Черчилль про те, як слабкість країн Заходу призвела до зміцнення агресора: "Ця "миролюбність" призвела до нескінченно жахливішої війни"

1.00

Нет

Переговори Дональда Трампа з Володимиром Путіним європейські політики вже почали порівнювати [2] з мюнхенською змовою. Однак в історії 30-х років минулого століття був ще один епізод, коли міжнародні санкції виявилися неефективними, а нерішучість Заходу призвела до великих територіальних втрат.

Щоб нагадати про це, видання The Insider [3]публікує главу з книги Вінстона Черчилля "Друга Світова війна" [4], де колишній британський прем'єр-міністр розповідає про те, як Ліга Націй не змогла перешкодити Муссоліні здійснити повномасштабне вторгнення в Абіссінію, а міжнародні санкції, з яких було виключено санкції на нафту, виявилися марними. Анексія стала черговим кроком до зміцнення диктатур Муссоліні та Гітлера, а в підсумку - до Другої Світової війни.

Глава 10. Санкції проти Італії (1935 р.)

Миру в усьому світі було завдано другого важкого удару. За втратою Англією рівності в повітрі пішов перехід Італії на бік Німеччини. Обидві ці події, разом узяті, дозволили Гітлеру піти далі обраним ним смертоносним шляхом. Ми бачили, яку допомогу при захисті незалежності Австрії надав Муссоліні і що це означало для Центральної та Південно-Східної Європи. Тепер він вирішив перейти в протилежний табір.

Нацистська Німеччина вже не буде самотньою. Один із головних союзників у Першій світовій війні незабаром приєднається до неї. Мене пригнічувала думка про серйозність цього несприятливого для справи безпеки повороту.

Задуми Муссоліні щодо Абіссінії суперечили моралі двадцятого століття. Від них віяло тією похмурою епохою, коли білі люди вважали себе вправі підкорювати жовтошкірих, коричневошкірих, чорношкірих або червоношкірих і підкоряти їх собі вогнем і мечем. У наш освічений вік, коли скоюються такі злочини, від яких у жаху відсахнулися б або на які в усякому разі були б нездатними дикуни минулого, така поведінка не відповідала духу часу і була гідна осуду. До того ж Абіссінія була членом Ліги Націй.

За дивною примхою долі саме Італія наполягала в 1923 році на її прийомі, а Англія заперечувала. Англійці вважали, що характер уряду Ефіопії і становище, яке існувало в цій дикій країні тиранії, рабства і племінних воєн, було несумісне з її членством у Лізі. Але італійці наполягли на своєму, і Абіссінія стала членом Ліги, користуючись усіма правами і гарантіями безпеки, які могла дати Ліга. Ось, до речі, був зручний випадок для перевірки дієвості знаряддя світового уряду, на яке покладали надії всі люди доброї волі.

Італійський диктатор керувався не тільки бажанням захопити нову територію. Його влада, його безпека залежали від престижу. Здавалося, для Муссоліні не було іншого, легшого, дешевшого і менш ризикованого способу зміцнити свою владу або, як він вважав, підняти авторитет Італії в Європі, ніж приєднати Абіссінію до нещодавно створеної італійської імперії.

Я дуже не хотів, щоб у цій грізній боротьбі проти нацистської Німеччини, яка переозброюється і, як я відчував, невблаганно наближалася, Італія відійшла від нас і навіть перейшла в протилежний табір. Не могло бути сумнівів, що, якщо напад одного члена Ліги Націй на іншого в цей критичний момент не викличе обурення, це врешті-решт зруйнує Лігу як фактор, який згуртовував сили, які самі тільки здатні були втримати в узді міць Німеччини, яка відроджувалася, і жахливу загрозу Гітлера. Усе те, що могла б дати або забрати Італія, не вартувало того, що могла б принести відновлена велич Ліги Націй. Тому, якщо Ліга готова була застосувати об'єднані сили всіх своїх членів для приборкання політики Муссоліні, нашим священним обов'язком було взяти участь у цьому і зіграти гідну роль.

* * *

Уже з часу конференції в Стрезі стало ясно, що Муссоліні готується захопити Абіссінію. Було очевидно, що англійська громадська думка вороже поставиться до такого акту італійської агресії. Ті з нас, хто бачив у гітлерівській Німеччині загрозу не тільки для світу, а й для нашого існування, боялися цього переходу держави першого рангу, якою на той час вважалася Італія, з нашого боку на протилежний.

* * *

З настанням літа почався безперервний рух італійських військових транспортів через Суецький канал, і в результаті на східному кордоні Абіссінії були зосереджені великі сили і велика кількість військового спорядження. 24 серпня кабінет ухвалив рішення і оголосив, що Англія виконає свої зобов'язання, що випливають з укладених нею договорів і статуту Ліги Націй. Це негайно викликало кризу в районі Середземного моря.

* * *

До цього часу міністр у справах Ліги Націй Ентоні Іден, який посідав положення, майже рівне положенню міністра закордонних справ, уже протягом кількох тижнів перебував у Женеві, де йому вдалося переконати асамблею в необхідності санкцій проти Італії в разі її вторгнення в Абіссінію. Санкції означали позбавлення Італії будь-якої фінансової допомоги та товарних поставок і надання всієї фінансово-економічної допомоги Абіссінії.

Для такої країни, як Італія, яка за багатьма видами матеріалів, необхідних для війни, залежала від безперешкодного імпорту із заморських країн, це було дійсно колосальною перешкодою. Завзяття, виявлене Іденом, його виступ, проголошені ним принципи привернули основну увагу асамблеї. Міністр закордонних справ сер Семюель Хор, прибувши 11 вересня до Женеви, сам звернувся до асамблеї:

"Перш за все я хочу підтвердити підтримку Ліги урядом, який я представляю, і інтерес англійського народу до колективної безпеки... Відповідно до своїх точних і ясно виражених зобов'язань Ліга і разом з нею моя країна стоять за колективні заходи з підтримання статуту в усій його повноті і, зокрема, за неухильний і колективний опір усім актам неспровокованої агресії".

Я згадую, що, незважаючи на мою стурбованість німецькою проблемою і незважаючи на те, що мені не дуже подобалося, як велися на той час наші справи, ця промова справила на мене величезне враження, коли я прочитав її під променями сонця Рив'єри. Вона всіх схвилювала і викликала широкі відгуки в Сполучених Штатах. Вона згуртувала в Англії всіх, хто виступав за безстрашне поєднання справедливості та сили. Це принаймні була політика. Якби оратор розумів, які колосальні можливості відкрилися в цей момент перед ним, він, можливо, дійсно зміг би протягом деякого часу вести за собою світ.

Вагомість цих заяв випливала з того факту, що за ними, як і в багатьох випадках у минулому, що мали життєво важливе значення для прогресу і свободи людства, стояв британський флот. Перший і останній раз Ліга Націй, мабуть, мала у своєму розпорядженні реальну силу.

Це були міжнародні поліцейські сили, спираючись на які можна було застосувати всілякі методи дипломатичного та економічного натиску і переконання. 12 вересня, тобто наступного дня, коли лінійні крейсери "Худ" і "Рінаун", супроводжувані 2-ю ескадрою крейсерів і загоном есмінців, прибули в Гібралтар, усюди панувало переконання, що Англія підкріпить свої слова ділом. Переважна частина громадськості Англії негайно виступила з підтримкою дієвої політики. Вважалося само собою зрозумілим, що ця заява і перекидання військових кораблів не могли бути зроблені, якби фахівці військово-морського міністерства не здійснили ретельних розрахунків, які сили флоту будуть потрібні на Середземному морі для успішного виконання наших завдань.

* * *

У жовтні Муссоліні, не зустрівши перешкод з боку англійського флоту, перекидання якого запізнилося, кинув італійські армії проти Абіссінії і почав вторгнення. 10 жовтня асамблея Ліги п'ятдесятьма голосами суверенних держав проти однієї ухвалила вжити колективних заходів проти Італії, і було створено "комітет вісімнадцяти", який мав зробити подальші спроби домогтися мирного врегулювання.

Опинившись перед обличчям таких обставин, Муссоліні виступив з недвозначною заявою, що свідчила про його глибоку проникливість. Опинившись перед обличчям таких обставин, Муссоліні виступив із недвозначною заявою, що свідчила про його глибоку проникливість. Замість того щоб сказати: "Італія відповість на санкції війною", він сказав: "Італія відповість на них дисципліною, поміркованістю і готовністю піти на жертви". Водночас, однак, натякнув, що не потерпить застосування таких санкцій, які завадять його вторгненню в Абіссінію. Якщо його дії опиняться під загрозою, він почне війну проти будь-кого, хто стоятиме на його шляху.

"П'ятдесят країн! - сказав він. - П'ятдесят країн, очолюваних однією!" Такою була обстановка в період, що передував розпуску парламенту і загальним виборам в Англії, які, згідно з конституцією, мали відбутися в цей час.

* * *

Кровопролиття в Абіссінії, почуття ненависті до фашизму і заклик Ліги до застосування санкцій викликали потрясіння в англійській лейбористській партії. Профспілкові діячі, особливо Ернест Бевін, за своїм темпераментом аж ніяк не були пацифістами. Рішучий клас трудящих був охоплений сильним прагненням битися з італійським диктатором, здійснити енергійні санкції і в разі потреби пустити в хід британський флот. На мітингах, що відбувалися в атмосфері збудження, виголошувалися різкі й гарячі промови.

* * *

Однак таке пробудження країни не відповідало ні поглядам, ні намірам Болдвіна. І тільки через кілька місяців після виборів я почав розуміти, на яких принципах будувалися санкції. Прем'єр-міністр заявив, що, по-перше, санкції означають війну; по-друге, що він твердо вирішив не допустити війни; і, по-третє, що він вирішив здійснити санкції. Ці три умови були явно несумісні.

Під керівництвом Англії і під тиском з боку Лаваля комітет Ліги Націй, якому доручили розробити програму санкцій, утримувався від таких санкцій, які могли б спровокувати війну. Постачання багатьох товарів, зокрема й військових матеріалів, в Італію було заборонено, і було складено значний план. Але нафта, без якої абіссінська кампанія не могла б тривати, вільно надходила, тому що всі розуміли, що призупинити постачання її означало розв'язати війну.

У цьому питанні позиція Сполучених Штатів, не члена Ліги Націй, але головного у світі постачальника нафти, хоча і доброзичлива, все ж не була зрозумілою. Крім того, припинення поставок нафти Італії вимагало припинення таких поставок і Німеччині. Експорт алюмінію в Італію був суворо заборонений; але алюміній був майже єдиним металом, який Італія виробляла в кількості, що перевищувала її потреби.

Ввезення в Італію залізного брухту і залізної руди було також категорично заборонено в ім'я суспільної справедливості. Але, оскільки італійська металургійна промисловість мало використовувала їх і оскільки ця заборона не поширювалася на сталеві болванки і чавун, Італія не відчувала жодних труднощів. Таким чином, заходи, на проведенні яких так галасливо наполягали, не були реальними санкціями, здатними скувати агресора.

Це були лише такі нерішучі санкції, які агресор став би терпіти, бо вони, хоча й створювали труднощі, на ділі розпалювали войовничі настрої італійців. Тому Ліга Націй взялася за порятунок Абіссінії, заздалегідь переконана в тому, що нічим не можна завадити італійським арміям, які вторглися. Під час виборів усі ці факти не були відомі англійській громадськості. Англійці щиро підтримували політику санкцій і вважали, що це вірний спосіб покласти край діям Італії проти Абіссінії.

Ще меншою мірою уряд Його Величності мав намір використовувати флот. Розповідали всілякі байки про італійські ескадрильї пікіруючих бомбардувальників, пілотованих льотчиками-смертниками, готовими обрушитися на палуби наших кораблів і підірвати їх. Британський флот, що перебував в Олександрії, отримав тепер підкріплення. Одним жестом він міг би змусити італійські транспорти повернути назад і піти із Суецького каналу, і в результаті йому довелося б викликати італійський флот на бій.

Нам говорили, що він нездатний протистояти такому противнику. Я від самого початку порушив це питання, але мене тоді заспокоїли. Наші лінкори, звісно, були старі, а тепер виявилося, що в нас немає і літаків для прикриття з повітря і що в нас дуже мало боєприпасів для зенітної артилерії. Однак, як з'ясувалося, адмірал - командувач флоту був обурений, що йому приписували твердження, нібито він не має у своєму розпорядженні достатніх сил для бойових дій. Перш ніж ухвалити своє перше рішення чинити опір італійській агресії, уряду Його Величності, мабуть, слід було ретельно вивчити всі можливості і скласти певну думку.

З огляду на те, що нам відомо тепер, можна не сумніватися, що сміливе рішення дало б змогу перерізати італійські комунікації з Ефіопією, і будь-яка морська битва, що могла б відбутися внаслідок такого кроку, була б успішною для нас. Я ніколи не був прихильником ізольованих дій з боку Великої Британії, однак після того, як ми зайшли вже так далеко, відступ був вартий жалю.

Крім того, Муссоліні ніколи не посмів би схопитися з рішуче діючим англійським урядом. Проти Муссоліні був майже весь світ, отже, йому довелося б ризикувати своїм режимом, вступаючи в єдиноборство з Англією - єдиноборство, в якому морські операції на Середземному морі стали б швидкою і вирішальною перевіркою сил. Та й яким чином могла б Італія вести таку війну? Не рахуючи вельми незначної переваги в сучасних легких крейсерах, її флот був учетверо меншим за англійський. Її хвалена багатомільйонна армія, яку нібито можна було зібрати за мобілізацією, не могла б вступити в справу.

Її авіація як у кількісному, так і в якісному відношенні набагато поступалася навіть нашим скромним військово-повітряним силам. Італія виявилася б блокованою з першого ж дня війни. Італійські армії в Абіссінії опинилися б на голодному пайку і щодо провіанту, і щодо боєприпасів. Німеччина ще не могла надати дієвої допомоги. Саме тоді була чудова можливість завдати вирішального удару в ім'я благородної справи, до того ж із мінімальним ризиком. Той факт, що мужність зрадила англійському уряду в цій обстановці, можна виправдати тільки його щирою миролюбністю. По суті справи, ця миролюбність була однією з причин, що призвели до нескінченно більш жахливої війни.

Муссоліні вдався його блеф, і з цього факту один важливий спостерігач зробив для себе далекосяжні висновки. Гітлер уже давно прийняв рішення розпочати війну за розширення володінь Німеччини. Тепер же в нього склалася думка про виродження Великої Британії, і цим поглядам судилося змінитися надто пізно для справи світу і надто пізно для долі самого Гітлера. В Японії також уважно спостерігали за розвитком подій.

[...]

Думка про те, що Англія очолює Лігу Націй у її боротьбі проти фашистського вторгнення Муссоліні в Абіссінію, викликала в країні небувале піднесення. Але щойно вибори відбулися і міністри побачили, що вони мають у своєму розпорядженні більшість, яка дасть їм можливість протягом п'яти років керувати державою, довелося зіткнутися з деякими неприємними наслідками. Причиною їх були заяви Болдвіна: "Війни не повинно бути" і "Не повинно бути широкого переозброєння".

Цей чудовий лідер партії, здобувши на виборах перемогу під гаслом керівництва світом проти агресії, був глибоко переконаний, що ми повинні зберегти мир за будь-яку ціну. Англія твердо заявила, що за жодних обставин не стане воювати через Абіссінію. О цей чесний Болдвін! Повна перемога на виборах; міцна консервативна більшість ще на п'ять років; всілякий прояв праведного обурення, але тільки не війна, тільки не воювати!

Зважаючи на це, французи твердо вирішили, що вони не повинні дозволити втягнути себе в постійну ворожнечу з Італією тільки через ту гостру неприязнь, яка несподівано спалахнула в Англії проти Муссоліні. Французи особливо зміцнилися у своєму рішенні, згадавши, як Англія відступила перед викликом, кинутим її флоту на Середземному морі Італією, і з огляду на те, що в разі, якби Німеччина вторглася в межі Франції, ми змогли б послати їй на допомогу в початковий період війни всього лише дві дивізії. Неважко зрозуміти позицію Лаваля в цей момент.

Настав грудень, і виникла низка нових обставин. Муссоліні, відчуваючи великі труднощі внаслідок застосування санкцій і опинившись перед обличчям вельми серйозної загрози з боку "п'ятдесяти націй, очолюваних однією", був готовий, як ходили чутки, піти на компроміс у питанні про Абіссінію. Хоча застосування отруйних речовин проти тубільного населення Ефіопії могло бути успішним, воно, звичайно, не звеличило б Італію. Абіссінці зазнавали поразки. Говорили, що вони не збиралися піти на великі поступки і віддати значну частину своєї території. Чи не можна було укласти мир, який дав би Італії те, що вона агресивно вимагала, і залишив би Абіссінії чотири п'ятих її імперії?

Але в Англії час від часу виникають бойові настрої. Рідше, ніж будь-яка інша країна у світі, вона виявляє готовність боротися за якусь справу або за якусь ідею, бо в глибині душі переконана, що не зможе отримати з конфлікту жодних матеріальних вигод. Болдвін і його міністри, чинячи в Женеві опір Муссоліні, викликали велике піднесення в Англії.

Вони зайшли настільки далеко, що могли врятувати себе в очах історії, лише пішовши на все. Якщо вони не збиралися підкріпити свої слова і жести діями, то, можливо, краще було, подібно до Сполучених Штатів, узагалі триматися осторонь, дати подіям розвиватися своєю чергою і подивитися, до чого це призведе. Це був можливий план. Але вони прийняли інший. Вони звернулися до мільйонів, і неозброєні мільйони, що залишалися досі байдужими, відповіли гучними вигуками, що заглушили всі інші крики: "Так, ми виступимо проти зла, і виступимо тепер же. Дайте нам зброю".

[...]

* * *

Крах опору Абіссінії та анексія Італією всієї країни справили велике враження на німецьку громадську думку. Навіть ті елементи, які не схвалювали політику або дії Муссоліні, захоплювалися тим, як швидко, вдало і безжально, здавалося, була проведена ця кампанія. На загальну думку, Велика Британія виявилася в результаті ґрунтовно ослабленою. Вона заслужила вічну ненависть Італії, а втрата нею престижу у світі перебувала в приємному контрасті зі зростанням сили і репутації нової Німеччини.

"Я вражений, - писав один із наших представників у Баварії, - з яким презирством говорять у багатьох колах про Англію... Слід побоюватися, що вважатимуть за необхідне для Німеччини проявити твердішу позицію під час переговорів про врегулювання справ у Західній Європі та більш загальне врегулювання європейських і неєвропейських проблем".

Стаття в "Мюнхнер цайтунг" (16 травня 1936 р.) містить деякі місця, що проливають світло щодо цього:

"Англійці люблять жити в хороших умовах порівняно з нашими німецькими умовами. Це, звісно, зовсім не означає, що вони нездатні на тривалі зусилля, але вони уникають їх наскільки можливо, якщо при цьому не страждає їхня особиста безпека або безпека їхньої країни. Вони мають також у своєму розпорядженні засоби і ресурси, які дозволяли їм, на відміну від нас, протягом приблизно століття більш-менш автоматично збільшувати свій капітал... після війни, під час якої англійці, діючи спочатку дещо нерішуче, проявили потім, безперечно, вражаючу енергію. Британські господарі світу вважали, що вони заслужили нарешті невеликий відпочинок.

Вони роззброїлися по всіх лініях - у цивільних галузях навіть більше, ніж на суші та морі. Вони примирилися з відмовою від принципу подвійної переваги (на морі) порівняно з будь-якою іншою державою і погодилися на паритет з Америкою...

Політика, яка хоче домогтися успіху шляхом відтермінування рішень, навряд чи може розраховувати сьогодні на те, що їй вдасться витримати вихор, що стрясає Європу, та й увесь світ. Сьогодні вся Абіссінія остаточно, цілком і повністю належить одній Італії. Оскільки це так, ні Женева, ні Лондон не можуть сумніватися в тому, що витіснити італійців з Абіссінії можна, лише застосувавши надзвичайну силу. Але для застосування сили немає ні енергії, ні мужності".

Усе це було, на жаль, справедливо. Уряд Його Величності необережно виступив у ролі захисника великої справи міжнародного значення. Своїми сміливими промовами він повів за собою п'ятдесят країн. Опинившись перед обличчям грубих фактів, Болдвін відступив. Тривалий час мета політики уряду полягала в тому, щоб задовольняти бажання впливових кіл громадської думки Англії, а не в тому, щоб враховувати реальні факти становища в Європі. Викликавши ворожість Італії, він порушив усю систему рівноваги в Європі та нічого не домігся для Абіссінії. Воно довело Лігу Націй до повного фіаско, яке сильно зашкодило їй, а можливо, і завдало згубної шкоди її дієвості.

—

Джерело: The Insider [3]

Читайте також: