Герої нашого часу. Як українські шведи пережили російську окупацію Херсонщини

Версия для печати

Шведське село Зміївка на правобережжі Херсонщини пережило навалу, живе під обстрілами і мріє про відновлення статусу «маленької Європи над Дніпром». 

Як вистояло старошведське село, через що у полоні пройшов староста і як Зміївка виживає під вогнем ворога, читайте  у матеріалі видання ҐРУНТ

«Відсвяткували ми Пасху, відправили літургії по церквах. А вже за тиждень росіяни зачищали Зміївку. Мені тоді подзвонили зі словами: “Микола Миколайович, до вас їде шість БТРів”. У нас село розлоге, то вони розділилися по вулицях та й ішли з собаками з хати в хату.  У центрі почали виламувати двері в магазинах, в аптеці, дитсадку. Я підійшов, кажу: “Хлопці, не робіть такого”. Побачив потім, що один БТР поїхав прямо до сільради. То я сів на велосипеда і прихопив із собою москітну сітку: там поряд знаходиться меморіал “Борцям за волю України”… Хотів замаскувати».

Миколі Миколайовичу 63 роки. Він староста Зміївки на Херсонщині. З ніжністю голова називає своє село «маленькою Європою на півдні України». Раніше на цьому місці було чотири поселення шведів і німців: Ґаммальсвенскбі, Шланґендорф, Мюльґаузендорф і Клостердорф. Захопивши частину шведських земель у XVIII столітті, російська цариця Катерина ІІ примусово переселила на Причорномор’я тисячі шведів острова Даго. Згодом російська влада переселила в цей край німців. Їхні нащадки живуть тут дотепер.

Читайте також: Не цигани, а роми. Як знаменита нацменшина живе, б’ється на війні й розвиває Україну

Зміївка, фото – tripmustgo_on

У совітські часи села стали називатися по-українськи: Вербівка, Зміївка, Михайлівка і Костирка. Влада забороняла шведську мову, а кірхи — протестантські церкви — закривала. Врешті частина шведів, шукаючи кращої долі, виїхала на свою історичну батьківщину; дехто з них потім повернувся на береги Дніпра. У 1950-х у Зміївці опинилися бойки з північно-західного Прикарпаття – їх депортували внаслідок обміну земель із Польщею. Минуть десятиліття, села вже будуть об’єднані, а більшовики у своїй новій плоті прийдуть знову, щоб викрадати людей, бомбити церкви і руйнувати будинки.

Зміївка пів року пробула в російській окупації. Староста — 23 дні у неволі. Нині в селі, що колись мало понад дві тисячі мешканців, через обстріли лишилося менше сотні людей. Але зміївчани, які виїхали, підтримують зв’язок і вірять, що повернуться. «Аякже! У мене там поля нескошені позалишалися, земелькою треба займатися», – каже по-хазяйськи, але з гіркотою місцевий житель.  

Читайте також: Боєць ЗСУ Владислав Овчаренко: "Навіть думати не хочу про можливу перспективу перемовин"

«Росіяни мене і тормозили, і застрелити хотіли». Початок окупації села

За два місяці після початку повномасштабного вторгнення людей у Зміївці побільшало вдвічі: з сусідніх уже окупованих сіл поприїжджали діти, внуки, друзі. Полиці крамниць спорожніли, тож староста їздив у Берислав по хліб, у Борозенське — по борошно, крупи, масло і олію. У льохах зберігалися закрутки, а місцеві підприємці возили м’ясо і сало.

«Триматися виходило, поки 30 квітня в село не зайшли росіяни, — каже староста. — Я всім нашим перед тим наголошував: як вони прийдуть, то уникайте спілкування, не давайте приводів для розмов».

Староста Зміївки Микола Куривчак, фото із соцмереж

Микола Куривчак того ж дня вирушив до сільради: встигнув закутати сіткою пам’ятник українським героям, зняти стяг і відчинити двері приміщення. До нього підійшов кремезний чоловік у балаклаві.

— Кто здесь главный? — запитав він голову.

— «Главних» немає, є староста села, — відповів пан Микола.

— Ну, пройдемте в помещение. Только вы первый, — вочевидь з острахом сказав росіянин, перейшовши поріг.

«У мій кабінет він так і не зайшов: сів коло дверей та й почав розпитувати, як тут живуть люди. Мовляв, “как это хорошо, если везде плохо”. Потім у нього спрацювала рація: “первый, я второй, тут местные говорят есть такой Николай Николаевич, ярый националист — нужно брать”. Я зрозумів, що приплив», — розповідає староста.

Всередину забігло ще четверо бійців з автоматами і повели голову додому. Забрали робочу сумку із записником, фотоапарат, доньчин ноутбук. «Мы забираем вашего мужа, вы его больше никогда не увидите», — сказав окупант дружині пана Миколи. Та зі слізьми зуміла лише вкинути знеболювальні у кишеню чоловіка. Старосту завели в БТР, посадили поруч дві собаки.

«І повезли кругом села. Дочка ще вибігла, просила, щоб зупинилися. А вони, як колорадські жуки, сиділи на тому БТР. Зупинилися при виїзді із села, вошкалися: не могли ніяк зняти прапор український. А там же пару болтиків просто треба було відкрутити! Зрештою дьорнули той стяг. Загубили бійця свого, то ми чекали, а потім поїхали далі», — пригадує Микола Куривчак.

Читайте також: "На своїй землі". Історії вихідців із Центральної Азії, які залишаються жити в Україні під час російського вторгнення

Андрій [ім’я змінено з міркувань безпеки, – ред], мешканець Зміївки, теж пробув у селі всі шість місяців окупації. Займався фермерством, а з початком великої війни возив гуманітарну допомогу й вивозив людей. Поки були шляхи виїзду на Кривий Ріг, регулярно бував там; згодом по продукти для односельчан доводилося їздити в окупований Херсон.

«Росіяни мене і тормозили, і застрелити хотіли, і машину забрати просто так… Під час евакуації спитали мене: “Куда едешь, кто там?”. Я відповів, що всередині тільки матері з дітьми. І уявіть, це легкова машина, а нас там аж дев’ятеро, — переповідає він. — І знову після того повторювали мені “почему 8 лет бомбите?”, “идите на митинг в Киеве, разгоняйте власть”. Людей я зрештою таки вивіз, а росіяни того дня почали по наших будинках ходити».

«Ты же знаешь, что было в Гостомеле, Буче — это будет с тобой и твоей семьей». Голова села про полон

На старосту Зміївки росіяни вже дорогою накинули мішок. Утім Микола Миколайович добре знав трасу Т0403, тож вирішив орієнтуватися по поворотах БТРа. Він до деталей пам’ятає цей шлях: розповідає, на якому блокпості машина спинилася, як мчала в бік Берислава, а потім – Великої Олександрівки.

«Приїхали, було темно. Схопили мене за шиворот, натягнули кайданки і почали тягнути. Один кричить “его веди в правую комнату”. А інший: “там много крови, нужно прямо”. Посадили на залізний стілець, я зрозумів це, бо відчув холод, на пальці накинули петлі. І давай: “Почему митинги проводил, почему ВСУ переправлял через реку, где «Азов», где АТОвцы, почему ружье прячешь”.

У мене на це постійно була одна відповідь:“Я такой информацией не владею, это не в моей компетенции, я хозяйственник”. “Ааа, ты так” — і дають мені дозу електрики. Я аж мокрий був, — зітхає пан Микола. — І це тривало дві доби. Я просився в туалет, попити води, але нічого не давали. Думав, ще одна “доза” і мені кінець. Росіяни потім кажуть: “Ты же знаешь, что было в Гостомеле, Буче — так это будет с тобой и твоей семьей. Розумів, що можуть приїхати у Зміївку і розстріляти родину. Переживав. Потім лякали: “мы тебя закопаем живьем или расстреляем, утопим”. А я все повторював ті три фрази. Їх це бісило, та ні на які розмови з ними не йшов».

Росіяни знову посадили чоловіка у БТР, натягли мішок. Микола Миколайович пригадує: «думав, повезуть закопувати в якусь балку». Дорогою намагався мізкувати й вгадати маршрут. Почувши запах Дніпра, голова зрозумів, що вони наближаються до Нової Каховки.

«Привезли до будівлі СБУ, кинули в “одиночку”. Потім знову відкрили двері, вивели надвір, чую якийсь гуркіт: а це військовий автоматом двері гаража відкрив. Я дочалапав до кімнати, збоку присів. Спали ми на побитих дверях, старих куртках. Там познайомився з військовополоненим, чия сестра жила Зміївці. Після його обміну родичі дізналися, де я, — згадує староста. – 11 травня стукають двері: “вам передача из Змеевки”. Ооо, є сигнал! То була пляшка води, тепла хлібина, калач, два балички. Ми з хлопцями це все поділили по кусочках. Бо їсти нам давали солону баланду і кілька літрів води на всіх… І допитували ж мене там конкретно, брали відбитки пальців, перевіряли, чи диверсіями не займався».

Управління СБУ в Новій Каховці, фото із соцмереж

Читайте також: Історія українця, який після 20 років у Москві став кулеметником у ЗСУ: «Я бачив цей фашизм зсередини»

Пан Микола завдяки маленькій щілинці в камері зробив сонячний годинник. 22 травня, коли тінь впала на 12:30, він почув: «с вещами на выход». Росіяни звільнили голову з полону і наказали нікуди не виїжджати зі Зміївки.

«Надворі мене чекав Дмитро Іванович, колишній директор “Електромашу”, дядько моєї дружини. Така зустріч була, стільки радості… Ми зразу сіли в парку, посиділи 15 хвилин, а потім я набрав дружину. Пішли на квартиру до Дмитра, я покупався, поїв і посадили мене на рейсовий автобус Нова Каховка — Зміївка. Батькові моєму 89 років, він повторював: “думав, тебе вже ніколи не побачу”», — схвильовано розповідає він.

Крім старости, росіяни взяли в полон ще двох зміївчан: чоловіка, який воював на Донбасі, і сестру іншого військового. Маму пані Тетяни цього року вбив вибух російського дрона. Миколу Миколайовича хотіли взяти в неволю вдруге: 26 червня, на день його народження.

Росіяни встигли посадити голову села до автівки і зав’язати очі українським прапором. Як він сам каже, не повезли далі, бо донька «підняла кіпіш і викричала». Після цього Куривчак написав заяву про звільнення, але продовжував консультувати й допомагати місцевим.

«Свої, Слава Україні!». Звільнення Зміївки і життя під обстрілами

«Я вам скажу, що в нас село затятих націоналістів, — підхоплює пан Андрій. — У нас старостою після того ніхто не пішов працювати. Росіяни погрожували, що не випускатимуть нас із села, не завозитимуть продуктів, замурують, поки голову не поставимо. Але всі наші сказали, що займатися таким не будуть. А коли їхній “референдум” був, то люди ховалися по хатах». Щоправда, замаскований пам’ятник «Борцям за волю України» таки хтось видав окупантам. 30 липня росіяни його потрощили.

Меморіал “Борцям за волю України” до і після приходу росіян. Фото – Лідія Григор’єва

— Это памятник Бандере? Нам сказали, вы его инициатор, — сказали вони перед цим Миколі Миколайовичу.

— Де ви Бандеру бачите тут? Тут написано «Борцям за волю України».

— А это что за дата?

— 1917 рік. Революція почалася, не знаєте? [рік заснування УНР].

— А 1919?

— Ну, громадянська війна. Історію хіба не вчите? [проголошення Акта Злуки].

— Есть ещё 1941.

— Велика вітчизняна війна тоді почалася. [проголошення Акта відновлення Української Держави]

Дружина, яка стояла в цей момент поруч, перелякалася: «Ти ж їм брешеш! А що, як дізнаються правду? То нас обох і розстріляють».

Читайте також: Історії донеччан і луганчан, що пройшли шлях від Майдану до ЗСУ: «Хочу зайти в рідне місто у пікселі, а не в цивільному»

11 листопада о десятій вечора до родини старости постукали: «Свої, Слава Україні!». Люди зібралися біля сільради, повісили український прапор, заспівали гімн. «Відчули мить звільнення. А вже на другий день нас почали обстрілювати з лівого берега. Я казав людям евакуюватися, щоб зберегти життя», — пригадує свої емоції Микола Куривчак.

Андрій розповідає, що перші авіабомби полетіли прямо на будинок його батьків. Під удар потрапляли дитсадок, школи, німецький храм святих Петра і Павла і шведська Йоханська кірха.

«Мене шведи просять, щоб я кидав фото, відео і вони могли це показувати своїм знайомим, — каже зміївчанин. — Та я і сам під обстріл потрапив рік тому: під’їхав до дому, біля мене скинули міну. Розбили машину, ще шістьох поранили. Друг мій воює, а його бабусю тут у нас дроном убило…».

Наслідки обстрілів села. Фото – поліція Херсонської області, Херсонська єпархія ПЦУ 

У селі нині лишається менше сотні людей, переважно літніх. По Зміївці б’ють безпілотники, міномети, танки, артилерія, авіація. Щонайменше десять людей загинули від рук росіян.

«Був випадок, коли бомба прилетіла у центр, людину рознесло — тільки рештки знайшли. Я весь час прошу, щоб виїжджали. Як люди можуть берегти свої будинки, якщо, коли прилітає, не залишається ні будівлі, ні людини? Ми вже працюємо над питанням відновлення. Дай Бог, аби війна закінчилася, приїдемо і все обов’язково зробимо», — каже староста.

Шведи підставляють плече

Шведи підтримували Зміївку до 24 лютого і допомагають далі. У 2008 році в селі гостював король Швеції, а пізніше справляла гучне весілля Софія Хоас – родичка пастора, який у совітські часи вивозив селян на історичну батьківщину. Жінка тепер очолює організацію Svenskbyborna на острові Готланд, що опікувалася культурною спадщиною, туризмом, сільським господарством села, а нині — базовими потребами зміївчан.

Читайте також: "Віра — це дія. Дієво вір в ЗСУ. Щось зроби за те, що ти покинувся вранці в мирному місті, в мирному ліжку"

Король Швеції Карл XVI Густав і королева Сільвія у Зміївці, фото – УНІАН

«У нас є команди як безпосередньо в Україні, так і у Швеції. Від початку великої війни шведські волонтери разів двадцять їздили до села. Везли теплий одяг, генератори, паливні брикети, машини. У часи окупації шукали способи передати ліки. Ще приймаємо біженців, збираємо пожертви і розміщуємо на нашому сайті інформацію з наслідками обстрілів», – розповідає про роботу пані Софія.

Волонтерка переповіла історію про шведа Свена, який у 1995 році приїхав працювати в компанію «Чумак» у Новій Каховці. Чоловікові вже 83 роки, і хоч після російського вторгнення він повернувся додому, та вже з десяток разів приїздив з гуманітарною допомогою до зміївчан.

Софія Хоас, фото з фейсбуку

Софія Хоас нині бере участь у розробці плану майбутнього відновлення села. Вірить, що люди повернуться, а Зміївка знову стане «маленькою Європою» для туристів.«Хочу обійняти там усіх своїх друзів. Колись я обов’язково приїду і плакатиму від щастя.

Ми мріємо знову влаштувати велику вечірку в Зміївці за мирних часів, на кшталт нашого весілля, чи навіть кращу. Там має жити молодь, квітнути бізнес. Ми на це сподіваємося. Зміївчани самі вирішуватимуть, як відновлювати село, втім ми обов’язково зробимо і свій внесок», — обіцяє на кінець пані Софія.

—

Ярослава Шлапацька, опубліковано у виданні  ҐРУНТ

Читайте також: 

•  Як українки роблять свій внесок в Збройні Сили: «Це спосіб життя»
• Історія “Герди” захистниці Маріуполя, чиє фото зворушило соцмережі
•  12 історій вчителів, які змінили туфлі на берці, а підручники – на зброю для захисту України
• Доведеться воювати. Письменник Сайгон: "Свій страх і тривожні відчуття можна конвертувати у щось більш конструктивне"
• Як 10 окрема гірсько-штурмова бригада «Едельвейс» бʼє рашистів: "вагнерівці" повзли на колінах
• "Наша закоріненість у цю землю сильніша за московську спокусу її відібрати"
• Офіцер роти «Гонор»: «Воїн живе доти, поки його памʼятають»