Українки на війні: "Я люблю маскуватися. Я підхожу до цього творчо"

Версия для печати

Я аморальна. Мораль в тому, що ми воюємо, щоб захистити країну. Але я аморальна, бо зізнаюся мені подобається моє життя на війні тобто воювати. Інколи я ловлю себе на тому, що засинаю щаслива, бо в моєму зимовому спальнику пляшка з гарячою водою мені тепло, моя засада перспективна, в моєму взводі лад і порядок і більше нічого я знати не хочу.

Я не хочу знати, що хто, де краде, і як мої вороги розкошують при владі.

Єдине, що мене дуже нервує і виводить з себе, це коли довго не вдається нічого підстрелити. Я працюю фанатично , але ворог теж не повний дурень, щоб виїзджати на пряму видимість. Найгірше зніматися з позиціі і тягнути назад 30 кг невистріляної ракети. Але і тоді я знаю, як підняти собі настрій - влупити БК з СПГ по позиціях піхоти...

Я люблю мій взвод, наше спілкування, наші жарти, наше життя, нашу "печеру" ксп, наші особливі стосунки побратимства. Мені дуже подобається контактувати з такими ж підрозділами. Я з захопленням сприймаю військових на нулі і відчуваю те ж до себе.

Мені подобається долати труднощі побуту, щось вигадувати, добувати тепло, світло, воду інколи їжу. Я люблю розвідку і нові місця. Я люблю ходити по полями по мінах Хоча і боюся. Але всі відчуття тоді включаються на повну і це особливий стан. Я хіба дико не люблю бігати , коли поряд йдуть прильоти, а над тобою гудить безпілотник - корегувальник. Але так буває не завжди, і сама дура, що допустила таку ситуацію, треба бути хитрішою. Плюс кроки через страх приносять особливе задоволення, коли повертаєшся в "печеру".

Читайте також: Хто така солдат Гелена? Історія режисерки, яка пішла на війну захистити Україну й задокументувати правду

Я люблю облаштовувати позиції. Люблю рискати на новому місці, вивчати, що може бути корисним в побуті, і тягнути це в гніздо позицію десь в погребі або в бурятському бліндажі. Люблю шукати вцілілі книги в спалених будівлях і бібліотеках і читати зарившись з головою в спальник при світлі ліхтарика.

Я люблю маскуватися. Я підхожу до цього творчо. Я купую штучний газон, і ковролін кольору мокрого асфальту в Епіцентрі і цими товарами "оборонного призначення" обклеюю Стугни, ракети, автомобілі, окопи. Я уявляю, як нас бачить ворог і моделюю, як бути не очевидною. Я впевнена в своєму маскуванні. Я спокійна, коли поряд прильоти, бо гарантую, що в замаскований мною окоп чи позицію не поцілять, бо не побачать, а випадковість на те і випадковість, щоб не звертати на неї увагу.

Читайте також:  Героїчні жінки українського Сходу

Я люблю тижнями сидіти в засаді. Люблю коли холодно і важко, бо люблю долати труднощі, і пишаюся своїми позиція в яких насправді створюю такий сякий комфорт і тепло, як мінімум таке, щоб вода не замерзала.

Пам'ятаю, що дитинстві я прочитала про геніальність снігової ескімоської іглу, що мовляв там температура не падає нижче "нуля" і можна жити. Я тоді дуже іронічно поставилася до того, що так "можна жити". А тепер справді знаю, що можна, хоча краще не довго.

Нещодавно в одному підвалі в суміжних кімнатах в одній вода замерзала, а в нашій лише трохи теплішій - ні.

І нічого, там було особливо добре, бо в зруйнованій школі я знайшла цілим спортивний блок. Було дуже холодно, але я була щаслива регулярно грітися на новеньких тренажерах ( слава децентралізації зробленій нашою владою), грою в настільний теніс і баскетболом...

Я там як молода коза стрибала по залу з м'ячем, роздягнувшись до термобілизни, закидала м'яч в корзину, а під ногами хрустіло побите скло, а я була справді в якійсь ейфорії, бо мені було спекотно на морозі я відчувала енергію легкість і силу в м'язах. Я влітала, як фурія і підвал і кепкувала над своїми змерзлими пацанами, що не вилазили зі спальників, питаючи, коли нарешті вони перетворяться в метеликів, і витягаючи їх пограти в настільний теніс...

Читайте також:  Не екзотика, але й не норма. Як жінки завойовують своє місце в українській армії

Я обожнюю перше включення монітору Стугни після встановлення, я оглядаю всі ті простори, як цариця з високої гори - весь цей світ в моїй владі. Я завжди любила підніматися на гору, щоб дивитися на весь весь світ, розглядати. А тепер в Стугну я можу це робити 24 на 7.

Мені подобається, коли всі пазли складаються і я стріляю.

О, а як, я люблю стріляти...Це важко передати словами. Я люблю це відчуття, коли тебе шматує навпіл питання - стрілять або не стріляти. А потім імпульс "вогонь" і ти натискаєш червону кнопку і все шляху назад не має. Але затискати її треба довго і сумніви продовжують роїтися. Я люблю в цей час сказати : "З Богом". Хоча я агностік. І взагалі так говорити аморально. Але я це говорю. А потім я чую: "Клац" - піротехнічний патрон запускає старт ракети. За "клац" секунда звучить "Гух"- це таке довге і могутнє "гух" - це стартує ракета. Цю мить я люблю найбільше. Вона стартує як ракета на Марс, де би ми не сиділи: поряд в окопі, в підвалі, в погребі ми її чуємо всім тілом, вона стартує так потужно наче це зоряні війни, і моя нервова система з'єднується з ракетою і моя кров вибухає.

А далі треба видихнути заспокоїтися - ракета лягає на курс ій не можна заважати вона знає що робити, вона крутиться і іскрить зараз вона виправиться і я її ніжно ніжно поведу. Щоб не зірвалася з променю. треба ніжно ніжно. Червона зірочка, вона мчить до цілі, давай давай підганяю я її, мені важко тебе тримати. А потім ми з нею разом "гух", вибух, полум'я чорний дим. І ніщо не порівняно з вибухом танку, коли комулятив розганяється в броні і вибух вище дереа. Ціль, це, як мета, якої ми досягаємо.

Читайте також: Ірина Шевченко речниця 21 омпб “Сармат”: “На нас кидали все, крім ядерної бомби”

В житті важко досягати мети. А з керованою ракетою це лише робота і обов'язок. А ще нас зі взводом тепер чекає святкування... Кожну хорошу ціль треба відсвяткувати, бо фарт відвернеться. Це ми собі так придумали....

Мені подобається моя ушита поношена, але зручна військова форма, і те як як я в ній виглядаю. Мені подобається моя шкіра і міцні нігті, які не потребують манікюру. Мені подобається, що мої руки вічно в подряпинах і бруді, що вївся в пястки і мені не треба їх ховати, як я ховала, коли не встигала оновити шелак. Я згадую в дитинстві мені подобалося мій вигляд, коли я в спідничці білих гольфіках, а коліна забиті - на них чорні кірочки запеклої крові...

Я чомусь вважала це круто - демонструє характер. Тому зараз я виходить опинилася в своїй стихії...

Я часто дякую Богу, що мені подобається. Я дякую що у мене, ще є трохи молодості. Дякую, що є трохи здоров'я витримати темп.

Дякую, що є трохи хисту.

Дякую, що він дав мені майже рік такого життя.

Тільки якого він зробив мене дівчинкою? Тільки за це я не дякую. Справа не в дискримінації, і навіть не в тому, що хлопчиком я мала би більше потрібних мені якостей, наприклад фізичну силу...А в тому, що я видаюся собі ще більше аморальною, що мені все це подобається.

Читайте також: Чому українки, попри війну, повертаються з-за кордону з дітьми в Україну

У мене ж є донечка ранкове сонце, і синочок - сонячний зайчик. Я їх дуже люблю. І я мама. Мама, яка так потрібна своїм дітям...

І ця війна забрала мою душу , забрала моє серце. Ми з нею подружки чи подружжя.

І може я би заспівала по іншому якби була в Бахмуті. Але я не там, у мене все добре, і мені все подобається. І мені за це соромно.

—

Тетяна Чорновол,  опубліковано на сторінці авторки у Фейсбук

Всі фото авторки

В тему:

• Бойовий медик Маша Назарова про нашу тактичну медицину, її героїв та способи їй допомогти
•  Адвокат і старший солдат Євгенія Закревська: "Перший обстріл нашої позиції в Києві – це був friendly fire"
• Олена БІЛОЗЕРСЬКА: "Уперше війна відбувається так відверто й неприховано: ми або вони, до кінця"
• Юлія Паєвська "Тайра" про російський полон: "Мені одразу сказали, що жити ти не будеш"