Україна: кінець епохи легковажності

«Уявіть, як діти бавляться на пласкій трав’янистій галявині високого острова, що височіє серед моря. Поки вздовж краю скелястого берега стояла стіна, вони могли бавитися якнайшаленіше і зробити цей майданчик найвеселішим місцем для ігор. Діти не боялися впасти вниз. Але коли стіну було зруйновано, перед їхніми очима постала небезпечна прірва. Вони не впали, але з’юрмилися посеред острова — і більше ніхто не чув там пісень». Якщо припасувати цю метафору Ґілберта Честертона до історії України після 1991 року, її доведеться підкорегувати: стіни навколо нашого острівця ніколи не існувало, але бавились ми дай Боже. І те, що Україну досі не поглинула прірва — значною мірою результат нашого незбагненного везіння.

Починати з такої песимістичної ноти — не найкращий вибір для свята, хай навіть в часи війни. Хіба нам нема чим пишатись? Хіба не ми спростували розрахунки західних експертів, котрі у лютому давали нам від сили 72 години? Хіба не ми вже 181 день чинимо опір — і такий, що наші союзники вже обговорюють плани відбудови України? Все так. Але наша гордість собою — так, цілком заслужена! — не повинна притлумлювати суть історичного моменту, в якому ми зараз перебуваємо. Бо від того, наскільки чітко ми його усвідомимо, залежатиме наше майбутнє. І мова не про те, наскільки блискучим воно буде, а про те, чи буде воно у нас взагалі.

З 24 лютого ми тисячі разів дорікали Заходу тим, що тамтешні еліти та інтелектуали прогледіли російську загрозу, не усвідомлювали, що Московія — не партнер, а хижак, агресор, монстр. Слушність цих докорів беззаперечна. Так, вони прогледіли загрозу. Але чи пильнувала сама Україна? Від такої постановки питання спокусливо ухилитись, відокремивши себе від «недостатньо свідомих», «неактивних», «ватних» чи ще якихось інакших співгромадян, котрі чогось не бачили, не чули, не розуміли. Але суб’єктами історії є народи, а не окремі їхні частини, тож поглянути на себе з такої перспективи все ж таки доведеться.

Почнемо з найбільш очевидного. Для того, щоб остаточно визначитись із зовнішнім політичним вектором, нам знадобилося 23 роки. Між проголошенням незалежності і підписанням угоди про асоціацію з ЄС пройшла майже чверть століття. І то — це стало можливим аж після того, як проросійський політичний табір зазнав поразки під час Революції Гідності. А до того наші еліти шарпалися у протилежні боки, бавились у «багатовекторність». І списати все на «політиків» не вийде: прибічники союзу з Росією та Білоруссю остаточно стали меншістю лише після анексії Криму і вторгнення на Донбас.

Та й будьмо відверті: про зовнішній курс у нас було прийнято говорити в будь-якому контексті, окрім безпекового. Тих, хто попереджав про агресивні імперські плани Москви, перестали таврувати навіженими лише у 2014 році. Але й тоді висновки були зроблені аж ніяк не остаточні: пройшло п’ять років і абсолютна більшість громадян проголосувала за кандидата, який вважав, що з Росією можна просто «домовитись». Тому що більшість з нас чіплялася за ілюзію, що ніякої прірви не існує.

Сьогодні ми дивуємось, до якої міри Захід встиг роззброїтись з часів Холодної війни. І це теж правда. Але нашу власну безпекову стратегію не можна назвати суїцидальною лише тому, що ніякої реальної стратегії у нас не було. Модернізація (чи бодай збереження!) Збройних Сил? Викорінення регіональних сепаратизмів? Боротьба з російською агентурою у вищих ешелонах влади? Та не смішіть. До 2014 року тема війни з Росією була маргінальною навіть у патріотичних середовищах, за винятком тих, кого вважали радикалами. Через це навесні 2014 року російське гібридне вторгнення на Донбас довелося зупиняти добровольчим батальйонам. Впродовж наступних років було зроблено чимало, але далеко не все, що було можливо з наявними у нас ресурсами. Можна скільки завгодно шпетити чинного президента чи його попередника, але вони лише віддзеркалювали загальний настрій.

Так, безперечно, зараз ми всі проходимо форсовану еволюцію. Зараз вступ до НАТО підтримують 76% українців — і це ознака здорового глузду нації. Але давайте не забувати, як було раніше. «Скоріше позитивно» до вступу до Альянсу у 2000 році ставились лише 25% громадян, у 2005 — 15%, 2015 — 43%, 2018 — 40%. Це і є відповідь на сакраментальне питання «Чому досі ми не в НАТО?», яке Зеленський озвучив у лютому 2021 року — за рік до того, коли наша неучасть у системі колективної безпеки отримала фатальні наслідки.

Свою економіку ми також вибудовували без урахування того, що Росія — це головна загроза нашому існуванню як держави і народу. Наведемо лише одну цифру: у 2021 році товарообіг між Україною та РФ становив майже $10 млрд. Про енергетичну залежність від Росії, про залежність наших експортерів від російських ринків, про російські товари на українському ринку можна говорити дуже довго — це загальновідомі речі. Глибинна причина такого становища наступна. Наші економічні еліти, користуючись своїм впливом на уряд і політичний клас в цілому, швидко усвідомили вигоди від «особливих стосунків» з державою. Але з певних причин вони не змогли осягнути головного: держава потрібна насамперед для захисту цієї території від загарбника. Без сильної, ефективної держави їх зметуть — як не іноземні конкуренти, так російські війська. Але наш бізнес також танцював у лічених сантиметрах від безодні.

Так, ми обурюємось, коли Західні інтелектуали вперто твердять про «велику російську культуру», а про нашу нічого не знають взагалі. Але у нас самих із цим не все гаразд. Культура — це дім ідентичності, перефразовуючи Мартіна Гайдеггера. Але протягом попередніх 30 років культурний шар України не збільшувався, а навпаки тоншав. До дієвих протекціоністських заходів ми дозріли тільки після 2014 року — і то зі скрипом. А щоб чиновники перестали боятись слова «дерусифікація», потрібна була повномасштабна війна. Щоб відмовитись від площі імені Льва Толстого у центрі Києва, нам знадобився 31 рік. Так, все це наслідки відсутності системної, правильно зорієнтованої державної політики в гуманітарній сфері. Але головна причина — та ж сама. Ми як суспільство не до кінця усвідомлювали, у якому становищі знаходимось. Ми танцювали, гасали і вовтузились коло прірви.

Те, що станом на сьогодні ми маємо хороші шанси зберегтися, як держава — це результат щасливого збігу історичних обставин і надзвичайного, надлюдського героїзму тих, хто чинить збройний опір ворогу. І ми маємо усвідомлювати, що цей героїзм значною мірою вимушений — у такий спосіб Україні доводиться розплачуватись за легковажність і помилки минулих десятиліть.

Суть поточного історичного моменту полягає в тому, що свій ліміт везіння ми вже вичерпали. Головне наше завдання — дати збройну відсіч ворогу. Проте одночасно з цим Україна мусить повністю і докорінно змінити власний спосіб існування. Навіть якщо завтра, за тиждень чи за рік Росія капітулює, ніхто не гарантує, що це буде завершенням бою, а не чергового раунду. Та й мова не лише про Росію — світ входить у фазу нестабільності і невідомо, де проляжуть лінії нових розколів, і які загрози нависнуть над нами у майбутньому. А тому ми більше не можемо дозволити собі жити так, як раніше.

Час ігор пройшов. Або ми нарешті почнемо працювати на результат, або Україна перестане існувати.

Годі бавитись у реформи — їх треба робити. І не для годиться, не для міжнародних партнерів, а для того, щоб Україна почала нарощувати м’язи. Нам потрібні ефективні державні інститути і управлінці, здатні розв’язувати масштабні проблеми, а не генерувати гігабайти порожніх презентацій. Нам потрібна продуктивна економіка, яка зможе нас прогодувати сьогодні і дозволить багатіти завтра — причому всім, а не вузькому колу «поважних осіб». Нам потрібна нова гуманітарна політика, котра забезпечить перехід суспільства на вищий культурний та освітній рівень, який дозволить нам забути про російський ерзац. Список можна продовжити — і про це ми ще будемо говорити. А зараз треба усвідомити, що епоха легковажності закінчилась і рух назад означатиме для нас не кризу, а загибель.

«Аргумент»

На цю тему:

• Півроку війни в Україні принесли шість результатів - Bloomberg
• 84% українців вважають, що молодь має хороше майбутнє в Україні
• Нинішній курс призведе до великої економічної кризи. Як Україні вийти на шлях сталого розвитку протягом війни - поради економістів