Московський патріархат через VPN. Влада настирливо намагається захистити УПЦ МП

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Московський патріархат через VPN, або ще раз про долю УПЦ

Головний аргумент, який можна почути на користь недоторканості УПЦ МП (і який озвучують державні посадовці), — як можна заборонити діяльність Церкви з 2 млн вірян та більше 10 тис парафій? Мовляв, це спричинить дестабілізацію в суспільстві, протистояння між громадянами та боротьбу між громадянами та з правоохоронними органами.

10 вересня 2022 року у Львові відбулась конференція “(Життє)стійкість після перемоги: безпекові виміри суспільного життя українців”, організована УКУ та НаУКМА. Особливу увагу привернув виступ очільниці Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Олени Богдан, зазначає видання РІСУ .

Головній критиці піддалась її толерантна (навіть компліментарна) позиція щодо місця та ролі УПЦ МП в політичному та правовому полі України. Це було сприйнято як гру на боці однієї церковної структури, яка багато років була провідником проросійської та прокремлівської ідеології “русского мира”, “триєдиного народу”, “триєдиної Святої Русі” тощо. А після початку російської агресії проти України УПЦ МП неодноразово ловили за руку підтримки цієї агресії.

Читайте також: Чому українська влада не зацікавлена ​​у ревізії церковних структур, особливо проросійських

Тези, озвучені Оленою Володимирівною, вторинні і не є чимось новим. Але останнім часом до них додались нові аргументи на користь УПЦ МП — яка, здається, готується взяти реванш за всі останні роки “цькування єдиної канонічної православної церкви в України”. Немає жодних сумнівів, хто автор цих “аргументів”. Занепокоєння викликає настійливе їх просування з боку представників державних органів, якими церковні агенти впливу часто маніпулюють та використовують втемну. Тому є потреба детально проаналізувати цю лінію захисту з точки зору як правових засад, так і здорового глузду — апелюючи при цьому саме до формулювань керівниці ДЕСС.

Виступ Олени Богдан в УКУ - фото 100709

Виступ Олени Богдан в УКУ

УПЦ — не МП

Можна безкінечно дивитись на чотири речі: вогонь, воду, зірки та на те, як УПЦ намагається відкараскатись від Московського патріархату. На цю тему можна писати епоси, тому спробую коротко розглянути ключову тезу, які озвучує Олена Богдан та симпатики УПЦ МП.

Статут УПЦ як сукупності релігійних організацій та Київської митрополії УПЦ як релігійного центру не містить жодних відсилок до МП. Тобто, з юридичної точки зору державі нема за що зачепитись: якщо сама УПЦ пише, що вона сама по собі, то держава не уповноважена перевіряти, де її керівний центр. Мовляв, як релігійна організація сама себе атрибутує з єрархічної та інституційної точки зору, так нехай воно і буде.

От якби в церковній царині питання канонічного підпорядкування вирішувались банально через зміни в статуті! Проблеми українського розколу у 1992 році не виникло. Хто хоче — живе за грамотою патріарха Алексія ІІ і поминає його, хто хоче — за автокефальним статутом і поминає патріарха Філарета. Одна церква — два статути з різними канонічними статусами. Абсурд, але сьогодні він став реальністю (яку прийнято називати канонічною аномалією). Саме така структура фактично закладена в статуті УПЦ МП від 27 травня 2022 року.

Але це нонсенс. Тому в повітрі витає юридичнe питання: який з двох статутів чинний? Чи нe мають “старостатутники” зарeєструвати окрeму цeрковну юрисдикцію? І що робити рeлігійним організаціям, які в оригінальному статуті вказували, що кeруються статутом УПЦ від 1990 року (зі змінами), а тeпeр визнають статут УПЦ від 27 травня? Чи потрібно їм теж вносити зміни до своїх документів? І як бути зі статутом РПЦ, де УПЦ (і яка з неї) є її частиною?

Читайте також: Як російсько-фашистські загарбники використовували будівлі православних храмів на окупованих територіях

Щe цікавий нюанс. Спікери УПЦ МП з 2019 року нав'язують віруючим та суспільству думку, що ПЦУ належить до Константинопольського патріархату. Мовляв, так жe прописано в томосі, що має бути поминання та узгоджeння пeвних дій з Всeлeнським Патріархом. Алe ж в юридичному статуті ПЦУ нюанси канонічних взаємовідносин з іншими Цeрквами нe прописані! І чому на всіх офіційних сайтах УПЦ МП згадує ПЦУ лише в лапках, неначе ця абревіатура — юридично визнана! — є якоюсь фікцією?

Тобто, міжцерковна повага до цeрковних титулів — все ж таки дорога з двостороннім рухом.

Фактор найчисленнішої Церкви

Головний аргумент, який можна почути на користь недоторканості УПЦ МП (і який озвучують державні посадовці), — як можна заборонити діяльність Церкви з 2 млн вірян та більше 10 тис парафій? Мовляв, це спричинить дестабілізацію в суспільстві, протистояння між громадянами та боротьбу між громадянами та з правоохоронними органами.

Що ж, цю позицію можна зрозуміти. Державна влада в стосунках з релігійними організаціями виходить зі закону великих чисел і традиційно відчуває пієтет до церковних важковиків, які активно демонструють свої габарити.

В першу чергу мова йде про статистику. УПЦ МП багато років хизується масовою підтримкою православних віруючих, що, свою чергою, виливається в найбільшу кількість зареєстрованих громад, а відтак — розвинений адміністративний апарат. Станом на початок 2022 року ця церковна структура за власним підрахунком мала 53 єпархії, 108 архиєреїв, 260 монастирів, 4630 монахів, 12381 релігійну громаду та 12513 священників на всій території України, включаючи окуповані з 2014 року. Сумарно це складає “багатомільйонну паству” (оті самі заяложені 2 млн).

Але така статистика — річ недоказова і часто, пардон за каламбур, є предметом віри. Або довіри до тих, хто на око займається підрахунками. Тут є про що посперечатись: гладко було на папері, та забули про яри.

Окупація та анексія. В принципі, сипатись УПЦ МП почала після анексії Росією Криму в 2014 році. Але тоді РПЦ не стала грюкати українськими дверима і дозволила УПЦ МП зберігати свою фіктивну цілісність на всій міжнародно визнаній території України. Це дозволило РПЦ перекласти саме на українську філію всі репутаційні ризики від зрадницької діяльності тамтешнього єпископату та духовенства.

Читайте також: Чи існує змова між ОП та Новинським про захист московської церкви в Україні?

Собор УПЦ МП 27 травня 2022 р. - фото 100715

Собор УПЦ МП 27 травня 2022 р.

Серйозний перелом же стався після російської інтервенції в Україну 2022 року і оформився після “роз’єднавчого” собору 27 травня 2022 року. Оголошення радикальних змін в статуті та канонічно-адміністративному житті УПЦ МП призвело до юридичної анексії Московським патріархатом трьох кримських єпархій (рішення Синоду РПЦ від 7 червня 2022 року), які сукупно нараховували приблизно 450 громад. В новому статуті УПЦ МП не відображено цих новацій.

У зв'язку з наступною анексією Донбасу та Херсонської і Запорізької областей після “референдумів” про приєднання до Росії можна очікувати новий етап адміністративного переформатування. Це 3 єпархії на території Луганської області (близько 400 парафій), 2 — Донецької (приблизно 530 парафій), 2 — Херсонської (360) та 2 Запорізької (250) (Підрахунок дуже приблизний — прим. авт.). Сукупно це близько 1150 громад.

Тобто, УПЦ МП вже може сміливо викреслити зі своєї статистики 450 кримських громад, а в повітрі зависло 1150. Разом — мінус 1600 осередків.

Зауважу: подальша доля вищезгаданих 9 єпархій УПЦ МП — тема окремого дослідження, і поки там “не все так однозначно”. Судячи з деяких заяв, в РПЦ поки не дуже вірять, що на новоанексованих територіях “Росія тут назавжди”, і не поспішають перереєстровувати тамтешні єпархії на РПЦ.

Проте, в УПЦ МП не визнають кримську реальність та можливість анексії своїх південно-східних єпархій. Так, один з ключових спікерів УПЦ МП протоєрей Миколай Данилевич, посилаючись на дані офіційного церковного календаря на 2023 рік, запевнив: “Попри псевдореферендуми і спроби анексій, які провела Росія з 2014 року і до недавнього часу, УПЦ вважає всі ці території українськими, а церковні єпархії, які знаходяться на цих територіях, не віддавала РПЦ. В новому календарі УПЦ на 2023 рік всі церковні єпархії і керуючі ними архієреї з тимчасово окупованих територій вказані такими, що належать до УПЦ”.

Читайте також: Исчезнет ли кремлевское православие в Украине?

Календар — це, звичайно, крутий доказ, що УПЦ МП зберігає власну адміністративну цілісність попри війну. Але мати зареєстровані статути єпархіальних управлінь, розташованих на анексованих територіях, і здійснювати так званий ефективний контроль над тамтешнім духовенством і паствою — як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Якщо кримські єпархії досі під митрополитом Онуфрієм, то УПЦ МП несе субсидіарну відповідальність за всі дії своїх підлеглих. Якщо не хочеться нести відповідальність — необхідно визнати втрату цих єпархій. Тобто, доведеться вибирати між хрестиком і нижньою білизною.

Зроблю відступ. “Але ж антиукраїнська діяльність — це вибір та провина конкретних єпископів, священників або мирян, чому вся Церква має за них нести відповідальність?” Тут треба зауважити, що провина та відповідальність — не одне й те саме. Хрестоматійний приклад: якщо вам під двері підкинули немовля — це не ваша провина. Але що далі робити з підкидьком — вже ваша відповідальність.

Але ж чому тоді Церква несе спільну, субсидіарну відповідальність? Субсидіарна відповідальність юридично децентралізованої організації дещо схожа на політичну: за кого б не голосували виборці, вигрібати за косяки переможців буде вся країна. Так, наприклад, сталось після “вдалого президентства” Віктора Януковича. Захищати країну від російської агресії (в тому числі помирати на полі бою) пішли всі, а не тільки електорат Віктора Федоровича. До речі, у великої кількості електорату Віктора Федоровича так і не сталось катарсису.

Щось подібне і з Церквою: якщо керівництво УПЦ МП рахує її габарити за кількістю окремих осередків, які підпорядковані їй не стільки юридично, скільки канонічно, то і відповідальність за всіх підопічних несе вся структура (інше питання — форма відповідальності). Адже ж на хресні ходи проти “гонінь” виходять тисячі членів Церкви, більшості з яких проблеми конфліктів з владою або переходами парафій не торкаються.

Керівництво УПЦ МП спробувало “креативно” викрутитись після скандалу зі своїми підлеглими, які поїхали до Москви на оголошення анексії південно-східних областей України: “Дії окремих представників духовенства, які не відповідають офіційній позиції Церкви, є проявом їх особистого політичного вибору, за який вони несуть всю повноту відповідальності як громадяни України”. Перепрошую: політичний вибір здійснюється в піджаку. А в церковному облаченні, тим більше при виконанні священнодій над окупантами, здійснюється релігійний вибір, відповідальність за який несе вища церковна інстанція. А якщо не несе інстанція — несе вся Церква. Або хрестик, або нижня білизна.

 Читайте також: «Православний тероризм» московського патріарха Кирила Гундяєва

Переходи парафій. До вищеописаної тенденції додамо перманентні переходи парафій до ПЦУ: тільки після початку відкритої агресії РФ 24 лютого 2022 року це зробили майже 600 громад. А до цього — близько 500 громад змінили юрисдикцію. Але ці акції супроводжуються конфліктами (часто штучно спровокованими), тому УПЦ МП не поспішає псувати собі статистику та визнавати юридичну чинність зміни парафіями юридичної — а відтак і канонічної — підлеглості. Там, де не виходить відстояти свою правоту в судовому порядку, просто створюються паралельні парафії. Скільки на них залишається парафіян — питання риторичне.

Біженці. За різними підрахунками, близько 50% біженців за кордон — жителі сходу та півдня України, тобто, традиційна паства УПЦ МП. Серед тих, хто повернувся додому з таких втікачів — близько 10%, і вони вочевидь не поспішають на окуповані території або туди, де йдуть бої. Скільки серед цих людей вірних саме УПЦ МП — невідомо, ймовірно, не один десяток тисяч. Але це найбільш “ядерний електорат”. Проблему неофіційно визнає і сама “єдина канонічна церква”, намагаючись втримати своїх вірних за кордоном, створюючи там парафії (або створюючи видимість створення). УПЦЗ (УПЦ за кордоном, за аналогією з РПЦЗ) — тема окремого дослідження, але нам цікавий сам факт: за рахунок міграції місцева паства УПЦ в самій Україні катастрофічно зменшилась.

А оскільки українське законодавство не вимагає фіксації членства в релігійних громадах, повірити в задекларовані 2 млн віруючих “найбільшої Церкви України” залишається лише зі слів її спікерів. Зазвичай опосередковано такі показники визначають через дані щорічних соцопитувань, але їх теж можна вважати неточними. До речі, пані Богдан могла б як професійна соціологиня організувати дослідження в цій сфері — гадаю, багато б речей встало на свої місця.

Чиї храми популярніші

Ще один найпоширеніший аргумент начебто на користь толерації УПЦ МП — в її храмах завжди повно людей, а от в храмах ПЦУ немає аншлагу.

Богослужіння у Трапезному храмі КПЛ - фото 100714

Богослужіння у Трапезному храмі КПЛ

За задумом, цей факт має свідчити про реальну, а не номінальну підтримку віруючих, яку держава не може ігнорувати.

Релігієзнавцям відомо, звідки таке твердження. Польовими замірами цього показника здавна займається науковий співробітник Центру вивчення Східної Європи при Бременському університеті (Німеччина) Ніколай Мітрохін. Він проводить такі дослідження давно, і не тільки по Україні. Не мені судити про релевантність вибірки (розташування та статус храмів, регіон, тривалість використання храму різними церквами, місткість, час проведення заміру), але результати досліджень Мітрохіна часто піддавались критиці як маніпулятивні та заангажовані на користь однієї церковної організації. При тому, що він, за його словами, рахує віруючих на літургії “по головах”, співставляючи отриману кількість овець (пардон за каламбур) з місткістю храмового приміщення.

Один з прикладів підрахунку — лютий 2020 року в Києві. Тут Мітрохін порівнює кількість присутніх на літургії в Києво-Печерській лаврі та Феодосіївському монастирі ПЦУ, що знаходиться навпроти Лаври. Результат передбачуваний: в Лаврі заповнюваність в рази більша, ніж в маленьком храмі ПЦУ. Причому до лаврських “голів” зараховано і братію монастиря, і семінаристів, чия присутність на літургії обов'язкова. Це два абсолютно непорівнювані випадки, хоча пан Мітрохін стверджує, що якби Лавру передали до ПЦУ, її відвідування було б на рівні саме ПЦУ. Ключове слово — “якби”: жодні теоретичні екстраполяції не можна вважати достовірним прогнозом. Останній замір був у січні 2022 року в Рівному та Києві — з тими самими висновками.

Читайте також: Путін захищає «рускій мір» в Україні руйнуванням церков. Чи приведе це до зникнення московського патріархату

Відкрию секрет Полішинеля: всі українські Лаври — “намолені святині”, куди завжди будуть йти і місцеві мешканці, і числені паломники. В Почаїв регулярно їздять віруючі різних конфесій. Причому чим більше благочестивих легенд про цілющі святині або знамення в храмах, чим більше туди привозиться різних сакральних артефактів — тим більше людей туди бажають потрапити. Важко уявити, що може зрівнятися з нетлінними мощами подвижників, що зберігаються в лаврських печерах — починаючи з їх засновника преподобного Антонія та Нестора Літописця. Та й мало хто може позмагатись з представниками УПЦ МП досвідом підживлення релігійних емоцій віруючих (аж до екзальтації) за допомогою поширення благочестивих легенд про мироточиві святині, пророцтв (а то й залякувань) шанованих старців та юродивих та впливу духівників (які часто поводяться як гуру).

Богослужіння у храмі Феодосіївського монастиря - фото 100713

Богослужіння у храмі Феодосіївського монастиря

Таких Лавр з містичною історією в ПЦУ немає. Навіть Михайлівський Золотоверхий собор ПЦУ не може похвалитись давнім “родоводом”: в 1937 році його було повністю зруйновано, а за часом перебудови наприкінці 90-х років він з церковної точки зору є “новоділом”, що логічно впливає на відвідуваність. Коли авторка цього матеріалу щонеділі їздила до собору в 2008-2010 роках, храм був заповнений вщент аж до того, що важко було проштовхнутись навіть в кутку, не кажучи про центральну частину. І це при тому, що храм належав до демонізованого Київського Патріархату. Може, відсутність простору в храмі для поклону та хресного знамення для когось є позитивним явищем, але до спокійної вдумливої молитви це точно не спонукає.

Також ПЦУ фактично відмовилась від використання маніпулятивних технік впливу на віруючих через чудеса, знамення, пророцтва та гуруїстичні практики (хоча забобони та всі подібні явища є й там, особливо в сільській місцевості).

Зрозуміло, що релігійна ситуація постійно змінюється, в тому числі під впливом політичних чинників (до яких УПЦ МП чомусь відносить і війну з Росією). Але не враховувати вищенаведені факти при підрахунку “голів” — як мінімум некоректно.

За бажанням державні органи за допомогою кваліфікованих релігієзнавців, які прицільно вивчають всі аспекти релігійної свідомості та мотивації віруючих, можуть зрозуміти феномен популярності тієї чи іншої конфесії та порівняти її з актуальними соціологічними дослідженнями — щоб зробити свої висновки, чому одні храми заповнені вщент, а в інших можна вільно пересуватись.

Читайте також: Гундяєв снарядами вибиває своє мп з України

Допомога фронту

“Допомога фронту” для багатьох стала ледь не індульгенцією за всі минулі гріхи. Але мало хто потрапляв в такий конфуз, як УПЦ МП. Адже саме ця Церква стала для російсько-українського фронту найбільшим постачальником зрадників та колаборантів — як серед власного духовенства, так і серед пастви. А коли стало зрозуміло, що російського бліц-крігу не вийде, було розгорнуто бурхливу діяльність по “духовній опіці українських воїнів” та “допомозі фронту”. Що викликало неабиякий когнітивний дисонанс: як можна підтримувати ЗСУ та одночасно через поминання патріарха Московського декларувати свою канонічну єдність з РПЦ, яка оскаженіло підтримала агресію Росії проти України?

Насправді, тут немає жодних моральних протиріч. Як відомо, в РПЦ російсько-українську війну вважають міжусобною, братовбивчою та фактично громадянською (тобто, внутрішньою в межах однієї держави, якою є Росія). І не бачать в цьому нічого, що мало б викликати демарш української філії. Адже таких міжусобних війн в історії РПЦ було багато — і нічого, все якось потім розсмоктувалось, пристрасті випаровувались, і церковна єдність не страждала.

Отже, той факт, що священники однієї Церкви благословляють свою паству на “священну війну” по обидві сторони фронту, нікого не засмучує. Потворність такої “благочeстивої” моралі в тому, що війна виглядає лишe як комп'ютерна гра, по закінченню якої і переможець, і той, хто програв, тиснуть один одному руки і йдуть разом пити пиво. А цeрковники, що стояли за спинами гравців, після появи на екрані напису GAME OVER, починають дружно співати подячний молeбeнь про відновлeння миру в “богохранімом отєчєствє”. Тобто, УПЦ МП, навіть якщо і не хоче цього, пристає до принципу Російської Церкви, що з моральної точки зору в будь-якій війні головне не хто агресор, а хто жертва — а хто переможець і переможений. Переможця не судять.

Так, ці аргументи до правових засад свободи совісті не пришиєш, тому що вони лежать в моральній площині. Яка, втім, суттєво впливає на мотивацію та спосіб дії віруючих. Чи буде релігієзнавча експертиза всього “кодексу” духовних настанов УПЦ МП, які вона називає віровченням? Яка в ньому безпосередньо релігійна складова, яку частку займає ідеологія, і чи містить ця ідеологія елементи міжконфесійного або політичного екстремізму? Питання риторичні.

Читайте также: «Православный коммунизм» в фашисткой России: кто стоит за спиной Путина

Приналежність Києво-Печерської лаври

Одна з найскладніших ситуацій — питання використання монастирського комплексу найбільшої православної святині на теренах пострадянського простору (або, як кажуть в РПЦ — “Святої Русі”). Нижня лавра ще за часів Радянського Союзу була передана в користування Українського екзархату РПЦ, і сьогодні там знаходиться монастир та керівництво УПЦ МП.

Митрополит Павел і Онуфрій - фото 100716

Митрополит Павел і Онуфрій

Києво-Печерська лавра — беззаперечна вотчина її настоятеля митрополита Павла, людини зі специфічною репутацією. Втім, його вважають “добрим господарником”, який ревно підтримує порядок в святині. Владика Павло став намісником Лаври в далекому 1994 році, так що можна сказати, що її нинішній стан — справа його рук.

Питання скасування дозволів на безоплатне користування Лаврою Московським патріархатом піднімається вже давно, але з початку цього року воно вже набуло над-актуальності. З боку ПЦУ було висловлено бажання отримати в користування деякі будівлі на території Національного заповідника у Верхній лаврі. Істерична реакція керівництва УПЦ МП не забарилась.

Пані Олена Богдан наводить такі аргументи на користь монопольного перебування УПЦ МП в святині.

По-перше, там діючий монастир з великою кількістю монахів, трудників, послушників та семінаристів. Тому важко уявити волюнтаристське виселення всіх насельників.

По-друге, УПЦ щомісяця платить мільйонні комунальні рахунки, що не по кишені ПЦУ.

По-третє, за рахунок УПЦ МП відбуваються реставраційні роботи. Придивимось до цих аргументів.

Господарська діяльність. Хоча на вигляд Лавра справляє захоплююче враження, у держави як власника музею було багато претензій до користувачів. УПЦ МП неодноразово піддавалась критиці за порушення умов використання музейного комплексу. Небажання церковного керівництва йти назустріч вимогам посадових осіб органів влади надати всю інформацію, викликало багато скандалів. У 2018 році Мінкульт намагався провести інвентаризацію лаврського майна і святинь — не в останню чергу це було пов'язано зі звинуваченнями у розкраданні реліквій та продажу їх за кордон. У владики Павла навіть проводились обшуки.

Були гучні скандали, що Лавру може бути виключено з переліку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Пам'ятка вже стояла на краю прірви перед такими санкціями. Наприклад, в 2012-2013 роках комітет ЮНЕСКО погрожував перевести музей до списку ризикованих об'єктів через активне будівництво в буферній зоні навколо Лаври.

На самій території монастиря владика Павло теж не сумував. Йому дорікають перебудовою пам'яток архітектури без дозвільної документації та побудовою більше півтора десятка нових об'єктів. Часто таке будівництво проводиться як “реставраційне відновлення” на підставі притягнутих за вуха історичних згадок про існування колись якихось об'єктів. Монастир перетворено на великий бізнес-центр, і, за словами колишніх музейників, далеко не за всю комерційну діяльність монастир платить податки. З цього приводу було безліч журналістських розслідувань, наприклад, на “Медузі” або “Дойче велле”.

Платоспроможність монастиря. Про підвищену платоспроможність УПЦ МП загалом та керівництва Києво-Печерської лаври зокрема не писав тільки лінивий. Тож витрачати час на пошук питань, звідки всі ті гроші — немає сенсу. Меценатська допомога олігархів, неоподатковувана бізнес-діяльність — все це рано чи пізно за наявності політичної волі може стати предметом розслідувань. Крім того, чим більше новобудів з'являється на території Лаври — тим більше коштів йде на оплату комунальних рахунків.

Читайте також: Як російські попи разом із силовиками насильно депортують українців до росії що має ознаки геноциду

Але навіть це неважливо: ПЦУ просить для себе не всі ці хороми. Тому аргумент про те, хто ж буде платити за банкет, абсолютно недоречний. Ну, якщо не вважати, що сплачена комуналка — це і є ціна розміщення осередку “русского мира” в серці Києва.

Вигнання монахів. Зрозуміло, що це більш гіпербола для сварок, аніж реальна небезпека для насельників Лаври. Проте, за свідченням багатьох джерел, які спілкуються з тими насельниками, в Лаврі є достатньо симпатиків автокефалії — реальної, а не нинішньої декоративної. А у декого і до ПЦУ немає тієї запеклої, навіть тваринної відрази, як це було у “стовпів канонічного православ'я”. Звісно, в УПЦ МП дуже багато сил доклали до створення своєму предстоятелю іміджу смиренного старця — ідеального манекена для демонстрації істинної святості. Тому УПЦ МП не в останню чергу самоідентифікується з митрополитом Онуфрієм. Але не варто покладати багато сподівань на те, що так буде вічно.

Заборона УПЦ МП — шлях до дестабілізації?

“Розхитування човна” — це страшний сон для будь-якої влади, а для нинішньої, тим більше під час війни — особливо. Для створення внутрішнього протистояння в Україні потрібна критична та екстраординарна причина. Наприклад, державна зрада керівництва країни та здача фронту. Про яку тоді суспільну дестабілізацію говорять спікери УПЦ МП? Та знов про “несправедливе” і “дискримінаційне” обмеження її діяльності з боку держави.

Організація, яка, за чутками, має високопоставлених покровителів, завдяки яким продовжує існувати і користуватись всіма державними пільгами, скаржиться на утиски. Це при всій її деструктивній проросійській діяльності задовго до 2014 року, та посібництві під час анексії Криму та окупації Донбасу. Але ж у нас інститут церковної репутації знаходиться в зародковому стані. Тому доводиться знов і знов вдаватися до інструменту субсидіарної відповідальності. На питання “а нас за що?” — я вже відповіла вище.

Тепер підходимо до з'ясування питання, хто буде займатися цією дестабілізацією? Варіантів навскидку тільки три:

  • УПЦ МП почне розхитувати ситуацію (що вона чудово вміє) в публічному полі за допомогою вірян та активістів: акції протесту, демонстрації, хресні ходи, скарги в “Спортлото” на утиски (що вже відновилось);
  • при активізації процесу переходів громад до тієї ж ПЦУ повернуться храмові конфлікти;
  • почнеться агресія проукраїнських активістів проти представників УПЦ МП.

Організувати публічні протестні заходи для УПЦ МП — популярна справа - фото 100718

Організувати публічні протестні заходи для УПЦ МП — популярна справа

Як на мене, всі ці потенційні неприємності для УПЦ є наслідком багаторічного саботування державними органами своїх прямих обов'язків із запобігання антиукраїнської (тобто, проросійської) церковної пропаганди (не говорячи вже про участь у війні на боці Росії).

Від відчаю, що державний центр не має політичної волі впорядкувати діяльність УПЦ МП (при тому, що діяльність своїх політичних конкурентів вона успішно “впорядкувала”), в багатьох регіонах України органи місцевої влади почали ухвалювати рішення про заборону діяльності УПЦ МП на території своїх громад.

Зрозуміло, що такі рішення не мають законодавчого підґрунтя і наразі носять символічний характер. Але для Церкви, яка звикла підкріплювати своє існування активною колаборацією з можновладцями, це потужний сигнал: вам тут більше не раді, і як раніше — вже не буде. Тобто, обговорювати “заборону УПЦ” варто на рівні скоріше символів, аніж права. Ризикну висловити парадоксальну думку, що місцеві органи влади, приймаючи дратівливе для цієї структури рішення, фактично спасають її від суду Лінча і певною мірою задовольняють підвищений запит суспільства на справедливість.

Але нав’язлива апеляція УПЦ МП до законодавства, яке не дає державним органам діяти радикально, може таки принести свої плоди — втім, не зовсім на користь УПЦ МП. У зв'язку зі скандалом через поїздку деяких представників УПЦ МП до Москви на церемонію підписання договорів про прийняття окупованих російських територій до складу РФ, навіть толерантний Офіс Президента України в особі радника голови ОП Михайла Подоляка вимушений був анонсувати розробку окремого законодавчого акту, який би визначив нарешті статус УПЦ МП. Як то кажуть, за що боролись — на те й напоролись.

До речі, зараз буквально у нас на очах в країнах Балтії формується нова державно-церковна реальність: керівництво цих країн прямо заявило, що філії Московського патріархату мають у всіх напрямках розірвати свої стосунки з РПЦ і засудити війну проти України. Причому санкції можуть бути напрочуд жорсткі.

Дуже пізнавально, як на ці “гоніння” зреагували в РПЦ. Колишній заступник голови ВЗЦЗ МП, а нині радник Московського патріарха протоєрей Миколай Балашов заявив, що неповага до Естонської православної церкви МП може посилити соціальну напругу в країні. Нічого не нагадує?

Але в цілому церковна Москва чомусь не побігла скаржитись в Радбез, МЗС та АП РФ. Висновки робимо самі.

Тривожні дзвіночки

Насправді це дуже небезпечна ідея з боку влади — не тільки вперто захищати життєдіяльність історично проросійської конфесії, але й надавати їй преференції тільки за фактором чисельності. Навпаки, саме чисельність має викликати занепокоєння і необхідність збалансовувати ситуацію. Чомусь за кількістю ніхто не хоче (або боїться) бачити якість: хто всі ці люди, за спинами яких ховається керівництво УПЦ МП. Адже кожен вірянин УПЦ МП — це не рандомна людина на кшталт відвідувача супермаркету, а носій певної релігійної групової свідомості. Це не тільки офіційне віровчення, але й забобони, конспірологічне мислення, схильність до духовного патерналізму, містичної навіюваності і в тому числі політизованої ідеології (потрібне підкреслити).

А висока довіра до Церкви часто спокушає її провідників перетворюватись на альтернативне офіційне джерело інформації, нав'язуючи вірянам власні оціночні судження щодо війни, політики, ставлення до інших Церков тощо. Як сказав настоятель Святогірської лаври, “люди нікому не довіряють, довіряють тільки церкві”.

Святогірська лавра після російської агресії, але хто її так обстріляв — в УПЦ МП не наголошують - фото 100719

Святогірська лавра після російської агресії, але хто її так обстріляв — в УПЦ МП не наголошують. Джерело фото: Радіо Свобода

Саме заради останньої місії РПЦ намагається всіма силами втримати УПЦ МП в зоні свого впливу. І от наявність “кількох мільйонів” таких віруючих — це для влади якраз і має бути не юридичною індульгенцією, а тривожним дзвінком.

Свого часу українська філія РПЦ мобілізувала свою “багатомільйонну паству” на вибори, суттєво додаючи голосів конкретним політичним партіям — “Партії регіонів” та комуністам. Обидві вони були активно проросійськими. Після низки політичних пертурбацій ці політсили сформували “Оппоблок” та ОПЗЖ. Але ж час настав — і влада заборонила діяльність цих партій. Хоча на парламентських виборах ОПЗЖ взяла 13,5% — ті самі 2 млн виборців. Як можна було заборонити партію з такою “багатомільйонною паствою”? А так. Була б політична воля.

УПЦ МП поза політикою? - фото 100723

УПЦ МП поза політикою? Джерело фото: Релігійна правда

У студентів є така прикмета: спочатку ти працюєш на залікову, а потім залікова працює на тебе. Я не закликаю до репресій та заборон. Просто коли час милості вичерпано, настає черга справедливості. 

Тетяна Деркач,  опубліковано у виданні RISU.ua


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

16:58
СБУ знайшла в об’єктах УПЦ (МП) матеріали, що заперечують існування України
16:21
Путінський олігарх Гуцерієв переписав свій бізнес під Києвом на українську композиторку
15:11
Екскерівник профспілки поліцейських столичного метро привласнив 100 тисяч преміальних за карантин
14:12
Євросоюз визнав злочином порушення санкційних обмежень
13:39
Адвокат попросив Саакашвілі прийти на одне із судових засідань, щоб громадськість його побачила
12:22
Через американські санкції Росія не може вести в Україні війну сучасного типу
11:13
Якими проблемами з законом загрожує збір благодійних коштів на свою картку
10:08
Двох вчительок на Запоріжжі підозрюють у колаборантстві - вітали Путіна
09:38
НОвий прем'єр Британії пообіцяв зберегти і наростити військову допомогу Україні
09:03
Республіка Ічкерія визнала Голодомор геноцидом українського народу

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]