Просто з «найсмачнішим у світі пломбіром» всі все швидко зрозуміли, коли вперше потрапили в західну Європу і спробували, скажімо, семіфредо. 

А от з якістю текстів вєлікого кієвляніна і любімчіка Сталіна -- все складніше.  Справа в тому, що поки світ читав, наприклад,  справді геніальний роман «Йосиф та його брати» Томаса Манна, ми зі священним трепетом відкривали для себе розмови Пилата з Ієшуа в Ершалаімі і розплутували нехитрі натяки на тему радянської влади і Сталіна-Воланда.

Саме оцей драматичний розрив, давня прірва – між доступною якісною літературою і третьою  копією «Мастера и Маргариты», зробленою на друкарській машинці під фіолетову  копірку – причина сьогоднішніх спорів про Булгакова. 

Читайте також: Ростислав Семків: чому не варто викладати в школі "Войну и мир", про українофобію Булгакова та що нам робити із Гоголем [2]

Щиро кажучи, я з жахом уявляю, що мусить відчувати сьогодні людина, яка складається із супнабору цитат з Ільфа і Петрова-«Москва-Петушки»-БГ-«АукцЫона»-Земфиры-Шнурова- -сноб.ру-медуза.ру-собчак.ру-дудь.ру?  Що мусить відчувати така людина, коли бачить російські ракети? Що їй казати сьогодні, якщо вона все життя маркувала Ахматову з її «рыжим» -- як «своє», а інша культурна рамка їй в кращому випадку була чужа або й незнайома? 

Іноді людина робить зусилля і відкриває для себе світ за межами пломбіру і розвиває рецептори. І тоді все ґуд.  

Гірше, коли російські культурні коди виявляються єдиним і невитравним образом світу, незамінною оптикою, через яку ти цей світ бачиш.  І ось тоді доводиться не помічати, що Булгаков ненавидів незалежність з якоюсь несамовитою люттю. Що військо УНР він сприймав як катастрофу, як «серую тучу, что змеиным брюхом разливается по городу», а українську стихію, яка військо Петлюри вітає – як «страшную вопящую кутерьму». 

Доводиться вдавати, що фраза «Я б вашего гетмана за устройство этой миленькой Украины повесил бы первым!.. Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого на свете не существует? Гетман... Сволочь он….» -- це зовсім-зовсім не alter ego самого Булгакова, а всього лише його персонаж, Алєксєй Турбін. 

Доводиться переконувати себе, що дискусія про «кіт/кот» -- це нормально і не принизливо, просто контекст часу. 

Читайте також: Русская культура всю свою историю лелеяла чмо — и оно выросло, расцвело [3]

І врешті далі співвідносити себе з  кремовими шторами на Алєксєєвском спускє, теплом каміну і співом білогвардійських романсів під гітару сніжним вечором, коли на небі тремтить Марс. 

Переконувати, що Булгаков – це пломбір, що «Мастер и Маргарита» і тим більше все решта – цілком посередня література, складно і мабуть, не варто. Це однаково, що переконати не дуже освічену  людину, у якої в профілі написано «я не прав, но лев», що ця фраза – чиста пошлятіна. Ну як тут переконаєш? 

Можу лише порадити словами професора Преображенського: "Не читайте Булгакова". Вірніше, може так:  читайте, але в гігієнічних рукавичках.

—

Мирослава Барчук [4],  опубліковано на сторінці авторки у Фейсбук [5]

В тему:

• Як Пушкін став зброєю путінського рейху [6]
• Нема в Києві «дому Булгакова». І не було ніколи [7]
• Пушкін – це «їхнє все», і вони разом із ним – і мертві, й мертво-живі, і мертвонароджені [8]
• Сповідь польського русофіла: «У найгірших кошмарах мені не наснилося вторгнення в Україну» [9]