Не нами вигадана святкова традиція демонстративного оптимізму та лакування – бодай і не надто значного – дійсності. Наразі є сподівання, що ця традиція все ж буде порушена – і «нагорі», і «внизу». Надто вже складна ситуація і на фронті, і в тилу. Підстав ані для паніки, ані для песимізму, втім, немає, потрібен лише «безжальний реалізм», на основі якого аналізуються можливі сценарії перебігу подій і мобілізуються всі національні сили для здійснення найоптимальніших із них. Але все одно потрібно бути пильними й обачними, особливо коли йдеться про начебто звичні й усталені речі.

Про це пише відомий публіцист Сергій Грабовський у газеті "День [2]".

Ми не помічаємо дивного: чомусь свято зветься «День Незалежності», а не «День відновлення Незалежності», адже незалежна Україна у ХХ столітті була проголошена на початку 1918-го року, і навіть маріонеткова УСРР, створена у січні наступного року, номінально залишалася незалежною аж до середини 1923 року, коли був остаточно конституйований Радянський Союз. Ми вже звично вслід за західними професорами називаємо Росію «авторитарною», хоча насправді вона тоталітарна чи неототалітарна (якщо потрібно відзначити її відмінність від класичного тоталітаризму ХХ століття); відмінностей чимало, але головна серед них (і в теоретичному, і в практичному сенсі) полягає в тому, що стосовно авторитарної держави можна сказати – «воює Путін й обдурені його пропагандою солдати», але ж насправді воює «колективний Путін», більшість російського населення, для якої цілі вторгнення в Україну є їхніми власними цілями, а жорстокість щодо українців – нормою поведінки, і пропаганда тут лише доважок. Ба більше: ми не дуже зважаємо на не, що «нагорі» вистачає персонажів, які не приховують своє зачудування радянською добою, вважають українську культуру чимось нікчемним, відносячи себе до «великої російської культури», на всі заставки публічно знущаються з західних союзників за «мізерну» допомогу ЗСУ, а на додачу аргументують відмову влади повірити розвідкам (західним і власним) й оповістити українців про ймовірний у найближчі тижні масштабний напад Росії фейковими історичними посиланнями і ледь замаскованим презирством до «холопів», за яких усе вирішують «цар» і «бояри». І так далі, і таке інше.

А на додачу не слід забувати про алгоритми історії. Вони існують, попри твердження деяких адептів постмодерну, і той, хто їх заперечує, ризикує не тільки сам наразитися на їхню вбивчу силу, а й наразити всіх тих, хто довіряє цим адептам. Скажімо, Лев Троцький, організатор Червоної армії й один із вождів більшовиків в інструктивній промові агітаторам, посланим до України у грудні 1919 року (дехто сумнівається в автентичності цього виступу, проте даремно: він корелює з іншими тогочасними висловлювання Троцького з українського питання) наголошував таке:

«То, о чем мы здесь – в России говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ушко, а то лучше и совсем не говорить. Уменье молчать есть тоже одна из фигур красноречия. Вы, товарищи, отправляетесь на Украину. Помните же, что нет труднее работы агитаторской, как на Украине…»

Хіба неправда? Хіба нам не впихають тишком-нишком у душі «русский мир» під виглядом «уселюдськості» та «пошани до високої російської культури» деякі популярні Інтернет-персонажі? Хіба не відчуваєте ви правлення декого побудувати тут, у нас, «вторую Россию»? Але звернімося знову до Троцького:

«Ни для кого не секрет, что не Деникин придумал нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство… В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной, крепкой спайки всех членов государства не только на время войны – каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою «самостійность» и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией и Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли Черного моря Россия существовать не может…».

Як сьогодні сказано, чи не так? Хіба що за минулі десятиліття ми здобули такий-сякий досвід незалежного існування, і він дуже став у пригоді. Проте чи всі українці з цього досвіду зробили належні висновки?

І ще один голос із минулого – цього разу пряме застереження щодо того, як перемога може обернутися поразкою. Євген Маланюк, сотник Дієвої армії УНР, затим політичний емігрант, поет, культуролог. Грудень 1955 року:

«Не можна жити “на дурничку”. Не можна довго існувати “в кредит”. Не можна існувати історично, тобто посідати Землю, не виконуючи обов’язків, що їх та земля покладає на насельників її. Обов’язків всіх: географічних, історичних, геополітичних, геокультурних і навіть іcтoріософічних. Але ми їх не виконали, бо не виконували… Ми програли Визвольну війну. Підкреслюю – ми, хорунжі й поручники 1918 – 1919 років. Бо ми мусили “пазурями й зубами” робити те все, що війна вимагала. Але ми, бачачи, хто були ті міністри й ідеологи,… ми – з морального ледарства нашого – ми воліли в них вдивлятися, як у справжніх людей і виконувати їх, отруєні рабством, накази… Винна – вся генерація, і винні в ній, саме, найліпші. Чому про це згадуємо? Нащо це самобичування? Для того, що без усвідомлення всього цього – немає майбутнього».

На щастя, нині є вже й генерали, й ідеологи, і навіть деякі міністри, не отруєні рабством перед Москвою. І все ж слова Маланюка не слід забувати…

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• Україна: кінець епохи легковажності [4]
• Півроку війни в Україні принесли шість результатів - Bloomberg [5]
• 84% українців вважають, що молодь має хороше майбутнє в Україні [6]
• Нинішній курс призведе до великої економічної кризи. Як Україні вийти на шлях сталого розвитку протягом війни - поради економістів [7]