Саме ці фільми дивилися на смартфоні Зайцева оборонці Донецького аеропорту ...

Радіо Свобода [2] опублікувало добірку українських фільмів, які були заборонені в СРСР у 60-х і на початку 70-х років. Це був час появи і розвитку унікального мистецького явища, що отримало назву – «українське поетичне кіно».

Однак радянська система обірвала творчі пошуки й заблокувала новаторські ідеї багатьох режисерів, чим фактично припинила розвиток українського кінематографу на декілька десятиліть.

«Совість» (1968)

Режисер: Володимир Денисенко

Друга світова війна [3]. Україна. Двоє місцевих хлопців вбивають німецького коменданта. Нацисти за це розстрілюють півсела. Інших – обіцяють розстріляти вранці, якщо ніхто не видасть двох хлопців. Здатися, зрадити чи померти? Час пішов.

Цей фільм вважався назавжди втраченим. Спочатку його заборонили, а єдину копію викрали. Проте у 1989 році невідомий підкинув під двері фільмосховища Державної кіностудії студії імені Довженка плівку із фільмом. Ось так була повернута українському кіно «Совість», розповідає син режисера стрічки Володимира Денисенка – Олександр.

На цю тему: Художник-модерніст Федір Кричевський відмовився малювати вождів СРСР і помер від голоду [4]

«Білі Хмари» (1968)

Режисер: Ролан Сергієнко

​Головний герой несподівано отримує телеграму ‒ батько при смерті. В довгій дорозі він згадує своє дитинство, яке припало на колективізацію і Голодомор [5]. Тоді, коли його батько активно розкуркулював односельців. Невдовзі від голоду помруть мільйони українців [6].

Чи встигне син до батька і що тепер йому скаже?

Фільм Ролана Сергієнка зазнав численних переробок, із нього вирізали багато сцен і з оцінкою «ідейно хибного» – стрічка фактично не дійшла до глядача.

«Криниця для спраглих» (1966)

Режисер: Юрій Іллєнко

Низка критиків називають цей фільм одним із найкращих в українському кіно. Практично безслівна притча про старого Левка, якого покинули всі: шість синів та дружина. Він хоче померти, навіть майструє собі домовину, але так і не знаходить смерть.

Сільська криниця, з якої століттями пили воду, замулюється. Левко намагається її очистити.

Загалом у стрічці на перший план виходить не сюжет, а поетичні образи, які розповідають про найважливіше ‒ життя та смерть.

Цей фільм Юрія Іллєнка за сценарієм Івана Драча ніхто не мав побачити. Через «ідейні збочення» всі копії фільму ЦК КПУ [7] наказав знищити. Однак одну копію режисеру стрічки Іллєнку таки вдалося викрасти.

Лише у 1988 році, після 22 років небуття, глядачі вперше побачили «Криницю для спраглих».​

«Пропала Грамота» (1972)

Режисер: Борис Івченко

​Без цього фільму важко уявити історію українського кіно. Але мало хто знає, скільки довелося пройти випробувань його творцям, аби він дійшов до глядача. Героїчна комедія про подорож козаків Василя (Іван Миколайчук) та Андрія (Федір Стригун) з гетьманською грамотою до цариці у Петербург, повна веселих пригод і важких випробувань, стала в радянський час забороненою.

Спершу зняли режисера фільму Віктора Греся, радянським чиновникам не сподолося його романтичне трактуватння вільнолюбного козака Василя.

Його замінили Борисом Івченком. Але і йому наказали суттєво переробити вже відзняту стрічку: вирізати і дозняти нові сцени, змінити музичне оформлення, додати нові репліки і багато іншого. І так декілька раз. З-поміж всього московським цензорам дуже не сподобався німецький акцент російської цариці. ЇЇ слова чиновники, наказали переозвучити українською. А знаменитий козацький марш прибрати зі сцени, у якій козаки в’їжджають до Петербурга. Однак навіть після численних правок, фільм таки не дозволили показувати. Він вийшов на екрани лише через 12 років.

«Та, що входить в море» (1965)​

Режисер: Леонід Осика​

​Новаторська короткометражка Леоніда Осики стала справжньої сенсацією СРСР [8]. У своєму дебютному фільмі режисер не використав жодного слова. Замість них – світло, колір, образи, відчуття, емоції. Переказати зміст ‒ неможливо. Потрібно просто дивитися.

Фільм публічно звинуватили в «екзистенціалізмі» та «занепадництві». В прокат ніколи не виходив, а глядачі змогли його побачити лише наприкінці 1980-х років.

«Довгі проводи»

Режисер: Кіра Муратова [9]

​Пронизлива історія про маму-одиначку, яка не може відпустити сина від себе. Через її безглузді вчинки, вона все більше віддаляється від найдорожчої для неї людини – її сина.

Фільм Кіри Муратової створювався на Одеській кіностудії. Коли він був майже готовим, керівництво почало вимагати від Муратової його переробити. Вона відмовилася. Вже невдовзі спеціальною постановою ЦК Компартії фільм повністю заборонили. Лише через 15 років фільм вийшов на екрани й отримав премію на Міжнародному кінофестивалі в Локарно.

На цю тему: Колядники Києві за часів СРСР: Під ковпаком КДБ [10]

Це далеко не вичерпний список українських фільмів, які були заборонені в радянський час. Деяким режисерам через свої новаторські й незаідеологізовані стрічки не щастило декілька раз.

Абсолютний рекордсмен – Юрій Іллєнко. Сім фільмів, над якими він працював, підпали під заборони. Серед них: «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою» та інші.

Після арешту Сергія Параджанова його «Тіні забутих предків» ніде не показували. Також були заборонені «Дід лівого крайнього» Леоніда Осики, «Заячий провідник» Рашаєва та інші. Кількість ідей та сценаріїв фільмів, які не пройшли цензуру порахувати складно.

Починаючи із 1972 року радянська цензура стала суворішою й не допускала створення фільмів вже на етапі сценарію. Лише із процесами перебудови у середині 1980-х років заборонені фільми почали повертатися на екрани.

—

Дмитро Джулай, опубліковано у виданні  Радіо Свобода [2]

---

На цю тему:

• Писатель-фронтовик Некрасов никогда не каялся [11]
• Могилы выдающихся украинцев в мире: кто похоронен и где [12]
• Уход за местами захоронений выдающихся украинцев в мире: кто и где? [13]
• Николай Гоголь и Михаил Булгаков: одна Голгофа на двоих [14]
• Георгий Нарбут: «Я Московщину не люблю» [15]