Історії трьох захисниць України на бойових посадах у ЗСУ: гідні та на своєму місці

Жінки в українській армії давно вже не дивина, а з повномасштабним вторгненням їхня присутність у збройних силах значно збільшилась. Станом на листопад 2023 року в ЗСУ вже було понад 62 тисячі жінок, з яких 43 тисячі є військовослужбовицями.

За словами [2] заступниці міністра оборони Наталії Калмикової, нині на полі бою в Україні ми маємо найбільшу кількість жінок у новітній світовій історії.

Завдяки законодавчим змінам, ухваленим 2018 року, сьогодні жінкам офіційно доступні бойові та керівні посади в армії. Вони також мають можливість навчатися на будь-яких військових спеціальностях.

І хоча у військових підрозділах жінки досі можуть стикатися з несприйняттям та так званою м’якою дискримінацією, вони своєю рішучістю, відданістю та професійними якостями щодня доводять, що є бійчинями, гідними будь-якої посади.

Напередодні Міжнародного дня боротьби за права жінок ZMINA [3] поговорила зі штурмовичкою Оленою Риж, саперкою Вірою Савченко та операторкою БпЛА Настею Конфедерат про їхній бойовий досвід та шлях до ЗСУ.

У героїнь, зокрема, питали, чому вони вирішили мобілізуватись, як обирали військовий фах, на яких ділянках фронту несуть службу, які завдання були найтяжчими і яке наразі ставлення до жінок в армії.

Штурмовичка Олена Риж: “Уже не почувалася комфортно в цивільному житті й думала про те, що роблю мало”

Олена Риж, 42 роки, штурмовичка 47 окремої механізованої бригади “Маґура”. У цивільному житті була рестораторкою та тренеркою із сервісу та комунікацій. Киянка. До ЗСУ мобілізувалась у грудні 2022 року. Зараз перебуває на Авдіївському напрямку. Нагороджена орденом “За мужність” ІІІ ступеня від президента України, почесним нагрудним знаком “Хрест хоробрих” від головнокомандувача ЗСУ, медаллю “За хоробрість в бою” від 47 бригади.

Про мотивацію та обрання фаху

Думка піти служити вперше з’явилася в мене влітку 2022 року. Я вже не почувалася комфортно в цивільному житті й думала про те, що роблю мало.

Я пішла до школи військової тактичної підготовки, щоб спробувати й зрозуміти: моє чи не моє, зможу чи ні. Вивчила всього потрохи – стрільба, тактика, такмед, мінно-саперна справа, інженерна справа. Проходила навчання військової справи в Німеччині, а також на полігонах України. Загалом на навчання пішло пів року.

Також я почала приглядатися до 47 бригади й готуватися, щоб потрапити саме туди й саме на бойову посаду. Я слухала звернення сержанта Валерія Маркуса, який у той час був обличчям бригади. Впевнилася, що там цінують людей. Так тут і досі. Мій безпосередній командир – Олег Сенцов, той самий – наш відомий режисер та колишній бранець Кремля. І я повністю довіряю своєму командиру.

Про бойові завдання

Наші перші військові завдання були в Запорізькій області, район міста Оріхів, села Роботине та околиці. Зараз ми на Авдіївському напрямку.

Якщо говорити загалом, що я бачила за свою службу… Я бачила місця, де немає життя. Так я насамперед називаю Роботине. Воно для мене дуже показове з погляду того, що зробив ворог з нашим пересічним українським селом. Від нього залишилася лише назва. Там більше нічого немає. Це місце, де панує смерть. Де смерть висить у повітрі.

І таких місць у нас дуже багато. Вся лінія фронту така. Село, яке більше не село. Ліс, який більше не ліс. І все це всіяно речами людей. Місця, де йшли бої, де втрачалися побратими, не забудеш ніколи.

Коли я чую від цивільних, що нехай ідуть воювати депутати, діти депутатів, хто завгодно, я з жалем констатую: багатьом цивільним часто не вистачає розуміння, що в нас іде війна. Не десь там, а на нашій землі. Зараз я вчуся на бойову медикиню, бо медиків дуже бракує. Але я залишаюсь у бойовому підрозділі й продовжуватиму ходити на бойові завдання разом із групою, як і ходила.

Про жінок в армії

Коли жінка тільки з’являється на бойовій посаді, комусь із чоловіків це точно буде незрозуміло: “Ой, жінка, і що ж вона може”. Ті люди придивляються, що насправді та людина може дати підрозділу. А потім звикають. Тим більше якщо ти виконуєш свою роботу.

До мене впродовж цих 14 місяців, що я на службі, постійно звертаються жінки. По консультацію. З питанням: “А що мені робити, якщо я хочу служити?” Вони хочуть зрозуміти, де вони можуть бути корисними.

Хочу сказати всім дівчатам, які думають про службу: якщо маєте поклик у серці, то слухайте його і йдіть за ним. Якщо ви не робите цього лише через те, що не знаєте, як почати, куди звертатися, візьмуть – не візьмуть, то всі ці сумніви зникають, щойно почнете робити перші кроки. Як на мене, у нас недооцінюють потенціал жінок на службі й жінок на бойових посадах. Насамперед ми самі себе недооцінюємо. Я починала з таких думок: я жінка, цивільна, що я там робитиму, навіщо я там? Але минуло 14 місяців, і я гідна бійчиня свого підрозділу. Потрібна і на своєму місці. Як каже мій командир, не поступаюсь багатьом чоловікам. Треба вірити в себе. Тоді буде вірити і командир, і суспільство.

Саперка Віра Савченко: “Повномасштабна війна потрясла всіх, незалежно від статі та гендеру”

Віра Савченко, саперка, 41 рік. Служить у 112 окремій бригаді ТрО. Зараз перебуває на Авдіївському напрямку. У цивільному житті – архітекторка-дизайнерка інтер’єрів. Киянка. Пішла до ЗСУ 24 лютого 2022 року. Нагороджена нагрудним знаком “Хрест Військова честь” від головнокомандувача ЗСУ.

Про мотивацію і обрання фаху

Повномасштабну війну я зустріла в Києві. Одразу ми із сестрою пішли в тероборону, і перші місяці, поки загроза для столиці зберігалася, я була на захисті столиці в Деснянському районі.

Потім я обирала фах, де буду найкорисніша. Вибрала мінно-саперську справу. І почала шукати шляхи, як потрапити на навчання в Кам’янець-Подільський – в об’єднаний навчальний центр інженерних військ. Туди потрапити виявилося непросто, насамперед відбирали військових із ЗСУ, для ТрО місць не було.

Я змогла повчитися в німецькій школі саперної підготовки, це було за домовленістю між Україною та Німеччиною. Вчили нас місяць, більше на штурмовиків, але й саперній справі приділяли увагу.

За два роки практики я багато чого навчилася “в полях”. Я розміновувала Київську область, території біля Чорнобиля, фермерські поля, щоб фермери могли почати посівну, заміновані лісові дороги, а також Ізюмський ліс після деокупації.

Через півтора року після початку великої війни мені таки вдалося потрапити на навчання в Кам’янець-Подільський. То була потужна школа. Після я повернулась у свій інженерно-саперний взвод на посаду командирки другого відділення і зараз маю звання молодшої сержантки.

Про бойові завдання

Найважче за два роки було в Серебрянському лісництві. Це Луганська область, за лісом уже окупована територія. Сам ліс – постійне поле бою, нон-стоп.

Ми виходили туди двічі. Перший вихід був невдалим. Наші вороги крили нас усім, що в них було, не шкодуючи. Наша саперна група навіть не встигла нормально попрацювати за своїм профілем. Батальйон розбили, ми зазнали великих втрат.

Вдруге ми стояли там пів року, уже більш вдало. Втім, ситуація була така, що потрібна була не тільки саперська робота: батальйон зазнав втрат, солдати гинули й отримували поранення. Тому ми, сапери, також виходили на спостережні пункти як піхота. Виходили на чергування в окопи на три доби. Наші вороги знали, де ми, і обстрілювали з усього, що було, намагалися випалити навколо нас усе і спалити разом і нас. Ми вистрибували з окопів і тушили вогонь. Позиції ми таки відстояли й дочекалися підкріплення та заміни.

Зараз ми на Авдіївському напрямку. Ми виготовляємо багато боєприпасів для дронів. Також наше завдання – мінувати території, якщо буде прорив фронту. Це ми робимо майже щоночі – “зашиваємо” небезпечні ділянки.

Що я бачу навколо? У цих прифронтових зонах ми зустрічаємо покинуті села, де зазвичай лишається кілька цивільних людей. Вони живуть у напівзруйнованих хатках, але не хочуть їх полишати й шукати долі деінде. Ні, вони не чекають “рускій мір”, просто не бачать для себе можливостей почати нове життя деінде. Часто це старенькі люди зі слабким здоров’ям. Є одна бабуся, яка має три корови і їх не залишить. Цих людей підгодовують солдати й “білі ангели” – так вони називають волонтерів. І ще тут маса покинутих котів та собак. Стільки, що нам не вистачало ніяких консервів, і я попросила кормів у львівських волонтерів. Надіслали, вдосталь.

Про жінку в армії

Жінка в армії… Не втримаюся, щоб не згадати свою сестру Надію, яка багато років тому пішла в українську армію, відслужила в ній 15 років і долала всі ці гендерні стереотипи, однією з перших пробивала ці стіни. Сьогодні ми йдемо вже трохи прокладеними стежками.

Звісно, мілітарний світ усе ще залишається чоловічим. Тому інколи стикаєшся з несприйняттям. Особливо коли чоловікам заважає марнославство. А ти на бойовій посаді. Але загалом повномасштабна війна потрясла всіх, незалежно від статі та гендеру. Тому я таки бачу, що у всіх однакові завдання: вціліти, прогнати ворога, зберегти державу.

Операторка БпЛА Настя Конфедерат: “У кращому разі не буде свободи слова. У найгіршому – не знайдуть тіло”

Настя Конфедерат, операторка БпЛА, 34 роки. Наразі служить у підрозділі ударних безпілотників (додаткова інформація розголошенню не підлягає). Працює по всій лінії фронту, найбільше перебувала на Херсонському напрямку. У 2015 році була доброволицею на фронті. У ЗСУ – з березня 2022 року. Киянка. У цивільному житті – фрилансерка, мандрівниця та музикантка. Відкрита лесбійка.

Про мотивацію

Коли звичайні люди їдуть у громадському транспорті й чують, “як задовбала війна, треба її закінчувати”, вони повинні знати – це агентурна робота. Чи каже людина це свідомо, чи несвідомо повторює – неважливо. Тоді не можна мовчати. Необхідно гучно висловлювати позицію про те, що найголовніше наразі – не здатись окупанту, відвоювати та вибудувати власну країну. Навіть якщо є страх публічного осуду за немовчання. Бо якщо прийде окупант – нікому не сподобається. У кращому разі не буде свободи слова. У найгіршому – не знайдуть тіло.

Про обрання фаху

Я два роки працюю операторкою БпЛА. У нас є і аеророзвідка, і ударні БпЛА. Зараз ми кваліфікуємося на різних дронах, які завдають прицільно ударів різними типами снарядів. Як показала практика, це приносить великий відсоток уражень статистично. Звісно, ми втрачаємо дрони, але оскільки багато з них створені руками інженерів нашого підрозділу, то можемо продовжувати нашу справу. Ми маємо як FPV-дрони, так і літаки-бомбери, які завдають “добра” окупантам.

Я була недовгий період інструкторкою з картографії в центрі підтримки аеророзвідки Марії Берлінської і рада бути другом Victory Drones – найсистематизованішого навчального проєкту керування БпЛА в Україні. І в минулому, і в нинішньому підрозділах я, зокрема, виконую функцію рекрутерки – добираю кандидатів на посади пілотів та інженерів.

Про виробництво дронів

Виробництво дронів в Україні є давно. Питання в масштабуванні та пріоритетності цього напряму. Замість того щоб бездумно витрачати інженерів в окопах, мають бути створені робочі місця в організаціях, що сприяють обороні, з можливістю броні, також має бути створене окреме командування безпілотних та роботизованих систем.

Це має передаватися з покоління в покоління, бо ця війна саме такою і буде, навіть якщо нам вдасться вигнати окупанта за межі кордонів 1991 року в якійсь досяжній перспективі. Ця стратегія роботизації та відповідної освіти має бути на рівні шкіл, гуртків, дитячого дозвілля. Чемпіонати, гранти на винаходи, чітке пояснення, для чого ми це робимо, щоб діти росли максимально свідомими. Наразі здебільшого ми використовуємо приватні розробки, які чекають на сертифікацію на державному рівні.

Про гомофобію в армії

Необхідно висловлювати свою позицію відкрито та голосно. Що більшій кількості людей кожна та кожен з нас пояснить ситуацію та подасть приклад активності, то швидше ми отримаємо свідомий соціум. Знаю на власному прикладі: після мого камінг-ауту я отримала багато повідомлень та реплік у приватних розмовах, що, якби не я, низка людей не змогла б ні для самих себе визнати, ні розповісти про свою ідентичність та/чи сексуальну орієнтацію.

І мій приклад, як і приклад інших відкритих ЛГБТ-військових, – про те, як працює закономірність. Кожен та кожна з нас може стати рупором для свого кола спілкування, тою людиною, яка веде за собою. Навіть якщо це невелика кількість людей – ефект метелика спрацює.

Про цивільні партнерства

“Не на часі” – вже було. Вже минуло два роки, протягом яких ми, мобілізовані добровільно, хотіли побачити якісні помітні зміни в соціумі. Нас чекають кохані. Наші кохані мають депресії та інші стани, очікуючи нас. Наші кохані нас ховають. Надання допомоги коханим чинних військових-ЛГБТ – це рівноцінно наданню допомоги членам сім’ї інших військових. Саме тому необхідні реєстровані партнерства, які дають родинний статус першої лінії. Натомість ми чуємо, що щось, що хочуть якісь військові, не на часі. Ми, військові, маємо право казати, що на часі, а що ні. Ми найстарші в країні. Я кажу насамперед як чинна військова, а потім як відкрита лесбійка.

Про церкву

За всієї поваги до капеланів різних рівнів (серед яких маю друзів) я вважаю, що релігія – це вибір людини, а не культивування певних традицій на державному рівні. В Україні є представники різних вірувань, серед них і християнство – одне з багатьох різновидів світогляду. Я знаю мусульман, які воюють у Силах оборони України. Також багато атеїстів та агностиків, чиї почуття так само важливі, як і почуття вірян.

У цей час Православна церква Київського патріархату поширює свою нечесну позицію про правильність одних людей і неправильність інших, тоді як святе письмо вчить нас любити всіх та користуватися вибором, який дав нам Творець.

Знаєте, не всі церкви засуджують ЛГБТ. Наприклад, я росла в протестантській конфесії, і я не засуджена тими, з ким вчила людяність на основі Біблії. Так само я маю досвід сповіді в греко-католицькому храмі, де я розповіла, що я гомосексуальна жінка, і пастор мене не засудив, сказавши, що я маю право вибору. Я бачила веселковий прапор та прапор конфесії в Кельні на одному флагштоці коло кірхи й вірю, що так буде і в нас колись.

—

Ірина Юзик [4], опубліковано у виданні ZMINA [3]

Читайте також: