115 років із дня народження Юрія Шевельова: "Три страшні вороги українського відродження"

1.00

Нет

17 грудня 1908 народився Юрій Шевельов, українсько-американський вчений-гуманітарій; славіст, мовознавець, літературознавець, культуролог, публіцист; який надав нових вимірів українознавcтву як культурологічному дискурсу.

Юрій Шевельов (Шерех) (1908–2002) — мовознавець, літературознавець, літературний і театральний критик, есеїст. Автор фундаментальних праць з історичної фонології праслов’янської та української мов. Постать непересічна й екстравагантна. Полюбляв кіно. 2000 року, за два роки до смерті, його випадково зустрів на «Times Square–42 Street» Андрій Даниленко, що тоді був стипендіатом НТШ і мав стажування в Колумбійському університеті. Проїхали разом кілька зупинок, як він пригадує. Із «ціпком» літній Шевельов не раз сідав у сабвей (метро), щоби доїхати на фільм. Цього року виповнилось 115 років із дня його народження, нагадує видання "Тиждень [2]".

Володимир Калашник, Юрій Шевельов і Андрій Даниленко в кулуарах ІІІ Міжнародного конгресу Україністів у Харкові. Світлина кінця серпня 1996 року. З архіву Сергія Вакуленка. Усі фото для публікації надав Олександр Савчук

План культурного завоювання Москви

Учасники Мистецького Українського Руху. Зліва направо: стоять — Василь Барка, Улас Самчук, Ігор Костецький; сидять — Євген Маланюк, Юрій Шевельов. Світлина початку 1947 року. Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича

Я «вірю в правдивість першого враження від людини. В моєму житті воно дуже рідко обманювало. Інша річ, що я йшов до розуму й казав собі — не може цього бути, зовнішність людини не може бути ключем до її вдачі, це забобон, не піддавайся, не покладайся, дій так, ніби такого враження не було. І завжди розум обдурював, і я гірко каявся, що послухався його, а не голосу підсвідомости» («Я — мене — мені… (і довкруги). Спогади. 2. В Європі; Зустрічі з Романом Якобсоном», 2021).

У цій цитаті йдеться про зустрічі, зокрема зустріч Юрія Шевельова з американським і російським лінгвістом Романом Якобсоном у Кембриджі (США) і подальшу співпрацю, яка вилилася в конфлікт і спроби усунути Шевельова «з американського наукового життя».

Ю. Шевельов у своєму помешканні на Клермонт-авеню, 39. Світлина 1995 року. З архіву Сергія Вакуленка

«Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціялізм і комплекс Кочубеївщини — живуть і сьогодні. […]

Москва підкреслює русско-украинские культурные связи (виділення в оригіналі. — О. Л.). Не будемо їх заперечувати. Вони були і є. Хіба салдати по два боки лінії фронту не зв’язані між собою? Вони зв’язані на життя і смерть. Історія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати. Чому б не видати солідну збірку праць про українсько-російські культурні зв’язки як вони були, а не як їх препарує Москва чи наш власний провінціялізм?

Ми не маємо підстав святкувати Переяслав. Він став початком великої трагедії народу і безлічі індивідуальних трагедій. Але ми не маємо підстав і соромитися Переяслава. Він мусів бути, він показав наші хиби, але він показав і глибину нашої життєвости» («Москва, Маросєйка», 1954).

У статті «Москва, Маросєйка» описано «великий і розмашний плян культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви», обмірковуваний «українською інтелігенцією ще з кінця XVI століття». Цей план зазнає поразки. Але ще в XVIІ столітті він встигає породити кілька явищ, наслідки яких ми відчуваємо й сьогодні.

Серед них — міф про існування Малої та Великої Росій та можливості «політично-державної переємности між старим Києвом і тогочасною Москвою». Цей міф створено в колах київської інтелігенції, представники якої, перефразовуючи Шевельова, ішли до Москви, кладучи на вівтар особистий спокій і затишок. Москва й тоді нагнітала жах.

Читайте також: Юрій Шевчук: 5 міфів проти української мови [3]

Юрій Шевельов поруч із графікою Якова Гніздовського. Світлина 1960-х років. З архіву Сергія Вакуленка

Вочевидь, для універсалістської барокової свідомості цих інтелектуалів визначником вибору було щось вище за тлінну тілесність. Чи не основною ціллю, наприклад, було піднести Київ як другий Єрусалим, закріпити за ним значення церковного та культурного центру, аби відновити гармонію в розхристаному та понівеченому турками християнському світі, повернути йому втрачену цілісність. До того ж на XVII століття припадає становлення європейських національних держав.

Випускники Першої харківської торгпромпрофшколи. Зліва направо: Ася Пєршина, Люся Биховська, Бася Бєрєзіна, Ната Брєдіхіна. Стоїть Юрій Шевельов. Харків. Світлина 08.11.1925 року. Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича

Універсалістична концепція культурного завоювання відлунює й пізніше. У добу романтизму, коли з’являється ідея про «кирило-методіївський панславізм з центром у Києві», або на початку ХХ століття, коли українські комуністи намагаються стати частиною російської зсередини комуністичної партії, прагнучи «“розлитися й залити” її».

Знову відгомін, реінтерпретація. Загалом, висновок Шевельова невтішний: «Завжди те саме — універсалістична концепція, надія на свої сили, на свою перевагу, обмеженість цієї переваги тим провінціяльним станом, у якому перебуває або в якому тримають Україну, — і поразка, і трагедія».

Читайте також: Юрій Шевельов і його спогади: прекраснодушність посеред жахіття [4]

Ю. Шевельов по прильоті до Мадрида. Світлина 1960 року. З архіву Сергія Вакуленка

Схоже, спроба синтезу нового універсалізму досі з нами. Ми відчуваємо за собою культурну перевагу — десь, можливо, ледь зриму, або й трохи примарну, бо відголосок давньої пам’яті; десь явну, до намацального. Звідси — нетерпимість до приниження й небажання жити в покорі. Здається, це українська колективна пам’ять, що плекає відчуття гідності і внутрішньої потуги (якій зовнішні обставини часто не дають змоги повністю розкритися). Мені дуже хотілося б, щоб цього разу ми в усіх аспектах своїм життям до себе дорівнялись.

«У мирі і в війні українську землю ґрунтовно розчищали від творчих людей, від традиції, від книжок» («Я — мене — мені… (і довкруги). Спогади. 1. В Україні»).

Юрій Шевельов (ліворуч) із кузиною Ольгою Прісецькою (Медер) і матір’ю Варварою Шевельовою (Медер). Харків. Світлина 1925 р. Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича

Під час сталінських репресій у Харкові арештовувано людей, зникали і пам’ятники, і могили. Юрій Шевельов тримає біля своєї постелі запаковану змінну білизну, а пополудні перевіряє «Харьковский рабочий», вивішуваний на стіні одного з будинків Сумської вулиці. Адже за статтею в цій газеті «здебільшого слідувала нічна візита».

Так само його не полишає надія, що, може, не цієї ночі, та й «взагалі — ні», далі він пише: «І — найдикіше, найжорстокіше — коли когось заарештовували, ми ще думали: а чи його дружина, чи мати не продаватиме його книжок?» Аби «утримувати себе та допомагати передачами заарештованому», найближчі спродували речі «за безцінь». Книжки, які Шевельов придбав у дружини Терещенка та матері Підмогильного, було конфісковано НКВД після його руху на захід 1943 року.

Мова, якою говорять мільйони людей, не може бути некрасива

«В основі української мови лежать галицько-подільські говірки в синтезі з південною частиною Києво-Поліських (ГП і КП), а серед впливових політичних чинників насамперед треба відзначити формування політичних осередків у Галичині і Волині (а може, й південному Поділлі, на землях уличів і тиверців) і підпорядкування київському, на певних етапах дуже експансивному центрові. […]

6–7 ст. Найдавніші процеси відходу від праслов’янської спадщини. Початок творення ГП і КП говіркових реґіонів» («Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? Дві статті про постання української мови», 1994).

«Українство від предків», як його називає Юрій Шевельов, розкривалося в ньому поступово. Були поїздки на Полтавщину в ранньому віці, але першим сильним стимулом стала коротка розмова з кузином, сином тітки Наді, Толею Носовим 1923 або 1924 року. Він був на 25 років старшим від Шевельова, мешкав у Києві, був учнем Федора Вовка й керував антропологічним кабінетом Академії наук. 1941 року його та його сім’ю знищив НКВД під час «евакуації» Криму.

Юрій Шевельов. Харків. Світлина 1913 р. Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича

Але на час цієї розмови сестра Віра зустрічалася з Толею Носовим і йшло до одруження. У них удома Толя, як і всі, розмовляв російською, але дякував лише українською — «цього було досить, аби делікатно, але виразно окреслити себе».

Одного разу Толя Носів та Юрій Шевельов опинилися сам-на-сам «в комірці “для прислуги”», а на столі лежала «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського. І Шевельов, пішовши на певні поступки та проявивши агресію водночас, сказав, що, хоч «українська мова існує», вона не є красивою, а тому немає сенсу її вживати.

На подив Юрія Шевельова, який очікував «вибуху гніву», Толя Носів відреагував виважено, він відповів: «Мова, якою говорять мільйони людей, не може бути некрасива». Із цього першого вбитого в серце цвяшка Шевельов веде відлік свого українського перетворення.

Юрій та Віра Шевельови. Харків. Світлина 1914 р. Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича

Після розмови з Толею Носовим він береться читати «Ілюстровану історію України» Михайла Грушевського, і це дається йому непросто через галицизми, яких Шевельов «не знав абсолютно». Тому він читає заради мови, аби «здобути» її «таємничу фортецю».

А щоб закріпитися на своїх позиціях, перекладає з російської українською оповідання «Знаменитість» Едґара По. Допомагав йому в цьому «Російсько-український словник» Сергія Іваницького й Федора Шумлянського. На відміну від інших його захоплень, що зазвичай легко з’являлися й зникали, «українськість лишилася на все життя».

Зліва направо: у нижньому ряду — Євген Маланюк, Юрій Шевельов; у верхньому ряду — Улас Самчук, Григорій Костюк. Світлина зроблена під час відвидин Корнталю Є. Маланюком і Ю. Шевельовим у січні 1947 року. Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича

Другим актом висвячення в українство Шевельов вважає поїздку до Києва перед вступом до університету, коли Толя Носів узяв сімнадцятирічного Юрія Шевельова на бенкет до Академії наук. Там Шевельов уперше побачив Михайла Грушевського та Сергія Єфремова. Далі був вступ до університету, де «українська стихія стала життям».

«…Я читав лист Чорновола до Горбачова, і був захоплений. А ще більше листом Сверстюка — Чорновола — Світличного до голови Пенклюбу про конфісковані вірші Стуса. Писав це, мабуть, Сверстюк. Його стиль ні з ким не сплутаєш, і блискучість, і не штампованість стилю змагається зі сміливістю змісту. Які люди! Справді, шапки геть» (Лист до Григорія Костюка, Нью-Йорк, 30 грудня 1987).

Безконечність

«Стабільність світу, а отже, відсутність смерти мені допомагали в трудні часи, коли світ кришився й розпадався навкруги в роки війни й повоєння. […] Тут варт тільки сказати, що хоча розумово я знав, що кожного разу втікачі можуть потрапити до радянських рук, що ніхто не забезпечений від бомб, але я не переживав цього надто глибоко, бож я був центром світу, світ був незмінний і я був незмінний, і мені нічого не могло статися такого, що могло б припинити моє буття. Я міг утратити все матеріальне, що посідав, міг бути поранений і ушкоджений, міг потрапити в найгірші обставини, але я був безконечний» («Я — мене — мені… (і довкруги). Спогади. 1. В Україні»).

Юрій Шевельов. Світлина початку 1950-х років. Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича

Це одна з настанов, яка спрацювала для Юрія Шевельова під час обох світових воєн, — для нього не існувало часу, а отже, смерті, натомість існувала незмінність буття й вічність. Перебування в позачасовості — це таке сприйняття світу й себе, яке «характеризує дитину». Людина відкриває для себе час у різному віці, і коли вона відкриває час, раптом усвідомлює, що вона смертна і все живе та неживе також має свій кінець. Для Шевельова відкриття часу трапилося значно пізніше — у віці сорока чи п’ятдесяти років.

«У найнещасливіших обставинах людина вміє бути щасливою» («Я — мене — мені… (і довкруги). Спогади. 1. В Україні»).

У 1930-х роках, крім тривоги, аби не потрапити під арешт, доводилося бігати за харчами, вистоювати «страшні довжелезні черги по гас» (чи приїде?), які починали формуватися о 3 годині ранку. Тоді запровадили правило триматися «обома руками попереднього незнайомого», аби сторонні не пролазили в чергу. На заняттях в університеті від холоду клякнули руки, неприкриті шаром верхнього одягу, — Юрій Шевельов кутався в шубу.

«…Я вперто й засліплено ототожнював зло в світі з радянською системою. Поза нею людина була добра, повинна була бути добра, не могла не бути добра. На п’ятому десятку років життя я відкрив — патологічно запізно, що людина зла не тільки в СРСР чи в Кремлі, тільки форми зла відмінні. Не дуже ориґінальні відкриття. Але від того не менш болючі» («Я — мене — мені… (і довкруги). Спогади. 2. В Європі; Зустрічі з Романом Якобсоном»).

Правдивість

«…Мій вплив на молоде покоління славістів зведений до мінімуму» («Я — мене — мені… (і довкруги). Спогади. 2. В Європі; Зустрічі з Романом Якобсоном»).

Зі спогадів Оксани Забужко. Виступ Юрія Шевельова влітку 1990 року:

«Пам’ятаю, яка вибухла овація, коли на трибуні з’явився Шевельов (його “Друга черга”, видана в Нью-Йорку, в мене на той час уже була настільною книжкою) — і спокійним, глухуватим голосом, без тіні пози чи хизування промовив свою першу на батьківщині, по 47 роках “вимкненого мікрофона”, публічну фразу:

— Дорогі друзі, шановні вороги!..

І одною тою фразою (що негайно перетворилась на міську леґенду) — скасував нам СРСР.

Я не перебільшую: нині справді важко доцінити, до якої міри то для нас був культурний шок, привіт від інопланетної цивілізації. В СРСР-бо, подібно як у сучасній РФ, ворог за визначенням не міг бути «шановним» — він міг бути єдино лиш об’єктом ненависти й презирства, призначеним на “ліквідацію”, байдуже якими засобами, принаймні доки не покається (не “визнає своїх помилок”).

Саме так поводилася радянська розвідка з Юрієм Шевельовим у США — намагаючись спеціальною дифамаційною кампанією знищити бодай його політичну репутацію, якщо вже не можна було наукової, і так само на дванадцятий рік по його смерті, у вересні 2013-го, в його рідному Харкові проросійські терористи серед білого дня збивали кувалдами тільки-но встановлену на будинку, де він виріс, меморіальну йому дошку — трощачи її на друзки, щоб не далося відновити. (По суті, це вже був початок російсько-української війни — за кремлівським планом “бліцкриґу-2014” Харків мав був, разом з Донецьком і Луганськом, “увійти в Росію”, тож його заздалегідь “зачищали” від надто явних ознак української культурної присутности, як то потім, увійшовши в Донбас, робили російські війська навіть із надгробками на могилах українських діячів.)

Але й безвідносно до конкретних воєнних планів — «держава ЧК», хай їй на ім’я СРСР чи РФ, не могла не вважати професора Шевельова своїм персональним ворогом: мало того, що він в остаточному підсумку так і не визнав її “права сильного” диктувати науковцям, щó вважати за істину,— він ще й зумів прожити довге й плідне життя так і не розкаяним у своїй незгинності, а це вже з погляду терористичної держави є удар по самих її підвалинах: усе одно як коли б Орвеллів Вінстон Сміт під час допиту встав, сказав катові, що йому пора за письмовий стіл, попрощався й вийшов у відчинені двері» (детальніше тут [5]).

Зліва направо: Григорій Костюк, Улас Самчук, Юрій Шевельов. Світлина часів МУРу. Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича

«Отже, бачите, Ви викликали колосальний апетит. Як його заспокоїти? Навчіть, просвітіть. […]

Ваш ЮШ (= Шерлок)»

(«Листування Юрія Шевельова і Григорія Костюка (1950–1988)»).

Цим грайливим підписом Юрій Шевельов завершує лист до літературознавця, літературного критика та свого доброго приятеля Григорія Костюка (від 29 грудня 1985 року), в якому висловлює величезне зацікавлення спогадами-нарисами Івана Костюка про Віктора Петрова, коли той працював у підрозділі «Відділу пропаганди німецької армії в Україні» як редактор українськомовного журналу. Григорій Костюк знаходить необхідний документ серед своїх архівних паперів, про що повідомляє листом 3 січня 1986 року.

—

ОКСАНА ЛЕБЕДІВНА [6], опубліковано у виданні ТИДЖЕНЬ [2]

В тему: