Де ми були? 

15 квітня 2015 року ВРУ ухвалила закон про декомунізацію. Парламент унормував процес, який стихійно розпочався після Революції гідності. У відповідь на запит ЧЕСНО в УІНП повідомили, тоді перейменували понад 50 тисяч об’єктів топонімії. 

[6] Дніпродзержинськ став Кам’янським, Артемівськ — Бахмутом, Кіровоград — Кропивницьким, а Дніпропетровськ — Дніпром. На жаль, назви двох областей досі не змінили. 

“Більш глобальні завдання — шукати рішення для назв двох областей. Зараз їх перейменувати неможливо, хоч і запит суспільства колосальний. Назви областей закріплені в Конституції України. Змінювати Конституцію неможливо під час воєнного стану. А тому це вже завдання для новообраного післявоєнного парламенту”, — каже голова підкомітету з питань деколонізації ВРУ Роман Лозинський.

Дніпропетровська область, хай і не перейменована, але попрацювала активно: 530 перейменувань у межах декомунізації здійснила ОДА. Мирівська сільська рада перейменувала 121 об’єкт топоніміки, Криворізька міська рада — 436 топонімів, Кам’янська — понад 500, Дніпровська — 322.

“Спочатку ми створили спеціальну робочу групу із 63-х осіб, представників громадських організацій. Ми провели громадські слухання в усіх районах, опрацювали дуже багато листів, аби врахувати усі думки. Крім того, надавали роз’яснення жителям, бо було чимало противників. Все, що стосувалося декомунізації, опрацювали. В нас було 357 топонімів перейменовано, зокрема назви районів… Тож норми закону ми повністю виконали”, — розповіла в коментарі ЧЕСНО секретар Комісії з питань топоніміки міста Дніпра Світлана Гладка. 

Скриншот листа-відповіді на запит від Дніпровської міської ради

Назви ще 292 топонімів в області змінила військова адміністрація в 2024-му. А загалом, згідно з частковими даними (відповіді на запит надали дві третини громад) на Дніпропетровщині перейменували 3644 топоніми. 

Читайте також: Міф про «велич»: Чому світу треба позбутися російського культурного міфу [7]

Де ми зараз? 

27 липня 2023 року набув чинності закон [2] про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні та деколонізацію топонімії. Він давав пів року місцевим радам для перейменування топонімів у громадах (чимало громад почали цю роботу одразу після повномасштабного вторгнення). 

Далі на три місяці гру вступали голови громад, які могли видавати розпорядження про перейменування. А з 27 квітня по 27 липня 2024-го ці повноваження переходили до очільників ОВА. Логічно припустити, що їхні рішення мали б бути ухвалені на основі даних, а отже, цією інформацією в розрізі кожної області повинні б володіти військові адміністрації. Тому ми й звернулися з запитами до ОВА. Так у відповіді Хмельницька ОВА повідомила:

Скриншот листа-відповіді на запит від Хмельницької ОВА

В Дніпропетровській ОВА кажуть, що до обов’язків держадміністрації не входить вести облік об’єктів топонімії, які перейменовують органи місцевого самоврядування. Натомість у Волинській ОВА поділилися тільки інформацією щодо перейменувань, які зробила сама військова адміністрація  — 115 топонімів. А от що перейменували громади до і після — в ОВА не розповіли, а скерували запит в усі громади краю. На Волині, до слова, 54 ОТГ, з яких більш як третина відповіді не надала. Наприклад, у Луцькій громаді з 1 березня 2023-го перейменовано 90 вулиць і провулків. Чотири вулиці отримали нові назви або були приведені до стандартів державної мови вже в 2025-му. Наприклад вулиця Мечникова, яка підпадає під дію закону. То як вона залишилася непоміченою аж до травня цього року? 

Читайте також: Деколонізація по-полтавськи. Як місто наблизилося до очищеного простору від російсько-радянського і чому вдалося не все [8]

Частина ОВА взагалі проігнорувала вимоги закону і розпорядження про перейменування не видавала. Наприклад, Рівненська пояснювала [9] тим, що “потреби не було”. А В Запорізькій планують аверти процес після деокупації.

Відповідно до закону [2], голова облдержадміністрації зобов’язаний прийняти таке розпорядження у тримісячний строк. Тому Івано-Франківська ОВА розпорядження видавала, хоч топонімів для перейменування в області вже не залишилося.

“Робоча група здійснювала виїзди в ТГ області, надавала юридичні консультації в разі потреби, систематизувала інформацію по усіх населених пунктах. Тому, до визначеного вищевказаним Законом часу, потреба у перейменуванні топонімів розпорядженням голови ОВА відпала. ТГ встигли до того часу здійснити перейменування топонімів. Органи місцевого самоврядування та громадськість області активно долучилися до цього процесу,” — в коментарі ЧЕСНО розповіла заступниця голови робочої групи з питань декомунізації і деколонізації на території Івано-Франківської області Ірина Лакіза.

Голова організації “Україна. Деколонізація” Вадим Поздняков у коментарі ЧЕСНО пояснює: “Рівненська — просто не видала розпорядження про перейменування, Тернопільська — не видала. Практично у більшості областей усе не повносили. Простіше сказати, хто впорався. Це, наприклад, Львівська область — вони практично під нуль усе зачистили; це Івано-Франківська,Закарпатська області. Було багато моментів, коли обласні адміністрації або не зробили свідомо, або не знали, або неякісно відпрацювали, і масштаби насправді великі були. Зараз це знову перейшло до повноважень органів місцевого самоврядування”. 

На рівні країни цей процес теж не завершений. Так 5 червня 2025-го Верховна Рада ухвалила постанову “Про перейменування окремих населених пунктів, назви яких містять символіку російської імперської політики або не відповідають стандартам державної мови [10]” щодо 184 населених пунктів в 16 областях. У переліку одне місто, 16 селищ, а решта — села. На території України досі є міста, назви яких потрібно змінити: Первомайськ, Павлоград, Синельникове. Можливо, восени в парламенті знайдуть для цього 226 голосів.

Читайте також: З 27 липня набувають чинності визначені законом критерії, механізми і терміни деколонізації [11]

Неточні підрахунки

Із відповідей на запити, які ЧЕСНО отримав чи не отримав від ОВА, складається враження, що керівництво областей не володіє повною інформацією про перейменування, мовляв не їхні повноваження 

УІНП у відповідь на запит ЧЕСНО повідомив: “Інститут не є розпорядником інформації щодо загальної кількості перейменованих в Україні об’єктів топоніміки”.Тож там змогли надати дані станом на листопад 2024 року, які тоді самі отримали від ОВА (цікаво, а яку ж інформацію надавали адміністрації й чому не могли нею поділитися з журналістами?).

Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров у коментарі ЧЕСНО зазначив:

“По деколонізації й дерусифікації ми не маємо точних цифр, бо ці процеси донині розтягнуті в часі. Декомунізація, деколонізація, дерусифікація мали б завершитися, але до цього часу тривають різні процеси, які сповільнюють рух. Дуже багато перейменувань були саботовані і ними займалися військові адміністрації, що викликало певний протест політичної еліти на місцях, що призвело до судових позовів, колізій між ОМС”.  

Процес триває у переважній більшості областей. Наприклад, у Красносільській громаді Одещини з 2022-го змінили назви 13-ти вулиць, але перейменування незавершене. В Мошнівській громаді Черкащини нарешті позбудуться [12] вулиць Гагарніна, Комарова й 40 років Перемоги. Чернігівська міська рада повідомила, що вже запланували перейменування 17 вулиць і 3 провулків. І таких прикладів чимало.

“Ніхто не має дуже чіткої інформації, скільки дійсно було перейменовано вулиць. Дуже багато перейменувань відбувається поза увагою обласних адміністрацій та інших органів”, — пояснює Вадим Поздняков.

Втім 95% таки перейменували. Про зміну назви місцеві ради не зобов’язані звітувати, про сам факт  повідомляють підпорядковане Мін’юсту держпідприємство “Національні інформаційні системи”.

Воно веде “Словник вулиць населених пунктів та вулиць іменованих об'єктів” [13], що містить назву області, району, населеного пункту, вулиць тощо. Ми, звісно, звернулися за інформацією до Мін’юсту. 

Скриншот листа-відповіді на запит від ДП “Національні інформаційні системи”

До переліку входять і новоназвані вулиці, і приведені до держстандартів української мови, і “нейтральні”, які отримали наймення на честь загиблих військових, тож зробити висновки щодо перейменування в межах законів про деколонізацію й декомунізацію не вдасться.  

Крім того, закон ухвалили пізніше, ніж почався деколонізаційний процес. Так КМДА повідомила, що більшість топонімів столиці отримала нову назву ще до закону про деколонізацію: 2015-го перейменували 55 топонімів, 2016-го — 98, 2017 — 15, 2018-го — 26, 2019-го — 8, 2020-го — 3, 2021-го — 16, 2022-го — 237, 2023-го — 87 і 2024-го — 58. А в Хмельницькому впоралися ще раніше, перейменувавши 229 топонімів до 2022-го. 

Читайте також: Вата в Раді. Фанат СРСР та борець із декомунізацією "слуга (чийого?) народу" Бужанський [14]

Знайти єдине число серед іншого має на меті закон “Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу” [15], який парламент ухвалив 21 серпня.  

“Незабаром ми таки зможемо оперувати конкретними числами, після того як Президентом України буде підписаний закон. Інститут національної пам’яті як центральний орган виконавчої влади зі спецстатусом зможе не  лише рекомендувати, але й скерувати запити в громади з конкретними питаннями: що й коли перейменували, слідкувати за цим процесом і впорядкувати його”, — сподівається Олександр Алфьоров. 

В УІНП певні він має стати перепоною для реваншу “русского міра”:

“Він пояснює основну термінологію в контексті меморалізації цієї війни, він стає запобіжником від “відкатів” у назвах, від прецеденту Львівської консерваторії імені Чайковського, коли все свідчить, що треба змінити назву, однак колектив займає іншу позицію і вона захищена, хоч і не державницька. Закон створює чітку архітектуру сенсову й змістовно навколо національної пам’яті”.

Різні підходи 

Відмова від імперських, радянських і російських назв продиктована об’єктивними причинами — повномасштабним вторгненням. Тож нині називати вулиці іменами сучасних борців за незалежність країни це не суто акт пошани, а й переформатування свідомості, становлення ідентичності нації. 

“Виконання цих законів і водночас посилена увага до них — це один із елементів оборони держави. Назви вулиць — це наші маркери й імена, які з’являються навколо нас — ідентифікатори нашої державної зрілості”, — пояснює Олександр Алфьоров.

До Дніпровської міськради звернення про перейменування топонімів на честь загиблих бійців почали надходити ще з 2014-го року. Усі задовольнити не могли, тож шукали компроміс. 

“Збиралися комісією й проводили консультації з військовими, а потім створили спеціальний документ, в якому прописали, як проходить присвоєння найменувань. Чітко визначили: або звання, або обов’язкове колективне звернення жителів”, — розповіли ЧЕСНО в міськраді. 

Виникали проблеми, коли мешканці спершу прагнули назвати вулицю, на якій живуть, ім’ям свого загиблого сусіда, а потім відмовлялися, бо інші сусіди досі на фронті. Сходилися на “нейтральній” назві. Деякі громади це фіксували в нормативно-правових актах. 

Читайте також: Андрій Любка: Країна нашої мрії [16]

А Дальницька сільська рада Одещини вчинила значно гірше [17]: вулицю на честь загиблого захисника з громади — Максима Браславського перейменували на Перемоги. Вулицю на честь загиблого захисника Дмитра Мельника перейменували на Бузкову. Після розголосу в медіа це рішення скасували. А що заважає повторити демарш? 

“Якщо досі залишилася десь вулиця Першотравнева, УІНП дає висновок, що вона підлягає перейменуванню, і місцева рада зобов’язана це зробити. Якщо за 6 місяців рішення немає — повноваження переходить до ОДА. Це вже зараз у законі таке є, і треба, щоб термін дії механізму був продовжений”, — пропонує Роман Лозинський.

Леніни, Пушкіни, Ватутіни…

Згідно з даними УІНП в рамках декомунізації, яка стартувала природним ленінопадом після Революції гідності, а 2015-го була підтримана законом, на території України демонтували 2389 пам’ятників і пам’ятних знаків. З них 55% — із зображенням Леніна. Однак влітку в кущах села Рудківці на Хмельниччині знайшли ще одного “вождя пролетаріату”. Погруддя заховалося в хащах, а голова скульптури була понівечена до невпізнаваності, тож навіть місцеві про “партизана” не знали. 

Зображення з сайту Суспільне. Хмельницький [18]

Жодного культурного значення цей пам’ятник, очевидно, не мав і, на щастя, не перебував під охороною держави, тому місцевій владі вдалося скинути його без жодних проблем.

Читайте також: Цікаві факти щодо процесу скидання російських пам'ятників в Україні [19]

Відповідно до законодавства, для демонтажу чи перенесення потрібен дозвіл Міністерства культури і стратегічних комунікацій. У відомстві кажуть:

“Згідно з частиною другою статті 15 Закону вилучення пам’ятки з Реєстру здійснюється у разі якщо пам’ятка, що була занесена до Реєстру, є символікою комуністичного тоталітарного режиму… про вилучення пам’ятки з Реєстру Міністерство вчиняє запис “Вилучено” в Реєстрі з посиланням на дату та номер рішення, без вилучення охоронного номера”.

На сайті Мінкульту є рішення МКСК [20] щодо переміщення чи зняття статусу пам’яток в рамках декомунізації, дерусифікації та деколонізації станом на 21.08.2025 і Державний реєстр нерухомих пам’яток України [21]. У першому документі 837 позицій. А мало б бути щонайменше вдвічі більше. 

“Мінкульт не погодив демонтаж або перенесення десь тисячі об’єктів на території України. Це бюрократія, відсутність політичної волі, відсутність зацікавленості. Це відбувається настільки повільно, наскільки це можливо. Буває таке, що за 2–3 місяці може бути наказ про виведення п’яти чи десяти об’єктів. Таким темпом ми років за сорок їх виведемо з реєстру”, — каже Поздняков. 

І навіть зелене світло Мінкульту не гарантує успішного знесення чи перенесення — справа в грошах. Наприклад, у Чернігівській міській раді кажуть: мають список пам’ятників-смертників, але нічого зробити не можуть, бо бюджет у руках начальника МВА

Читайте також: Пушкін – це «їхнє все», і вони разом із ним – і мертві, й мертво-живі, і мертвонароджені [22]

Замість висновку — передісторія. Цей матеріал був запланований до Дня Незалежності України. У свято хотілося розповісти про позитив — успіхи, яких держава досягла, стираючи зі своєї мапи відголоски СРСР і Російської імперії. Найчіткіше це могло б продемонструвати відповідь на одне запитання: скільки топонімів перейменовано? Та замість конкретного числа вдалося отримати хіба купу нових запитань. І головне з них: чому частина представників влади не зацікавлені в перерізанні пуповини колонізаційного минулого? Це краще демонструє справжню позицію, аніж світлина біля прапора у вишиванках на День Незалежності.