Чому та хто змусив Україну роззброїти свою армію?

1.00

Нет

Ми постійно говоримо про зброю. Просимо зброю, вимагаємо зброю, радіємо зброї, вміємо відрізнити БТР від МТЛБ і «Абрамс» від «Леопарда». Але ще зовсім нещодавно ми з вами не знали про зброю майже нічого. Не знали, скільки її в країні, скільки має бути, і куди поділась та, що була.

Власне, це питання неодноразово ставили українцям і західні журналісти та блогери: чому ви постійно вимагаєте зброю? Де поділася ваша власна? Ну, і крім того, що в такій війні не вистачило б жодної власної зброї будь-якій середньостатистичній країні, давайте все ж таки спробуємо розібратися: куди ж вона поділася, наша зброя? У виданні ҐРУНТ [2] згадували хто приклав найбільше зусиль для роззброєння України.

Незалежність, куплена ціною безпеки. Чому Україну змусили різати власні танки?

Коли СССР розпався, кожна з країн отримала у військовий і економічний спадок ті підприємства та озброєння, які було розміщено на її території. Відтак Україна дістала одне з найбільших військових угруповань в Європі, ядерну зброю, потужний флот, авіапарк, і низку інших сучасних (і не дуже) озброєнь.

Весь час існування нашої держави всі ці озброєння невпинно скорочувались – так, що до початку війни ми підійшли, як люблять казати у вайбер-чатах, голі-босі. У нас багато й доволі експертно говорять про втрату ядерної зброї. Але, крім ЯЗ, було й безліч інших озброєнь, від яких ми відмовлялися. Іноді це офіційно прописувалось у міжнародних договорах і вимогах до України, іноді це було частиною угод з економічної підтримки, а іноді українська зброя ставала частиною дуже мутних схем, які провертали перші очільники нашої держави.

23 грудня 1991 року полк, дислокований у Рівному, першим склав присягу на вірність Україні

13 грудня 1991 року новообраного Президента України Леоніда Кравчука проголосили Верховним Головнокомандувачем Збройних сил, до яких на той момент входили: 21 дивізія (14 мотострілецьких, 4 танкові та 3 артилерійські), 8 артилерійських бригад, 1 бригада спецпризначення, 9 бригад ППО, 1 окрема армія ППО, 4 повітряні армії, 7 полків бойових вертольотів.

Загалом – 980 тисяч військовослужбовців, 7200 артилерійських систем, понад 500 бойових кораблів і суден, 1500 бойових літаків, понад 1000 одиниць тактичної ядерної зброї та 176 міжконтинентальних балістичних ракет. Кравчук мав би виглядати доволі грізно, але, напевно, він себе так не відчував. Бо велика армія – це великі гроші, а грошей не було. Кравчук озброївся «принципом розумної достатньості», і почав скорочення армії.

ЗСУ від самого початку створювались як нейтральна, скорочена і без’ядерна версія армії СССР. Ще у 1990 році було прийнято Договір про звичайні збройні сили в Європі. Його підписантом був Радянський Союз, але згодом квоти «розписали» серед республік СССР. Для України ліміти стосувались не тільки ядерної зброї, а й особового складу – зменшення чисельності війська до 450 тис. осіб, танків – до 4080, бойових броньованих машин – до 5050, артилерійського знаряддя калібру понад 100 мм – до 4040, ударних вертольотів – до 330, бойових літаків – до 1080.

Читайте також: Вороги. Спільники. Чужинці. [3]

Куди поділися залишки? Особовий склад частково розформували, а частину озброєнь (в тому числі і ядерне – до 1996 року) передали Російській Федерації як офіційній правонаступниці СССР.

До речі, Росія також підписувала Договір про звичайні сили, але в 2007 році призупинила в ньому свою участь. Саме так, за рік до нападу на Грузію.

У тому ж таки 1991 році в Україні затвердили Концепцію оборони держави і будівництва ЗСУ. У цьому документі знову наголосили на позаблоковості та нейтральності.

Леонід Кравчук

У самих Збройних силах вирував безлад. Справа в тім, що за часів СССР армія була надпотужним інструментом денаціоналізації і перетворення окремих українців, білорусів, грузинів і казахів на «совєтского чєловєка». Ніхто ніколи не служив там, де народився й жив. У жовтні 1990 року в Україні почалася Революція на граніті, і однією з вимог протесту було прийняття закону, який не дозволяв би призивати українських чоловіків у військові частини за межами республіки. Та на момент, коли СССР розвалився, в армії й далі залишався мішаний контингент. Солдати та офіцери мали швидко приймати рішення про те, в якій державі вони залишаються жити та служити, кому переприсягати і чи присягати взагалі.

Кадрові пертурбації, перепідпорядкування підрозділів, повернення одних офіцерів і звільнення інших гальмували реальний процес створення Збройних сил і підсилювали ентропію у молодій державі, нашпигованій зброєю по самі вінця. Можна уявити собі, скільки переживань це викликало в міжнародної спільноти, і як, напевне, тиснули на того ж Кравчука, вимагаючи негайного скорочення озброєнь.

Читайте також: Колишній Секретар РНБО Володимир Горбулін: Скоріше за все, це буде останній бій [4]

Власне, і сам Кравчук, і дипломати неодноразово згадували про цей тиск. Здебільшого йшлося, звісно, про ядерну зброю. Та коли від України отримали принципову згоду на відмову від ядерного статусу, міжнародні партнери почали вимагати і скорочення конвенційних озброєнь, особливо, далекобійних ракет.

У 1992 році Верховна Рада ратифікувала Договір про звичайні збройні сили в Європі, в якому визначалися рівні чисельності озброєння і військової техніки для країн НАТО, колишнього Варшавського договору і колишніх республік СССР. Чисельність армії України скоротили вже до 400 тисяч. Порізали на метал і вивели з ладу 5300 танків, 2400 бойових броньованих машин та 477 бойових літаків. Усі ці поступки, разом із вивезенням з України ядерної зброї і знищенням пускових станцій, мали би продемонструвати західним партнерам, наскільки цивілізованим і передбачуваним партнером є Україна.

Але цього було, вочевидь, недостатньо.

У грудні 1991 року щодо України та інших країн так званої СНГ почала діяти Програма спільного зменшення загрози, розроблена за участі Міністерства оборони США. Ця програма передбачала знищення ядерної, хімічної, бактеріологічної та інших видів зброї масового ураження, ліквідацію надлишків звичайних озброєнь, впровадження механізмів контролю за розповсюдженням зброї, пропаганду роззброєння, переведення військових потужностей та технологій на мирні рейки тощо.

США та країни Західної Європи після розвалу СССР не тільки намагалися позбавити колишні республіки максимальної кількості зброї, а й робили все можливе для того, щоби знизити потенційну агресивність новоутворених країн. Очевидно, вони не стільки боялися того, що умовна Білорусь нападе на умовну Францію, як того, що вчорашні «братські навік народи» почнуть ділити ресурси і території, й одна шоста частина суші порине у кривавий морок.

Читайте також: Роззброєння ППО ВСУ: у ДБР відреагувала на диверсію [5]

Між іншим, такий розвиток подій зі спалахом воєнних дій був цілком імовірним. Вигодонабувачем мала бути Росія, згадував [6] перший міністр оборони України Костянтин Морозов.

«Москва розраховувала зберегти єдиною радянську армію як останню спробу збереження хоч якоїсь форми Союзу. Для цього вона вживала безліч заходів: нав’язливо погоджувала з нами спільні завдання, систему призову і комплектування, освіти, зв’язку, забезпечення тощо. Коли там усвідомили незворотність української політики, почалися пограбування складських запасів матеріальних засобів. У той же час у військах розгорнули шалену пропагандистську кампанію проти української присяги, активувалися сили протидії створенню нашої власної армії. З’являлися антиукраїнські громадські організації, у тому числі і серед нелояльних офіцерів. Це були серйозні виклики для України, зокрема пов’язані й з ризиками втратити щойно проголошену незалежність», – розповідав Морозов.

Україна сумлінно виконала всі умови роззброєння, передбачені міжнародними домовленостями. В той же час, Росія – отримуючи кошти на роззброєння від США – нікуди не поспішала. У березні 2002 року США припинили фінансування «Програми спільного зменшення загрози» для росіян через те, що Росія приховувала відомості про свою хімічну і біологічну зброю. Інакше кажучи, Москва отримала від США гроші, від України – ядерну і конвенційну зброю, проте сама, ймовірно, зуміла зберегти значну частину неконвенційних озброєнь, які, згідно міжнародних договорів, мали бути знищені. Неймовірно, чи не так?

Другий міністр оборони Віталій Радецький знайомиться із зразками нової форми

Україна ж і далі йшла шляхом мирної держави. Через три роки після здобуття Незалежності держава приєдналася до програм НАТО, які передбачали, що впродовж 12 років у нас утилізують 1,5 мільйона одиниць легкої зброї та 133 тисячі тонн боєприпасів і 1 тисячу переносних зенітно-ракетних комплексів.

Крім знищення озброєнь, ці програми передбачали тісне співробітництво з НАТО – спільні навчання, кооперація, перехід на нові стандарти. І, звісно, проти цього активно виступали проросійські сили. Комуністи, соціалісти, маргінали-русофіли традиційно влаштовували пікети й істерики у ЗМІ під час спільних навчань України і НАТО.

Особливо смішним сьогодні здається те, що ці проєкти передбачали не тільки роззброєння і навчання, а й певні гарантії безпеки від Альянсу. В НАТО зобов’язалися консультуватись із будь-яким партнером «Партнерства заради миру», якщо він відчуватиме загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці.

У рамках цієї програми, до речі, в Донецьк приїздив Барак Обама – тоді ще сенатор – щоб засвідчити успішне проведення роззброєнь. Під час його візиту українці бадьоро відрапортували про те, як переробляють міни: вибухівку – на промислову вибухівку, залізо – на металобрухт, а пластик – на дитячі іграшки.

Читайте також: Знайшлись списки серійних номерів ракет які Україна передала РФ, тепер ці номери знаходять на уламках після обстрілів [7]

«Кольчуги», «Фаїна», російські спецслужби: тотальна дискредитація української «оборонки»

Сьогодні ми знаємо: Росія весь час готувалася до наступної війни. На відміну від решти світу і нашої з вами країни, у РФ не збиралися роззброюватись.

З огляду на теперішній досвід, нам легко засуджувати очільників України за цю невпинну демілітаризацію. Але в 90-х і нульових Європа жила зі стійким переконанням в тому, що війни більше ніколи не буде. Принаймні, не в Європі. Принаймні, не тими озброєннями, що є в наявності. Більшість теоретиків прогнозували потенційні війни як гібридні протистояння – економічні війни, кібервійни, терористичні атаки, але не артилерійські дуелі, не килимові бомбардування, не кілометри замінованих полів. Зброя несла все більше загроз, і вона не сприймалася суто як інструмент захисту.

Читайте також: Цель — Украина. «Дело Гонгадзе», «кассетный скандал»: Марчук, Медведчук и КГБ [8]

Певним чином, українська зброя теж продовжувала створювати загрозу. Попри те, що наша країна старанно виконувала всі договори з роззброєнь, старих радянських запасів залишалося достатньо для того, щоб активно продавати її в ті країни, які не могли собі дозволити купувати якісну і сучасну західну зброю. В тому числі й у ті країни, де точилися конфлікти – Африку та Близький Схід. І це також не могло не викликати занепокоєння світової спільноти.

Українська автоматизована станція радіотехнічної розвідки «Кольчуга»

Давайте згадаємо два яскравих міжнародних скандали із українською зброєю – один справжній, і один – містифікований. Обидві історії істотно вплинули на міжнародний імідж України і змусили наших західних партнерів ще потужніше тиснути на уряд, вимагаючи подальшого роззброєння.

У 2008 році сомалійські пірати захопили судно «Фаїна», яке перевозило українську зброю у Південний Судан. На борту корабля був вантаж із 33 танків Т-72, реактивних систем залпового вогню БМ-21 «Град», вогнепальної зброї та іншого обладнання, офіційно призначеного для Кенії, а неофіційно – для автономного уряду Південного Судану. Поставки здійснювалися в обхід резолюцій Євросоюзу та ООН. І хоча в цій операції брали участь не лише українці, зброя на борту була саме українська, і відвантажили її в порту Миколаєва.

Читайте також: Прощай, оружие! Кто и как разворовал арсеналы Украины [9]

Зброя на «Фаїнї» – ще один скандал, який дискредитував українську «оборонку»

Цей скандал вибухнув невдовзі після «кольчужного скандалу», який натоді світова спільнота ще не встигла забути. У 2002 році США звинуватили Україну в поставках станцій радіотехнічної розвідки «Кольчуга» до Іраку. Ця інформація підтверджувалася плівками славнозвісного майора Мельниченка – співробітника Управління державної охорони, який, як стверджувалося, робив записи у кабінеті Президента Леоніда Кучми. Із цих записів випливало, що Кучма особисто схвалив постачання зброї до Іраку.

Читайте також: Утраченная армия обретенной державы [10]

Після витоку цих даних США заморозили фінансову допомогу Україні (йшлося загалом про 54 млрд доларів) і пригрозили санкціями у випадку, якщо продаж «Кольчуг» вдасться довести. Леонід Кучма – скомпрометований не лише скандалом із розвідувальними станціями, а й убивством Георгія Ґонґадзе – став міжнародним ізгоєм. Значною мірою, саме цей скандал змусив Кучму до обрання «східного вектору» міжнародної політики. Путін і сателіти Росії залишились єдиними партнерами Президента Кучми, а отже й України.

На саміті НАТО у Празі в 2002 році для розміщення учасників спеціально використали французьку абетку, аби Президент України був подалі від лідерів США і Великої Британії. На фото зліва – Блер і Буш (ближче до центру кадру); на фото справа – Кучма у супроводі Медведчука

«Кольчуги» в Іраку так і не знайшли, але жереб вже було кинуто – Кучма залишився сам на сам з країнами так званого СНГ, без перспектив будувати прогресивні відносини із західним світом. У липні 2004 року Кучма вилучив із воєнної доктрини тезу про те, що вступ у НАТО і Європейський Союз є кінцевою метою політики євроатлантичної і європейської інтеграції. Повним ходом йшли переговори про створення ЄЕП – єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю і Казахстаном. Також стартувала операція «прєємнік» – наступником Кучми мав стати тодішній прем’єр-міністр Віктор Янукович.

Сьогодні більшість аналітиків сходяться на тому, що «кольчужний скандал» був спецоперацією російських спецслужб, організованою з метою зриву співробітництва України з НАТО та припинення зближення України та США. План спрацював. Основними фіґурантами з українського боку були Віктор Медведчук, Олександр Мороз і майор Мельниченко – українські діячі, про яких сьогодні вже без сумніву можна говорити, як про російських агентів.

Читайте також: Александр Мороз: старый предатель [11]

Подібні скандали вплинули на те, що імідж офіційного Києва на міжнародній арені безнадійно зіпсувався, і з сумлінного партнера в очах Заходу Україна перетворилася на корупційну неконтрольовану діру в центрі Європи. В якої конче потрібно забрати якомога більше зброї, бо вони не здатні дати з нею ради.

Ядерне роззброєння: чому «розвести» Україну було так легко

Ми забігли наперед, пояснюючи втрату безлічі конвенційного озброєння у перше десятиліття незалежності. Давайте повернемось до зброї ядерної.

Як ми вже згадували, після проголошення Незалежності Україна наголосила на своєму нейтральному і без’ядерному статусі. За спогадами Леоніда Кравчука і перших дипломатів України, іншого вибору в українців просто не було.

«На моїй пам’яті позиції Сполучених Штатів і Росії щодо українського питання рідко збігалися. Так от, це був перший і чи не єдиний випадок, коли США і РФ виступали одним фронтом, – згадував [12] дипломат Олександр Чалий. – Причому лідером у тиску на Україну були саме Штати. Росія грала другим номером. Не виключаю, що якби Україна, Білорусь або Казахстан опиралися, Росія отримала б карт-бланш від Заходу на застосування військової сили, щоб вилучити або взяти під контроль ядерний потенціал у колишніх союзних республіках». Скоріше за все, це заангажована думка дипломата, який завжди вирізнявся проросійськими поглядами, але вона відображає той експертний дискурс, який панував у ті часи.

Такої ж думки притримується й історик Сергій Плохій. У багатьох інтерв’ю Плохій запевняв, що без’ядерний статус значною мірою забезпечував незалежність України.

Читайте також: Как Украина сама себе «подрезала» крылья. История «оптимизации» военной авиации [13]

«На міжнародній арені українські шанси на визнання незалежності та підтримка незалежності були тісно пов’язані з гарантіями позаядерного статусу України… Протистояти спільному фронту США і Росії на середину 90-х років Українська держава не могла ні економічно, ні політично, ні з точки зору консолідації нації – одним словом ніяк», – коментував [14] Плохій.

Підписання Будапештського меморандуму

Леонід Кравчук згадував про це неодноразово: без відмови від ядерної зброї не було би незалежності. Світ просто не визнав би суверенітету нової держави, ми не мали би фінансової та інституційної підтримки, і вже за кілька років такої незалежності держава би сколапсувала.

Читайте також: Ще раз про Будапештський меморандум: настав час повернути Україні зброю [15]

Важко сьогодні говорити про те, чи це не перебільшення, і чи за кілька років світ би не змирився з тим фактом, що є ядерна Україна. Можливо, у тодішніх лідерів просто не вистачило суб’єктності для того, щоб відстоювати власну позицію. Але можна спробувати поставити себе на їхнє місце: їм не було на що спертися, в них не було досвіду державотворення, досвіду справжніх міжнародних переговорів та інтриг на найвищому рівні, не було впевненості в собі, і головне – зовсім не було грошей і ресурсів, щоб цю зброю утримувати та обслуговувати.

«Ми знали, що ми боєголовками не управляємо. У мене не було чорної валізи: вона була в Москві. Я міг тільки телефоном говорити з командувачем ракетної армії. Він міг виконувати або не виконувати мої прохання, не кажучи вже про доручення: це нереально було. Ядерна зброя знаходилася за межами контролю України», – стверджував [16] Кравчук.

У 1997-1998 роках мав минути термін обслуговування встановленого в Україні ядерного озброєння. Відтворення ядерного циклу потребувало неймовірних бюджетів і часу, яких у України не було.

Ядерну зброю домовилися передати Росії, в обмін Москва мала кілька років постачати паливо на українські АЕС. Сполучені Штати дали кошти на дезактивацію пускових установок. Країни-гаранти уклали Будапештський меморандум для гарантування суверенітету України. Цей документ підписував уже не Кравчук, а Леонід Кучма. Втім Кравчук дожив до того часу, коли стало зрозуміло, що Будапештський меморандум – це синонім безвідповідальної брехні, і Україна абсолютно беззахисна перед лицем озброєної до зубів ядерної Росії. Хоча, звісно, в 90-х здавалося, що ЯЗ – це скоріше валізка без ручки, яку можна вигідно продати.

І було що продавати. Україна отримала у спадок від СССР третій у світі за потужністю й кількістю боєзарядів арсенал ядерної зброї. 176 міжконтинентальних балістичних ракет і пускових шахт, від 1514 до 2156 боєзарядів стратегічної зброї, від 2800 до 4200 тактичних ядерних боєзарядів та від 30 до 43 важких бомбардувальників. Невизначеність в оцінках кількості пов’язана із тим, що українські політики й самі достеменно не знали, скільки ядерного озброєння зберігається на території молодої держави: це був секрет Москви. Юрій Костенко, який тоді очолював робочу групу Верховної Ради з підготовки до ратифікації Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (START-1), стверджує [17], що загалом в українській тактичній та стратегічній зброї було 67-85 тонн збройового плутонію та 80-102 тонни високозбагаченого урану.

Читайте також: Хто зрадив Україну під час підписання "Будапештського меморандуму"? [18]

Демонтаж балістичної ракети СС-19 на базі у селищі Вакуленчук, Житомирщина, 24 грудня 1997 року. Фото AP

Цей арсенал вартував неймовірних грошей. Але ці запаси віддали за ядерне паливо для українських АЕС, договір, який не вартував паперу, на якому був підписаний, і міжнародне визнання незалежної Української держави.

Утім тут ідеться про стратегічне озброєння. А тактичну ядерну зброю вивезли до Росії на самому початку незалежності. У грудні 1991 року в Алма-Аті Кравчук, Єльцин, Шушкевич та Назарбаєв підписали угоду «Про спільні заходи щодо ядерної зброї». Цей документ регламентував транспортування з територій України, Білорусі та Казахстану тактичної ЯЗ до Росії до 1 липня 1992 року. Кількість вивезених ракет – невідома.

У жовтні 1993 року відбулася ще одна важлива подія – було підписано договір про технічну та фінансову допомогу Україні для знищення ядерної зброї. Пускові установки мали дезактивувати, як і ту частину арсеналу, який виходив із терміну експлуатації. США перераховували Україні на утилізацію $175 млн. Роботи мали проводитись під пильним наглядом американських фахівців – щоб ні один збагачений атом не загубився.

Читайте також: Як Україна передала Росії стратегічні бомбардувальники, які зараз знищують ракетами українські міста? [19]

Знищена шахтно-пускова установка для міжконтинентальних ракет поблизу Первомайська, жовтень 2001 року. Фото УНІАН

І хоча на момент підписання договору більшу частину ядерної зброї вже було вивезено до Росії, американці все ще очікували від України несподіванок. Справа в тім, що, попри рамкові домовленості, Україна та Росія не могли дійти згоди і продовжували суперечку. Москва відмовлялася компенсувати Україні вартість ракет. Росіяни стверджували, що за уран вони нічого не винні, оскільки ядерний арсенал і без того належить їм. Українська ж сторона вимагала значної компенсації за відмову від безпеки. Переговори рухались по колу, доки в американців не урвався терпець.

У 1994 році, коли в Україні вже готувались до першої справжньої передвиборчої президентської кампанії (в якій Кравчук програє Кучмі) Білл Клінтон прилетів до Києва, і на летовищі в Борисполі зустрівся з тодішнім Президентом. Свідки стверджують, що він кричав на Кравчука і вимагав підписання усіх необхідних договорів, негайної передачі і знищення усього ядерного озброєння й супутньої інфраструктури, а також погрожував тотальною міжнародною блокадою України. Перед майбутніми виборами Кравчук вирішив не ризикувати, і за три дні в Москві підписав трьохсторонню угоду про остаточну передачу всіх ядерних озброєнь.

Читайте також: Як Україна добровільно озброїла Росію, а сама роззброїлась [20]

Водночас, українські дипломати домоглися хоч і незначних, але відшкодувань. Росія мала надати Україні тепловиділяючі збірки для атомних електростанцій, а також брала на себе зобов’язання поважати незалежність, суверенітет і територіальну цілісність сусідської держави й обіцяла утримуватися від застосування сили або економічного примусу для зміни кордонів. Росіяни на все це погодилися – хоча, вочевидь, уже тоді не збиралися дотримуватись домовленостей.

Після підписання угоди Кравчук повернувся до Києва, а Єльцин з Клінтоном залишилися в Москві, і під камери святкували зниження ядерних загроз. Було цілком очевидно, хто в цій угоді лузер. Не так давно Клінтон визнав, що він був неправим і що почувається винним через те, що змусив Україну до цих домовленостей. Можливо, саме про це він згадував – як кричав на Кравчука у зальодянілому Борисполі, щоб потім пити шампанське з Єльциним в Ново-Огарьово.

Для того, щоб краще розуміти, в яких умовах і як відбувалося ядерне роззброєння України, варто звернути увагу на той самий процес в інших країнах. Ми зазвичай сприймаємо наш досвід, як унікальний – але це не так. Паралельно з Україною таке ж роззброєння відбувалося у Казахстані і в Білорусі. І якщо аналізувати ці процеси комплексно, то ситуація стає більш зрозумілою.

І Казахстан, і Білорусь зазнавали аналогічного впливу з боку США і Росії. До того ж, і Казахстан, і Білорусь теж постраждали від ядерного впливу, тому думка широкої громадськості в цих країнах була однозначно на боці ядерного роззброєння.

Україна і Білорусь зазнали неймовірно руйнівного впливу від вибуху на Чорнобильській АЕС. Але Казахстан постраждав не менше. Весь час, поки СССР розробляв і вдосконалював свою ядерну зброю, полігоном для випробувань був саме Казахстан.

На момент розпаду СССР (а Казахстан, нагадаємо, був останньою республікою, яка вийшла зі складу СССР) на казахській території зберігалися 104 міжконтинентальні балістичні ракети SS-18 «Сатана», і кожна була оснащена 10 ядерними боєголовками. Там було 40 стратегічних ядерних бомбардувальників, що здатні були доправляти до цілі 320 ядерних боєзарядів, а також 650 одиниць тактичної ядерної зброї. Таким чином, сукупний ядерний арсенал, розміщений на території Казахстану, перевищував 2 тисячі боєзарядів. Цей арсенал мав тримати оборону зі сходу – від ядерних Китаю, Пакистану та Індії.

Що важливіше для нашої історії, на території Казахстану розташовувався Семипалатинський ядерний випробувальний полігон. На ньому вперше провели випробування радянської атомної зброї. Загалом, між 1949 і 1963 роками на полігоні здійснили 459 ядерних вибухів, і 113 із них – атмосферних, тобто відкритих. Від наслідків цих вибухів постраждало понад 500 тисяч мешканців Казахстану. Випробування проводилися не лише у Семипалатинську – кілька ядерних вибухів здійснили «у мирних цілях» поблизу Актюбинська у 1970-80-х роках і на півострові Мангишлак у 1950-60-х.

Здається, якщо хтось і мав право на те, щоб залишити собі ядерну зброю, то це був Казахстан. Але казахський суверенітет у ті роки був іще більш підваженим, ніж український, а тому для Нурсултана Назарбаєва торгівля ядерним статусом стала, по суті, єдиною можливістю отримати незалежність.

Читайте також: Ми востаннє звертаємося до Будапештського меморандуму - промова Президента України у Мюнхені [21]

Мурал на будівлі на Семипалатинському полігоні

Казахстан за рахунок відмови від ядерного статусу отримав значні інвестиції від США. Кошти мали піти на те, щоб ліквідувати наслідки випробувань, знешкодити та вивезти з країни велику кількість забруднених матеріалів. Крім того, у США побоювались, що Казахстан може поділитися своїми надбаннями з Іраном, оскільки ці країни завжди мали тісні культурні та політичні зв’язки. Тому за казахським арсеналом стежили ще уважніше, ніж за українським.

Попри це, Назарбаєв відчайдушно торгувався за компенсації і гарантії безпеки, які Росія не хотіла надавати Казахстану так само, як і Україні. Ба більше, Казахстан ішов за Україною крок у крок – Назарбаєв вимагав того ж, що просили для себе в Києві. Російське небажання відшкодовувати Україні вартість зброї обумовлювалось іще й тим, що росіяни розуміли – будь-які поступки завтра буде помножено на два.

Зрештою, результати для казахів були приблизно такими ж, як і для українців – з тією різницею, що Казахстан отримав додаткові кошти від продажу в США збагаченого урану і контракти на поставки в майбутньому. Адже Казахстан видобуває уран, і це є однією з важливих статей його експорту. Ця промисловість також стала важелем тиску – МАГАТЕ поставило умову, що казахи не зможуть продавати свій уран нікому в світі, якщо не відмовляться від ядерного статусу. Так і сталося. Казахстан підписав той самий Будапештський меморандум і віддав Росії всю свою ЯЗ.

Так само вчинила і Білорусь – але дуже тупо. Білорусь не отримала у відповідь жодних відшкодувань, жодних інвестицій в очищення середовища чи розбудову економіки. Шушкевич іще у Біловезькій пущі пообіцяв Єльцину задарма віддати все й одразу. У 1994 році до влади прийшов Олександр Лукашенко, і на останньому етапі процесу роззброєння спробував все зупинити, залишивши зброю. Але Мінськ отримав міцного дипломатичного стусана від Росії та США, і в 1996 році – так само, як і в Україні – у Білорусі завершився процес ядерного роззброєння.

Втрата флоту і російський прапор над Севастополем

Але навіть втрата ядерної зброї не була такою ганебною, непояснюваною і необов’язковою, як втрата Україною Чорноморського Флоту. Позбавлення ядерного статусу мало свої передумови, в нього була політична доцільність, на Україну чинився шалений міжнародний тиск, існував консенсус політичних еліт, в тому числі еліт націонал-патріотичних. Що сталося з флотом? Його віддали гоповатим коллекторам за мікрокредити.

Перед тим, як розпочати цю детективну історію, важливо додати контексту.

Після розпаду СССР лідери так званого СНГ домовилися створити Об’єднані збройні сили Співдружності Незалежних Держав. Цей короткотривалий військовий союз замислювався, як тимчасове утворення. Його головною і, по суті, єдиною задачею був нагляд за ядерною зброєю СССР – до тих пір, поки вона вся не стане російською. Самі сили складалися із ракетних військ, і, ймовірно, підрозділів військової розвідки, які мали пильно слідкувати за переміщенням боєголовок територією колишнього СССР.

Але в 1992 році Леонід Кравчук несподівано погодився з тим, щоби в списку майна Об’єднаних збройних сил СНГ опинився Чорноморський флот. Жодні попередні документи цього не вимагали. Ще в жовтні 1991-го Верховна Рада України визнала флот українським – повністю і цілком. Проте виявилось, що Кравчук підважив юрисдикцію ЧФ, зробивши його спільним майном – а значить, майном, яке можна ділити. І це при тому, що всю ядерну зброю вивезли із флоту ще в 1991 році.

Читайте також: Как делили Черноморский флот Украина и Россия: едва не дошло до войны [22]

Севастополь, 1992 рік. Кораблі стоять під радянськими прапорами

Чорноморський флот становив близько 10% у загальній потужності радянського флоту і об’єднував понад 1300 з’єднань, частин, підрозділів та установ, а також понад 70 тисяч особового складу.

На воді перебувало 105 бойових кораблів, 69 бойових катерів, 48 кораблів спеціального призначення, 191 морське судно забезпечення, 470 катерів та рейдових суден забезпечення, 883 надводних суден загальною водовантажністю близько 560 000 т.

Морська авіація наземного базування складала 170 бойових літаків, 19 літаків та 115 вертольотів протичовнової авіації, 35 транспортних літаків та вертольотів.

За ЧФ було закріплено 65 000 гектарів землі.

За час суперечки між Україною та Росією, у період невизначеності, з балансу Чорноморського флоту з різних причин списали 788 суден. Утім умови та обставини списання натякають на те, що всі ці судна просто перевели до інших підрозділів флоту Росії. Тобто навіть якби домовитись не вийшло – Росія тихо крала кораблі з Севастополя.

Чорноморський флот від моменту розпаду СССР став каменем спотикання у стосунках України і Росії. І Кравчук, і Єльцин виголошували заяви про те, що весь флот беззаперечно і повністю належить їхнім державам.

При цьому Єльцин встиг призначити головнокомандувачем Чорноморського флоту колишнього головнокомандувача ЧФ СССР Ігоря Касатонова, що відразу викликало недовіру з боку України. Попри все, Касатонов не поспішав із прийняттям присяги, знаючи, що більшість особового складу схиляється до того, щоб присягнути Україні. Зрештою – як вважається, через зволікання української сторони – росіяни схилили Касатонова на свій бік, і він дав наказ присягати Росії, допоки питання з флоту не вирішать політики.

Переговорна позиція України ставала гіршою з кожним тижнем. Росіяни не тільки захопили флот, а й підважили статус Криму, зокрема, завдяки тому, що вчасно змогли переманити Касатонова. Дуже важко вести перемовини з позиції сили, коли увесь твій флот на півострові майоріє прапорами іншої держави.

У грудні 1992 року Державній думі РФ доручили розглянути питання про російський статус Севастополя. І в 1993 році депутати прийняли постанову «Про статус міста Севастополя», в якій зазначили, що «город-герой» належить РФ, оскільки місто не передавалося у 1954 році до складу УССР.

У той же час почала гучно лунати риторика, до якої ми згодом звикли – про те, що військова потуга Росії неможлива без Чорноморського Флоту, що Крим – «ісконно російський», і що його «подарував п’яний Хрущов», а тому п’яний Єльцин має забрати назад.

Тоді ж уперше вигулькнула карта, якою в майбутньому буде бито безліч українських ініціатив, спроб України стати частиною Європи, побудувати прозору економіку, захиститись від зазіхань Росії на український суверенітет. Борги за газ.

Читайте також: Схоже, що відповідальності за Харківські угоди ніхто не понесе – Олександр Лємєнов [23]

[24]

21 липня 1992 року сторожовий корабель СКР-112 підняв прапор України, покинув базу Чорноморського флоту в Криму і вирушив у бік Одеси. Кілька годин його переслідували судна, контрольовані росіянами. Кадр зроблено зі сторожового корабля «Разітєльний»

У квітні 1992 року Кравчук і Єльцин підписали угоду, якою домовилися ввести мораторій на односторонні дії в питаннях флоту. Але це сталося вже після односторонніх дій Росії, тому Україна засадничо опинилася у слабкій позиції. Ще через кілька місяців сторони підписали Ялтинські угоди, згідно з якими флот мали розділити. Першу партію було програно. Україна, яка мала права на весь ЧФ, розташований на своїй території, офіційно погодилась його ділити.

Чергова угода в Москві від 17 червня 1993 року закріпила намір сторін поділити флот за формулою «50/50». А вже у серпні у Масандрі відбулися доленосні переговори, на яких в один пакет об’єднали домовленості і з приводу боргів за газ, і розподілу Чорноморського флоту. Переговорну групу очолював Кравчук, а прем’єр Кучма був його правою рукою. Сторони домовились, що 50% ЧФ належатиме Росії, а ще частину Україна передасть Росії в якості розрахунку за газові борги. Іще частину офіційний Київ погодився продати. Те саме стосувалося й інфраструктури флоту. І так, ішлося про явно занижену вартість.

1993 рік, минуло лише два роки незалежності. Ціни на газ були доволі низькими – але борги України вже складали понад 800 мільйонів доларів. Газпром погрожував припинити постачання палива в Україну. Разом із загрозою забрати все силою це створювало додатковий тиск на українську владу.

Але попри те, що Кравчук і Кучма старанно намагалися робити вигляд, ніби вони не мали іншого вибору, і що ціни були виправданими – їхні аргументи не звучали переконливо навіть для 1993 року.

По закінченні переговорів Кравчук із Кучмою отримали хвилю – як сказали б зараз – хейту від самих військових, і вирішили трохи пригальмувати, щонайменше в риториці. Кравчук уточнював, що він не зовсім те мав на увазі, і що Україна може продати весь флот, а може й не весь, це ще предмет торгу. Але загальна атмосфера поразки вже накрила українських військових.

Читайте також:

Оружейный бизнес Украины: казнокрадство, бардак и бордель [25]

Оружейный бизнес Украины: казнокрадство, бардак и бордель — 2 [26]

Міністр оборони Костянтин Морозов заявив, що ніякого продажу не буде – буде поділ, після якого всі російські кораблі мали б забратися з Криму. Невдовзі після цієї заяви Морозов перестав бути міністром оборони. Військові були невдоволені. Озвучувалися погрози звернутися до Міжнародного суду з позовом проти Росії через шахрайство. Командування морської піхоти заявило, що економічні прорахунки державних діячів не можна компенсувати продажем української землі та поступками, які суперечать державним інтересам.

Саме після цієї угоди західні «кремлезнавці» почали говорити про те, що, схоже, СССР буде відновлено: аж надто бадьоро Росія відвойовувала в України принципові позиції одна за одною.

Сам Костянтин Морозов так згадував Масандрівські угоди: «Я завжди був прихильником демократичного контролю над армією. Але в тому випадку Міністерство оборони було навмисно усунуто від підготовки рішення, а Верховна Рада про нього дізналася постфактум. Все відбулося під час зустрічі президентських делегацій України і Росії в Масандрі, 3 вересня 1993 року. Керівництво держави того дня запобігливо здало ЧФ в користування РФ з базуванням в Україні. Чиновники московської делегації на українській землі поводились зухвало, виходячи з нібито вже розв’язаної проблеми, принижували Україну, наші ж державні мужі сиділи мовчки. Мої офіційні заперечення залишили поза увагою. Пізніше їх назвали «особистою думкою» і навіть пояснили моєю “нелюбов’ю до російських братів”».

У червні 1995 року в Сочі підписали ще одну важливу угоду, в якій було зафіксовано, що Україні залишиться 18,3% Чорноморського флоту, а Російській Федерації – 81,7% із числа кораблів та суден, зафіксованих станом на 3 серпня 1992 року. І це без урахування вже вкрадених Росією майже 800 суден.

Путін у Севастополі: 2001 рік – сходить з Кучмою із трапа «Гетьмана Сагайдачного»

2013 рік – оглядає з Януковичем бойові кораблі на морі

Поки йшли перемовини, постійно відбувалися провокації. В Криму біснувався сепаратист Юрій Мєшков. Були заяви російських політиків про те, що треба забрати весь Крим, були знущання російських військових над українськими, були намагання провести на півострові референдум про від’єднання від України, були спроби кримської влади перевести годинник на московський час.

На цьому тлі Україна поступилася не тільки більшою частиною флоту, а й найкращою. Найновіші судна, найбільші, боєздатні і з якісним обладнанням – всі вони опинилися в руках Москви. Більшість із цих трофеїв Росія досі використовує, звісно ж, проти нас. А 2/3 українського флоту невдовзі виключили з бойового складу, і судна списали як такі, що втратили тактико-технічні характеристики.

Росії дістались не тільки судна, а й авіація, озброєння, обладнання, інфраструктура і території. Росіяни активно використовували навіть ті інфраструктурні об’єкти, які в жодних угодах прописані не були, і не платили за них належну оренду – фактично, окупували частину території України ще на початку 90-х.

Остаточно процес поділу Чорноморського флоту, разом з усіма базами, складами, аеродромами і навіть дитячими садками для нащадків російських офіцерів завершили у 1997 році – 28 травня Україна та Росія підписали Угоду про статус та умови перебування ЧФ РФ. Цей договір, зокрема, узаконював базування російського флоту в Криму на 20 років, до 2017-го. І, так, у пакеті з цими поступками йшли домовленості про розрахунки за газові борги.

Кучма знову виправдовувався. Наприклад, у 2006 році він так пояснив [27] сміховинні ціни, за які продали флот: «Сьогодні добре розмірковувати, що можна було інший договір підписати, іншу орендну ставку поставити. А згадайте 97-й рік, в якому стані перебувала країна. Розгорталася світова криза, ми теж, у принципі, стояли на грані дефолту. Хто тоді рахував ціну кримської землі? Треба було приймати рішення, виходячи з існуючої соціально-економічної ситуації. Та головне навіть не в цьому. Питання Чорноморського флоту – одна зі складових Великого договору з Росією».

До моменту вторгнення росіян у Крим у 2014 році Військово-морські сили України мали жалюгідний вигляд. Із 32 суден 15 вже було втрачено. Майбутній міністр оборони Михайло Єжель, який очолював українські ВМС із 1996 року по 2003-й, зробив усе для того, щоб від флоту залишилася тільки примара. Єжель, до речі, має підозру за статтею про державну зраду і нині переховується в Білорусі. Там він якийсь час був послом, а коли проти нього відкрили справу, попросив Лукашенка про політичний притулок.

Блокада українських суден росіянами у Донузлаві, березень 2014 року, початок окупації Криму. Фото – AP

Єжель утилізував як мінімум два фрегати, два корвети, ракетний катер і малий десантний корабель. Багато чого було продано, списано. І 2014 рік ми зустріли з 1 фрегатом, 7 корветами, 2 ракетними катерами, 2 десантними кораблями, 2 кораблями управління, 2 морськими, 2 базовими та 1 рейдовим тральщиком і 75 допоміжними суднами та катерами рейдової служби. Нам залишились одна бригада морської авіації, бригада берегової оборони та окрема бригадна артилерійська група.

Згадуючи те, якою безхребетною і безсуб’єктною була позиція України в безпекових питаннях, особливо в Криму, розумієш, чому Путін був настільки впевнений у тому, що він без проблем захопить півострів.

Розпродуємо залишки і живемо за залишковим принципом

Весь час існування ЗСУ, до самого початку війни в 2014 році, українська армія тільки скорочувалась.

Збройні сили фінансувалися за залишковим принципом, за найменшої нагоди майно списувалось чи продавалося, а чисельність особового складу зменшувалась. Під це невпинне скорочення писалися програми та стратегії розвитку – вони мали обґрунтувати цю недбалість економічною необхідністю та політичною доцільністю.

Перша Воєнна доктрина України від 1993 року оголошувала про позаблоковий і без’ядерний статус. Утім тоді Україна ще мала чисельні військові потуги, флот, повноцінну бойову авіацію, і навіть віддала ще не всю ядерну зброю. Із доктрини випливало, що боєздатність є однією з головних задач молодої держави, хоча й було незрозуміло – від кого саме ми збираємося оборонятися.

Валерій Залужний під час навчання в Одесі, 1995 рік

Другу Воєнну доктрину ухвалив Президент Кучма у 2004 році, коли вже обрав своїм наступником Віктора Януковича, і вся країна готувалася до президентських виборів. Україна вже бачила Революцію троянд у Грузії і бачила реакцію Росії. Загрози мали бути більш очевидними, ніж в 1993-му. Проте ця доктрина виявилася значно менш войовничою. «Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником, але вважає потенційним воєнним противником державу або групу держав, послідовна недружня політика яких загрожує воєнній безпеці України», – як приклад.

Перша редакція доктрини Кучми також передбачала курс України на вступ до НАТО – але за кілька тижнів Президент видалив цей пункт.

Іще до цього, у 1997 році, Кучма затвердив Державну програму будівництва та розвитку ЗСУ до 2005 року. В документі йшлося про модернізацію озброєнь і реформу системи військово-адміністративного розподілу. За фактом, реформою знову виявилося скорочення особового складу і озброєнь та зміна назв, а на модернізацію не було грошей.

Читайте також: Суд дозволив арештувати ексміністра оборони Єжеля, який погодив «Харківські угоди» і давно з України безперешкодно втік [28]

Тоді ж створили нові функціональні компоненти ЗСУ: Сили стримування, Сили швидкого реагування та частини прикриття державного кордону. Чисельність Збройних сил зменшилася до 320 тисяч військовослужбовців і 100 тисяч цивільних працівників. На Сухопутні війська припадало 40% персоналу; Повітряні сили – 24%; Військово-Морські сили – 8%; органи військового управління, військові навчальні заклади та установи – 28%.

Існує цілком обгрунтована думка про те, що кількість особового складу компенсується його мотивованістю та навченістю. Але із цим теж були проблеми. За короткий час кількість вищих військових навчальних закладів і військових кафедр зменшили вдвічі – із 60 до 31. У Міноборони вирішили залишити по одному базовому вишу для підготовки офіцерського складу: Повітряним силам – Харківський університет ПС імені Івана Кожедуба, Військово-Морським силам – Академію ВМС імені Павла Нахімова у Севастополі. Офіцерів оперативно-тактичного та оперативно-стратегічного рівнів готувала Академія ЗСУ у Києві. Сухопутним військам залишили два виші-«опорники» – Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові та Одеську військову академію.

Оскільки зараз ми наполегливо просимо у всього світу авіацію, і розмірковуємо про те, наскільки ефективним може бути контрнаступ без літаків, було би цікаво знати, що сталося з нашими літаками? На початку було, нагадаю, 1080 одиниць – і це вже після перших скорочень. У 2001–2005 років кількість бойових літаків зменшили із 874 до 575, а у бойовому складі залишилось 208. Але навіть ця авіація майже не використовувалась, і наліт у пілотів складав 10-20 годин на рік.

27 липня 2002 року під час авіашоу на Скнилівському аеродромі під Львовом на поле з глядачами впав винищувач Су-27УБ. Загинуло 77 людей, постраждало близько 250 осіб

Куди поділися решта? Літаки були хорошим товаром, із задоволенням їх забирала Росія – в розрахунок за ті ж газові борги. Бартери якраз старанно організовувала славнозвісна ЄЕСУ і лідерка однієї партії, що й досі присутня в українському парламенті.

Але ж у нас була своя промисловість, ми самі виготовляли літаки! Що сталось з авіапідприємствами? Що вони робили? А «робили» вони переважно борги.

Навіть якщо орієнтуватися на викриті правоохоронними і контролюючими органами порушення (а вони викривали далеко не все), то на офіційному рівні, наприклад, було виявлено численні фінансові зловживання на київському заводі «Авіант», який не зміг відзвітувати перед Міністерством оборони про витрачання 100 млн грн, виділених на програму військово-транспортного літака Ан-70. Те саме з Ан-148 – 150 млн грн просто зникли. Ні літаків, ні грошей, ні відповідальності. Колишнього генерального директора Харківського авіаційно-промислового підприємства Павла Науменка навіть було засуджено до 10 років позбавлення волі за розкрадання держмайна в особливо великих розмірах – там гроші теж не перетворились на повітряні судна. На цьому тлі стає навіть зрозуміло – чому Богуслаєв у нас вважався героєм.

Паралельно зі стрункими воєнними доктринами і планами на отримання якісної зброї власного виробництва існував неймовірний і сповнений див світ експорту української зброї.

Прослідкувати всі транзакції за весь час незалежності України вкрай важко – якщо не неможливо – навіть якщо візьмемося рахувати тільки офіційні контракти. За даними парламентської комісії, яка розслідувала це питання, у 1989-94 роках Україною було продано зброї на $32,4 млрд – тобто по $6,48 млрд щорічно. Обсяги реалізації Україною озброєнь перевищили реальні можливості усіх світових експортерів зброї за винятком США та Росії.

Далі теж тримали планку: лише з 1994 до 1997 рік українська Державна служба експортного контролю видала 6500 ліцензій на експорт зброї та військового обладнання, яке вивозили до 40 країн світу понад сто українських компаній. Експорт зброї з України щорічно збільшувався на 120-140%, що робило Україну одним із найбільших збройних експортерів у світі.

За даними парламентської комісії, ціни, за якими продавалася зброя, були штучно заниженими. Багато з цих ліцензій видавалися в часи, коли уряд очолював Павло Лазаренко. Він особисто слідкував за Службою експортного контролю, і якось зізнавався, що отримував 10% від кожної операції, котра йшла через його кабінет.

До речі, важливий факт: голова «Укрспецекспорту» 1998-2002 років Валерій Малєв загинув за обставин, які вкрай нагадували сплановане вбивство. А до Малєва за таких самих обставин – в автокатастрофі – загинув його попередник і перший «збройовий барон» України Борис Марусич.

Утім очевидно: зиск від безконтрольного продажу зброї отримувало безліч українських чиновників і військових. Дивно, що після цього у нас хоч щось залишилось, правда?

До 1997 року український ринок зброї нагадував магазин з неоновою вивіскою «ЛІКВІДАЦІЯ ТОВАРУ». В якийсь момент Україна вийшла на друге, після Росії, місце за обсягами проданої зброї у світі. Власне Державна служба експортного контролю України й з’явилася через те, що українській владі наполегливо пропонували скинути оберти і якось обмежити своїх збройних баронів. На контроль за зброєю США виділили Україні цільові інвестиції, і вже у 1998 році ситуація покращилась.

До речі, Служба експортного контролю таки довела свою ефективність. Під час багатьох скандалів, одним з яких був і «кольчужний», робота й дані ДСЕКУ були вагомими аргументами на захист України від необґрунтованих звинувачень. Утім адекватне світовому і внутрішньому ринку зброї законодавство з’явилося в Україні лише в 2003 році – після ухвалення закону «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання». Україна була першою державою в СНГ, яка стала учасницею усіх без винятку міжнародних режимів експортного контролю.

Утилізація стратегічного бомбардувальника Ту-22 на військовому аеродромі біля Полтави, листопад 2002 року. Літак знищено в рамках зобов’язань із відмови від ядерної зброї

Але це не означає, що український ринок став прозорим і передбачуваним.

Наприклад, у вересні 2004 США наклали штрафні санкції на низку іноземних компаній, у тому числі й Запорізьку регіональну зовнішньоекономічну асоціацію, за продаж військових технологій та озброєнь в Іран.

Із 1999 року низка українських компаній передала Ірану об’єкти або технології, які можуть використовуватися для створення зброї масового ураження або для виготовлення балістичних ракет. В Україні запевняли, що ракети Х-55 – про них і йдеться – не продавалися до Ірану, а передавалися російській стороні в рамках попередніх домовленостей, а вже росіяни продали їх іранцям, використовуючи українські документи і комплектуючі.

Керівник ядерних програм Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння Олексій Бреус згадував про відтік із України не лише вчених (на початок 2000-х – близько тисячі науковців, зокрема, 300 докторів наук), а й близько 200 українських ядерників на роботу в Іран.

Натомість експерт Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос вважає, що співпраця України з Іраном була не такою інтенсивною, як намагалися показати деякі наші партнери. «Історія про співробітництво України та Ірану дуже перебільшена і містифікована. Здебільшого це стосується будівництва Бушерської АЕС на півдні Ірану. Україна брала участь в цьому проекті в 90-х, туди і справді виїздили українські атомники. Але не йшлося про якісь секретні технології – з нашого боку це були спеціалісти з турбін. В 1998 році Україна відмовилася від участі у цьому проекті під тиском США. В Штатах тоді пообіцяли натомість якісь нові технології і розробки, інвестиції в нашу економіку і таке інше. Але після того, як українці вийшли з проєкту, фактично, нічого не відбулося. Можна сказати, що це були пусті обіцянки», – коментує Семиволос.

Крім того, були ще «африканські скандали», коли Україну звинувачували в тому, що вона підтримує зброєю антиурядові угрупування UNITA в Анголі, а українські пілоти нібито виконували рейси з доставки повстанцям військового спорядження. Україна опинилася в одиному списку із державами, які брали участь у постачанні зброї бойовикам в обмін на діаманти – Того, Руандою, Буркіна-Фасо, ПАР, Марокко, Болгарією.

Українські миротворці у східній Боснії, листопад 1994 року. Фото – Андрій Куліш

Видання The Washington Times опублікувало цілу серію статей, присвячених таємним контактам України з урядом Муаммара Каддафі у військово-технічній галузі. Українська сторона знову спростовувала звинувачення. І хоча доказів знову не надали – поява публікацій про те, що Україна безконтрольно і в обхід санкцій продає зброю в країни третього світу, дуже псувала імідж нашій молодій демократії з червоним відтінком.

Значною мірою, «Кольчужний скандал», про який ішлося на початку, став можливим саме через те, що в нього були передумови.

Читайте також: 25 років Будапештському меморандуму: що насправді обіцяли Україні [29]

Мастодонт української «оборонки» Володимир Горбулін заявляв [30]: як тільки Україна досягла позначки в $400-500 млн у продажі зброї, її тут же почали звинувачувати у всіх «збройових гріхах». «Протягом десяти років ніяких нелегальних контрактів Україна не проводила. Україна не причетна як держава», – казав Горбулін, на 2002 рік – голова державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу. Горбулін стверджував, що в 1998 році експорт зброї України збільшився до 125% у порівнянні з попереднім роком, в 1999 – до 145%, у 2000 – до 103%. Основними конкурентом України на ринку були Росія і Болгарія, і українці підозрювали росіян в брехні і провокаціях з метою витіснення України з ринку.

Крім продажу зброї і боєкомплекту, початок нового сторіччя відзначився декількома програмами, які передбачали знищення українського озброєння. В середині 2000-х арсенали України містили 760 000 тонн боєприпасів – при тому у 480 000 тонн незабаром мав вичерпатися термін придатності. В рамках своїх міжнародних зобов’язань Україна реалізувала декілька програм з утилізації озброєння. У 2003 році було знищено 400 000 протипіхотних мін, у 2006 році – підписано угоду про знищення 1000 одиниць ПЗРК, 1,5 млн одиниць стрілецької зброї та 133 000 тонн боєприпасів.

Зрештою ера Кучми завершилась, і разом з нею пішло в минуле багато махінацій. Утім сказати, що торгівля зброєю припинилася і що припинилася контрабанда зброї – не можна. Скорочення армії теж тривало.

Віктор Ющенко, прийшовши до влади, повернув до стратегічних цілей України вступ до НАТО. Поза тим, обороноздатність продовжувала знижуватись. У 2004-2005 роках Збройні Сили України перейшли із чотиривидової структури на тривидову: залишалися Сухопутні війська, Військово-морські сили, а з Військово-повітряних сил і військ Протиповітряної оборони сформували єдині Повітряні сили. В Україні діяло три повітряні командування – «Захід», «Південь», «Центр» і менша тактична група «Крим». Командування «Схід» чомусь було відсутнє. Із трьох оперативних командувань залишилися тільки два – Західне та Південне, так, наче кордон із Білоруссю та Росією не вважався пріоритетною зоною оборони.

Чисельність ЗСУ теж зазнала скорочень – зі 180 тисяч військовослужбовців у 2005 році до 139 тисяч у 2012-му. Чим це виправдати, крім вічної відсутності грошей? Представники націонал-демократичних сил іще за президентства Леоніда Кучми самі охоче голосували за законопроєкти про зменшення війська. Вважалося, що так Україна підлаштовується під стандарти НАТО – принцип не великої, але вишколеної армії. До того ж, Віктор Ющенко був цілком прозахідним і мав серед цивілізованих партнерів позитивний імідж. Вочевидь, після років ганебного приниження та ігнору українського керівництва з боку західних країн він розраховував на безпекову допомогу союзників.

До речі, в цей час скорочення і реформування армії активно лобіював тодішній міністр оборони Анатолій Гриценко. Тоді він теж мотивував ці кроки необхідністю наблизити Україну до стандартів НАТО і переходом ЗСУ виключно на професійну основу. Але, як бачимо, в НАТО ми не вступили, але армію скоротити встигли.

Але варто згадати, що навіть там, де Віктор Ющенко міг суттєво впливати на обороноздатність країни, він часто припускався незрозумілих рішень. У 2007 році, на тлі домовленостей з Партією регіонів, він призначив секретарем РНБО Раїсу Богатирьову – тоді ще жартували, що національною безпекою в нас опікується дипломований гінеколог. А ще раніше Ющенко довірив Радбез колишньому комуністу, яскравому представнику кучмістської епохи Івану Плющу. Рада нацбезпеки на десятиріччя – не тільки для Ющенка, а й для його наступника Януковича – стала органом, в якому відсиджувались чиновники, яких шкода було звільнити.

Ющенко на саміті НАТО у Бухаресті

Проросійські протести «регіоналів» у Верховній Раді. 2008 рік

Однією з поворотних точок для безпекових перспектив України був саміт НАТО 2008 року у Бухаресті. Фактично, провал сподівань на отримання Плану дій щодо членства став однією з найбільших поразок для української армії і української дипломатії за всю історію незалежності. Саміт проходив на тлі протестів, які ініціювала в Україні Партія регіонів Януковича; проти «яструбиної» політики Ющенка виступала й уже згадана партія Тимошенко.

Рішення про неприйняття України залишилося на совісті керівників Франції і Німеччини Ніколя Саркозі і Ангели Меркель – до речі, ані своєї провини, ані впливу Путіна на власні рішення вони досі не визнають. Як аргумент Меркель наводила зовсім не стан української армії, а те, що до такого повороту не готовий український народ. Спираючись на опитування громадської думки, канцлерка тоді заявила Ющенку, що Президент намагається гнати український народ туди, куди він іти не хоче.

А за два роки Президентом став Віктор Янукович, який намагався перетворити залишки української армії на підрозділ російської. І йому це майже вдалося.

За часів Януковича армію готували вже не до оборони, а до здачі. Було би наївно аналізувати документи цього періоду – достатньо просто подивитися на міністрів оборони.

Ми вже згадували про Михайла Єжеля – він очолював Міноборони від березня 2010 року до лютого 2012-го. Єжель активно виконував задачу з нівелювання всіх реформ, які відбувалися в українській армії при підготовці до майбутнього вступу до НАТО. Він активно відчужував і продавав армійське майно, він же займався підготовкою і проштовхуванням «Харківських угод», коли термін перебування Чорноморського флоту РФ у Криму продовжили на 25 років – так! – в обмін на традиційну «газову» знижку.

У Державному бюро розслідувань стверджують, що проекти «Харківських угод» Єжель навіть не погоджував із урядом і не заморочувався з правовою експертизою. У парламенті через ці документи відбулася кривава бійка, опозиційні депутати пустили в хід димові шашки. Брутальне голосування тоді називали остаточною здачею Криму. Наївні, справжня була ще попереду.

До речі, сам Леонід Кучма, який стояв за «флотськими» домовленостями 1993 і 1997 років, у 2010 році схвалив [31] «Харківські угоди». «Це сміливий крок Януковича як Президента. Севастополь для Росії – не просто місто, а символ. Пролонгація перебування флоту в Севастополі буде сприяти гармонізації двосторонніх контактів, поверненню відносин з РФ до реального стратегічного партнерства», – це думки, наголошуємо, двічі Президента України про українську територію.

Але повернемося до міністрів. Із лютого по грудень 2012 років Міноборони очолював Дмитро Саламатін – громадянин Росії, який переїхав до України лише в 1999 році, а потім якось дуже швидко став народним депутатом від Партії регіонів.

[32]

Майбутній міністр оборони Дмитро Саламатін під час бійки у день ратифікації Харківських угод

Нині Саламатін має підозру у державній зраді – йому інкримінують розкрадання майна та зниження обороноздатності держави. І це доволі смішно, адже своїй справжній батьківщині він не зраджував. Каденція Саламатіна – це продовження відчуження майна, і багатомільйонні розтрати, і зриви експортних контрактів, саботаж постачання до армії законтрактованої військової техніки – проблеми були з усім, навіть з їжею.

Наступником Саламатіна й уже останнім довоєнним очільником Міноборони став Павло Лєбєдєв. Він навіть не приховував того, що є росіянином і вважає себе російським військовим. До речі, він уперше потрапив у парламент навіть не через «регіоналів», а у складі партії Юлії Тимошенко. Як тільки Лєбєдєв зник із України в 2013 році, він одразу опинився в Кремлі. І можна собі уявити, наскільки багато ця людина знала про українську армію і наскільки сильно це вплинуло на обороноздатність нашої держави на початку війни.

Читайте також: В'ячеслав Чорновіл: у боротьбі за українську Державу [33]

У 2013 році на оборону в бюджеті було виділено менше 1% ВВП. У попередні роки було знищено п’ять зенітних ракетних бригад, три бригади переформовано у полки, розформовано 12 зенітних ракетних полків. На кінець 2013 року загальна чисельність ЗСУ складала 120,9 тис. військовослужбовців і ще 44600 цивільних працівників. Зокрема, Сухопутні сили станом на початок року скоротили до 57 тис. осіб. У них було 686 танків, 72 бойових вертольотів, 2065 бойових броньованих машин, 716 артилерійських систем калібром від 100 мм. Військово-Морські сили мали на озброєнні 17 бойових кораблів різного ступеня готовності. І проблеми були не лише зі зброєю – жалюгідні справи були зі зв’язком, інженерними військами, транспортним забезпеченням, медичною службою. Все це було знищене майже під нуль. І якщо кілька танків треба показати на параді, то про рації точно ніхто ніколи не спитає.

Росія готувалася скористатися слабкістю української держави. Після того, як утік Янукович, Росія взялася реалізовувати свою давню мрію – захопити Крим.

В лютому 2014 року після початку російської агресії в.о. міністра оборони Ігор Тенюх заявив [34] під час засідання РНБО: «Ми не готові до повномасштабної війни. Сьогодні у нас немає армії. Вона системно знищувалась Януковичем та його оточенням під керівництвом російських спецслужб. Сьогодні ми зможемо зібрати зі всієї країни військове угрупування чисельністю біля 5 тисяч військовослужбовців, здатних виконувати бойову задачу. Їх можемо кинути в Крим, але це не вирішить проблему Криму. Ми їх там просто покладемо. А що робити з тисячами кілометрів кордону та підготовкою Росії до вторгнення? Коли зайдуть з ранку з боку Чернігівської області, то до вечора вже у Києві будуть».

Напевно, Тенюх перебільшував масштаби катастрофи, адже наступний етап вторгнення Україна змогла зупинити. Та попри все, ситуація була дійсно драматичною.

Від 2014 року армія перестала сприйматися політиками виключно як фінансовий тягар, як обтяжливий атрибут держави. Україна дев’ять років перебуває у стані війни – на ЗСУ знову почали виділяти гроші, армії знову надають велику увагу, намагаючись її збільшити і знову – реформувати.

Квітень 2014 року, околиці Краматорська, початок збройного спротиву російській агресії. Фото Євгенія Малолєтки

На жаль, зловживання в оборонній сфері не зникли навіть після початку війни. Про це знають всі, хто хоче знати. І зрештою показово, що саме зловживання і корупція в оборонній сфері стали одним із вирішальних аргументів проти Петра Порошенка на виборах у 2019 році.

Путін, починаючи широкомасштабне вторгнення, говорив про «демілітаризацію» України. Демілітаризація була послідовним планом дій Росії щодо нашої держави протягом десятиріч, і все справді йшло за планом, аж до 2014 року. А в 2014-му все для Росії пішло шкереберть, і замість отримати безвольний анклав, який можна адсорбувати протягом десятиріччя, росіяни отримали спротив і супротивника, який ставав із кожним роком сильнішим.

Сьогоднішня війна має навчити нас багатьох речей, в тому числі й того, що обороноздатність – це справа кожного з нас, а не тільки вусатого замшелого міністра оборони чи чергової Раїси із РНБО.

Занурившись у збройові скандали 90-х, про які більшість із нас ніколи не чула, бо вони відбувалися десь на шпальтах американських і європейських ЗМІ, розумієш, чому росіяни так активно використовують тезу «українці продають наліво американську зброю». Тому що це знайомий усім у Європі та США наратив, вони читали про це десятиріччями у поважних виданнях.

Важко усвідомлювати, що наше сьогоднішнє виживання залежить від скандалів і зловживань минулого, від огидних і захланних шахраїв штибу Лазаренка чи Єжеля. Частково історії, які повпливали на формування образу нашої країни, є правдою, частково – це провокації росіян, а ще частково – напівправда. Бо дуже часто українську зброю втемну продавали кривавим режимам такі люди, як Вадим Альперін – ще донедавна громадянин України та Ізраїлю, авторитет в російській мафії, друг Труханова і одіозний контрабандист без жодних уявлень про патріотизм чи обов’язок.

Коли війна закінчиться, українська армія буде набагато сильнішою, ніж вона була до війни. Але потрібно подбати й про те, щоб ця армія залишалась боєздатною, престижною, і відповідала найвищим стандартам прозорості, а імідж України як беспринципного продавця всього – від рогатки до ядерних технологій – залишився в минулому. Разом із Кучмою, Тимошенко, Богатирьовою, Єжелем, Саламатіним, Януковичем і Чорноморським флотом Російської Федерації.

—

Автор ілюстрацій – Денис Василенко

Катерина Мола [35], опубліковано у виданні Ґрунт [2]

Читайте також: