Боротьба проти спільноти хапуг

1.00

Нет

У мене немає жодної чіткої соціології. Понад те, зізнаюся вам, не вірю я в цьому випадку в соціологію в тому розумінні, у якому до неї апелюють широкі маси аналітиків: стільки-то відсотків за, стільки-то проти, стільки-то не визначилися. Щоб розуміти сенс корупції, а саме вона нині на порядку денному, потрібні тонші інструменти.

Тому, розмірковуючи про хабарі, відкати, розпили й решту конфліктів інтересів, які нібито (нібито!) заважають нам стати членами ЄС і НАТО, я послуговуюся власними враженнями та спостереженнями журналіста й подекуди белетриста. Тобто побутовим, хлопським розумом, хай трохи прокачаним у сенсі причинно-наслідкових зв’язків.

Почну з того, що ні, я не вважаю корупцію ані нормою, ані явищем хай, може, неприємним, але таким, яке доведеться толерувати впродовж невизначеного історичного часу. Красти як у ближнього, так і в держави (бо так чи так виходить у ближнього, тільки опосередковано) неприйнятно й згубно, навіть якщо в окремих випадках «розмазування» вигоди полегшує транзакційні видатки.

Є напівапокрифічна байка про те, що архітектор китайських економічних реформ Ден Сяопін у якійсь таємній партійній інструкції «для своїх» закликав дивитися на хабарі крізь пальці, бо, мовляв, так удасться пришвидшити ринкові процеси. Навіть якщо це так, традиція «подарунків» чиновнику й просування «своїх» людей на ключові посади була глибоко вкорінена в Китаї ще в імператорську епоху, у них є навіть спеціальний вислів — «ґуаньсі» (关系) — це система неформальних взаємовигідних стосунків.

А традиція на Сході — самі розумієте. А втім, щороку влада КНР виносить кільканадцять тисяч смертних вироків саме за господарчі зловживання (хоча не факт, що всі присуди виконуються), а втрати економіки від нечистих на руку функціонерів… не перевищують 3 % ВВП — судіть самі, багато це чи мало. У більшості ж країн світу ніякі маніпуляції не виправдовують хапуг, є лише різниця між тими з них, де економічний злочин вважається вжитковою нормою й не вибачається лише ворогам, і тими, де від самої лише підозри громадськість зомліває. Ось у сприйнятті норми я й пропоную шукати корінь зла й рецепт боротьби з ним.

Читайте також: Внутрішній фронт: поки українці воюють хитровани крадуть [2]

Всесвітньо відомий письменник Ерік-Емманюель Шмітт якось поділився зі мною враженнями про французькі звичаї, згадавши одного провідного політика, який напередодні президентських виборів відвідав прем’єру його п’єси й після вистави широким жестом запросив весь творчий склад, що зібрався в гримерці, у ресторан. Ресторан називається «Петросян», там, серед іншого, подають найкращий чорний кав’яр, чек на одного відвідувача починається зі 150 євро, це по-скромному.

Симпатична деталь: політик висувався (й був обраний) від соціалістичної партії, тобто мав обстоювати інтереси простих трудящих і показувати особистий приклад скромності в побуті. Який контраст із попередником-республіканцем, який відбуває відносно м’яке покарання за незаконне фінансування його виборчої кампанії лівійським диктатором Каддафі! Висновок: нікого ви у Франції зловживаннями не здивуєте, але шанси потрапити під роздачу не нульові.

От якось так, уявімо собі, це функціонує в більшості країн Заходу, якщо не рахувати такі оази суспільної моралі, як Фінляндію, Швецію або Норвегію (без іронії!), де виклик таксі державним коштом може коштувати міністрові кар’єри. Усі пам’ятають класичний твір «Протестантська етика і дух капіталізму», де Макс Вебер «на пальцях» пояснює, чому бути чесним ефективно. Утім, від корупційних скандалів регулярно трусить не лише католицьку Італію, православну Грецію або юдейський Ізраїль, а й цілком собі протестантські Британію та Сполучені Штати. Питання лише в масштабах, які тінню не скидаються на те, чим ми тут у себе насолоджуємося під час війни.

Читайте також: Внутрішній фронт: Чому влада хоче приховати судові рішення? [3]

Корупції присвячено тисячі серйозних досліджень політологів, соціологів, антропологів, це вічна гаряча тема для суспільних рефлексій, включно із законами Гаммурапі, сурами Корану й трактатами Гоббса та Макіавеллі, не кажучи про сучасні фундаментальні праці. Домовилися, що недуга піддається й підлягає лікуванню, але не тотально й не відразу. Найстрашніші кари не зупинять тих, хто ладен пограти в російську рулетку — російську в обох сенсах, бо всі ми знаємо, де шукати взірців.

Жодна політична сила, яка пише на своїх прапорах гасла боротьби зі злодійством, так само не здатна втілити свої благі побажання в життя повною мірою. Деякі, навпаки, прийшовши до влади, сягають нових вершин майстерності й безсоромності. Так знаменита своїми чистими помислами патріотична партія почала демонструвати чемпіонський клас розпилу, щойно здобула більшість у деяких обласних радах, не буду показувати пальцем.

Читайте також: Внутрішній фронт: Фарм-мафія задля дерибану вирішила підмінити санкції Зеленського своїми [4]

Отже, фахівці виділяють два фактори, які сприяють хворобі, — об’єктивний та суб’єктивний. До об’єктивних належить славлена бюрократія. Вона діє за правилами: а) створеними заздалегідь, щоб забезпечити годівницю певним ланкам із подальшою дистрибуцією — цілі політичні режими в ряді країн базувалися й базуються на цьому принципі; б) впровадженими внаслідок тупості або самовпевненості, яких суто технічно неможливо дотримуватися, якщо хочеш зробити щось корисне для себе та/або країни, тож, якщо тобі все одно доводиться їх обходити, імовірно, ти й про себе не забудеш.

Ще одна умова розквіту — нетранспарентні процедури, у цьому сенсі українська розробка ProZorro (яка, до речі, коштувала аж $35 тис. — і не бюджету, а донорам) — досягнення 18-го рівня, яке, звісно, не розв’язало проблему, але зробило її наочною й дало зацікавленій громадськості інструменти контролю. Ну й, зрозуміло, неминучість покарання — це вам підтвердить будь-який першокурсник юрфаку.

Об’єктивні передумови теоретично (!) можна подолати завдяки реформам, достатньо політичній волі та солідарному тиску суспільства, хоча на практиці не обійтися без сюрпризів. Значно складніше перемогти суб’єктивний фактор, «зашитий» у відповідну культуру. Грубо кажучи, чи є особисто прийнятним для кожного окремо взятого суб’єкта стосунків дати або взяти хабаря? Чи є особисто прийнятним вважати «нічиє» своїм? А чиєсь? А когось?

Читайте також: Внутрішній фронт. В погоні за мільярдами хапуги атакують «Укренерго» [5]

У цьому сенсі історичний досвід в українців як спільноти, скажімо так, різноманітний. Була «Руська правда», Литовські статути, Магдебурзьке право й інші інститути, неявним чином закарбовані в історичній пам’яті. Авжеж, ми генетично законослухняні й поважаємо чужу власність, тільки от москалі нас зіпсували.

Утім, ми знаємо, що звичаї в Речі Посполитій теж були неодномірні, зловживання й сваволя там були повсякденною практикою, один такий кейс, по суті, став спусковим гачком для цілої національно-визвольної війни (ідеться про чистісінький «наїзд» Данила Чаплинського на Богдана Хмельницького в Суботові).

Так чи так, зверху на цей досвід накладається практика виживання в імперії в різних її іпостасях, але з потужним інваріантом у вигляді тотального беззаконня. Кожного, хто розповідатиме вам, що в СРСР не було хабарів і блату, можете сміливо викреслити зі списку ваших експертів.

Наявність окремих рідкісних викопних, які називалися «принципові комуністи», тільки підкреслювала загальну нежиттєздатність конструкції. Крім того, існування всередині комуністичної системи виховувало принципову неповагу до чужої власності, оскільки власність як така була тільки державна, ще й здебільшого занедбана.

Це все культурні шаблони, які не проп’єш і які долаються разом з фізичною ротацією поколінь. А ще фінішна пряма у вигляді бурхливих 1990-х, де всі, хто хоч трохи заслуговував на те, щоби бути наочним прикладом наслідування, були пов’язані або з криміналом, або з дикою приватизацією, тобто на роль інструкторів з моралі ніяк не годилися, навіть коли самі були протестантськими пасторами.

Читайте також: Про «міністерство шаурми» та проблему, яка невблаганно насувається в енергетиці [6]

Проте є ще одна додаткова «ввідна»: абсолютна більшість населення України — носії важкої спадкової травми. Щодо нинішніх селян усе зрозуміло: в анамнезі в них 100 років воєн, терору, геноциду, одного з найстрашніших, якщо не найстрашнішого у світовій історії штучного голоду й 200 років прямого буквального рабства. Щодо містян, то більшість із них усе одно є спадкоємцями вихідців із села в другому-третьому поколінні, тож глибинна травма та сама.

Нащадкам кожної з інших верств і меншин теж є що згадати: безправ’я, постійні вибіркові репресії, обмеження й нужденність як спільна, постійна, звична мелодія життя. Письменники, греки, духівництво, біологи, євреї, вчителі, німці, лікарі — кожному в різні часи загрожувала пряма й безпосередня небезпека.

Є міжнародний соціологічний проєкт (і відповідна методика — ось де місце соціології!), який досліджує базові орієнтири в тій чи іншій країні, він має назву «Всесвітній огляд цінностей» (World Values Survey, WVS). У його рамках від 1981 року кількома хвилями вимірюються цінності, які сповідує в масі своїй народ тієї чи іншої країни, вони унаочнюються у вигляді так званої діаграми Інґлгарта (за іменем автора Роналда Інґлгарта): по вісі ординат цінності традиційні проти цінностей секулярних, умовно кажучи модерних, по вісі абсцис — цінності виживання проти цінностей самореалізації.

Це окрема захоплива тема, якщо раптом хтось не чув, гаряче раджу ознайомитися в один клік, а якщо давно в курсі, прошу вибачення. Отже, згідно з вимірюваннями шостої хвилі (2015 рік), Україна за шкалою «виживання / самореалізація» перебувала на… передостанньому місці у світі, за нами з невеликим відривом — лише Туніс. Інакше кажучи, міркування безпеки були до останнього часу вирішальними для більшості українців у побудові життєвих стратегій. Розумієте? Хай би які рішення я ухвалював, хай би які кроки планував, я підсвідомо виходжу з того, що в будь-яку мить усе може змінитися.

Прийде хтось, хто забере мої досягнення, привласнить мої здобутки, обнулить мої перемоги. Маючи перед очима цю ірраціональну, не контрольовану мною перспективу, я здатен тільки на один тип поведінки — нахапати, щось сховати про чорний день, але передусім все-таки похизуватися перед сусідом і, головне, насолодитися моментом, упіймати кайф тут і тепер, бо слово «стратегія» мені не знайоме. Тільки володіння чимось або кимось приносить задоволення, звичайнісінька архаїка. Такий когнітивний дефект.

Я не хочу тут сказати, що всі українці дефектні. Є, як і в будь-якій вибірці, своя частка праведників, просто порядних людей, паскуд та опортуністів, питання у відсотках. Але описане сприйняття світу є типовим для значної кількості представників спільноти. Хтось не готовий сам особисто порушувати Божі заповіді, але більш-менш толерує те саме в сусіда або колеги, і це подолати найважче.

Пенсіонерсько-категоричне «розстріляти всіх» пригальмовує, коли йдеться про кума. Тернопільський суддя, київський міністр, одеський військком невитравні як явище, принаймні в цьому поколінні. Тому, якщо ми хочемо очистити повітря, варто передусім прибирати передумови й спокуси, бо батіг як такий, вочевидь, і не спрацьовує, і не працює в принципі.

Але є одна добра новина. Повертаючись до Інґлгарта: остання за часом хвиля (2023) показує, що за віссю «виживання / самореалізація» Україна на ментальній мапі світу зсунулася в бік самореалізації, стрімко обійшовши Ерефію, Казахстан, Туреччину, Грузію, Азербайджан, і наближається до Південної Кореї. Зрозуміло, що люди так швидко не змінюють ані переконань, ані звичок, — вочевидь, ідеться про природну ротацію особового складу.

Нові правила, нові можливості, нове інформаційне тло сприяють переорієнтації покоління, що прийшло в доросле життя після Майдану. Ніякої містики, ніякого дива, просто змінилися умови мотивації. Я взагалі не надто люблю розмови про «покоління», бо не можу собі їх раціонально пояснити: «покоління бебібумерів», «покоління Х», «покоління міленіалів» тощо, проте що робити, якщо в масштабі макропроцесів такі узагальнення працюють!

Читайте також: Внутрішній фронт. В погоні за мільярдами хапуги атакують «Укренерго» [5]

Приятелі-соціологи, які час від часу практикують глибинні інтерв’ю, фіксували до повномасштабної війни помітну зміну в уподобаннях тих, хто народився за Незалежності, як порівняти зі старшими респондентами. Молоді українці, на відміну від попередників, уже не вважали, що бути «сильним» (тобто належати до влади, криміналу, великого, але сумнівного бізнесу), надурити когось, вхопити й утекти — це круто.

У виборі варіантів навчання або роботи вони віддавали перевагу не миттєвому збагаченню, а набуттю корисних компетенцій, досвіду, кола знайомств, рядка в резюме, і це ніякий не альтруїзм, а сувора прагматика, якщо мати намір грати вдовгу. Як на цій картині позначиться воєнна травма, важко сказати, головне, що такі механізми існують.

Мене взагалі страшенно дратують або, як висловлюється покоління моєї дочки, вибішують розмови на кшталт «хлопці з фронту повернуться й наведуть лад». Підозрюю, що після перемоги перед хлопцями з фронту постануть нагальніші проблеми, як-от фізична та психологічна реабілітація, а не місія знову рятувати тих, хто залишався в тилу. Але є висока ймовірність, що повернення до архаїки в соціальних взаємодіях навряд чи відбудеться.

Від нас тут залежить, щоб у країні в жодному разі не запанувала депресія, зневіра, девальвація цінностей. Якщо не здаватися, спільнота хапуг — ні, звісно, вона не зникне магічним чином, але потроху піде в минуле природним шляхом і щонайменше припинить визначати соціальний ландшафт. Тому гасло «приборкання корупції тут і тепер, негайно, залізною рукою» я вважаю шкідливим тільки через те, що воно нереалістичне. Ця безнадійна справа не терпить пафосу або демагогії, тільки щоденні дрібні рухи.

—

Юрій Макаров [7], опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [8]

В тему: