Чому польський журналіст Пйотр Кашувара переїхав в Україну й возить допомогу в найгарячіші точки фронту

1.00

Нет

Фото: Пйотр Кашувара, Авдіївка, 2023. Джерело: особистий архів

Пйотр Кашувара віддавна висвітлював події в Україні, а після початку повномасштабної війни почав евакуйовувати людей і волонтерити. Він заснував фонд, який допоміг українцям на десятки мільйонів злотих, та створив портал PostPravda.Info [2], що бореться з російською дезінформацією.

У серпні 2022 року Пйотр Кашувара переїхав в Україну й возить допомогу в найгарячіші точки фронту. Видання "Нова Польща" [3] поговорило з героєм.

Зоряна Вареня: Вперше ти приїхав в Україну 2016-го?

Пйотр Кашувара: Так. Я тоді жив у Бельгії і був заступником менеджера в готелі в місті Брюгге. 2014 року мене відправили на конференцію готельєрів до Парижа — саме тоді, коли в Києві [4] вирували події на Майдані. Пригадую, на кавовій перерві друг із Великої Британії запитав: «Що взагалі відбувається в Україні? Можеш пояснити? Бо всі ЗМІ тільки про це й говорять». Я відповів, що насправді не знаю. Мабуть, якась громадянська війна — росіяни воюють із росіянами. І що нас, поляків, це особливо не зачіпає і не цікавить, а з іншого боку, навіть добре, що вони воюють між собою: нам це вигідно.

Неподалік стояв один українець — Алекс, власник хостелу біля Майдану. Він почув нашу розмову. І не те щоб розсердився, ні. Він підійшов і спокійно сказав: «Знаєш, я випадково почув, про що ви говорите. І якщо хочеш, міг би пояснити, що насправді відбувається в Україні, бо, здається, ти не зовсім розумієш». Ми проговорили весь вечір і весь наступний день (ми жили в одному номері, тож часу на розмови було вдосталь). Алекс розповідав про Майдан, про реальність, у якій перебували мільйони українців. А наостанок сказав: «Приїдь. Побачиш усе сам і зрозумієш більше».

Минуло два роки. Я повернувся з Бельгії до Польщі й почав працювати на радіо, записався на курс військових кореспондентів у Кєльцях. Його організовували Міністерство оборони Польщі, польські спецпідрозділи та інструктори з НАТО [5]. Деякі навчання полягали у симулятивній утечі від «терористів», яких вдавали бійці польського спецназу. Я був одним із небагатьох, кому вдалося втекти від них. Мене шукали весь день: і поліція, і армія прочісували місто. Надвечір я сам вийшов зі свого укриття і пішки повернувся на базу.

Читайте також: "Нащадки тих, хто стратив прадіда моєї дружини, тепер несуть смерть в наш дім" [6]

Пйотр Кашувара у студії Радіо 357, 2024. Джерело: особистий архів

Тоді я зрозумів, що готовий до складних ситуацій. То був квітень 2016 року. А вже на початку травня я вирішив їхати в Україну. Я подав заяву на всі дні відпустки, які в мене ще були, бо керівництво не хотіло мене відпускати як військового кореспондента. Перед поїздкою я купив дві книжки: «Вбити дракона» Катажини Квятковської-Москалевич Українською книжка «Вбити дракона. Українські революції» вийшла 2017 року в перекладі Андрія Бондара (Видавництво Львівського медіафоруму). [7] та «Український борщ» Пйотра Поґожельського. І перший, з ким я зустрівся в Україні, — той самий Алекс із паризької конференції.

ЗВ: Ти відразу поїхав на Донеччину [8]. Що там кинулося у вічі?

ПК: Я їхав із настроєм типового західного журналіста [9], який не зовсім розуміє, що насправді відбувається. Хотів знайти умовну золоту середину. Мені здавалося, що це громадянська війна, що сепаратисти також мають свою точку зору, яку варто почути. У моїй голові не існувало чіткого поділу на «хороших» і «поганих». Я вважав, що кожна зі сторін по-своєму має слушність. Їхав я на непідконтрольну Україні територію. Перетнувши кордон так званої Донецької Народної Республіки, вирушив у Донецьк [10]. Мені не хотілося вірити, що там усе аж так погано.

Оскільки я нічого раніше не писав про «ДНР», то не становив загрози для росіян. Вони мене впустили. Також у мене були офіційні дозволи від Міністерства оборони України, СБУ. Крім того, я повідомив польське посольство, що перебуватиму на окупованій території. Усі знали, куди я їду, на скільки часу і якби я за 10 днів не повернувся, — мали б реагувати.

Я доїхав до Мар’їнки на лінії розмежування. Здавалося: ну, що може бути там таке страшне, якщо туди з Києва курсує рейсовий автобус? Але те, що я там побачив, мене приголомшило. То був геть інший світ.

ЗВ: Який саме?

ПК: Мінні поля, випалена земля, повалені телеграфні стовпи, згорілі машини вздовж дороги. На тлі цієї апокаліптичної картини періщив страшенний дощ. Я був мокрий до нитки, втомлений чеканням на блокпостах. Врешті-решт перетнув лінію розмежування пішки — автобус далі не їхав. З іншого боку нас чекав «деенерівський» транспорт.

Пйотр Кашувара, Костянтинівка, 2024. Джерело: особистий архів

На першому російському блокпості я побачив триколор і, зізнаюся, мене охопив жах. Від страху ноги підкосилися. Нас зупинили бойовики, побачили мій польський паспорт, і один із них почав сміятися. Я мало що розумів з того, що він говорить, — тоді я не знав ані української, ані російської. Він раптом простягнув мені гранату й запитав, чи я колись таку тримав у руках, чи хочу спробувати. Я підняв руки вверх і відповів, що ні — не хочу. Ніколи не тримав і не маю жодного бажання. Але він наполягав. І тут, на щастя, втрутилась якась літня жінка. Почала кричати на нього: мовляв, видно ж — іноземець, нічого не тямить, навіщо він це робить.

Сьогодні, з відстані часу, я розумію, що якби я таки взяв ту гранату, той бойовик, можливо, мав би формальний привід мене застрелити. Або я міг опинитися в якомусь підвалі [11] — зв’язаний, катований. Вони б мене звинуватили в наявності зброї. Крім того, у мене не було жодного переконливого (для них) документа, крім роздрукованого дозволу на в’їзд від пресслужби «ДНР». Мене могли визнати ворогом і просто вбити. Усі ілюзії, з якими я їхав, розвіялися миттєво. І я зрозумів: у цій війні таки є «погана сторона» — росіяни.

Читайте також: "Якщо ти не у війську, то ти маєш бути для війська" [12]

ЗВ: У Донецьку ти розмовляв із бойовиками «ДНР». Що вони розповідали?

ПК: Наприклад, хвалилися, що знімали скальпи з людей. Один солдат мав намисто з людських вух. Була серед них і жінка (я згодом прочитав у одній статті, що вона загинула) — росіянка, напрочуд красива, з рудим волоссям. Обличчя янгола. Але перше, що вона зробила, — витягла великий ніж і почала розповідати, як катувала й убивала ним українців. Сміялася, показувала мені фото й відео — як убивала. Я був шокований. Здавалося, я в справжньому пеклі.

Згодом я чув їхні розмови про те, що вони хочуть напасти на решту Європи і навіть мають конкретний план. Нині, з відстані майже десяти років, я бачу, що вони дійсно його реалізують. Роблять усе, про що тоді говорили.

Пригадую, як повертався ввечері до готелю на вулиці Артема. До речі, неподалік жив бойовик Моторола — я навіть бачив його на вулиці. І от іду й думаю: вони божевільні. Треба швидко звідси втікати. За кілька днів я зібрав речі й таки виїхав.

ЗВ: Чи потім ти ще бував у Донецьку?

ПК: Так, я повернувся туди ще раз, наприкінці серпня 2016-го. Перед поїздкою надіслав їм електронного листа з проханням забрати мене до школи, оскільки я хотів зробити репортаж про дітей. Тоді ми легше проїжджали російські блокпости, проте загалом ця друга поїздка закінчилася ще гірше, ніж перша.

Мене змушували записати Алєксандра Захарченка, ватажка так званої ДНР. Коли мене привезли на інтерв’ю, я запитав, чи можу закурити перед входом, бо потім уже не буде нагоди. Вони сказали — звісно. І я вдався до хитрості: дістав фотоапарат чи телефон — вже точно не пам’ятаю — і сфотографував будівлю, де ми мали розмовляти. Вони запанікували, що я, мабуть, комусь переслав це фото й тепер туди прилетить ракета. Інтерв’ю скасували. Але наступного дня мені сказали, що знову везуть до Захарченка. Інтерв’ю організовував Йохан Бекман — фін, «експерт по Росії», керівник пресслужби «ДНР». Про нього писала Джессіка Аро у своїй книжці «Тролі Путіна».

Бекман сказав, щоб я не віднікувався, що я повинен це зробити. Я дуже не хотів, бо матеріал мав би вийти на їхньому телебаченні. Під час запису я повинен був зачитувати з екрана-суфлера питання (російською мовою), яких раніше не бачив. Я відмовився, сказав, що згоден записати інтерв’ю тільки, якщо матиму змогу ставити свої питання. Вони заявили, що це не мені вирішувати — я на їхній території і повинен робити все, що вони кажуть.

До інтерв’ю ще залишався час. Я не знав, як тут викрутитися, тому всі свої фото, відео й тексти надіслав другові в Польщу через гугл-хмару. Потім почистив диски на комп’ютерах та телефонах і спакував речі. О 9:00 ранку мене мав чекати автомобіль від Йохана, а о 7:00 я рейсовою маршруткою вже їхав на підконтрольну Україні територію.

Мені дуже пощастило. Перед виїздом я на станції запитав у однієї літньої жінки, як найбезпечніше доїхати на підконтрольну Україні територію. Мабуть, вона побачила, що зі мною щось не так, хоча, як мені здавалося, я тримався. Жінка запитала: «Ти знаєш, що попереду 15 російських блокпостів?». Я відповів: «А що робити?». Вона глянула уважно на мене й сказала: «Будеш всю дорогу спати. Я говоритиму, що ти — мій син. Тільки мовчи». І справді — вона провезла мене через блокпости, видаючи за свого п’яного сплячого сина. Так я вибрався з «ДНР». І більше ніколи туди не повертався.

Пйотр Кашувара, в’їзд до Донецької області, 2025. Джерело: особистий архів

ЗВ: І ті бойовики з тобою не зв’язувалися?

ПК: Ні, але після звільнення Бучі [13], коли я на власні побачив тіла і руйнування, я сам написав одному з бойовиків, до речі, він був поляком, який приїхав воювати на боці підтримуваних Росією сепаратистів: «Що ж ви наробили? Навіщо?». А він відповів: «Це не ми. Це постановка». Я йому пишу: «Людино, я там був. Я все бачив на власні очі. То що ти мені розповідаєш? Ви зґвалтували, по-звірячому вбили багато людей. Хто ви взагалі такі, якщо на таке здатні?».

ЗВ: Пам’ятаєш ранок 24 лютого 2022 року? Де був ти, коли почалося повномасштабне вторгнення?

ПК: Коли всі говорили, що буде велика війна, я не вірив. Я, як багато хто, думав: зараз з’їдуться натовпи журналістів з усього світу, два тижні будуть щось розповідати, чекати вторгнення, пригадають, що в Україні війна триває вже понад вісім років. А потім їм набридне — і вони повернуться додому. Я вирішив, що поїду в Україну, коли вщухнуть побоювання великої війни й знову нікому не буде діла до того, що там відбувається.

24 лютого 2022 року, 4-та ранку. Аеропорт у Вроцлаві [14]. Я лечу на Сицилію шукати будинок — хотів собі придбати й спокійно жити. І раптом відкривваю у телефоні CNN. На екрані побачив: «В Україні почалася війна». Я беру телефон і відразу пишу своєму другові Сергію Бевзю з «Азову», з яким познайомився ще 2017-го. Він із Третьої штурмової бригади, зараз — командир роти. Пишу: «Це правда, що війна?». Він відповідає: «На жаль, друже, так». Я питаю: «І що тепер?». Він: «Будемо воювати до перемоги». А я йому: «Гаразд, я за тиждень буду». Я долетів на Сицилію, але вже не відпочивав і не шукав будинку. Сидів у готелі, стежив за новинами, організовував гуманітарну допомогу, готувався до поїздки — шукав бронежилет, каску.

Пйотр Кашувара, Авдіївка, 2023. Джерело: особистий архів

Дістати спорядження було важко. Один знайомий із Військової академії сухопутних військ у Вроцлаві позичив мені шолом. А бронежилет дав фонд «Відкритий діалог» — він тоді забезпечував ними журналістів. Це був простий бронежилет із металевою пластиною — але тільки з одного боку. Я запитав у знайомого: що робити, якщо в мене стрілятимуть? Мені перекладати пластину на спину чи бігти задом наперед? А він каже: «Пйотрусь, ти не маєш тікати, ти маєш фігарити!». Це мене страшенно розсмішило. Той бронежилет мені радше додавав упевненості, ніж реально захищав.

Повернувшись із Сицилії до Польщі, я завантажив машину гуманітарною допомогою й поїхав в Україну: довезти вантаж до Львова, а потім працювати як журналіст — для Польського радіо та порталу Onet. Але почали дзвонити знайомі з Сум, Маріуполя [15], Харкова [16]… Питали, чи можу вивезти їхні родини у безпечніші місця. У мене була машина і пальне. Тож я почав евакуйовувати людей. Перші пів року повномасштабної війни я фактично не працював як журналіст — спершу вивозив людей із гарячих точок фронту: з Бахмуту, Авдіївки, Сіверська та інших містечок, а потім розвозив допомогу по всій Україні.

Читайте також: Ольга «Висота» Єгорова: «Я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я» [17]

ЗВ: Ти також заснував фонд Fundacja Przyszłość dla Ukrainy UA Future. На яку суму вдалося зібрати допомоги?

ПК: Грошима ми зібрали понад 6 мільйонів злотих. Якщо ж враховувати техніку та гуманітарну допомогу, яку нам передавали інші фонди та держави, то сума сягає близько 60 мільйонів злотих. Кожен наш транспорт, який розвозить допомогу Україною, зазвичай везе вантаж вартістю від 200 до 500 тисяч злотих, а бувало, що й 700 тисяч.

Пйотр Кашувара передає медичне обладнання до львівського «Охматдиту». Джерело: особистий архів

Фонд має чотири автівки, які проїхали вже близько пів мільйона кілометрів — це майже 12,5 раза навколо Землі. І весь цей шлях — Україною.

ЗВ: Щороку ти організовуєш особливу акцію «Подарунки замість бомб» — розвозиш різдвяні подарунки дітям у найнебезпечніші куточки фронту. Як виникла ця ідея?

ПК: Приблизно в жовтні-листопаді 2022 року я з Миколою, нашим волонтером, поїхали у Бахмут. І от ми в дорозі, і я кажу: «Дивись, скільки тут дітей. Ми їх всюди зустрічаємо, правда? А якщо організувати акцію? Ми привеземо малюкам подарунки — як же вони зрадіють! Прикрасимо машину гірляндами, іграшками, дзвіночками, все святково обклеїмо, візьмемо мегафон, увімкнемо колядки і їздитимемо Бахмутом. Росіяни охуїють! Не знатимуть, стріляти чи ні». Тоді ще не було дронів, тож можна було на відстані сотні метрів від ворога включати колядки і бути таким собі героєм. Микола посміявся і погодився. Я набив бус подарунками — в цьому дуже допомогла волонтерка Аґнєшка Шилюк з Кракова [18] й багато інших людей, які долучилися до акції.

Я вдягнув шапку Миколая й окуляри ельфа. Їздив так всією Україною тим сяючим бусом. І от перед Бахмутом — а там уже ракети, бомби, дим, багато солдатів — на блокпості мене питають: «Що це таке?». А я серйозно відповідаю: «Святий Миколай, везу подарунки дітям». Солдат усміхається і каже: «Добре, проїжджайте».

Раніше в обласній адміністрації нам казали, що немає сенсу приїжджати — нібито всіх дітей евакуювали. Але я вирішив перевірити. За кілька годин, поки ми їздили містом, знайшли 53 дітей! Ми склали мапу, де вони перебувають, повідомили адміністрацію й поліцію. Більшість вдалося евакуювати.

Бахмут, січень 2023. Фото: Пйотр Кашувара

Потім ми почали їздити по інших селах і містечках — Авдіївка, Оріхів — де діти в підвалах ховалися від обстрілів. Ми кожному давали м’яку іграшку і ще якийсь подарунок. Я намагався бути веселим, щоб діти відчули святковий відрив — вони щиро вірили, що це справжній Святий Миколай. Пам’ятаю, одна дівчинка, яка зростом сягала мені колін, сказала, що не вірить у Святого Миколая, а я відповів: «А як тут не вірити? Я ж ось перед тобою!». Вона розгубилася.

Один хлопчик сказав, що я не справжній Миколай, бо в того є сани й олені. Я відповів йому: «То було 200 років тому. Коли ти востаннє бачив, щоб хтось хоча б на коні їздив, не говорячи вже про оленів? Зараз усі на машинах [19]і літаках — ти що, не в курсі, у якому світі живеш?».

Коли ми роздавали іграшки, то казали дітям: коли буде страшно — тримайте їх поруч, вони захищатимуть і нагадуватимуть, що за рік Святий Миколай приїде знову, що він про вас пам’ятає. Тому я не можу не приїжджати до них щороку — вони справді чекають. Звісно, до Бахмута зараз не доїду, як і до інших вщент зруйнованих міст, але в багато сіл і містечок ми досі їздимо.

Ми роздаємо подарунки не тільки на Різдво, а й на День дитини чи інші події. Скажімо, 2025 року будемо теж на День незалежності. Нещодавно я їздив у один дитячий будинок під Харків, де мене вже знають як Святого Миколая. Там мене дуже розчулив хлопчик Міша, який отримав радіокеровану машинку — я відклав її спеціально для нього. Польська журналістка Ґражина Орловська-Сондей із телеканалу TVP запитала Мішу, ким він хоче стати. Той відповів: волонтером. Уявляєш?

Отже, ми робимо добрі справи. Даємо дітям надію, нагадуємо їм про цінності. Нещодавно підопічні харківського дитбудинку отримали від нас і фонду Żelazny десять наметів і туристичне спорядження — і поїхали на відпочинок. Хіба ж це не прекрасно?

Пйотр Кашувара роздає подарунки, Ізюм, січень, 2023. Джерело: особистий архів

ЗВ: У серпні 2022 року ти остаточно переїхав в Україну. Де зараз більше почуваєшся вдома — в Польщі чи Україні?

ПК: Мабуть, уже в Україні. Я зжився з нею, мені тут добре. У мене є улюблений продавець бринзи на базарі, я знаю, де купити найсмачніші жовті помідори — до речі, у Польщі таких не знайдеш. Справжні жовті помідори я вперше спробував у Білопіллі на Сумщині, всього за п’ять кілометрів від російських позицій, коли починалася українська наступальна операція на Курськ. Можливо, це дрібниці, але саме з них складається відчуття дому, країни.

Коли, скажімо, я приїжджаю на вулицю Богдана Хмельницького в Краматорську, розкладаю речі у знайомій квартирі, де зазвичай зупиняюся, лягаю на те саме ліжко, кладу голову на подушку, накриваюся ковдрою — і справді ловлю себе на думці: «Нарешті я вдома». Те саме я відчуваю у Львові [20], Києві, Харкові, Запоріжжі, Сумах... Майже в кожному районі цих міст в мене є знайомі обличчя, улюблені місця. Я майже всюди пересуваюсь без GPS, бо добре вивчив вулиці.

За останні кілька років я настільки зблизився з Україною, що втратив ту емоційну відстороненість, якої мав би дотримуватися журналіст. Хоча у своїх матеріалах все ж намагаюся бути об’єктивним.

Читайте також: “Це і наша війна”. Як працює центр реабілітації іноземців, що воюють за Україну [21]

ЗВ: Що стало тією останньою краплею, яка змусила тебе не просто приїжджати, а переїхати?

ПК: Якщо жартома: мені набридло постійно перетинати туди-сюди польсько-український кордон. А якщо серйозно, то рішення залишитися насамперед пов’язане з волонтерством. Коли я заснував фонд Fundacja Przyszłość dla Ukrainy UA Future, до мене почали прибувати великі вантажі з усього світу, відповідно координувати весь цей процес на місці, в Україні, було набагато простіше. Дорога туди-сюди виснажувала — і фізично, і морально. Крім того, автівки фонду, склади, волонтери — усе було в Україні. Я розумів, що ми працюватимемо ще ефективніше, якщо я буду на місці. Більшість вантажів на фронт я доставляв особисто, бо не хотів наражати інших на небезпеку. Крім того, в мене вже були відповідні навички і досвід.

Пйотр Кашувара з Максимом Морозовим, Авдіївка, 2023. Джерело: особистий архів

ЗВ: Ти кажеш, що дуже зблизився з Україною. Обстріли дедалі частіші, ледь не щоранку новини про жертви і руйнування, — коли їх читаєш, відпускаєш емоції чи навпаки змушуєш себе триматися?

ПК: Буває по-різному. Якщо я чую, скажімо, про обстріли Одеси — не відчуваю особливої емоційної реакції. Просто тому, що не маю з цим містом тісного зв’язку: я його погано знаю, в мене там мало знайомих. А от коли мова про Київ — зовсім інша справа, він для мене особливий. У мене на телефоні спеціальний застосунок повідомляє про повітряні тривоги. Я його встановив не через професійні обов’язки — просто хвилююся за своїх друзів. Коли чую сповіщення про початок або відбій тривоги, виникає ілюзорне відчуття, ніби я бодай якось контролюю ситуацію, ніби можу хоч щось зробити. Наприклад, зателефонувати комусь і сказати: «Сховайся».

Щоразу, коли чую звук сповіщень тривоги, всередині з’являється напруга: куди цього разу прилетить? чи всі мої знайомі в безпеці? Після обстрілів я дивлюся на фото з того міста: чи не впізнаю я ту чи іншу будівлю? що за район? Думаю, скільки років загиблим. Автоматично намагаюся співвіднести побачене з кимось, кого знаю.

Я хвилююсь не лише за Київ — також за інші міста, які називаю своїм домом. І навіть за містечка. Коли читаю, що, скажімо, обстріляли Ізюм, — одразу пишу знайомому, який там живе, і подрузі, військовій медикині: «Як ти? Все гаразд?».

Коли бачу у новинах, що загинули чи поранені медики, волонтери, — відразу перевіряю: а чи не мої знайомі? І часто виявляється, що вони. Ми майже всі знаємося і переживаємо один за одного. І коли посеред ночі дзвонить телефон, то завжди відповідаємо. Навіть якщо хтось когось недолюблює. Бо це війна, допомагати треба завжди.

На жаль, іноді страхи збуваються і хтось зі знайомих гине. У червні 2023 року росіяни обстріляли Краматорськ, зокрема піцерію RIA. Я добре знав цей заклад — бував там не раз із волонтерами та журналістами. Вона розташовувалася дуже близько біля будинку, де я колись жив. Коли з’явилася новина про влучання, я відразу почав обдзвонювати друзів, які могли там бути. Виявилося, в закладі перебувала моя подруга, українська журналістка Олена Грамова. Її й оператора поранило, пошкодило машину. З ними були волонтери з Нідерландів — на щастя, вони не постраждали. Але внаслідок тієї атаки загинула письменниця Вікторія Амеліна [22]. Я не знав її особисто, але знайомий із її товаришем — Томашем Сікорою. Вона дружила з Сергієм Жаданом [23], якого я теж знаю. Такі трагедії глибоко проникають у свідомість. Це не просто «хтось загинув» — це хтось, кого знаєш ти або твій друг.

І той обстріл у Краматорську — далеко не єдиний. Були й інші випадки, коли гинули знайомі або знайомі друзів. Кожна смерть, яку ми бачимо, про яку читаємо чи пишемо, — потенційно втрата когось із близького кола.

Читайте також: Як під час війни виживають та борються невеликі громади? Дослідження [24]

Пйотр Кашувара, український солдат, британський режисер Бредлі Вуд (зліва на право), Донецька область, 2022. Джерело: особистий архів

ЗВ: Ти сказав, що Київ для тебе — особливий. Чому?

ПК: У мене там майже два роки була дівчина. Іноді, коли, щойно починалися обстріли, я серед ночі, під час комендантської години їхав через усе місто до неї. Не знаю навіщо. З одного боку, це ірраціонально — адже в мене не було якоїсь чарівної парасолі, яка могла б захистити нас від ракети. Але мені ставало спокійніше, коли дівчина була поруч. Здавалося, разом ми зможемо щось вирішити — наприклад, виїхати з міста, якщо доведеться.

Я добре пам’ятаю Новий рік у Києві — із 2022-го на 2023-й. Вдосвіта почалося бомбардування. Дівчина мене розбудила й каже: «Пйотрек, чуєш? Бомблять. Вибухи. Десь зовсім поруч. Що робимо?». Я прокинувся, обійняв її й відповів: «Просто спи. Уже вибухнуло — значить, більше нічого не буде. Можна спати». А зранку виявилося, що ракета справді впала буквально навпроти, на іншому боці нашої вулиці. Загинула жінка, яка саме йшла в укриття.

Ось тому Київ — таке особливе для мене місто. Я провів там багато часу. Я його люблю. Наша історія з тією дівчиною вже завершена, та все ж я часто повертаюся до столиці.

ЗВ: Ти їздив у найгарячіші точки фронту. Яка з поїздок була найнебезпечніша?

ПК: Так вийшло, що мені вдалось одним із перших з іноземних волонтерів доїхали до Херсона відразу після підриву Каховської ГЕС — минуло лише 16 годин від вибуху. Тоді я не думав, що це небезпечно, що місто може повністю затопити, що вода все накриє. Якщо чесно, усвідомлення реального ризику прийшло лише кілька тижнів по тому.

Ми тоді співпрацювали з американською організацією Samaritan’s Purse. Тож я їм подзвонив і вони негайно завантажили бус допомоги — майже дві тонни продуктів. Паралельно ми зібрали ще трохи грошей, і волонтерка Аґнєшка Шилюк організувала ще два буси з гуманітаркою. Усе це рушило в Херсон, а я залишився на місці, розподіляв допомогу й розвозив її людям.

Було справді небезпечно. Якось ми дивом уникли смерті: ми прийшли в один із пунктів гуманітарної допомоги — хотіли роздавати людям воду. Виявилося, у пункті є запаси води, тож ми рушили далі. А за дві хвилини туди прилетіло. Загинуло кілька людей. Ми впали на землю. А над нами ще летіли ракети.

Читайте також: Колишній керівник військової розвідки Грузії нині воїн ЗСУ: Шанс для Грузії – це перемога України у цій війні і вихід на кордони 1991 року [25]

Полк Азов, Урзуф, 2017. Фото: Пйотр Кашувара

ЗВ: Після всього пережитого — не страшно знову повертатись на фронт?

ПК: Страху за себе особливо немає. Найбільше я хвилююся за інших — знайомих, людей, які залишаються в зоні небезпеки.

За час війни я відкрив багато нового про себе. Наприклад, що в мене, напевно, сталеві нерви. Мене складно вибити з рівноваги. Я не боюся вибухів і не впадаю в паніку, що б не трапилося. І я зрозумів, що маю ті риси, які потрібні при порятунку людей. Я навчився діяти чітко в найекстремальніших ситуаціях, знаю, як не дати себе вбити.

—

Зоряна Вареня, українська політологиня; опубліковано у виданні НОВА ПОЛЬЩА [3]

Читайте також: