Олена на псевдо "Одуван": Історія дівчини яка рятує українських воїнів

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Евакуйовувати поранених з передової – ще та робота. Особливо тяжких. «Тобі вивозять на точку евакуації з поля бою цих бійців прямо в болоті, вивантажують їх на дорозі та їдуть за наступною партією, – розповідає Олена на псевдо Одуван, – ти серед них шукаєш тяжкого, надаєш допомогу, затягуєш до себе в швидку і везеш до шпиталю».

Олена – анастезіолог-реаніматолог, працює в одній з реанімаційних бригад Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) на східному фронті, пише видання  ТИЖДЕНЬ. Її специфікація саме тяжкі та вкрай тяжкі пацієнти. «Легких може забрати будь-який медик, фельдшер, медсестра і завезти в госпіталь, – каже дівчина, – а для тих, які потребують відповідної апаратури для перевезення, чи, які можуть померти впродовж транспортування, треба саме реанімаційна бригада».

В дорозі може трапитись що завгодно. «Іноді все стабільно і спокійно, – розповідає медик, – а часом проливається кров, проводиться серцево-легенева реанімація, багато додаткових лікарських і сестринських маніпуляцій, і це все в автівці, а не на столику. Ви їдете, вас кидає в різні сторони, пацієнта кидає в різні сторони, ловите крапельницю, намагаєтесь відкрити якусь шафку, знайти щось, що вам потрібно». Звісно, коли дуже треба, машину зупиняють. Проте, це втрата дорогоцінного часу, тож медики намагаються робити все на ходу: «Наша робота – це дорога. І все, що ми встигнемо зробити за той час».

Читайте також: Бойовий медик Маша Назарова про нашу тактичну медицину, її героїв та способи їй допомогти

Після того, як базу лікарів поблизу передової накрило градами, довелося переміститися в безпечніше місце. Поранених тепер возять переважно зі стабілізаційних пунктів. Реанімаційну бригаду зазвичай викликають коли поранений вже прибув на «стаб», а поки вона їде – оглядають, ставлять попередній діагноз, надають першу лікарську допомогу, стабілізують і готують до транспортування.

Пацієнти трапляються різні. Заінтубовані на апараті ШВЛ, під дією певних препаратів чи в силу своїх травм без свідомості; тяжкі, але в свідомості, які навіть можуть спілкуватися. Тоді лікарям часто доводиться ще й брати на себе роль психологів, пояснювати що все добре, не панікуй, ми тебе довеземо.

«Різне буває, – каже Одуван, – іноді ми їм історії розповідаємо різні веселі, щоб відволікти від болю, буває співаємо пісні».

Іноді люди в паніці згадують своїх дітей чи близьких, просять їм щось передати. Тоді їх заспокоюють – зараз ми тебе врятуємо, довеземо, тебе візьмуть в операційну і буде все добре, ти сам передаси своїми словами.

Читайте також: 10 історій про людяність українців: “Трохи світла, трохи тепла”

«Хоча, було кілька разів, – каже дівчина, – що таки давала обіцянку й записувала контакти та слова, які потрібно передати, коли раптом щось станеться. І це, – зізнається, – дуже морально розчулює в ці моменти.”

Вона розповідає як трапився поранений, який весь час щось стискав у руці. Навіть коли на стабпункті його оглядали та обробляли рани, він не дозволив її помити. Так і лежав з рукою в засохлій багнюці. Був тяжкий, але в свідомості. Вже по дорозі Оленка запитала, що він тримає в руці: «Я не заберу. Просто розкажи мені, щоб я була спокійна, що там не граната». Виявилось, що воїн тримав іграшку, яку подарувала донька.

«Він всю дорогу тримав цього ведмедика в багнюці, яка аж присохла до руки, – каже Одуван, – і так з тим ведмедиком поїхав в операційну в госпіталі. Всі закрили очі на те, що це багнюка, антисанітарія, що це все треба вимити, що сторонні предмети треба відкласти. Він з цим ведмедиком не розлучався».

Військова медицина це окремий напрямок і її протоколи відрізняються від цивільної, пояснює дівчина. Тут надання першої медичної допомоги починається з оцінки масивної кровотечі, а в цивільному житті з прохідності дихальних шляхів. Стерильність і чистота звісно також важливі, але іноді в пріоритеті все-таки інші речі. «Кому потрібен стерильний труп, – іронізує, – ти або робиш швидко, або стерильно і повільно й людина стікає кров’ю».

 Олена на псевдо Одуван

«Коли ти сам стоїш в болоті в берцях і та кров стікає, як тут стерильності дотриматись? Ніяк. І всі це розуміють. Як не дотримуйся правил в роботі, хоч-не-хоч, будеш в крові, сечі, слині, гної в калових масах, у будь-чому, що бризкає з пацієнта.

Якщо ти реально якісно надаєш допомогу, ти в цьому будеш. Ми рукавички надягаємо для того, щоб захистити себе. Дай Боже, щоб коли ти здав його в шпиталь, то згадав, що тобі треба обмити ту кров і самому обмитись».

Про долю всіх важких пацієнтів Оленка намагається згодом дізнаватися. Щоб знати, чи вижив, чи все зробила правильно, уточнює діагноз.

Найскладніший випадок був, коли під час транспортування доводилось робити чотири серцево-легеневі реанімації підряд, в одного і того самого пацієнта. «Навіть в лікарській установі у мене не було такого. Він у нас зупинявся чотири рази і чотири рази людина запускалася. Настільки хотів жити».

Коли потім цікавилася його долею то дізналась, що унікальний пацієнт, на щастя, вижив. Прийшов до тями і навіть відновилась свідомість. «А це означає, що головний мозок суттєво не постраждав, як це буває при клінічній смерті», – тішиться дівчина.

Звісно, якщо перейматися долями усіх пацієнтів, то можна швидко зламатися. Тому лікарі намагаються й абстрагуватись. «Але як не брати близько до серця? – каже Олена. – Кожен з них така ж людина, як і ти. У нього, чи в неї також є сім’я, рідні, брати, сестри, чоловіки, просто кохані люди, і ти намагаєшся себе поставити на їхнє місце. І в цей проміжок часу, доки ти їх рятуєш, якомога більше надати їм отого комфорту, якого їм не вистачає від близьких. Ми їх обіймаємо, тримаємо за руку заспокоюємо як своїх. Тому що їхні близькі не можуть в цей момент це зробити».

Дівчина каже, що таких травм, як на війні, не бачила в цивільному житті й половини: «Читали ми колись книжку «Військово-польова медицина» і думали навіщо воно потрібно? А от воно й потрібно».

Кожного дня є ампутації. Це або мінно-вибухова травма – травматична ампутація кінцівки, або таке поранення, коли неможливо зупинити кровотечу і нема чого рятувати, й хірург виконує ампутацію прямо на стабпункті, аби врятувати життя.

Читайте також: Українки на війні: "Я люблю маскуватися. Я підхожу до цього творчо"

«Ампутації – це найбільш часта патологія, яка тут зустрічається. І відкрита черепно-мозкова травма, травма очей, внутрішньочеревна кровотеча, вогнепальні, кульові, уламкові пошкодження, проникаючі в грудну клітку, травми таза, переломи таза, відкриті переломи..». Іноді доводиться навіть зіштовхуватися з чимось зовсім новим, чого навіть не вчили. Скажімо, з масовим отруєнням бійців. Тоді треба самій здогадуватися за симптоматикою, що це може бути за речовина, який антидот придумати, якщо він взагалі існує, як надавати допомогу. Дівчина каже, що були і масові отруєння нітратами, і хлористими сполуками. Нерідко застосовується й фосфор.

«Це найстрашніше, що я бачила, – зізнається Олена. – Коли людину наскрізь пропалює цією речовиною і ти нічого не можеш зробити. Це садизм. Це заборонений вид зброї, його не можна застосовувати на людях. Але… Вони дуже люблять це робити».

До повномасштабного вторгнення Олена була звичайним лікарем. Працювала на трьох роботах, подорожувала світом. 22 лютого якраз поверн улась з експедиції на Лофотельські острови в заполярному колі та пішла на дві доби на чергування. Працювала тоді в анестезіології та реанімації в онкологічній клініці поблизу Гостомеля. У те, що буде вторгнення – не вірила, тож навіть не взяла з собою документів.

Війна застала на роботі: перші вибухи, висадка ворожого десанту, охорона розбіглась, а клініка виявилась оточена. З персоналу тільки Олена – лікар-реаніматолог та по медсестрі й санітарці з кожного відділення. Пацієнтів дуже багато і їх треба якось евакуювати. Для початку організували в підвалі бомбосховище, де продовжували лікувати хворих, щоправда вже без світла та апаратів. Потім замовили евакуацію і під обстрілами, потроху, партіями вивозили пацієнтів. Коли вже всіх евакуювали, персонал самотужки почав вибиратися.

«Було страшно, – зізнається дівчина, – пам’ятаю, як вночі перебігали мости, не знали, на чиїй території. І добре, що не знали, бо тоді це вже була окупована територія. Бігли, переховувались лісами, щоб не вийти на людей».

Далі було волонтерство, всеможливі курси, в тому числі й з військово-тактичної медицини, заявки у різні добробати: «Я не можу служити в ЗСУ, бо маю невиліковне захворювання і по медкомісії мене нікуди не хочуть брати. Але я все одно хочу працювати».

Паралельно знайшла іншу хорошу роботу, бо треба за щось жити. Пообіцяли, що коли покличуть в добробат, то відпустять, але як дійшло до справи, виставили умову й дівчина написала заяву на звільнення.

Читайте також: Чому українки, попри війну, повертаються з-за кордону з дітьми в Україну

Запевняє, що жодного разу не пожалкувала про свій вибір, як би важко іноді не було.

«Тут неймовірні люди трапляються, жодного разу не жаліла. Я тут серед своїх. Тут якось цінності міняються в людей. Всі прямолінійні стають. Ми відверто говоримо про все, немає лицемірства як в цивільному житті. Тому мені, мабуть, важче навпаки повертатися з цього середовища у цивільне життя, ніж тут перебувати».

Мандрівки – чи не єдине, за чим дівчина по справжньому сумує. Навіть маючи змогу вільно виїжджати за кордон, вона все ж не може собі цього дозволити морально, бо вважає, що не на часі. Каже, що коли закінчиться війна, якщо виживе, знову хотіла б повернутися до своєї лікарської діяльності, завести собаку і з нею подорожувати по світу.

«Я жартую, що працюю за їжу і дах над головою, бо тут тобі нічого не треба. На екіп я заробила, а далі – Божа воля і удача».

Вона знає, що дуже важливо не зламатися морально. Інакше хто допоможе бійцям, які не здаються не втомлюються?

 

РОМАН МАЛКО,  опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ

Всі фото автора


В тему:

 

 

 

 

 

 

 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]