«Одна година під Бучею гірша за 8 місяців в Афганістані» - сповідь американського легіонера в Україні

Теодор Верона – один із добровольців Іноземного легіону в Україні. Йому 32 роки. П'ять років він прослужив у морській піхоті США, його військова спеціальність – мінометник. Бойове хрещення пройшло в Афганістані. В Україну приїхав майже одразу після початку війни — щойно зміг дістатися з Мексики, де він живе.

Верона розповів The Insider [2], чому він вирішив воювати за Україну, про хаос перших днів війни і чому він упевнений, що Україна поверне всі свої території, включаючи Крим.

- Вперше я був в Україні у 2019 році. Тоді мене вразило, наскільки українці патріотичні та наскільки чітко вони бачать майбутнє своєї країни. Мене вразив Майдан Незалежності та рішучість людей перебудувати свою країну. На мій погляд, Україна йде тим самим шляхом, який проходили США у боротьбі за незалежність після громадянської війни. Вона була кривавою. Але в результаті ми як країна, по суті, народилися заново та вибудували свої ідеали з нуля. Я з великим інтересом спостерігав за Україною після Майдану, але після поїздки у 2019 році став стежити за розвитком ситуації ще уважніше — за економікою, політикою. Мені хочеться разом із українцями пройти цей історичний шлях та допомогти їм, наскільки можу.

Можливо, тому рішення вступити до Іноземного легіону України далося мені легко — навіть, мабуть, занадто. Я сам здивувався легкістю свого рішення. 24 лютого, коли почалося вторгнення, я розлютився не на жарт: історичні сусіди ніяк не можуть дати спокій Україні, дати їй можливість самій вирішити свою долю — без втручання і знущань.

У день вторгнення я сказав своєму роботодавцю в Мексиці, що швидше за все поїду воювати в Україну. Мені не повірили. Через два дні я звільнився. Планував вступити до Іноземного легіону в українському посольстві у Польщі. Я купив квиток, прилетів до Польщі, відстояв у гігантській черзі біженців і зрозумів, що найпростіше приїхати на кордон і умовити їх прийняти мене.

Я автостопом дістався кордону, де мене підібрала машина, в якій ще четверо українців поверталися на батьківщину. Вони їхали до країни, з якої, можливо, вже не змогли б вибратися через новий закон, який забороняє виїжджати чоловікам молодше 65 років. Для мене це стало свідченням рішучості українського народу перемогти у війні.

Коли я нарешті потрапив до вербувального центру, мене зустріли два офіцери. Вони зовсім не розмовляли англійською, але дуже добре зі мною поводилися. Дали мені чи не довічний запас сигарет і постійно тиснули мені руку. Я побував у кількох вербувальних центрах, бо ніхто не знав, що робити зі мною. В одному з них співробітники кудись зателефонували і сказали, що тут у них американець, який хоче боротися. У результаті мене забрали двох офіцерів і відвезли на базу в Яворові під Львовом, де, як було відомо, перебували добровольці з числа іноземців. Я пройшов співбесіду, військові оцінили мої навички та досвід. Я, здається, залишив гарне враження. Мене одразу ж призначили до складу спеціальної бригади, яку за два дні планувалося відправити на фронт до Києва.

У нашій команді було 25 людей із різним бойовим досвідом — у хаосі війни ми швидко зрозуміли, що деяким не вистачало професіоналізму та відваги. Їм зовсім не було чого робити на війні такого масштабу. Не знаю, як вони потрапили до загону. Але взагалі це часто важко визначити, поки не почнеться бій.

Нас озброїли, мені дали бельгійську гвинтівку FAL японського збирання, на ній були японські ієрогліфи. Це штурмова автоматична гвинтівка калібру 5,56 мм із перемиканням у напівавтоматичний режим. Пізніше я зрозумів, що це не найкраща зброя для бруду та холоду досі, по суті, зимового Києва. Гвинтівка часто заїдала, колись після першого ж пострілу довелося її розбирати, чистити і збирати назад. Я відчував себе солдатом армії Вашингтона у 1777 році.

У Яворові я провів три дні, потім нас відправили до Києва. Після прибуття нам дали годину на підготовку, хоча до того ми не спали всю ніч. Ми завантажили зброю у дві вантажівки, якими також користувався загін грузинських добровольців. Грузинський загін складався з людей віком від 18 до 58 років і вони були по-справжньому грізними бійцями, можна сказати, з ореолом справжніх воїнів-горців.

Я тоді ще не бачив жодної карти, жодної доповіді про ситуацію, не знав, куди ми йдемо. Це було дуже дивно, і я нервувався. Чим ближче ми під'їжджали до фронту, тим голосніше були чутні обстріли і видно руйнування. Характер бою був дуже схожий на Першу світову. Я одразу зрозумів, що мені доведеться адаптуватися до таких умов. Наша команда розділилася, третина бійців пішла вперед до села Мощун (населений пункт у Бучанському районі Київської області – The Insider), щоб обладнати там позиції для снайперського вогню. У першу ж ніч вони потрапили під дуже сильний обстріл. Росіяни постійно обстрілювали будівлю, де була наша команда, і ми валили їх одного за одним. У результаті перед будинком було понад 70 тіл російських солдатів, частина з них були ще живі та стогнали. Я тоді сидів у окопі у відносній безпеці, але ситуація погіршувалась, бо нами ніхто не командував. Ми просто не розуміли, що робити. На щастя, один із українців знав англійську. Він забезпечував нас харчуванням та керував переміщенням членів загону між траншеями. Він не мав наказу це робити, він був рядовим солдатом, який сам вирішив допомогти нам. Його прозвали «Маньяком», тому що він робив шалені речі, зовсім не думаючи про особисту безпеку, але при цьому він був дуже гарною, ввічливою людиною.

Протягом кількох днів нас постійно обстрілювали вдень та вночі. Іноді росіяни підбиралися до наших окопів метрів на триста і відкривали вогонь. Моя рушниця періодично відмовляла. Я нічого не міг вдіяти і стріляв у відповідь, тільки коли міг. Більшість часу я просто лежав на дні траншеї. Щодня ми втрачали наших закордонних бійців, які дезертували. Вони бігли вночі групами по дві-три людини через ліс. Один із них, йдучи, навмисно пошкодив два кулемети. Він, начебто, хотів, щоб ворог їх не захопив. А нам потім дуже не вистачало цих кулеметів.

Викопати навіть одиночний окоп було не так легко: ми мали дві лопати на шість чоловік. Коли не було лопати, я копав рукою. Крім того, мені доводилося іноді відстрілюватися зі своєї гвинтівки, яку, як і раніше, весь час треба було розбирати. У ній, на відміну автомата Калашнікова, було дуже багато дрібних деталей. Я сидів у окопі, розбирав гвинтівку, деталі складав собі навколішки, а над головою постійно вибухали снаряди. Доводилося стежити, щоби не втратити деталі. У якийсь момент я відмовився від ідеї стріляти у відповідь, вирішивши, що якщо росіяни підуть на нас, битимуся лопатою або багнетом. Це був найжахливіший момент у моєму житті. Це було 13 та 14 березня.

Я б збрехав, якби сказав, що тоді нітрохи не злякався і в мене не виникло в голові думки піти. Але будучи одним із старших за віком членів загону, я розумів, що не зможу жити в ладі з собою, якщо це зроблю. Крім того, мене надихали українці — вони навіть не думали кудись іти. Я дивився на них і думав: «Якщо вони готові залишитися і померти в цьому окопі, то я залишусь».

Зрештою нам наказали покинути одиночні окопи і повернутися в основний, до загону. Там мені наказали атакувати БТР, укріплений 30-міліметровим кулеметом, подібні БТР обстрілювали наші окопи цим гігантським калібром. Ми вийшли утрьох, пройшли через зруйнований район міста у пошуках БТР. Я сам бачив напівзруйновані будинки і, на превеликий жах і подив, бачив у цих будинках цілі сім'ї, що сидять навколо невеликих вогнищ. Як же я можу розвернутися та втекти? Як тільки я їх побачив, я зрозумів, що нікуди не піду і буду там доти, доки не буде наказу відступати. На щастя, цей БТР був знищений танком, тому я свою протитанкову ракету передав українцю, який був неподалік від моєї позиції.

Найважчим моментом для мене була ситуація, коли мені та ще шістьом бійцям наказали викопати траншею і з'єднати два окопи. Нам показали позицію, і ми вирішили, що кожен викопає собі одиночний окоп. Росіяни намагалися цим скористатися та постійно нас обстрілювали. Якоїсь миті ми побачили, що російський дрон нас помітив і завис над нами. Мені стало ясно, що по нас ось-ось відкриють вогонь. Я викопав свій окоп так глибоко, як міг, до плечей і ліг на дно. Наступні чотири години артилерія обстрілювала наші шість маленьких одиночних окопів. Ми вивантажилися приблизно за чотири кілометри до лінії траншей, пройшли через узлісся і дійшли до села, відтіснивши росіян, але потім все одно були повідомлення про те, що в селі залишилася парочка російських загонів, які готували засідку. На щастя, це їм не вдалося. Ми пройшли далі через ліс, і обстріл посилився. Я ніколи не бачив таких інтенсивних обстрілів, хоч я сам мінометник. Це була артилерія та міномети. Схоже, 105 мм калібру, судячи з осколків та зони ураження.

Коли ми дісталися траншей, я відразу звернув увагу на те, що вони неглибокі і неважливо укріплені. Було відчуття, що вони або тимчасові, або викопані буквально щойно. По нас одразу ж відкрили вогонь. Я гадки не мав, де ми знаходимося, бо ніхто нічого не говорив, карту я теж не бачив, бачив лише невелике місто перед траншеєю. Той обстріл - єдиний момент за весь час, коли моя гвинтівка робила більше одного пострілу без розбирання та збирання заново.

Після повернення до ладу нам повідомили, що росіяни готують новий великий наступ, в якому повинні взяти участь щонайменше тридцять рот, які концентрувалися вздовж наших окопів і підвозили амуніцію. Я вже майже забув про свою погану гвинтівку і тому взяв ракету і вирішив, що це буде мій єдиний постріл. У цей момент я вкотре подумав про можливість піти. Хто мене може в цьому звинуватити, у мене навіть гвинтівки немає, але коли я побачив українців з ножами, я зрозумів, що вони готові різати супротивника, якщо він дістанеться наших окопів.

На щастя, жодного нападу не було. Українці збирали невеликі групи та нападали на позиції росіян у місті. Російсіянам просто не вистачало організованості, щоб розпочати наступ. У той момент я думав, що краще дозволити їм підійти до нас, бо маємо гарні оборонні позиції. Маніяк пояснив мені, що поки ми продовжуємо нападати на них, вони втомлюються і лякаються. Виявилося, що так воно і є, і жодного нападу на наші окопи так і не сталося.

У місті найбільше побоювався снайперів, які могли дістати до наших окопів. Снайперу вдалося вбити одного українця, одного грузина поранили в плече. Ще загинув один цивільний українець. Йому артилерійським снарядом розірвало м'язи та шкіру спини — було видно хребет. Насправді коли бачиш, що людині нічим не допомогти, це дуже б'є по нервах, демотивує.

Вісім місяців, які я провів в Афганістані, можна прирівняти до однієї години під Мощуном. Ситуація в Україні зовсім не схожа ні на що, у чому Америка брала участь. Можливо, в Іраку було щось схоже, але там повстанці не мали гелікоптерів і літаків.

Наприклад, в Афганістані пораненого завжди забере гелікоптер. За годину ти вже в повній безпеці. А на війні в Україні, на першому її етапі, медична евакуація полягала у тому, що під'їжджала машина, тебе до неї закидували та відвозили під обстрілами.

На шляху до наших окопів був цілий цвинтар із цивільних автомобілів, приблизно два кілометри знищених машин. На жодній із них я не помітив символів «Червоного хреста». Це були звичайні цивільні машини, всі наскрізь діряві від куль і шрапнелі. Я не знаю, хто їх водив, але з чуток це були цивільні, які, як мені здається, заслуговують на окрему нагороду, — вони просто під'їжджали до окопів, брали пораненого і гнали на максимальній швидкості геть. Якщо вас поранили в місті, шанси на виживання невеликі, особливо якщо серйозна рана, тому що доводилося йти через ворожі лінії і чекати машину. Для свідомості типового американця це була психологічна травма – я сподівався, що якщо мене ранять, то не важко. Я хотів би, щоб американці прислали в Україну бронеавтомобілі, як в Афганістані, від яких відскакують кулі.

У Мощуні я провів шість ночей та сім днів, але мені вони здалися вічністю. За весь цей час я спав вісім годин. Було дуже холодно, я часто прокидався у снігу. В українців були лише невеликі ковдри, натомість багато печива та шоколадок. А ще були мариновані огірки. Я пам'ятаю, що через холод пив дуже мало води.

А ще я запам'ятав собак. Їхні власники або загинули, або поїхали, покинувши вихованців. І ці собаки спали разом із нами в окопах — зігрівали нас своїм теплом. Була одна неприємна історія, коли я в повній темряві спробував поглибити окоп, встромив у землю лопату, а там був собака, якого я не бачив. На мене всі дуже розлютилися, вирішили, що я зробив це навмисно. Вилаяли російською та українською. Інший собака отримав поранення шрапнеллю. Не знаю, чи вижив він чи ні.

Коли нас відвели з позиції, я ще кілька тижнів провів в Україні. У Львові я три тижні допомагав готувати новобранців з-поміж іноземців. Це був надихаючий досвід, багато добровольців досі зі мною спілкуються. Всі вони зараз воюють — а до цього деякі хлопці навіть гвинтівку в руках не тримали.

Ресурси росіян здаються невичерпними. Скільки б танків та БТР українці не знищували, одразу в бій йшли нові. А ще росіяни мають якусь дивну готовність помирати. Я не хочу нікого образити, але історично російську армію ніколи не хвилювали втрати серед своїх. Багато моїх друзів розповідали, як цілі роти росіян гинули миттєво внаслідок ідіотського наказу атакувати якусь позицію. У Мощуні у нас загинули троє, але перед нашими окопами лежало 60 чи 70 трупів росіян. Вони, повністю виснажені, вмирали один за одним на моїх очах від снайперського вогню. Вибігає один – його вбивають, за ним інший – і його теж кладуть. І так багато разів. Мені тоді здавалося, що вони мають якийсь невичерпний запас живої сили. Мені як людині із західною свідомістю це незрозуміло... Багато хто з них помирав довго, і їм ніхто не допомагав. Я чув, як вони кричали, просили про допомогу.

Українці ж загалом дуже переживають один за одного, намагаються підтримувати, рятують поранених. При цьому вони жорстко стоять на позиціях і не виходять із бою. У цьому їхня перевага. Був випадок, коли один чи двоє росіян підібралися до наших окопів на відстань тридцяти метрів. Один із українців узяв американську ракету AT4, швидко прочитав інструкцію, скочив на край окопу, прицілився за 3–4 секунди, вистрілив у них і спокійно повернувся в окоп. При цьому навколо нього завжди свистіли кулі. Нам він сказав: «Сподіваюся, я не вбив їх. Просто хочу, щоб вони звідси забралися». Його зовсім не тішило те, що він зробив, не було жодного садизму з його боку. Такі настрої я часто спостерігав серед українців — вони ніякої наснаги чи збудження від війни не відчували, але й здаватися не збиралися.

Ніхто не тримає пістолет біля їхнього скроні, ніхто їх не змушує, але якщо вони здадуться, то перестануть існувати як народ. Один із моїх друзів розповів мені історію про те, як у невеликій траншеї в їхньому підрозділі під безперервним російським обстрілом сиділо двадцять солдатів. Ця траншея мала відволікати увагу від найважливіших цілей. За тиждень із двадцяти людей залишилося четверо. Але ніхто з них не залишив позиції.

Серед іноземців, які сьогодні борються в Україні, в основному хоробрих і підготовлених професіоналів (будь-яких гравців у Call of Duty, які просто хочуть відчути запах пороху, тепер вже українці відсівають) поширена ідея про те, що здатися — не варіант, ніхто не піде у російський ГУЛАГ. Якщо я повернуся до України, я зроблю все, щоб вони не змогли взяти мене живим і свідомим.

Мене ніколи раніше не катували. Я не хочу опинитися в становищі, коли мене змусять сказати щось погане про свою країну чи Україну. Росіяни вміють це робити, і я не хотів би, щоб на моїй совісті було щось подібне. Якщо я не зможу вирватися з боєм, то, швидше за все, накладу на себе руки.

Дивлячись на ситуацію в Україні, я думаю, що самі росіяни не мають розуміння, навіщо вони це роблять. На окупованих територіях російський військовий навіть у ресторан спокійно не зможе піти через страх, що хтось йому ніж у спину встромить. Українці наполегливо і нещадно чинитимуть опір. Це нічим добрим для окупантів не скінчиться. Я впевнений, що Україна не лише переможе, а й поверне усі свої території, включаючи Крим.

Найбільше я побоююся, що Захід почне тиснути на Україну та вимагати від неї поступок Росії. Якщо це станеться, мені буде соромно за західні країни. Ми до і після Другої світової вже продали Східну Європу, і я дуже не хотів би побачити щось подібне. Мене турбують європейські пасивність та слабкість.

Україні дуже потрібна сучасніша західна зброя — вона здатна схилити ваги в цій війні на її бік. Навіть одна рота танків Abrams може знищити масу стародавніх російських T-72 та T-64. Головне, треба пам'ятати: кожна секунда зволікання — це, можливо, ще один українець, який загинув.

«Аргумент» [3]

На цю тему: