Латвійські партизани були настільки серйозною проблемою, що в одному з регіонів совєти навіть були змушені піти на перемир’я

Боротьба антикомуністичних партизанів Латвії з Совєтським Союзом, як і у випадку руху спротиву совєтам в інших країнах Балтії, чи у Польщі й Україні було протистоянням Давида і Голіафа, з тою різницею, що на відміну від біблійної історії, перемога слабшого над потужним гевалом була моральною і символічною, бо шансів у битві з совєтською імперією не було ні в кого.  

Історія «лісових братів» Латвії великою мірою схожа на історію їх литовського відповідника, але має свою специфіку. На відміну від Литви, латвійські партизани отримали серйозну допомогу з боку гітлерівської Німеччина, яка прагнула використати латвійців у своєму протистоянні з Совєтським Союзом, після того як Латвія, за винятком Курляндії, в жовтні 1944 року була окупована Червоною армією.

Як німецька допомога вплинула на становлення антикомуністичного партизанського руху в Латвії? Це питання я адресував професору Рафалу Внуку (Люблінський католицький університет), з яким я вже раніше розмовляв про литовських «лісових братів». Він автор монументальної монографії «Лісові брати. Антикомуністичне підпілля в Литві, Латвії та Естонії 1944-1956», що вийшла друком у 2018 році.

Німецька підтримка, підтримка німецьких спецслужб для латвійського антикомуністичного партизанського руху мала велике значення. Слід пам’ятати, чим була територія Латвії, і чим була Рига в період Другої світової війни під німецькою окупацією. Це був центр так званого Рейхскомісаріату «Остланд». Рига була столицею території, яка включала в себе велику частину Білорусії і терен сучасних республік Балтії. І саме там з’явилася і була втілена ідея про створення мережі національних антикомуністичних підпільних рухів.

Читайте також: Що писала світова преса про підле вторгнення СРСР у Польщу

Німці хотіли після свого відступу залишити совєтам таку мережу, як таку собі неприємну несподіванку. Антикомуністичні рухи в Литві, Латвії, Естонії і Білорусії мали стати, за задумом німецьких офіцерів Абверу і Гестапо, базою для майбутнього антикомуністичного блоку, в якому мали взяти участь британці, американці і антикомуністично налаштовані німці.

В підсумку, саме в Ризі створено Латвійський партизанський центр. Відібрано так званих добровольців, бо не всі такими були. Частина цих людей належала до латвійського Ваффен СС, частину навіть прислали із знаного вбивствами євреїв Зондеркомандо Арайса. Через німецькі вишкільні табори пройшло, якщо не помиляюся, близько 1,5 тисячі латвійців. Тобто це маса майбутніх партизанів. І у абсолютно всіх більш-менш важливих партизанських організаціях і групах ми зустрічаємо випускників шкіл Абверу і Гестапо.

З  цілого ряду організацій, можна виділити декілька найбільш важливих. Зокрема мова про Об’єднання національних партизанів Латвії (LNPA) під командуванням Петеріса Супе.

З одного боку, це була партизанська організація, але з іншого боку професор Внук відзначає, що латвійські командири часто вели себе як регулярна армія, непотрібно вступаючи у протистояння з великими з’єднаннями НКВД і Червоної армії. Прикладом цього може служити найбільша битва латвійських партизанів на багнах Стомпаку 2 березня 1945 року, в якій взяли участь 563 солдати 143-го полку 3-ї дивізії НКВД і близько 360 людей Супе, який мав час відвести свої сили, але він вибрав битву.  Партизани витримали іспит, але втратили лише вбитими близько 20 людей, а енкаведисти від 40 до 100 вбитими.  Як відзначає дослідник, лише згодом, на пізнішому етапі латвійці почали використовувати типову партизанську тактику ведення бойових дій.

Супе був солдатом Ваффен СС. Його заступники і люди, що входили до складу партизанського об’єднання також були людьми з фронтовим минулим. Всі були випускниками курсів Абверу і СС. Вони були призвичаєні до фронтових боїв і саме так діяли. В 1944-му і на початку 1945 року вражає, наскільки латвійські партизани діють як лінійні війська. Це були хороші солдати, але партизанської справи вони були змушені вчитися на ходу.

Впродовж всього післявоєнного періоду латвійські партизанські організації намагалися об’єднатися. І хоча не була створена єдина організація на зразок, АК чи УПА, прикладом такої консолідації зусиль було входження у вересні 1945 року Об’єднання національних партизанів Петеріса Супе до складу Латвійського об’єднання вартових (партизанів) Батьківщини (LTS[P]A) католицького священника Антонса Юхневічса.  Організація Супе стала «IV дивізією» LTS(P)A. Бойовий склад нової структури налічував близько 3 тисяч чоловік, з чого третина були людьми Супе.

Дослідник звертає увагу, що ініціатива отця Юхневічса є цікавою сторінкою в історії латвійських «лісових братів».

Він не був людиною, яка пройшла через вишкільні табори німців. Юхневічс був місцевим католицьким авторитетом. Регіон, де діяла його організація був у своїй переважній більшості католицьким. Юхневічс, як свідчить його прізвище, мав слов’янське і польське коріння. Ця авторитетна людина створила щось більше, ніж суто військову організацію. Антонс Юхневічс пішов далі. Він мислив категоріями суспільної організації зі своєю політичною програмою для незалежної Латвії, а не лише суто стріляння у ворога. Отець Юхневічс теж розбудував сітку, включаючи її жіночу складову. Вводив елементи культурної і суспільної роботи. Все це мало притягальну силу. Велика частина підпільних груп підпорядкувалася організації Юхневічса. Натомість, що дуже цікаво, Католицька церква в особі Ризького єпископа заборонила йому цю діяльність. Після ліквідації штабу ця організація досить швидко ослабла.

Читайте також: Перша білорусько-українська війна: як у битві під Лоєвом козаки дорогою ціною зупинили наступ білорусів

Сам отець Юхневічс, підпорядковуючись рішенню свого ієрарха, вийшов з підпілля 27 січня 1946 року. Його одразу ж арештували і стратили у центральній в’язниці Риги 14 лютого 1947 року.

Тут варто зупинитися на церковному питанні в контексті боротьби латвійців з совєтами за свою незалежність. Релігія відігравала велику роль для латвійської спільноти, особливо у випадку сільської місцевості, яка й була тереном і базою «лісових братів».

Совєти це розуміли і тому докладали зусиль, щоб через церковних ієрархів ослабити і знищити партизанський рух. Так, згаданий католицький єпископ Риги Антонійс Спрінговічс був прикладом цілковитого підкорення Москві. Він видавав відозви з засудженням «лісових братів», закликав їх здаватися, інформував про них совєтські органи безпеки.

Але є приклад іншої постави,  в особі архієпископа Євангелістко-лютеранської Церкви Латвії Карліса Ірбе, якого Кремль визнав «реакціонером», бо той відмовився підпорядкуватися.

Рафал Внук відзначає жорстокість репресій проти Євангелістко-лютеранської Церкви.

Абсолютна більшість священнослужителів була змушена втікати, зокрема разом з відступаючими німцями або загинула за різних обставин. В 1946-47 роках Євангелістко-лютеранська Церква, яка з точки зору латвійців була найважливішою національною церквою, була тінню самої себе. Все це було зумовлено з огляду на те, що ця церква робила ставку на опір, в тому числі  в розумінні підпілля. Декілька важливих духовних осіб вступили у підпілля.

Натомість католицький єпископ вибрав цілковито інший шлях. В перспективі ця співпраця і підпорядкування комуністам  оплатилися, в тому сенсі, що була навіть можливість навчання в католицьких семінарія в Латвії, що було винятком, якщо ми говоримо про весь Совєтський Союз.

Читайте також: Деколонізація: черговий шанс українізувати та самоідентифікувати топонімічну систему Дніпра

Повертаючись до військово-політичних справ, слід додати, що попри певні недопрацювання, як зокрема часте не уникання лобових зіткнень з ворогом, латвійським «лісовим братам» вдалося створити в сільській місцевості настільки скрутну ситуацію для совєтів, що місцеві комуністи часто були позбавлені контролю над цими теренами. Це зумовило небачений факт в історії антисовєтських партизанських рухів в Центрально-Східній Європі — переговори з повстанцями і оформлення короткострокового місцевого перемир’я восени 1945 року.

Безумовно, це важлива увага. Справді, до травня 1945 року, до краху Третього Рейху, і поки головні совєтські сили не були відкликані із західного фронту, була надія на Третю світову війну. І латвійські партизани дуже непогано собі радили і мали досить широку суспільну підтримку. І справді в Латвії, в одному з регіонів комуністи були змушені піти на переговори і укладення неофіційного перемир’я з партизанами. Проте прошу зауважити, що цю перерву у бойових діях совєти використали для зміцнення своїх сил, а потім завдали контрудару, який був руйнівним для партизанів.

Взагалі травень 1945 року до оголошення амністії є часом найбільш масового спротиву.

Останні «лісові брати» в Латвії протрималися до другої половини 50-х років. Величезну роль у знищенні партизанського руху відіграли чекістсько-військові операції, в тому числі за участі «істребітєльних батальойонів», в яких перебували місцеві латвійці, депортації, особливо 1949 року, втрата надій на Третю світову війну. Але великою мірою теж діяльність лжебоївок і агентів, яким навіть вдалося проникнути в керівництво підпілля.

Особливо смертоносними була два агенти. Одним з них — Яніс Клімканс, який серед іншого допоміг совєтам знищити мережу Об’єднання національних партизанів Петеріса Супе. Клімканс особисто вбив Супе і начальника його штабу після того, як втерся до нього в довіру, і ставши частиною керівництва організації. Клімканс вбив ще чимало підпільників і довго служив совєтським спецорганам.

Іншим агентом був Магеріс Вітолінс, який посприяв знищенню підпілля в регіоні Курляндії.  Рафал Внук так характеризує цих двох людей:

Це були люди, які виводилися з підпілля, які там мали свою позицію. Потім їх перевербували, щоб ті діяли проти своїх побратимів по зброї. Обидва виявилися неймовірно ефективними агентами. Кожен з них мав на своєму сумлінні вбивство кільканадцяти партизанів, в ліквідації яких вони брали особисту участь.  Значно більша кількість людей була вбита, арештована і вислана при безпосередній участі Клімканса і Вітолінса. І один, і другий після завершення своєї місії були нагороджені. Вони займали посади і виконували справді важливі функції. Ці люди були під захистом спецслужб до самої смерті. Органи над ними тримали захисну парасольку, завдяки чому аж до падіння Совєтського Союзу ніхто не підозрював, що вони робили насправді.

—