо у погребі нашого будинку з цим плакатом і зробила допис на Фейсбуці, де я вела своєрідний щоденник. І потім, наступного дня, прокинувшись, я побачила у відомих людей - у Андрія Магери, у сина Рибчинського - на аватарці свого сина з плакатом і я зрозуміла, що фото облетіло весь світ, допис виявився віральним, і у групі «Врятуймо Маріуполь» багато людей взяли собі на заставку фото мого сина. Фото облетіло пів світу. Вдалося добитися резонансу, про який казав мій Богдан.

Про мого Богдана... Ми разом три з половиною роки. Хоча все почалося з дружніх взаємин. Я опікувалася кількома бійцями з Азову. Я відчувала потребу, що маю допомагати фронту, життя на фронт не пускало, бо тато хворий і дитина мала, але розуміла, що можу допомагати дистанційно. Я працювала в агробізнесі, знайомий фермер, який пройшов АТО, дав мені адреси кількох хлопців. Богдан був одним із них, кому я написала із запитанням, чим я можу допомогти.

Він мені відповів, мовляв, а чим дівчина може допомогти сильному солдатові. Я кажу: може, спорядження якесь треба, їжа. Хлопець попросив у мене олівці, ручки, тільки так, щоб тонко писали і не відбивалися на сторінках, і якусь книжку. Оце мене настільки вразило, що я пішла і придбала книжку «Антикрихкість» Талеба. Підписала її "Розумному, сильному, гарному Богданчику. Це тобі, бо ти антикрихкий і без книжки маєш власний концепт крихкості". Це було 19 березня 2019 року.

Я підписала цю книжку, купила ручки, горіхів і родзинок у шоколаді і вислала йому в Маріуполь. Він прочитав цю книжку, надалі я йому вислала «Чорного лебедя», далі було «Прокрустове ложе», потім «Шкура у грі», усього Талеба перечитали з ним. 

Я працювала в аграрному бізнесі і от, власне, вечорами з роботи пакувала ці посилки для інших хлопців: фіранки завішувати вікна, ковдри, держаки для лопат. І ще - спілкувалася із Богданом.

У них були виїзди на схід, були ротації, навчання, постійні полігони у такому режимі війни. Чоловік простий, старший солдат, він не належить до офіцерського складу, водій-електрик, але він завжди вражав мене своїм усебічним розвитком, він закінчив футбольну школу, музичну школу, він важкою атлетикою цікавиться, він вивчив дві мови, а йому ледь за 30. В Азові прийнято розвиватися, тому він, власне, мені і цікавий своєю силою, він завжди говорив, що воїна завжди цікавить сила і дух. І він вкладав у силу і в дух вкладав. 

ШЛЮБ, МАЙДАН, БРИФІНГИ, ПОЇЗДКИ ДО ЕРДОГАНА: МЕЖІ КРИХКОСТІ

14 квітня у Богдана було день народження. Вони вже були на «Азовсталі». І я розуміла, що він вийде на зв’язок, відчувала, що вийде. Коли з’явився, то пишу, бажаю виконати основне бойове завдання – повернутися живим і неушкодженим додому. А у відповідь читаю: люблю тебе, чи згодна вийти за мене. Я от як стояла, так і сіла, ну, і написала, що теж люблю тебе, авжеж згодна. У мене є цей скрін у Телеграмі досі, ми почали збирати оперативно документи і командир військової частини Денис 17 квітня нас розписав на «Азовсталі» дистанційно, через Телеграм. І тут, у Києві, я вже отримала свідоцтво про шлюб. Це все було у верениці подій, які змінювали одна одну. 

Після того як фото з плакатом набуло такої популярності, я зрозуміла, як багато людей живуть тою самою думкою. Я почала писати у приватні повідомлення жінкам, про яких розуміла, що вони мають рідних в Азові, ми почали знайомитися, одна одну підтримувати. А далі була міжнародна акція на підтримку героїв «Азовсталі» 4 травня. Вона стала міжнародною, за кордоном відбувалися. Нас дуже підтримала Варшава.

Нас вийшло тоді три мами і один тато під турецьке посольство у Варшаві, нам заборонили на фоні турецького посольства знімати щось, але ми перейшли на інший бік вулиці, записали відеоролик, запустили його у соцмережі і так почався шлях нашої боротьби за наших хлопців. Наступного дня була акція вже вдома, на Майдані, її намагалися скасувати через воєнний стан. Але я сказала, що наразі небезпеки немає, ми стоїмо біля підземного переходу-укриття, ми не купчимося десятками людей, спілкуємося по кілька людей, у нас немає ніяких антиконституційних гасел, тут лише малюнок моєї дитини – велике червоне серце і прохання  «Врятуймо Маріуполь». Нам, зрештою, дозволили стояти та спілкуватися. Ось так ми роззнайомилися, дали кілька інтерв`ю там: на Хрещатику зазвичай преса чергує і мені почали телефонувати журналісти. 

Я дуже чітко усвідомила, що нам потрібна увага журналістів, увага світу. Зрештою, це стало запорукою того, що хлопці живі. І зараз важливо її утримувати, тому що вони перебувають у пеклі полону. І знаєте, з одного боку, я розуміла ризик, що я показую обличчя чоловіка і  збільшую його вартість в очах росії. Але з іншого боку, для мене медійність стала запорукою того, що його просто не застрелять і не вб`ють, а якщо навіть так (не дай Боже) станеться, то це не зійде ворогу з рук. Тому що ворог застосовує методи середньовіччя у катуваннях, ниці, підступні, диявольські, антилюдські методи, але не усвідомлює, що час змінився, що цивілізація напрацювала і увібрала цінності, які є абсолютними. А також, що у цьому світі неможливо щось приховати, є Інтернет, і хоч скільки ставили обмежень, але злочин фіксується і, так чи інакше, за нього треба буде відповідати. 

Один із журналістів підкинув ідею, що нам треба дати брифінг, не бігати, а концентровано, потужно волати на весь світ. 

Я розуміла, що на своїх плечах брифінг не винесу. Я почала шукати у соцмережах: хто там з фотографіями мого сина, хто в групах. Почала писати, говорити, що нумо об`єднуватися, звернулася до пресслужби Андрія Білецького, чітко усвідомлювала, що там не лише Азов, не лише морпіхи, а й інші підрозділи на заводі «Азовсталь». Мені дали телефони представників дружини морпіхів, “прикордонниці”, дружин хлопців територіальної оборони та від Нацгвардії. Я почала телефонувати, говорити, що дівчата, давайте виходити і говорити, дівчата відгукнулися, відгукнулися інші батьки, ми запустили оголошення у соцмережі.

Відбувся брифінг, а ввечері ми вже вирушили до Туреччини, не всі жінки змогли полетіти, бо деякі жінки військовозобов`язані, тому довелося інших дівчат шукати, вони дали телефони своїх подруг, ми зконтактували і оперативно зібрали рюкзаки, у нас 3,5 години було.

Ми їхали просто до Туреччини із закликом, що ми хочемо зустрітися з Ердоганом, але найперше ми планували зробити мініакцію на місточку через Босфор, але знайшлися добрі люди і сильні світу цього (і медійного світу цього), які допомогли і нам вдалося провести два великих брифінги у Туреччині.

Коли ми летіли, то чоловік з’явився у мережі. Я написала, що летимо з акцією до Туреччини, він надіслав здивовані смайлики. 

Чому ми їхали, як народжувалися ідеї для акцій і чому ми їх робили... А про це питав і митрополит Епіфаній, і патріарх Варфоломій, то я відповідала, мене сюди любов привела. Нами рухали любов і розуміння того, що ситуація патова. Втім, я завжди знала, що у патових ситуаціях, коли здається, що немає виходу, він однаково є. Я завжди жартую і кажу, навіть коли у вас мінімум два виходи. Так, ми були втомлені, деколи на межі, а деколи за межею, ми не спали, ми не їли, перельоти, ти постійно говориш у мікрофон або по телефону, постійно хвилюєшся або у молитві за свого рідного. Важко було. Але за цією межею у потоці народжуються ідеї і смисли. І ми почали ці ідеї і смисли доносити можновладцям, бо мова дипломатії відкриває двері, але вона не відкриє серце чиновника. Ми хотіли дійти до серця. І для мене стало знаковим, що коли я розповідала історію свого чоловіка, наших хлопців і дівчат, плакали перекладачі у Туреччині, плакав радник Ердогана Ялчин Топчу, і ця проблема відгукувалася. Я не знаю, які невидимі нитки спрацювали, але хлопці вийшли з заводу і їх не розстріляли, хоча там дуже багато загиблих і втрати шалені.

АЗОВ – ЦЕ ВСЯ УКРАЇНА

Після того як ми дали п’ятий брифінг у Києві, оприлюднили мій номер телефону, то мені почали телефонувати з усієї України. Перед нашим інтерв’ю зателефонувала жінка з Дніпра, до того зателефонувала жінка з Миколаєва і зараз дзвонять. І я змушена буду потім передзвонювати. Я відповідаю всім, абсолютно всім, бо я чекаю на дзвінок від чоловіка. І за номером, який не опізнаний може бути. Я відповідаю на номери з кодом +7, вони теж мені телефонували, вони погрожували, хейтили. Ну, там телефонуть і кажуть: «Вы знаете, что их расстреляют все-равно? Ну, крепитесь, держитесь». Я прошу їх представитися, кажу, а з ким я розмовляю. Вони чомусь бояться назвати своє ім’я. Матюками відповідають: «Ты сама знаешь, кто тебе звонит». І йде нецензурщина. Я кажу, я не буду розмовляти з ноунеймом, з людиною, яка навіть не може представитися: або ви представитеся, або я покладу слухавку. Мені на окупантів наших дивитися, як у дзеркало заднього бачення, на далеко кілометрів назад. Що вони без освіти, вони без форми, без підготовки і невідомо які, просто там кількістю беруть і нахрапом своїм, закидують нас тілами.

І я дивлюся на Азов. Там хлопці з усіх куточків України, дуже багато з Донецької області. Після того як ми заявили про себе, людей ставало щораз більше. У нас на каналі “Жінки зі сталі” 4 200 підписників, це так чи інакше не байдужі люди. Понад тисячу заявок на участь в організації у гугл-формі надійшло. Це або мами, або сестри, або дружини, є чоловіки – брати. Наша спільнота - це історії людей, кожен з яких або когось втратив у цій війні, або за когось бореться, або когось повертає. Азов мав свій магнетизм тим, що там хлопці з уже чітко прописаними правилами та сенсами. Вони не п’ють, не палять, там хороше спорядження, там хороша підготовка. У них постійно була муштра на полігонах, вони приїздили до Києва на навчання. Дисципліна, дух, традиція — велика річ.

І чим більше цих хлопців розкатують і нищать, тим більше в них незламності та сили, тому росії нічого не вдасться.

ПІСЛЯ ЄВРОБАЧЕННЯ...

Коли відбулося Євробачення з гаслами про «Азовсталь», я відчула, що ще одна зірка, що склався ще один пазл у загальній мозаїці підтримки, і ми зрозуміли з дівчатами, що ми не одні. Що пішла потужна підтримка світу.

І після екстракції, коли всі видихнули, ми вже діємо на сталеву голову, на сталеву кров, напрацьовуємо тактичні кроки. Зараз ми знаємо, що на обмін, як громадськість, ми вплинути не можемо. Це площина, яка вимагає тиші, але ми можемо впливати на створення гідних умов, ми можемо робити заклики до міжнародної спільноти, чинити медійний тиск і акцентувати увагу на тому, що росія сьогодні не лише руйнує вже існуючу архітектуру світової безпеки і порушує всі можливі конвенції. 

Мене запитують, дівчата, де ви берете сили. Очікування та напруга даються взнаки. Часом ти засинаєш на дві-три години, тобі насниться чоловік, ти просинаєшся… Я не знаю, коли, де моя межа, а де межа у дівчат, але поки ми не опускаємо рук. А зрештою, можна відкрити скріни смс-ок від чоловіка. Остання від 17 травня: “Мала, люблю тебе, біжу”. І цього достатньо, щоб наступного дня вставати і знову працювати. 

Лана Самохвалова, Київ; фото Геннадія Мінченка