"Наша закоріненість у цю землю сильніша за московську спокусу її відібрати"

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

 Коли немає втрат – це вже маленька перемога. Чоловіки в тилу мають розуміти, що це війна на виживання із сильним і численнішим за нас ворогом. Рано чи пізно їх мобілізують. Тому краще тепер шукати підрозділ і людину там, яка візьме під опіку й підкаже, що робити.

Едуард ”Аспірин” ДРАЧ, 58 років, музикант, лікар медпункту. Від 24 лютого до 1 березня 2022-го брав участь у захисті Києва у складі 112-ї бригади тероборони. Згодом став начальником медичної служби частини одного з батальйонів донецької бригади тероборони. Нині очікує нового призначення й виконує обов’язки лікаря медпункту на Донеччині і розповідає виданню "Країна" про війну та надії на майбутнє.

Едуард ”Аспірин” ДРАЧ, 58 років, музикант, лікар медпункту. Народився 6 квітня 1965-го у Кривому Розі на Дніпропетровщині. Мати – терапевтка. Батько – інженер-електрик. Закінчив музичну школу за класом скрипки та Дніпропетровський медичний інститут за спеціальністю ”Лікувальна справа”. Стажувався у клініках українських лікарів Канади. З 1989-го по 1993-й працював невропатологом у Червоній Слободі на Черкащині. 10 років був невропатологом у приватних клініках Києва. Капітан медичної служби. Переклав 80 статей про неврологію з англійської мови на українську для Вікіпедії. Невропатолог, рефлексотерапевт, рок-музикант, бард, кобзар-лірник. Грає на фортепіано, скрипці, банджо, гітарі, вересаївській кобзі, колісній лірі та гуслях. Належить до спільноти Київського кобзарського цеху. Учасник музичних гуртів ”Ранок” і ”Рутенія” та естрадного театру ”Не журись!” Активіст трьох революцій. Від 24 лютого до 1 березня 2022-го брав участь у захисті Києва у складі 112-ї бригади тероборони. Згодом став начальником медичної служби частини одного з батальйонів донецької бригади тероборони. Нині очікує нового призначення й виконує обов’язки лікаря медпункту на Донеччині. 1989-го – лауреат першої премії фестивалю ”Червона рута” в жанрі авторської пісні. Співзасновник фестивалю акустичної музики та співаної поезії ”Відкриті небеса”. Автор сольних музичних альбомів: ”Про славу і багатство”, ”Небо України”, ”Едуард Драч. Власні пісні” та книжки віршів ”Катарсис”. Заслужений працівник культури України. Кавалер ордена ”За заслуги”. Подобаються фільми ”Запах жінки” Мартіна Бреста й ”Мовчання ягнят” Джонатана Деммі. На фронті слухає гурти Foo Fighters, Placebo, ”Вася клаб” і Тризубого Стаса. Смакують борщ і трав’яний чай. 27 років у шлюбі з учителькою історії Мариною, 49 років. Мають двох доньок-музиканток і сина-айтівця. До повномасштабної війни жив у Києві

 

Едуард ”Аспірин” ДРАЧ, 58 років, музикант, лікар медпункту. Народився 6 квітня 1965-го у Кривому Розі на Дніпропетровщині. Мати – терапевтка. Батько – інженер-електрик. Закінчив музичну школу за класом скрипки та Дніпропетровський медичний інститут за спеціальністю ”Лікувальна справа”. Стажувався у клініках українських лікарів Канади. З 1989-го по 1993-й працював невропатологом у Червоній Слободі на Черкащині. 10 років був невропатологом у приватних клініках Києва. Капітан медичної служби. Переклав 80 статей про неврологію з англійської мови на українську для Вікіпедії. Невропатолог, рефлексотерапевт, рок-музикант, бард, кобзар-лірник. Грає на фортепіано, скрипці, банджо, гітарі, вересаївській кобзі, колісній лірі та гуслях. Належить до спільноти Київського кобзарського цеху. Учасник музичних гуртів ”Ранок” і ”Рутенія” та естрадного театру ”Не журись!” Активіст трьох революцій. Від 24 лютого до 1 березня 2022-го брав участь у захисті Києва у складі 112-ї бригади тероборони. Згодом став начальником медичної служби частини одного з батальйонів донецької бригади тероборони. Нині очікує нового призначення й виконує обов’язки лікаря медпункту на Донеччині. 1989-го – лауреат першої премії фестивалю ”Червона рута” в жанрі авторської пісні. Співзасновник фестивалю акустичної музики та співаної поезії ”Відкриті небеса”. Автор сольних музичних альбомів: ”Про славу і багатство”, ”Небо України”, ”Едуард Драч. Власні пісні” та книжки віршів ”Катарсис”. Заслужений працівник культури України. Кавалер ордена ”За заслуги”. Подобаються фільми ”Запах жінки” Мартіна Бреста й ”Мовчання ягнят” Джонатана Деммі. На фронті слухає гурти Foo Fighters, Placebo, ”Вася клаб” і Тризубого Стаса. Смакують борщ і трав’яний чай. 27 років у шлюбі з учителькою історії Мариною, 49 років. Мають двох доньок-музиканток і сина-айтівця. До повномасштабної війни жив у Києві

Чому пішли захищати Україну 24 лютого?

– У моєму воєннику написано: "З'явитися в перші три години війни". Так і зробив. Коли вийшов у магазин перед 7-ю ранку, з жахом побачив, що проспект Перемоги стоїть на виїзд. Зрозумів: ситуація критична. Отже, хтось має щось робити. Вирішив: я і є цей хтось.

Як офіцер ви командували взводом охорони київської телевежі, в яку влучило кілька російських крилатих ракет 1 березня 2022-го. Чи знали заздалегідь, що росіяни можуть атакувати вежу?

– Рашисти сказали це по своєму телебаченню: "Будемо атакувати всі телецентри". Це не мало ніякого сенсу, бо телебачення в нас цифрове, а не ефірне. Проте для москалів це було символічно. Я мав у підпорядкуванні 10 бійців. Спершу охороняли Станцію переливання крові. 1 березня нас перекинули на телевежу. Ми якраз сиділи в укритті. Оголосили кінець тривоги. Виходимо – й ракета прилітає. Того дня в районі вежі загинуло п'ять людей.

Що врятувало?

– Спрацював рефлекс: закрив голову рукою – і уламки прийняла рука. Врятувала наука 35-річної давності з військової кафедри. Якщо спалах праворуч – падай ліворуч, і навпаки. Встиг крикнути своїм: "Вспышка слева!" Сказав російською, бо так запам'ятав із воєнки. Лежу, а на мене далі падає щось важке. Виявляється, це рикошети від будівлі. Піднімаюся й шукаю автомат. Тільки знайшов його, прилітає друга ракета.

Читайте також: Офіцер роти «Гонор»: «Воїн живе доти, поки його памʼятають»

Попри поранення ви рятували колегу. Коли збагнули, що вам теж потрібна допомога?

– Коли дочекався швидкої. З пораненим ніхто не хотів їхати. Відправили мене, бо я медик і зможу пояснити обставини травми. Коли ж прибули в обласну лікарню, його взяли одразу на операцію, а мене оглянули. У мене обійшлося без хірургічного втручання. Мій товариш за три місяці помер у реанімації. Це була моя перша воєнна втрата. Він був за 3 метри від мене. Я сидів і думав: чому загинув не я, а він – молодий. Мотивований і патріотичний айтівець-філософ.

Ви отримали уламкове поранення в руку. Чи були інші ушкодження?

– Рука частково втратила чутливість. Втім, пальці я розробив – можу грати на гітарі. Тільки нема коли. Крім руки, було три зламаних ребра, струс мозку, баротравма з реакцією дихальних шляхів. Я був близько до вибуху. Комп'ютерна томографія показала: голова, живіт і таз – цілі. Решту робили рентгеном і переломи руки й ноги, розлиту гематому гомілки пропустили. Нога постійно набрякала. Якась тріщина зажила, але утворився хибний суглоб.

Хто врятував від операції на нозі?

– Знайома з християнської місії порадила трьох військових лікарів. Я радився із сербом, американцем та ізраїльтянином. Останній поставив найточніший діагноз, адже в Ізраїлі ракетні атаки – звичне явище. Порадив ультразвукове дослідження і кровоспинне.

Російські звірства в Бучі й Ірпені здивували вас?

– Національно свідома інтелігенція добре знала про Биківню, Сандармох, Бригідки й тюрму на Лонцького. Тому Маріуполь, Буча, Ірпінь та Ізюм – лише підтвердження дикунської гіршетваринної суті імперської Москви й усіх цих "хороших пушкіністів".

Наскільки гаряче у вашому секторі на Донеччині?

– Ми на нулі. Часом журналісти питають, що ми тут читаємо? Коли ти між Бахмутом і Авдіївкою, багато не почитаєш. Хіба "Отче наш", як каже Артем Полежака. Хоча якось із дому переслали "П'ятеро поросят" Агати Крісті. Коли лежав у лікарні, проковтнув книжку за добу.

Читайте також: Боєць ЗСУ Владислав Овчаренко: "Навіть думати не хочу про можливу перспективу перемовин"

Ви любите спостерігати за тваринами. Кого стрічали в донецьких степах?

– Бачу багато фазанів, куріпок. Лисиці бігають, ласки. Навіть вовче виття чув у далекій посадці. Полювання немає. Ну, може, якийсь місцевий житель зловить або машина зіб'є. Фазани просто по дорогах ходять. У теплий період кожен із наших котів ловив по чотири-п'ять мишей за день.

Веселі історії траплялися?

– Маємо в підрозділі трьох котів. Сімка – пігментацією схожа на піксель, Гуф і Рудий. Сфотографував їх, виклав у фейсбук і підписав: "Після виконання плану по мишах підрозділ преміюється". Коти смішні. Якось прийшло начальство, Сімка поклала мишу перед керівництвом, а потім ганяє її напівпридушену довкола них. Усі сміялися: особовий склад відзвітував перед начальством, і котячий підрозділ не відстав.

Що найбільше вразило за два роки повномасштабної війни?

– Цього року минає 100 років із дня розкозачування мого прадіда Федора Редьки. Він був із Донеччини й мав 18 дітей, із яких вижили троє – моя бабуся, її сестра й брат. Моє перше військове відрядження було проконтролювати медичне забезпечення в людей, яких направили в інші підрозділи. Коли ми потрапили під обстріл, збагнув: ми за кілька сіл від місця, де 1924-го розкозачили мого діда. Він був осавул царської армії – це еквівалент капітана кавалерії. Я – капітан медслужби. Через 100 років замкнувся цикл боротьби. Той самий чин, те саме місце, ті самі "розкозачувателі", але ми вже не беззбройні.

Як вас сприймають побратими – часто замовляють камерні концерти?

– Не всі знають, що я музикант. Іноді просять на чийсь день народження: "Заспівайте щось". Колись виступав у ресторані, тому заграти пісню на замовлення мені неважко.

Чим цікавий був ресторанний досвід?

– На початку 2000-х у київських музикантів була традиція збиратися на Андріївському узвозі й грати "на шапку". Ми любили там сходитися – гурти "Рутенія", "Вій". Також підходили Фома з "Мандрів", Олег Скрипка, Пономарьов під'їжджав на Harley Davidson. Якось підходить жінка й каже: "У мене щойно ресторан відкрився, поспіваєте коло нас?" Поспівали. Виносить нам борщу – сільського, наваристого. Умовила нас із Грицьком Лук'яненком виступати в ресторані регулярно. Жінка виявилася дружиною дипломата.

Лідер Scorpions Клаус Майне замовив борщу і слухав мій виступ. Ми з ним навіть посперечалися. Він наспівав пісню "Гей, була в мене коняка" російською і стверджував, що це московський фольклор. На що я відповів: "Бійтесь Бога, це давня українська пісня". Після розмови Клаус запитав, на якому інструменті я граю. Кажу: "Кобза". Питає: "А де його можна купити?" Пояснюю: "Тільки в майстра". Дав контакти. Згодом телефонує майстер: "Вмикай телевізор". Дивлюся, а Клаусу на концерті офіційно кобзу вручають.

Читайте також: "На своїй землі". Історії вихідців із Центральної Азії, які залишаються жити в Україні під час російського вторгнення

До війни можна звикнути?

– Є приказка: українець тримає в одній руці плуг, у другій – меч. Українці не звикають до війни, вони згадують і діють. Перша й Друга світові війни пройшли через нас. Громадянська – теж. І все за одне ХХ століття. Найголовніше, що, живучи у війні, ми маємо традицію відродження. Наша закоріненість у цю землю сильніша за московську спокусу її відібрати.

Що дається найважче на фронті?

– Навчання. Досвід допомагає, але це займає певний час.

Перед чим почуваєтеся безпорадно на війні?

– Перед артилерією й дронами. Тоді, коли ти беззахисний, ти слабкий. Дрони збити майже неможливо. Часто важко розрізнити свої й чужі. На нулі головний принцип: не впевнений – не висувайся.

Коли почуваєтеся сильним?

– Коли спільними зусиллями щось здобуваємо. Територію, людей із полону. Навіть коли просто немає втрат – це вже маленька перемога.

Що не дає зневіритися?

– Відпочинок. Розмови з побратимами про сім'ю, рідних. Короткі відпустки, під час яких бачиш маму й дружину. А якщо ще й діти з-за кордону приїздять – це еліксир.

Чого найбільше бракує з мирного життя?

– Спокою. Сімейної рутини. Можливості спокійно жити й музикувати. Їздити на фестивалі. Не ховатися від прильотів.

З чого складається ваш типовий день на війні?

– Мене будять о шостій-сьомій ранку, і вперед – працювати. Часом дають поспати. Іноді весь день нічого не робиш. Ну як "нічого", займаєшся паперовою роботою. Вважаю це зайвою бюрократією й рудиментом совка. Замість того щоб працювати в Exсel, довго й нудно пишу від руки – статут вимагає. Зазвичай огля­даю хворих, призначаю лікування. Нині лікуюся сам. Профзахворювання: один пацієнт кашлянув, другий – і я отримав вірусне гостре респіраторне захворювання, потім – бактеріальний бронхіт, а у фіналі – вірус­ну ковід-пневмонію. Приймання та опис хворих – мій щоденний обов'язок. Утім, так стало, тільки коли штат укомплектували.

А що робили раніше?

– Евакуйовував поранених із передка. Самотужки. Не медик, а троїсті музики: сам собі лікар, фельдшер і водій. Нікого з поранених не втратив, усіх довіз до стабілізаційного пункту. Якщо це поранення грудної клітки або черевної порожнини чи голови, то спершу треба стабілізувати. До стаб­пункту доводилося везти поранених за 20–30 кілометрів. Евакуювати самому було непросто, але я доставляв трьохсотих із другої-третьої лінії. Складнощі почалися минулої зими, коли стали возити з нуля. Втім, я вже був не сам. Рік без ротації – це важкувато, але приходять нові люди, й це приємно.

Читайте також: Історія українця, який після 20 років у Москві став кулеметником у ЗСУ: «Я бачив цей фашизм зсередини»

Ротації мали?

– Кілька коротких відпусток. Був у Києві. З'їздив до мами у Кривий Ріг. Навіть пофоткав криворізькі калюжі. Після розлуки й калюжі – рідні.

Як змінилися українці за ці два роки?

– Стали собою. Війна проявила й підсилила суть кожного. Те, що було в генах, у характері, що людина ховала в собі. Часом хороше тримала насподі, не конче – погане.

Посилення мобілізації – шанс прискорення перемоги?

– Безумовно. Чоловіки в тилу мають розуміти, що це війна на виживання із сильним і численнішим за нас ворогом. Рано чи пізно їх мобілізують. Тому краще тепер шукати підрозділ і людину там, яка візьме під опіку й підкаже, що робити. 

Едуард ”Аспірин” ДРАЧ

У чому підступність гібридної війни?

– До толерації війни та спільного з Росією простору нас готували ще з 1991-го. Годували російською попсою, фільмами, концертами, книжками й телесеріалами. Російська гібридна агресія – це війна боягузів. Москалі бояться чесно сказати "Іду на ви". Вони підступно коять речі, які несумісні ні з честю, ні з совістю.

Як посилити інформаційну складову нашої оборони й перейти в наступ?

– За наявності в єдиному телемарафоні компаній, які мають потужний проросійський імперський шлейф, це неможливо. Ці люди ніколи не почнуть мислити інакше. Треба змінювати конфігурацію. Основний інформаційний канал має бути інший: глибинно про­український, українськокультурний.

У війні двох культур який рахунок і на чию користь?

– Ми програємо. Вихід із ситуації в людиногодинах і людинороках. Те, що росіяни робили з нами культурно з 1991-го, треба й нам було починати позавчора. Думаю, що прорив на нашу користь можливий, треба знайти хід і докласти зусиль. Крім того, це ще й конкретні рядки бюджету. Подивіться, скільки витрачає Росія на пропаганду у світі. А в нас 1997-го закрили останній ретранслятор на Росію – Радіо "Промінь".

Чи маєте змогу слухати музику на фронті?

– Музику слухаю, коли засинаю. Під'єднався до Spotify і слухаю все від 1960-х до сучасності. 2000-ні мене тішать. Foo Fighters, Placebo. З українських люблю "Васю клаб" і Тризубого Стаса. Останній недооцінений публікою. Він ще має брата по недооцінюванню – Андрія Панчишина.

Читайте також: Історії донеччан і луганчан, що пройшли шлях від Майдану до ЗСУ: «Хочу зайти в рідне місто у пікселі, а не в цивільному»

Як у зросійщеному Кривому Розі 1960-х з'явився свідомий українець Едуард Драч? Хто вас формував?

– У дворі на старому руднику ХХ партз'їзду все було, як у селі. У сараях жили кури, гуси, свині. Шахтарі під чарку співали степову автентику. У школу пішов, коли батькам дали нову квартиру в новому мікрорайоні "на квАрталі". Українських шкіл поблизу не було. Пішов у російську, хоча батько цим був невдоволений. У дворі жило багато "панаєхавших". Серед них було чимало покидьків, які потім вимерли – загинули від перебору й передозу, зникли десь у тюрмах. У старому дворі лишалися баба з дідом. Іти було далеченько, але біля них стояла музична школа. Я часто заходив туди побути між давніх друзів. І хоча в новій школі серед приїжджих теж були хороші люди, і з деким я дружу досі, відмінність була разюча.

А місцеві музичні авторитети були?

– Тріо Мареничів теж із Кривого Рогу. То пізніше вони змандрували до Луцька. Їхні пісні співали всі – молоді та старі, просто йдучи вулицею. А ще пощастило з учителькою української мови й літератури. Звали її Оксана Прокопівна. Вона читала нам багато віршів Шевченка поза програмою. Зокрема й уривки "Розритої могили", що явно в радянську шкільну програму не вписувалося. Це робила обережно, але наполегливо. Вона була ще й класною керівницею. І хоча була досить сувора щодо поведінки, мої батьки її шалено поважали.

Коли познайомилися з Валерієм Мареничем?

– 2000-го. Були разом у журі фестивалю "Оберіг" у Луцьку. Випили чарку на трьох із Василем Жданкіним. Василь якийсь час жив у моєму 129-му кварталі у Кривому Розі. Був років на сім старший і не входив у коло знайомих. Зізнався Мареничу, що вчив гітарні акорди за його піснями. Натомість Валерій Петрович сказав, що мав касету моїх пісень, записаних із "Голосу Америки" та "Радіо Свобода". Йому найбільше подобалася пісня "Чортомлик". Там була легенда про криворізькі Карачуни – водосховище біля Гданцівки, історичного району у Кривому Розі, де жили Мареничі.

Маренич слухав Драча через касету "Голосу Америки" – музичний детектив. А де радіостанція взяла записи?

– На "Червоній руті-89" у мене брала інтерв'ю Марта Зілик із "Голосу Америки". Щось записала вона, щось деінде взяли. Вона ще брала друге інтерв'ю в Канаді, коли там були гастролі лавреатів-рутянців. До речі, Марта рятувала нас від побиття міліцією під час фестивалю. Ми вперше на все українське телебачення заспівали майбутній національний гімн. У Віктора Жданкіна порвалася струна, і він сказав: "Я вам і без кобзи заспіваю", – і затягнув. А ми з Віктором Морозовим підхопили. Це був пісенний протест проти совка й декларація незалежності ще до її проголошення. Глядачі підняли жовто-сині стяги, а надворі 1989-й.

Зійшли зі сцени й бачимо, що міліція починає нас оточувати. Марту як іноземну журналістку не били. Її присутність нас і захистила. А от Тарас Чубай і "Товариство Лева" скуштували міліцейських кийків. Мали українські прапори, а ті були заборонені.

Ви домовлялися попередньо із Жданкіним, що вийдете на сцену, чи це була імпровізація?

– Гала-концерт лавреатів скасували через те, що у фіналі ми виступали на тлі жовто-синіх прапорів. Дозволили тільки дипломантам, яких хотіли видати за переможців. Одначе ті відмовилися на нашу користь – й організаторам довелося дозволити. Нам сприяли режисер Сергій Проскурня і його помічник Сергій Архипчук. Перед виступом Жданкін ходив туди-сюди, як лев у клітці, та приказував: "Ось я їм заспіваю. Я їм покажу". Я питаю: "Що ж ти заспіваєш?" А він: "Ще не вмерла Україна".

Кажу: "Тебе ж посадять, фестиваль шельмуватимуть, давай, якось по-тихому". Але він пішов – і заспівав. До речі, мелодія більше нагадувала кубанський варіант. Батько Василя був із Кубані. І вже коли він почав співати майбутній гімн, я не міг не підтримати, вирішив: якщо Василя пов'яжуть, то буду з ним до кінця – хлопець із мого кварталу все-таки. Як писали совєцькі мєнти, "із чувства ложного товарищества". Віктор Морозов вийшов, бо він – герой-сміливець. А я – сусід і приятель. Отака в нас вийшла несвята співоцька трійця.

Читайте також: "Віра — це дія. Дієво вір в ЗСУ. Щось зроби за те, що ти покинувся вранці в мирному місті, в мирному ліжку"

1986-го, за три роки до "Червоної рути", ви пишете пісню "Із полону, з-під Ізмаїла", яка фактично стає народною.

– За основу взяв сюжет про страту отаманом Сірком частини визволених ним 1675-го із турецького полону бранців-козаків. Із 7 тисяч визволених 4 тисячі забажали повернутися в Україну, а решта – назад у Крим до нових домівок і дружин. Отаман відпустив, а потім наказав стратити як зрадників. Були три фактори написання: історичний роман "Яса" Мушкетика, родинна легенда й момент яничарства-зрадництва – козаки, які зреклися українства й віри християнської. Я екстраполював це на українців кінця 1980-х: час вертатися з совєцького полону додому, хто зі мною?

Як потрапили на "Червону руту-89"?

– Василь Жданкін увів мене в мистецький світ. Він перезнайомив мене з багатьма музиками-рутівцями – з Віктором Морозовим, Андрієм Панчишиним, Олександром Смиком, Олегом Покальчуком. Останній – автор і промоутер терміну "співана поезія".

У вашій пісні 1989 року "Віддайте мову" є слова: "Такий глаголить: я – слуга народу, / Але народу тим цей служить друг, / Що нишком нищить мову й краю вроду, / Народ цей обертаючи на слуг"? Про кого співали тоді?

– Слуга народу тоді асоціювався лише зі сталінським періодом. Тоді так називали народних депутатів. Співав про ту добу. Не думав, що згодом хтось візьме сталінську символіку на свої прапори.

Фестиваль зробив вас упізнаваним?

– Авжеж. Запрошували на інтерв'ю, записували на студіях. 1990-го як лавреат поїхав на гастролі в Канаду. Втім, за пів року до "Червоної рути" була музична програма "Монолог лікаря" з моїх пісень – її крутили по провідному телеканалу УТ-1. На неї давали 3 години, але я спізнився на 2. Ми їхали з Кирилом Стеценком із всесоюзних днів України в Москві. Таксист, почувши українську мову, возив нас манівцями – і ми спізнилися на потяг, тому поїхали наступним. Відзняли передачу фактично в режимі прямого ефіру, й вона мала ефект присутності. Її прокрутили вісім разів за пів року. Людям сподобалося.

Звідки джазові мотиви у вашій творчості?

– Починав із джазових фестивалів. Мені на другій "Червоній руті" французькі українці кажуть: "Гарна в тебе ота пісня на джазових акордах. Дуже по-українському звучить". "Яка?" – питаю. "Небо України". Я вхопив гітару, перебрав акорди – точно джазові. Оскільки закінчував музичну школу як скрипаль, мені було тісно у трьох класичних акордах.

Хто вчив вас кобзарської традиції?

– Моїм хранителем був Микола Будник. Він був цілісна особистість, великий реконструктор та імпровізатор у дозволених межах. Традиційне кобзарство дозволяло імпровізацію, але після 70 років. До того мав триматися канону. Він навчив мене міцності традиції. Імпровізаційності з часом я надбав самотужки. У популярній музиці починав із гуртом "Ранок" на всесоюзних джазових днях у Дніпрі. Це був 1982-й. Ми були ансамблем Дніпропетровського медінституту. Проіснували з 1974-го по 2006-й. Це тепер маємо багато акустичних гуртів – "Пиріг і Батіг", "Хорея Козацька", а тоді "Ранок" був однією з перших акустично-імпровізаційних груп.

Яка зброя небезпечніша для нас – російська мова чи російські танки?

– Російське мислення, яке пхається через кожну дірку і при кожній нагоді. З ним треба боротися й витравлювати. Перестаньмо шукати "хороших русских", шукаймо хороших українців, які стануть пліч-о-пліч і виженуть московську орду з України. Про решту поговоримо після перемоги, яка може бути нешвидка.

Яке ваше кредо?

– Жити й боротися варто бодай тому, що вдома тебе чекає сім'я.

Що таке свобода?

– Усвідомлена необхідність, яку часом треба захищати.

Яку пісню заспіваєте першою після перемоги?

– Залежить від того, яка буде перемога. Я маю на увазі настрій, який тоді пануватиме. Може, щось нове напишу. Про перемогу є в мене. Був би привід співати.

Павло ЩИРИЦЯ, фото: Марина ДРАЧ; опубліковано у виданні "КРАЇНА"


Читайте також: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

20:00
У перші дні весни в Україні буде сухо та тепло
19:44
Помолилися Степану Бандері та відзвітували - російські вчителі повелися на розіграш
19:15
"Найтупіше, що я коли-небудь чув": Карлсон прокоментував своє гучне інтерв’ю з Путіним
18:04
Про "Майдан-3": як антимайданівці стали "патріотами"
17:37
Солісти Львівської опери не повернулися в Україну з гастролей
17:04
Бюджет України на фортифікацію - на рівні витрат росії на укріплення Бєлгорода
16:07
Два роки війни: у що вірить та на що сподівається Україна
15:06
У Німеччині заарештували терористку Даніелу Клетте із «Фракції Червоної армії», яку фінансував КДБ
14:02
Шлях у нікуди: мільйонні - у війну! - зарплати Апарату Верховної Ради і мізерні зарплати нардепів
12:08
З-під Авдіївки воїнів відвели в чисте поле, а не на підготовані позиції. Це питання треба було розглядати на Ставці - Бутусов

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]