Жодної державної політики в галузі дронобудування як не було, так і немає. Держава не аналізує тенденцій розвитку бойових дронів, не прогнозує потреб армії в дронах, не формує технічних вимог до дронів, не оголошує конкурсів на розроблення та виробництво дронів, не фінансує наукових і дослідно-конструкторських робіт, не вкладається в розвиток виробничої бази, не займається підготовкою фахівців, не бронює потрібних галузі фахівців і не відкликає їх із фронту. Системної роботи немає, як немає її і в інших оборонних галузях, пов’язаних із виробництвом боєприпасів, зброї, військової техніки.

Усі війни схожі. Змінюються тактика, зброя, техніка, але стратегія ведення війни залишається однаковою за всіх часів — подолання спротиву противника всіма доступними засобами.

У Першу світову війну Центральні держави та країни Антанти вступили з піхотою, кавалерією та легкою артилерією, що стріляла шрапнельними снарядами. На морях панували лінкори та важкі крейсери.

Під час війни, що стала окопною, першорядного значення набула важка артилерія. Це призвело до «снарядної кризи» в усіх країнах, що воювали, й термінового переведення економіки на воєнні рейки. Зросла роль металообробки та хімічної промисловості, бурхливо почало розвиватися верстатобудування.

Застосування щойно народженої авіації, дирижаблів, радіо, перших танків, міноносців, підводних човнів, хімічної зброї змінило перебіг бойових дій, давало на певному етапі перевагу то одній, то іншій стороні. Та найважливішу роль зіграла ефективність державного управління, здатність керівників мобілізувати економіку на війну, мобілізувати суспільство, науковців, виробничників, інженерів, військових — усіх.

Під час Другої світової війни ступінь мобілізації держав іще зріс. Новітні винищувачі, армади бомбардувальників, сотні тисяч танків, гармат, мільйони тонн боєприпасів, перші крилаті та балістичні ракети, локатори, атомна бомба — усе це є результатом семиденного робочого тижня, роботи по 10–12 годин на добу під безперервними бомбардуваннями, роботи на перемогу.

Не було, немає й не буде ніколи панацеї, технічного дива, вундерваффе, здатних змінити перебіг війни. Перебіг війни змінює кривава бойова робота на фронті й важка робота в тилу. Якщо тил живе безтурботно, коли на фронті бракує боєприпасів, танків, гармат, дронів, — такий тил приречений на окупацію.

Бравурні заяви наших політиків і чиновників про стрімке зростання виробництва дронів в Україні мало корелюються з реальною ситуацією на фронті — там, як і раніше, гостро бракує снарядів, танків, гармат, бетону для будівництва укріплень; бракує солдатів, катастрофічно не вистачає талановитих командирів. Бракує дронів.

Зростання виробництва дронів у десятки разів може лише тимчасово заспокоїти обивателя, доки він не отримав повістки, не потрапив на передову й не побачив усе на власні очі. Тому що дрони — а йдеться насамперед про радіокеровані FPV-коптери малої дальності польоту — безперечно, необхідні на передньому краї. Вони компенсують почасти нестачу артилерії та снарядів. Але самі по собі FPV-коптери — хоч би скільки їх  було — неспроможні дати нашим військам стратегічну перевагу та переламати ситуацію у війні.

FPV-коптери — як полотняні літаки та перші танки в роки Першої світової війни: можуть дати тимчасові тактичні плюси на полі бою, заткнути діру нестачі боєприпасів, компенсувати некомплект особового складу, але змінити перебіг війни так само, як і «хаймарси» й «атакамси», не можуть.

Звісно, дронів потрібно багато. Але потрібно багато різних дронів. Коли телевізор доповідає стражденному населенню, що виробництво дронів зросло в десятки разів, — це лукавство. У нас, як і раніше, гостро бракує розвідувальних дронів типу «мавік», а це на війні — «робоча конячка», й адекватної української альтернативи «Мавіку» немає. У нас катастрофічно бракує таких ударних дронів-камікадзе, як ворожий «Ланцет» із дальністю від 15 до 45 км, де ворог почувається привільно. І вітчизняні альтернативні рішення або себе не виправдали, або не виготовляються в необхідних кількостях. Геть недостатньо дронів великої дальності для ураження в глибокому тилу противника.

Зростання виробництва дронів «у десятки разів» означає в реальності збільшення кількості ввезених в Україну китайських дроно-комплектів для викруткового складання гоночних дронів, які після установки на них саморобних боєприпасів стають «ударними дронами» і поліпшують карму наших керівників.

Для складання таких дронів багато не треба — стіл, стілець, паяльник, простий набір інструментів. Навчити складанню FPV-дронів можна за два-три дні, часом — за дві-три години. І середній збирач, сидячи на кухні, може видавати на день до 10 коптерів ціною 500–600 доларів. Це — важлива робота для армії, яка воює. Але це — не виробництво дронів. Недарма складання еф-пі-вішок опанував уже навіть «Укроборонпром».

Виробництво розвідувальних дронів, ударних дронів типу «ланцет» і ударних дронів на більшу дальність типу «шахед» — це вже геть інша річ. Тут потрібні великі початкові капіталовкладення, десятки й сотні мільйонів доларів, багато дорогого обладнання, тисячі квадратних метрів виробничих площ і головне — висококваліфіковані фахівці, яких і до широкомасштабного вторгнення в Україну практично не було, а тепер — удень зі свічкою не знайдеш, оскільки багато спеців — давно в діючій армії або зайняті на схожих виробництвах.

Не дивно, що наші політики та чиновники вкрай обережно коментують цю тему, а всі спроби пропіаритися на «запуску в серійне виробництво українського «шахеда», про які ми чуємо вже другий рік поспіль, розбиваються об реальність. Адже якщо противник щоночі атакує наші тили десятками ударних дронів великої дальності, а ми виробляємо, як урочисто повідомляють відповідальні особи, «десятки на місяць», то різниця в обсягах виробництва — щонайменше в 30 разів! А це вже повне безсилля, профнепридатність і відвертий саботаж під час війни.

Правду кажучи, ситуація з дронами в Україні за рік повномасштабної війни практично не змінилася. Вершки, як завжди, знімають приватні компанії, наближені до влади (як наживаються на війні й наближені до влади будівельні компанії). «Наближені» продають армії українські безпілотники за світовими цінами в межах річного держоборонзамовлення, мають залізну бронь на співробітників, мають змогу здійснювати релокацію виробництва, гроші, ресурси, можливості...

Крім того, «наближені» непогано піднімаються завдяки великим волонтерським фондам, які давно вже міцно пов’язані з можновладцями та залюбки фінансують програми закупівель «потрібних дронів» на сотні мільйонів гривень для різних секретних структур, де фінансова звітність і результати застосування (результативність техніки) надійно поховані під грифом таємності.

Інші сотні дрібних виробників на власний страх і ризик (і власним коштом) розробляють унікальні дрони (які дуже важко комусь продати), розробляють і виготовляють підривачі для ударних дронів і бомб, бойові частини (не наповнені вибуховою речовиною) і займаються викрутковим складанням ударних FPV-коптерів. Якби в Україні так само легко, викрутковим способом, можна було збирати 155-міліметрові снаряди, то, безумовно, їх теж збирали б наші умільці.

Жодної державної політики в галузі дронобудування як не було, так і немає. Держава не аналізує тенденцій розвитку бойових дронів, не прогнозує потреб армії в дронах, не формує технічних вимог до дронів, не оголошує конкурсів на розроблення та виробництво дронів, не фінансує наукових і дослідно-конструкторських робіт, не вкладається в розвиток виробничої бази, не займається підготовкою фахівців, не бронює потрібних галузі фахівців і не відкликає їх із фронту.

Окремі державні чиновники, керівники та структури роблять багато для допомоги фронту, як, наприклад, «Армія дронів» Михайла Федорова. Але все це — «милиці», «латки», тимчасові рішення, які тільки й дають змогу, що закрити найнеобхідніші, критично важливі потреби в дронах. Системної роботи немає, як немає її і в інших оборонних галузях, пов’язаних із виробництвом боєприпасів, зброї, військової техніки.

Ситуація з дронами в Україні — критична, як і з рештою військової продукції. Немає єдиного органу державного управління, який займався б здійсненням державної політики (якої теж немає) у виробництві та застосуванні дронів. Не проводиться державна кадрова політика, — кадри для галузі не готують, фахівців із фронту не відкликають. Не будують підприємства з виробництва дронів державним коштом. А в противника — будують.

Ситуація з дронами рельєфно відображає стан справ у всій оборонній промисловості України. Держава самоусунулася. Окремі слабкі потуги Мінстратегпрому, ініціативи Федорова, окремі відомчі рішення, точки зростання, що їх створюють волонтери, не можуть призвести до значного зростання виробництва дронів, інших видів озброєння та військової техніки. Україна, як і раніше, критично залежить від постачання з-за кордону, від подачок, водночас державні мужі не вважають за потрібне й можливе переводити економіку на військові рейки, маючи таке переведення за «ознаку тоталітарного режиму». 

Як розв’язати проблему?.. Рецепти давно відомі. В Першу та Другу світові війни держави, що воювали, переводили економіку на військові рейки, мобілізували населення на оборонні підприємства, витрачали на оборону до 60% ВВП, упроваджували карткову систему та обкладали багатих драконівськими поборами. Загальна мобілізація (військова, трудова) — єдиний спосіб вистояти в тотальній війні на знищення, яку наш противник веде проти нас.

Та щоб почати займатися оборонною промисловістю всерйоз, ліквідувати відставання в дронах і набути нових ударних можливостей дронів, нам потрібні грамотні досвідчені некорумповані управлінці. Потрібні нові керівники. Ці ні на що не здатні.

Автор: Юрій Касьянов - офіцер ЗСУ. Радіоінженер, спеціаліст з аеророзвідки. Займається виробництвом дронів та БПЛА для української армії та безпосередньо аеророзвідкою, заснував громадське дослідно-конструкторське бюро безпілотної авіації “Matrix-UAV”

Фото вгорі: Getty Images

• Юрій Касьянов: Або воювати, або красти [3]
• Юрій Касьянов: Коли скінчиться війна [4]
• Юрій Касьянов: Ми що, ідіоти?.. [5]
• Юрій Касьянов: Данилов і військові рейки [6]
• Юрий Касьянов: Liberty. Чому ми ніяк не можемо перемогти?.. [7]
• Юрій Касьянов: Скільки треба витрачати на війну, щоб вистачило на оборону Авдіївки, а, можливо, і на звільнення Криму?.. [8]