Модерна генерація українських аграріїв-підприємців: Із дідичів у капіталісти

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Із дідичів у капіталісти

Як у ХІХ столітті українська аграрна еліта опановувала ринкові стосунки, оволодівала модерними технологіями та шукала собі нове місце у суспільстві

У фізиці існує термін «точка біфуркації», що позначає критичний стан системи та невизначеність наступного її існування. У переносному розумінні він цілком може бути застосований до України ХІХ століття, коли під впливом проникнення капіталістичних відносин на наші терени відбувалися карколомні зрушення, зокрема зміна аграрних еліт. Потужний імпульс руйнуванню кріпосницької системи Російської імперії — останньої у Європі — було завдано юридичним актом 1861 року, нагадує видання  ТИЖДЕНЬ.

Саме тоді з’явився елемент, якого бракувало для капіталістичної переорієнтації – вільнонаймана робоча сила, що наповнювалася особисто незалежними, але матеріально малоспроможними селянами. Проте самодержавна влада Росії не наважилась на кардинальний розрив із кріпосництвом, через що модернізаційні перетворення розтяглися на кілька десятиліть, потрясаючи не лише селян, а й аграрну еліту, репрезентовану передусім землевласниками-дворянами, які в українському лексиконі іменувалися дідичами, в російському – поміщиками.

«Нові» поміщики

Внаслідок скасування кріпацтва найгостріше для дідичів постало питання забезпеченості величезних господарств робочими руками, адже «своїх» селян уже не було, як не було й досвіду залучення працівників на умовах вільного найму. Частина нещодавніх кріпосників, не зумівши пристосуватися до незвичних умов, вимушено позбавлялася маєтностей, до яких потягнулися нові власники, так звані «нові поміщики». Як наслідок, на зламі ХІХ-ХХ століть відбувалося швидке скорочення дворянського землеволодіння. Протягом останньої чверті ХІХ століття в українських губерніях воно зменшилося на третину, а з початку ХХ століття до 1917 року — ще на 30%.

Читайте також: Київська Русь чи Давня Русь: Шість тверджень які спростовують російську пропаганду

Ситуація для самодержавної влади виявилася настільки тривожною, що задля підтримки дворянства — своєї соціальної опори — великим родовим маєткам на урядовому рівні надавався особливий статус заповідних, тимчасово-заповідних, майоратних. Стосовно них заборонялися продаж, здача в оренду, поділ між спадкоємцями, судові стягнення. У такий спосіб дворян намагалися прикріпити до «дворянських гнізд», звідки вони мали б «позитивно впливати на навколишнє середовище». Проте таке державне опікунство не завжди ефективних маєтків підтримували навіть не всі дворяни. За словами полтавського губернського предводителя дворянства князя Бориса Мещерського, подібні штучно створені землеволодіння не служили суспільству, а, навпаки, розбещували громадян.

Не зважаючи на спроби штучно зупинити масовий розпродаж дворянських земель, за рахунок останніх зміцнилися позиції купців, міщан, селян (у 2,8 рази!), внаслідок чого аграрна еліта поповнювалася «новими» землевласниками, які виявили підприємницький хист. Модерна генерація аграріїв-підприємців формувалася вже не за спадково-становою ознакою, а за особистими спроможностями та здобутками. Таких прикладів відомо чимало.

Артемій та Нікола Терещенки

Так, великі землевласники Терещенки починали з дрібної комерції, згодом розширившись до торгівлі хлібом та лісом. Накопичивши пристойний капітал, Артемій Терещенко вклав його у соледобування у Бахмуті, що на Донеччині, та цукрову промисловість. Сини – Нікола, Федір і Семен – продовжили справу. Після реформи 1861 року Нікола Терещенко скористався невмінням багатьох поміщиків вести господарство в нових умовах і брав в оренду як угіддя, так і промислові заклади з подальшим їх придбанням.

Читайте також: Російське звірство: від Саліни до Бучі

В результаті його земельні володіння сягнули майже 80 тисяч десятин разом із п’ятьма цукровими заводами, а також винокурнями, млинами у Волинській, Київській, Чернігівській, Курській, Орловській губерніях. Щорічний прибуток одного лише Ніколи Терещенка сягав 10 млн руб. У 1870 році Артемію Терещенку, почесному громадянину, купцю 1-ї гільдії було надано спадкове дворянство в «ознаменование особых заслуг… и по делу водворения в Юго-Западном крае русского землевладения и в поощрение благотворительной деятельности…».

Іван Харитоненко і пам'ятник цукру у Сумах

Іван Харитоненко, розбагатівши на торгівлі, після скасування кріпацтва скупив великі маєтки з цукровими заводами, за короткий час перетворившись на одного з найвпливовіших промисловців у цій сфері та великого землевласника. На початку 1890-х років в його власності перебували найбільший в імперії Павлівський рафінадний завод і шість цукрових, ще два заводи орендувалися.

Напередодні Першої світової війни його син Павло володів 67 тисячами десятин землі у Харківській, Полтавській, Чернігівській, Курській губерніях, ще 11 тисяч десятин орендувалися. На цих площах розташовувалися рафінадний і дванадцять цукрових заводів. 1881 року Харитоненко заснував «Торговий дім І. Г. Харитоненко з сином», а його син виступив одним із фундаторів синдикатів цукроварів і рафінерів, був заступником голови Товариства цукрозаводчиків, засновником кількох акціонерних товариств та отримав спадкове дворянство.

Читайте також: «Не купуйте хліба, вкраденого в України». Документ

Українські «клондайки»

Провідною галуззю поміщицьких економій залишалося сільське господарство. Внаслідок сприятливої кон’юнктури особливо зростала роль зернового виробництва. Так, у 1864–1866 роках в українських губерніях валовий збір зерна становив 398 млн пудів, у 1892–1900 роках – понад 740 млн, що стало наслідком і розширення посівних площ, і зростання врожайності (в лівобережних і південноукраїнських губерніях на 84–86%). Поміщицькі господарства давали 40% місцевого збору зернових, причому саме  вони були основними постачальниками збіжжя на ринок. Наприклад, маєтки Терещенків виробляли близько 10 млн пудів зерна, з яких близько половини спрямовувалося на продаж.

Важливе місце у поміщицькій економіці посідало промислове підприємництво, що найвиразніше засвідчувало модернізаційну переорієнтацію. Потужний розвиток одержала передусім технічна переробка сільськогосподарських продуктів. Залежно від природно-кліматичних умов, на Правобережжі поширеними були цукроробство, винокуріння, а у поміщицьких господарствах Лівобережжя розвивалися буряко-цукрові, винокурні, пивоварні заводи, млини, на Півдні ж домінувало зерноводство. Саме продукція переробної промисловості приносила найвищі прибутки.

Палац у Червонському маєтку Терещенків

Новим умовам відповідала й інша система управління господарством. Керівництво економіями все частіше переходило до спеціальної групи людей, набуваючи професіоналізації. Найбільші дідичі, власники кількох маєтків, розкиданих у різних місцевостях, з метою координації господарської діяльності запроваджували головні управління, нерідко у столичних містах.

Наприклад, адміністрування Теплицько-Ситківецького маєтку графа Костянтина Потоцького, розташованого у Київській та Подільській губерніях, мало два рівні: головне управління та управління економіями. Керівництво фільварками здійснювали управителі, економи та їхні помічники, конторники, завідуючі складами, гуменні, наглядачі за виконанням робіт, отамани. Основне врядування зосереджувалося в руках 7 управлінців, керівництво фільварками – 31, лісовим господарством – 56 осіб.

Читайте також:   Як проводилась кацапізація Донбасу на початку XX ст.

Адміністрування Червонським маєтком Терещенків, що на Житомирщині, покладалося на головне управління, яке складалося з власне управителя й бухгалтера з помічниками, касира, повіреного. Йому підпорядковувалися адміністрації 17 економій загальною чисельністю понад 80 осіб. До головної контори регулярно за встановленою формою подавалася інформація про стан господарства, сюди ж для звітування щосуботи з’їжджалися економи.

«Прагнення до суспільної користі»

Це гасло присутнє на гербі родини Терещенків, але його цілком можна поширити на великих землевласників України, які реалізовували соціально значущі проєкти. Розвиток капіталізму зумовив суперечливі явища. З одного боку, йшлося про посилення соціальної поляризації, а з іншого – на суспільну арену виходили діячі з числа достатньо забезпечених. Ці два процеси, будучи позірно антагоністичними, водночас доповнювали один одного і були до певної міри взаємообумовленими.

Герб Терещенків

До найвідоміших виявів доброчинності відноситься соціально зорієнтована діяльність Терещенків. Протягом 25 років проживання в Києві тільки Нікола Терещенко пожертвував близько 2 млн рублів на різні місцеві потреби – гімназія, торговельні школи й курси, жіночі комерційні класи. За його сприяння було зведене приміщення Політехнічного інституту у Києві, на що було спрямовано 150 тисяч рублів, розширене приміщення Подільської жіночої гімназії тощо.

У кожному маєтку чи на підприємстві Терещенків діяла лікарня на 20-30 ліжок, провадився амбулаторний прийом навколишніх селян. Щороку на медичну допомогу службовцям маєтків, робітникам і навколишнім селянам витрачалося близько 15 тисяч рублів. Для дітей власниками влаштовувалися навчальні заклади: кілька двокласних училищ Міністерства народної освіти, Михайлівська сільськогосподарська школа.

Портрет Єлизавети Милорадович. Художник Іван Труш

Меценатською діяльністю відома графиня Єлизавета Милорадович (уроджена Скоропадська), яка разом із чоловіком володіла близько 50 тисячами десятин землі на Полтавщині й  Катеринославщині. Вона брала участь в усіх заходах Полтавської громади, її коштом видано навчальні книги для дітей, допомагала недільним школам, власним коштом утримувала дівочу та  хлоп’ячі школи у Полтаві. На початку 1870-х років виникла думка заснувати у Львові товариство, яке б дбало про розвиток українського письменства та книговидання. За гроші, пожертвувані Єлизаветою Іванівною (8 тисяч рублів), було закуплено друкарню, яка стала основою Літературного товариства ім. Т. Шевченка.

Київська безоплатна лікарня для чорноробів і незаможних людей, відкрита коштом Ніколи Терещенка у Києві, майбутній Охматдит

Серед найвідоміших доброчинців і меценатів України бачимо родини Балашових, Браницьких, Потоцьких, Радзивілів, Галаганів, Кенигів, Симиренків, Харитоненків та інших. Доброчинність у цих заможних сім’ях набула родинної риси та передавалася у спадок разом із маєтностями та статками. Так, Артемій Терещенко, віддаючи синам в управління «Товариство цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків», поставив умову – не менш як 80% прибутку від цукрового бізнесу витрачати на меценатство. При розподілі родових маєтностей Воронцових-Дашкових між сестрами Єлизаветою Андріївною та Катериною Андріївною була обумовлена сума на доброчинність – 9,3 тисяч рублів.

Читайте також: Уроки історії: 363 роки тому московити спалили Борзну “за затятість спротиву”

Соціальні ліфти

Водночас дворяни втрачали привілеї, зближаючись у правовому відношенні з іншими станами. Зокрема внаслідок проведення реформ 1860–70-х років вони втратили можливість формувати повітову поліцію, монопольне право на створення органів місцевого самоврядування, потрапили під юрисдикцію загальних судів, стали залучатись до військової повинності на загальних підставах.

Реформа 1861 року остаточно підірвала монополію на земельну власність. Від останньої третини ХІХ століття дворяни сплачували державні податки з міської нерухомості, земські повинності, поземельний податок у сільській місцевості тощо, чим було підірвано їхній податковий імунітет. До 1917 року дворянство втратило більшість станових привілеїв, його престиж уже не мав юридичної основи, а ґрунтувався головним чином на інерції традиції та підтримці самодержавного уряду, перетворившись на своєрідний «почесний клас».

Читайте також: Чому конфлікт довкола острова Тузла 2003 року у Керченській протоці варто вважати прелюдією до повномасштабної війни

Під впливом модернізаційних процесів частина дворян-землевласників переміщалися до інших соціальних і професійних груп. Збуваючи маєтки, вони ставали чиновниками, лікарями, художниками, письменниками тощо. Наприклад, рід Миклашевських вів початок з першої чверті ХVІІІ ст. Його найвідоміші представники – Михайло Андрійович, генеральний осавул, чернігівський полковник; Михайло Павлович – наприкінці ХVІІІ століття малоросійський генерал-губернатор, сенатор. А от Іван та Олександр Миколайовичі наприкінці ХІХ століття вже були відомими економістами, професорами відповідно Харківського та Юр’ївського університетів.

Рада З’їзду гірничопромисловців півдня Росії, 1913

Яскравим прикладом кардинальної зміни соціального статусу із землевласника на підприємця є представник дворянського роду, осавул Війська Донського Іван Іловайський. Наприкінці 1850-х років на землях у межах сучасного міста Макіїївка, що на Донеччині,  був заснований вугільний рудник, до якого за двадцять років входило вже сім шахт, що наприкінці 1880-х давали близько 160 тисяч тонн вугілля на рік.

Шахти були оснащені паровими машинами, між рудником і станцією Харцизьк на гроші Іловайського була прокладена залізниця довжиною у 14,5 верст. Вирішальним його кроком став продаж майже всіх земельних володінь, а це 60 тисяч десятин, після чого залишилося 173 десятини. На виручені кошти була проведена реконструкція вугільних підприємств. Згодом він став пайщиком французького акціонерного товариства «Уніон», виступив одним з ініціаторів З’їзду гірничопромисловців Півдня Росії.

В умовах абсолютної станової монархії визначальним економічним чинником залишалася залежність капіталу від урядової політики, тому нова генерація аграріїв мусила захищати власні інтереси, задля чого вдавалися до об’єднання у представницькі організації – сільськогосподарські товариства, біржові комітети, кооперативні з’їзди тощо. Одним із найвпливовіших було Всеросійське товариство цукрозаводчиків, започатковане в Києві у 1897 року. До складу його правління входили найбільші підприємці у цій сфері: Бобринський, брати Бродські, Харитоненко, Ханенко та інші.

Виклик модернізації

У підсумку, на зламі ХІХ–ХХ століть аграрна еліта під впливом модернізаційних процесів з привілейованого стану землевласників-дворян, економічний добробут яких спирався на працю кріпосних селян і підтримку імперського уряду, змінювалась на клас аграріїв-підприємців, котрі мусили орієнтуватися в умовах вільної конкуренції та захищати власні інтереси, що залежали від загального стану суспільства. Ті, які сприйняли виклик капіталізму, «старі» й «нові», здобули можливість визначати перспективи не лише сільського господарства, а суспільства загалом. Проте абсолютистська владна система Росії воліла штучно зберігати станову ієрархію, що диктувалося страхом перед змінами та намаганням утримувати власну політичну монополію.

Читайте також: Про смерть в українській історії. Як українці здавна ставилися до смерті?

Самодержавство не було здатним пристосуватися до сучасного йому світу, що обернулося катастрофою 1917 року. Напрошуються історичні аналогії. Як і 100 років тому, сучасна Росія внаслідок неспроможності самореформуватися, відповідаючи на виклики часу, розкладає саму себе зсередини, становлячи неабияку небезпеку для навколишнього світу, найперше — для сусідніх держав.

 

 

Надія Темірова, опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ


В тему:  

 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]