Україна — один із світових лідерів з експорту зернових і бобових, але направду пишатися особливо немає чим, бо ми виробляємо та продаємо лише дешеву сировину, натомість імпортуємо дорогі готові продукти часто з нашого ж зерна. Заробити за таких умов важко. Хоч як дивно, зараз ми маємо шанс це змінити — вибратися, нарешті, зі складів і дійти до полиць інших країн.

Про це йдеться у статті видання ZN.ua [2].

Чому експорт сировини — погане рішення

Частка продукції агропромислового комплексу у нашому ВВП до широкомасштабного вторгнення РФ перевищувала 15%, щороку впевнено зростаючи. Але у нашому випадку АПК — не зовсім правильна абревіатура, бо і промислового там уже небагато і комплексом цього не назвеш.

АПК — це не лише про вал зерна, а й про харчові продукти, тваринництво, молочарство, комбікорми, агрохімію, машинобудування, меліорацію та сільгоспбудівництво, холодильне й складське обладнання, технічне обслуговування тощо. У нас же АПК на 80% — це виробництво сировини, решта напрямків ледь дихають, бо сировинність їх не потребує. Порівняйте, 2020 року Україна експортувала зернових на 9,3 млрд дол., а готових продуктів із тих таки зернових — лише на 209 млн дол.

Бо якщо ми продаємо зерно умовній Туреччині, а там із нього роблять борошно, каші, пластівці, макарони, випікають хліб, то саме там і розвиваються виробництва млинів і печей, промислових і пакувальних ліній, складські та логістичні компанії. Не у нас, у нас вони не потрібні. Омріяна додана вартість, що впливає на кінцеву ціну, а значить, і на заробіток, створюється в тих країнах, які купують наше зерно. Так, ми заробляємо, але вони заробляють більше, і не лише в грошах, залучаючи більше секторів у процес і даючи зарплати більшій кількості працівників.

І не лише в цьому біда сировинного експорту. Про надмірну залежність від украй нестабільних цін на світових сировинних ринках ми вже розповідали. Маємо згадати і про дисбаланси, спричинені гонитвою за швидкими експортними грошима: рослинництво вже майже розчавило тваринництво (зі співвідношеннями 70/30 у загальній структурі), а кукурудза та пшениця впевнено витісняють усі інші зернові культури (60/30 — уже в структурі рослинництва). Тобто ми крокуємо не до, а від диверсифікації виробництва, що вже ризик.

Зосередженість лише на кількох видах зернових — занепад для інших напрямків, зменшення капітальних інвестицій у переробку, кількості робочих місць і зниження мультиплікатора АПК. Але й на цьому негативи не закінчуються, бо переважна більшість первинних покупців сировини — це офшорні компанії, що належать самим же продавцям: далі по ланцюгу зростають і ціна, і прибутки, і податкові відрахування, але Україна вже нічого від цього не отримує, втрачаючи і в розвитку, і в прибутках. За певними категоріями сировини прибуток узагалі створюється не на експорті як такому, а від відшкодованого ПДВ. При цьому в сировині якраз доданої вартості немає, вона з'являється в результаті більш складного тваринницького і обробного виробництва. Тобто на подальших етапах, до яких ми здебільшого не доходимо.

Чому перехід до переробки важливий саме зараз

Радісно чути, що за два місяці морем вдалося вивезти 5 млн тонн зернових, як і про перспективи наростити обсяги до 5 млн тонн на місяць. Але це вкрай мала пропускна здатність для країни, яка за рік могла експортувати 50–60 млн тонн. Цьогорічний врожай менший, але менший за наші попередні рекорди у 100 і більше мільйонів тонн, загалом же зібрані 65 млн тонн — цілком пристойний обсяг. Враховуючи залишки, які ми мали на початок сезону, навіть за умови постійно діючої «зернової угоди» до наступного сезону в залишках ми матимемо більш як 30 млн тонн — забагато як для внутрішнього споживання, зберігати їх немає де. Та й що більше у тебе залишків, то менше ти плануєш засіяти наступного року, а це теж не найкраща для нас перспектива. Все ж бажано з цим зерном щось робити, не покладатись лише на перевалку сировини. Тим паче що брак елеваторів уже спонукав аграріїв до будівництва нових. Тобто звична для них модель уже зазнає змін.

Враховуючи, що одна зі сторін «зернової угоди» — це РФ, шантаж якої на сировинних ринках є буденністю, ми маємо бути готовими як до того, що діючу угоду не буде подовжено в листопаді, так і до того, що її дія взагалі може зупинитися у будь-який момент.

Що не менш важливо, проблем зі збутом зараз буде значно менше, адже навесні цього року, аби надати нам підтримку, ЄС, США та Велика Британія скасували всі мита та квоти на український імпорт. Крок безпрецедентний і тимчасовий, адже зазвичай ці ринки чужаків не люблять та своїх виробників ревно оберігають. Ймовірність того, що після завершення воєнних дій і стабілізації ситуації в Україні доступ наших виробників до ринків цих країн знову обмежуватимуть, майже стовідсоткова. Але ми маємо час для налагодження ділових контактів, пошуку ніш, розвідки боєм логістичних маршрутів. Це вже пів справи, насправді було б що везти.

Зрозуміло, що одразу виробити глютен чи гліцерин з біодизелем практично ніхто не зможе, для цього знадобляться і час, і інвестиції у спеціальне обладнання. Але базова переробка на рівні круп/борошна чи олії можлива вже зараз. Потрібне для цього обладнання в Україні є, і вільні робочі руки, і наявна сировина, і доступні ринки.

Що дає збільшення переробки країні

Продаж борошна замість зерна або ж олії замість соняшнику дає можливість у 1,5–2 рази підвищити експортну виручку — плюс бізнесу. Збільшити ВВП, який обчислюється з урахуванням доданої вартості, — плюс державі.

Частка доданої вартості, генерованої в АПК, за умови переробки принаймні 50% нинішніх врожаїв збільшиться в середньому з 17 до 28%, відповідно, внесок АПК у ВВП України підвищиться до 35%, додавши до щорічного зростання ВВП додаткові 5% та близько 55 млрд грн додаткових податкових надходжень, — плюс бюджету.

Плюс людям — зайнятість, бо якщо АКП дійсно стане комплексом, робота знайдеться всім. За підрахунками Інституту продовольчих ресурсів НААН, лише завантаження існуючих потужностей переробки в АПК дасть змогу додатково працевлаштувати близько 26,5 тисячі осіб. Непоганий старт.

А перспективи ще кращі, адже первинна переробка — лише сходинка до виробництва ще дорожчої та ціннішої продукції. Чи знали ви, наприклад, що із кукурудзяного крохмалю можна виготовляти понад три тисячі похідних продуктів, і використовують його практично в усіх галузях промисловості, від фарми та косметології, до текстильної та харчової промисловості? Ми експортуємо за рік у середньому 24 млн тонн кукурудзи, лише 45 тис. тонн кукурудзяного крохмалю і нуль — похідних продуктів. Хоча цей напрям є чи не найперспективнішим поряд із виготовленням біопалива.

Якщо все так перспективно, чому бізнес сам цього не зробить?

Бізнес не мислить категоріями глобального економічного розвитку чи мультиплікаторами, не зацікавлений у завантаженні дотичних галузей, збільшенні кількості робочих місць, створенні переваг у конкуренції на зовнішніх ринках тощо. Аграрний бізнес навіть категоріями середньострокового планування не мислить через свою сезонність. Це не докір. Реальний сектор і не повинен опікуватися стратегічними економічними питаннями, він податки сплачує на зарплати тим, хто взагалі-то за це відповідальний.

Єдиний зрозумілий для підприємців аргумент — збільшення виручки. А тут не все просто. Бо сировинний експорт у поєднанні із відшкодуванням ПДВ —швидкі та гарантовані заробітки вже завтра, а інвестиції у переробку — видатки, які ще мають окупитися, при збільшенні податкового навантаження вже сьогодні та ризиках, пов’язаних зі зміною звичної діяльності. Власне, тому переробка не з'являється на порожньому місці — її потрібно стимулювати.

Простий приклад: існуючі потужності із переробки олійних дозволяють переробляти весь наш вирощений урожай — сою, ріпак, соняшник. Але переробляють тільки соняшник, а 50% вирощеної сої та 87% ріпаку Україна експортує у вигляді сировини. Бо експорт насіння соняшнику свого часу держава обмежила митом, а в історії із соєю та ріпаком перемогли лобісти. І ми можемо довго розказувати бізнесу, що якщо чавити із ріпаку олію, то рентабельність зростає у шість разів. Він не тому платив лобістам, бо цього не знав. Просто власних переробних потужностей він не має, а йти і купувати ці послуги у виробників соняшникової олії не хоче. Навіщо? І до цього ж усе нормально працювало.

Втім, якщо Україна все ж таки поверне обмеження на відшкодування ПДВ для експортерів сої та ріпаку, стимулюючи внутрішню переробку й експорт ріпакової та соєвої олій, шроту і макухи, виручка від експорту цієї продукції зросте до 3,5 млрд дол., і в перспективі бізнес теж буде задоволений, впевнена.

І так, у перспективі варто все ж відмовитися від відшкодування ПДВ для експортерів будь-якої агросировини, адже відшкодування ПДВ — ключовий елемент у сировинній моделі, оскільки за цілою низкою товарів прибуток формується якраз із відшкодованого ПДВ, а сама продукція експортується фактично за собівартістю. Безумовно, спершу переглянувши наші підходи в антиофшорній політиці, контролі за трансфертним ціноутворенням і ринковою поведінкою трейдерів.

Однак самими обмеженнями питання не вирішити, зрозуміло, що потрібні і стимули. Їхній перелік доволі широкий: від зменшення оподаткування, наприклад, зниження ставки ПДВ, та цільового кредитування, яке вже і так частково присутнє у вигляді пільгових кредитів «5–7–9», до часткової компенсації інвестицій у техніку (звісно, українського виробництва). Адаптувати під стимулювання переробки можна і спільні проєкти із міжнародними фінансовими організаціями, наприклад, програму кредитування аграріїв від ЄІБ на 400 млн євро.

Зрозуміло, що зараз майже все «не на часі», окрім перемоги, але насправді кращого вікна можливостей для того, щоб, нарешті, позбутися сировинності, у нас може і не бути.

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• «Якщо ми зараз не врятуємо тих, хто працює та сіє, наступного року не буде армії. Не тієї, яка воює, а тієї, яка годує» [4]
• Модерна генерація українських аграріїв-підприємців: Із дідичів у капіталісти [5]