Чому 355 років тому почалося Переяславське антимосковське повстання

1.00

Нет

У січні 1654 році на військовій раді в полковому місті Переяславі Богдан Хмельницький разом із козаками та старшиною присягнув московському цареві Олексію Романову. За два місяці в Москві уклали Березневі статті, які формалізували союз із московитами та надавали Гетьманщині широку автономію.

Кожна зі сторін бачила майбутнє взаємовідносин по-різному, зазначає Новинарня.

Очільник козацької України розраховував отримати потужного союзника у боротьбі з Варшавою та протектора, зберігаючи самостійність у внутрішніх і зовнішніх справах. Натомість у Москві не збиралися дотримуватись досягнутих домовленостей і планували поступово перейти, за висловом історика Віктора Горобця, від союзу до інкорпорації.

Наступні віроломні дії Москви і привели до козацького повстання в Переяславі, що почалося 355 років тому і було спрямоване на розрив союзу з московитами.

Передумови бунту

Втілювати свої наміри Романови почали вже після смерті Богдана Хмельницького. У квітні 1658 року цар Олексій Романов під приводом «захисту від поляків» своїм указом звелів розмістити воєвод із військами в Чернігові, Ніжині, Полтаві, Корсуні, Миргороді та Білій Церкві. Гетьманська адміністрація Івана Виговського була невдоволена подібним рішенням і пішла на повний розрив з Москвою. У відповідь Кремль розпочав відкриту агресію та став усіляко підтримувати промосковські сили. У Москві були готові були вважати гетьманом будь-кого, хто чинив би опір курсу Виговського. Зокрема, таке сумнівне визнання одержали зорієнтовані на Романових бунтівники – генеральний суддя Іван Безпалий, кошовий отаман Яків Барабаш, полтавський полковник Мартин Пушкар та один із лідерів селянського повстання дейнеків Іван Іскра.

На цю тему: «Должно стараться, чтоб навек и имя гетманов исчезло» [2]

Переяслав неодноразово опинявся в епіцентрі подій та слугував для москвинів надійною опорою. Зокрема, вже після Конотопської битви переяславський полковник Тимофій Цицюра вирішив перейти на бік ворога. У Переяславі було винищено загін найманих драгунів. Також заарештували їхнього командира майора Яна Зуммера та військового суддю Федора Лободу. Московити схвально оцінили цей крок.

У вересні 1659 року Тимофій Цицюра влаштував урочистий прийом воєводі Олексію Трубецькому й розраховував отримати гетьманські клейноди. Однак усунення Виговського правобережними полками та згода його наступника повернутися під «царську руку» зробили «гетьманство» Цицюри недоречним.

Воєвода Олексій Трубецькой. Сучасний російський малюнок

Вже у жовтні 1659 року в Переяславі воєвода Трубецькой, розбитий перед тим під Конотопом, хвацько зміг видати за оригінал фальсифікований варіант Березневих статей. Замість широких прав на Гетьманщині розширювався перелік воєводських міст (до Києва та Чернігова мали додатися Переяслав, Ніжин, Брацлав, Умань), планувалося підпорядкування церкви Московському патріарху, відбувалася втрата зовнішньополітичної самостійності (заборона мати відносини з іноземними володарями, заборона на окреме від Москви ведення війни та надання військової допомоги третій стороні), відбувалося ослаблення інституту гетьманства (затвердження гетьмана царем, заборона проводити вибори реґіментаря, заборона гетьману самостійно призначати та усувати полковників).

Юрій Хмельницький 1660 року розірвав відносини з Москвою. Тоді ж новий переяславський полковник Яким Сомко став лідером промосковського угрупування та вступив у прямий конфлікт з гетьманом. До початку 1661 року Сомко опанував лівобережні полки й розраховував створити на контрольованих теренах свою квазідержаву. Спроби гетьмана повернути контроль над Лівобережжям виявилися марними. Переяславська фортеця у 1661-му та 1662 роках витримала облоги козацько-татарських військ Юрія Хмельницького. Сомко неодноразово проголошував себе гетьманом, однак у Москві не були готові підтримати його кандидатуру.

«Чорна рада» 1663 року завершилася усуненням Сомка та закріпила розкол України по берегах Дніпра. Промосковський гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький у квітні 1664-го в Переяславі вручив воєводі Кирилу Хлопову, якого відкликали в Москву, проєкт нових статей.

Портрет лівобережного гетьмана Івана Брюховецького. Сучасна варіація

Лівобережний гетьман почувався дуже непевно. На тлі стрімкої втрати популярності, здобутої на демагогічних обіцянках, та поступово зростаючого внутрішнього супротиву, Іван Брюховецький зробив ставку на московські багнети. Щоб утриматися при владі, Брюховецький пішов на максимальні поступки Кремлю. Восени 1665 року під час візиту до Москви реґіментар підписав статті, які мали в недалекому майбутньому перетворити Гетьманщину на звичайну провінцію Московії.

На період північного вояжу Брюховецький замість себе залишив наказним гетьманом Лівобережної України довірену особу – переяславського полковника Данила (Данка) Ярмоленка. За свідченням автора «Літопису Самовидця», полковника козаки не любили. Це пояснювалося тим, що Ярмоленко одержав свою посаду не в результаті виборів, а був призначений гетьманським розпорядженням у жовтні 1663-го. Також полковник був відомий своїм намаганням «підгодуватися» за рахунок цивільних мешканців полку. Зокрема рибалки понаднормово мали сплачувати йому «десяту рибу», а ратуша – мед, пиво, вино. Після повернення Брюховецького з Москви полковник одержав можливість збирати до власної кишені податки з сотенного міста Домонтів. Окрім того, цар надав Ярмоленку звання дворянина.

Одним із наслідків Московських статей стало прибуття воєвод до нових 14 міст, а також проведення майнового перепису. Під керівництвом стольника (п’ятий ранг серед найвищих чиновників Московського царства) Олександра Ізмайлова перепис здійснювали досвідчені фіскали – цілувальники (у Московії місцеві чиновники найнижчої ланки, що опікувалися збором податків та розшуком злочинців). Прискіпливі вивідувачі мали обрахувати кількість чоловіків та їх синів, встановити рід занять та приблизно оцінити статки й прибутки.

Від оподаткування звільнялися мешканці монастирських сіл (сплачували податки або відпрацьовували натуральні повинності на користь монастирів) та козаки.

ГРАНИЧНУ КІЛЬКІСТЬ КОЗАКІВ ДОГОВІР 1654 РОКУ ВСТАНОВИВ НА РІВНІ 60 ТИСЯЧ ОСІБ.

Угода 1665 року не містила чіткого нормативу стосовно чисельності козацтва. Усі, хто потрапляв до переписних книг, щорічно мали сплачувати подушний податок. Податковою одиницею визначався двір. У Переяславі переписувальники нарахували 274 двори, де, за деякими оцінками, мало б мешкати біля 1500 осіб. Значна частина містян (101 двір) були ремісниками, що презентували 28 спеціальностей.

Також було запроваджено платню на утримання московського війська у воєводських містах та оподатковували продаж горілки. Так, мешканці Переяслава мали сплатити 500 рублів орендного викупу за міські доходи з питва. Для порівняння: мешканці Остра мали дати до царської скарбниці 100 рублів, Чернігова – 200, Ніжина – 400, Києва – 800.

На цю тему: Бахмутские казаки. Кто они? Страница истории одной подзабытой российско-украинской войны [3]

Бортники та млинарі додатково мали сплачувати натуральний податок медом і борошном відповідно.

“Приїзд воєводи”. Художник Сергій Іванов, 1909 р.

Фіскальні новації надзвичайно дратували місцевий люд. Нерідко московські чиновники звітували про перевиконання плану зі збору податків. Іноді воєводи обкладали козаків поборами, примусово записуючи їх до податних категорій (ремісників, торгівців). Загалом переписна кампанія 1666 року, за висловом історика Федора Шевченка, позбавила Москву «ореолу безкорисності».

Відтак за два роки, влітку 1666-го, на теренах Переяславського полку розгорнулося антимосковське повстання.

Перші ластівки

Перше невдоволення московськими порядками у Переяславі очолив… московит Скок Челюстін. Взимку 1665 року було викрито його змову з метою вигнання воєводи та стрільців з міста. Ватажка заарештували й відправили до Москви.

Принагідно слід зазначити, що мобілізовані вояки з Московії нерідко були не в захваті від нового місця служби.

Дезертирство з московських залог на Лівобережжі набуло масового характеру та знекровлювало гарнізони.

Декілька разів цареві на дії воєвод скаржився лівобережний гетьман. Спочатку у квітні 1665 року київський воєвода Іван Чаадаєв ув’язнив козаків Переяславського полку, що розцінювалося в Гадячі як втручання в «права військові». Того ж року переяславський воєвода Григорій Вердеревський побив та ув’язнив гетьманського зятя – якогось Михєєнка.

Розслідувати одну зі скарг Брюховецького на поведінку стрільців з Москви надіслали стольника Петра Ізмайлова. Протягом першого півріччя 1666 року той з’ясовував масштаби кривд стосовно місцевого населення на теренах Полтавщини. Московським інспектором було виявлено факти викрадення солдатами та офіцерами продовольства, вимагання грошей, грабунки, ґвалтування жінок, побиття городян, примус до дармової праці. Очевидно, подібні порушення не були рідкістю на теренах всієї Гетьманщини.

Серед населення Лівобережної України росло невдоволення московськими воєводами, проведенням перепису та політикою гетьмана Брюховецького. Ходили чутки про об’єднання переяславських козаків із січовиками та спільний виступ проти Брюховецького.

Один із лідерів промосковського угрупування київський полковник Василь Дворецький відзначав, що лівобережного гетьмана підтримують лише полковники.

Першими проти засилля московського мілітаризму у березні 1666 року виступили січовики, коли усунули від влади лояльного до Москви кошового Леська (Левка) Шкуру.

Новий очільник Січі Іван Ждан-Ріг, якого вважають легендарним засновником Кривого Рога, стояв на антимосковських позиціях.

Побоюючись винищення залоги, воєвода Григорій Косагов вивів московитів із Кодацької фортеці й навіть покинув хлібні припаси (350 бочок).

Портрет гетьмана Петра Дорошенка. Художник Сергій Васильківський, 1900 р.

Соціальним напруженням на Лівобережжі спробував скористатися гетьман Правобережної України Петро Дорошенко. Спочатку він надіслав листа до полтавського полковника з пропозицією відійти від Москви. Невдовзі, протягом травня-червня, правобережні козаки провели «розвідку боєм» на Лівобережній Гетьманщині. Чигиринський полк разом із татарами здійснив низку диверсійних набігів до Миргорода, Горошина, Буровлі, Ірклієва, Кропивної, Жовнина, Хорола, Лубен, Кременчука, а окремі загони – «гуляли» в околицях Василькова і Києва.

На цю тему: Казаки-«западники» [4]

Як повставав Переяслав. І не тільки він

Повстання на Переяславщині почалося несподівано. 18 липня 1666 року в сотенному містечку Богушкова Слобідка збунтувалися близько 400 козаків Переяславського полку на чолі з полковим обозним Іваном Пригарою. До них приєдналася баришівська сотня Захара Лободи. Сотник першої Переяславської сотні Максим Хоменко зарубав переяславського полковника Данила Ярмоленка. Заразом повстанці вбили полкового суддю Івана Корниловича.

Вид Переяслава. Лубок XVIII ст.

Козаки провели раду і вирішили йти на Переяслав. Для максимального розширення повстання бунтарі стали розсилати фальшиві листи від імені Брюховецького із закликом збиратися в полковому місті.

На цю тему: Как Петербург покупал украинскую элиту [5]

Ще з першої половини XVII століття Переяслав набув репутації одного з центрів забезпечення війська зброєю та боєприпасами. Зокрема, тут концентрувалося виробництво селітри. У часи Хмельниччини в місті зберігали гармати, набої («пороховий та олов’яний скарб» ) та працювали майстерні пушкарів і шабельників.

Мандрівник та син Антіохійського патріарха Павло Алепський 1655 року залишив такий запис про місто: «Ім’я йому Переяслав. Він оточений незчисленними земляними насипами і має троє воріт в укріплених стінах: одні виходять на сушу, двоє інших – супротив мостів, перекинутих через велике озеро, яке оточує місто, маючи своїм витоком річку, що в нього впада».

У Переяславі, починаючи з 1660 року, перебував московський воєвода зі стрільцями. За п’ятою статтею Московської угоди 1665 року гарнізон Переяслава збільшувався вдвічі – до 2000 військовиків (1700 піших стрільців та 300 кіннотників), із них 500 вояків час від часу мали ходити на «ротацію» до Канева.

Проте з огляду на масове дезертирство та недокомплектування тодішній переяславський воєвода Григорій Вердеревський мав під командуванням 500 армійців.

19 липня 1666 року до міста почали стягуватися козаки з різних кінців полку. Воєвода запідозрив підступ і відвів залогу до фортеці (Верхнього міста).

МЕШКАНЦІ ПЕРЕЯСЛАВА ПІДТРИМАЛИ ПОВСТАННЯ.

Хоч інсургентам вдалося здобули Нижнє місто, вони безуспішно намагалися через Спаську браму увірватися до фортеці. У вуличних сутичках загинуло біля 200 московських ратників, однак їм вдалося втримати замок за собою.

Переяславська фортеця. Сучасна реконструкція

Того ж дня повсталі провели раду та сформували революційний провід: новим переяславським полковником інсургенти обрали Максима Хоменка, полковими осавулами – Івана Момота та Івана Пригару, обозним – Панаса Косика.

Після невдалого штурму фортеці козаки захопили коней, що належали московському гарнізону, та відвели основні сили за 25 верст від Переяслава до сотенного містечка Гельмязева, а потім – до Березані.

Повстання підтримали в Бубнові, Піщаному, Баришівці, Домонтові, Золотоноші, Кропивній, Ірклієві. Також повстали мешканці Канева, де з 1664 року стояла московська залога. Існувала загроза виступів у Миргородському полку та навіть на Глухівщині.

Після початку повстання переяславський протопоп Григорій Бутович, відомий своїми промосковськими настроями, втік до Гадяча.

Повсталі й дорошенківці проти сил Щербатова з калмиками

Для каральної акції промосковський гетьман Брюховецький зібрав значні сили – близько десяти тисяч козаків лівобережних полків (Гадяцький полк Семена Остренка, Лубенський полк Богдана Щербака, Прилуцький полк Лазара Горленка, Ніжинський полк Матвія Гвинтовки, Полтавський полк Григорія Витязенка та Чернігівський полк Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного).

Сам гетьман у похід не пішов і залишився в Гадячі, вочевидь побоюючись старшинської змови. Також Брюховецький порадив москвинам тимчасово припинити перепис, щоб запобігти поширенню повстання.

Московити не полишили «холопа Івашку» (так принизливо іменував себе гетьман Брюховецький у листуванні з царем) та надіслали для придушення повстання двотисячний загін князя Костянтина Щербатова.

Воєначальник Щербатов одержав царський наказ –

ЩОБ УСІ НАСЕЛЕНІ ПУНКТИ, ЯКІ ПІДТРИМАЛИ ВИСТУП, «ВИПАЛИТИ, ВИСІКТИ ТА ВСІЛЯКО РОЗОРИТИ».

Окрім того, проти повсталих було спрямовано калмиків (за різними відомостями, від однієї до п’яти тисяч вояків), яких раніше Брюховецький наймав або ж відправляли москвини для боротьби з поляками і татарами.

Калмицькі вершники. Ілюстрація з німецького альбому, 1809 р.

Спершу загони Щербатова вибили повсталих з Переяслава. Потім карателі вирушили до Березані, де якраз перебував лідер повстання Максим Хоменко.

Проте останній вирішив уникати сутичок із переважаючими силами супротивника та відступив до Піщаного. Там повсталі (називають цифру до двох тисяч козаків) об’єдналися із наказним гетьманом, черкаським полковником Яковом Головченком, котрий очолив надіслані Дорошенком підкріплення – загони сердюків, чотири тисячі татар та невеликий відділок польського коронного війська.

Сердюки. Польська картина невідомого автора кінця XVII ст.

На цю Осада и штурм Батурина, 1708 [6]

Проте основні сили правобережного гетьмана не переправилися через Дніпро, оскільки реґіментар очікував на прибуття великої татарської орди.

Дорошенківці розмістили залоги в Бубнові, Ірклієві, Золотоноші, Піщаному та Домонтові.

Наприкінці липня в боях біля Піщаного та Гельмязева повсталі дали відсіч каральним силам.

Побоювання, що Дорошенко може привести великі сили на підтримку повсталих, змусили урядові війська відійти до Переяслава.

Зрада правобережця й перемога карателів

Доля повстання вирішилася 7 серпня 1666 року під Золотоношею, куди прибули шість лівобережних полків під командуванням генерального осавула Адама Мартиновича та ратники князя Костянтина Щербатова.

Інсургенти укріпили місто, загатили річку та облаштували шанці на греблі.

У відкритому бою повстанців було розгромлено, Дорошенкові підкріплення рятувалися втечею через Дніпро, а решта повстанців зачинилися в Золотоноші.

8 серпня московські війська Щербатова підійшли до місця, де почалося повстання – Богушкової Слобідки. Частина мешканців сотенного центру змогли врятуватися втечею на Правобережжя, а тих, хто лишився – порубали «государеві ратні люди». Невдовзі за наказом Брюховецького Богушкову Слобідку зруйнували.

9 серпня карателі безуспішно намагалися захопити Домонтів, який обороняв наказний гетьман Яків Головченко.

Новий виток драми розігрався у вересні. Правобережний реґіментар Дорошенко зібрав нове п’ятитисячне підкріплення, яке мав привести подільський полковник Костянтин Мигалевський.

ОДНАК ПРАВОБЕРЕЖЕЦЬ МИГАЛЕВСЬКИЙ ЗІ СВОЇМ ВІЙСЬКОМ НЕСПОДІВАНО ПЕРЕЙШОВ НА БІК МОСКОВИТІВ ТА ПОЛОНИВ КАЛЬНИЦЬКОГО ПОЛКОВНИКА ВАСИЛЯ ЛОБОЙКА.

Мало того, Мигалевський одразу долучився до каральних акцій супроти мирного населення Лівобережжя.

Одержати своєчасну підтримку від татар Дорошенкові завадили усобиці в ханаті між Аділ Ґераєм та кланом Ширінів. Під Чигирин кримчаки прибули аж 5 жовтня.

Загін молодого салтана Саламет Ґерая переправився через Дніпро і 8 жовтня взяв участь у бою під Переяславом. Захопити місто не вдалося, проте татари здійснили рейд південними полками Лівобережжя аж до Ніжина.

Після цього Дорошенко відмовився від проведення боротьби та розпочав переговори з москвинами.

Безрезультатними виявилися спроби правобережного гетьмана спонукати поляків до широкомасштабного походу на Лівобережжя. У той час Москва і Варшава активно проводили мирні перемовини в Андрусові. За таких обставин Дорошенко спрямував наявні сили проти поляків і 19 грудня 1666 року здобув перемогу над відділом Себастьяна Маховського поблизу Браїлова.

Варто зазначити, що дорошенківці на тривалий час зберегли контроль над лівобережними містами, які підтримали виступ Переяславського полку – Золотоноша, Домонтів, Піщане, Бубнів та Іркліїв. Лиш у березні 1667-го київському воєводі Шереметьєву вдалося розмістити там загони царських ратників, що можна вважати остаточним завершенням повстання.

На цю тему: Чтоб ни в чем Москве не верили». Как Россия присоединяла Украину: шанс Мазепы [7]

Втечі, страти й інші наслідки

Для оперативного реагування із Москви направили куратора – «жильця» (найнижчий служилий ранг із категорії «чинів служилих московських» у Московії) Іону Леонтьєва, який привіз царські інструкції. Зокрема, лівобережному гетьману пропонувалося ухвалити заборону козакам жити в Переяславі та розселити усіх «по слободах». Цю ініціативу Брюховецький не підтримав, адже побоювався нової хвилі протестів.

Московський чиновник “жилєц” 1674 р. Ілюстрація з альбому А. Вісковатова, 1841 р.

Також Кремль рекомендував провести одночасну страту полонених ватажків повстання в Києві та Гадячі. Цю вимогу було виконано. 1667 року в Києві були страчені через повішення колишній переяславський та яготинський сотник Опанас Захар’ященко та козак-агітатор Богдан Словик. Тоді ж у Гадячі скарали на горло чотирьох полонених повстанців, однак їхні імена у документах не згадувалися.

Новим переяславським полковником призначили іноземця – керівника найманої «волоської хоругви» серба Родіона Дмитрашка-Райчу. Також для посилення Переяславської залоги вирішили додатково розквартирувати там 700 стрільців.

Від репресій учасники повстання тікали хто куди. Більшість перейшла у володіння Петра Дорошенка, інші відправилися на Запоріжжя, Слобожанщину та Дон.

Богушківську Слобідку не лише поруйнували, а й позбавили адміністративного статусу сотенного центру та приєднали до Кропивнянської сотні Переяславського полку.

Протягом 1923-2016 року це вільнолюбне село носило назву Чапаївка. Під час декомунізації його перейменували на Благодатне.

Повстанські висновки

Переяславське повстання 1666 року стало емоційною реакцією частини козацтва на політику лівобережного гетьмана і московських воєвод. Виступ носив стихійний характер, не був як слід продуманим та організованим.

Повстання стало локальним та не перекинулося на інші полки. Відсутність координації з представниками лівобережного козацтва не давало шансів на успіх та десь нагадувало виступи 1630-х років.

Лише після початку своєї акції переяславські козаки звернулися до правобережного гетьмана по допомогу.

На цю тему: Иван Котляревский против Империи [8]

Єдина можливість для перемоги повстання могла з’явитися в разі потужної підтримки не лише з боку Дорошенка, а й кримців і поляків.

Водночас Переяславське повстання стало прикладом для наступних протимосковських виступів. Вже за два роки Брюховецький повернув зброю проти воєвод. На початку 1668-го гетьман організував та очолив антимосковське повстання на Лівобережжі. Він врахував помилки переяславців. Заручившись підтримкою Дорошенка і татар, повсталим вдалося здобути низку тактичних перемог. Новий переяславський полковник Родіон Дмитрашко-Райча взяв участь у виступі Брюховецького та декілька місяців тримав у облозі Переяславську фортецю.

Однак, у силу різних обставин, повстання 1668 року не призвело до цілковитого й остаточного вигнання московитів із Лівобережжя.

У лютому 1669-го промосковські сили відновили контроль над Переяславщиною.

Пам’ятник на честь 300-річчя возз’єднання України з Росією на площі Богдана Хмельницького в Переяславі, липень 2021 року. Фото: “Новинарня“

—

Ярослав Гирич, історик; опубліковано у виданні Новинарня [9]

На цю тему: