Диктатура в розстрочку: як занепадають сучасні демократії

1.00

Нет

Петер Мадьяр, лідер угорської партії «Тіса» Фото: David Balogh / Xinhua /

Здавалося б, зразкова демократична історія: люди втомилися від корупції, пропаганди, погіршення якості життя, об’єдналися й вигнали багаторічного правителя. У квітні 2026 року партія «Фідес» угорського прем’єра Віктора Орбана програла вибори, і він звільнив крісло, яке займав 16 років.

Опозиційна партія «Тіса» при явці близько 80% отримала 141 із 199 місць у парламенті — конституційну більшість, достатню для того, щоб переписати правила, які Орбан роками створював під себе.

Однак перші місяці роботи нового уряду показали, наскільки ця ситуація є складнішою. Змінити прем’єра виявилося простіше, ніж створений ним політичний лад. За роки правління «Фідес» люди Орбана очолили прокуратуру, вищі суди та медіарегулятор, отримали контроль над державними компаніями, університетами та значною частиною медіаринку.

У серпні угорський парламент обрав президентом колишнього голову Верховного суду Андраша Баку, якого Орбан колись достроково звільнив з посади. І нова влада отримала від « Фідес» звинувачення в авторитаризмі: заради заміни колишнього президента парламент скоротив термін його повноважень конституційною поправкою. Тож боротьба зі спадщиною автократа поставила неприємне питання: чи можна швидко демонтувати захоплену державу, не повторюючи методи її захоплення?

І все ж головне питання: як країна, що вступила до Європейського Союзу як стабільна парламентська демократія, взагалі опинилася в такій ситуації?

Читайте також: Чи допомагає диктатура вигравати війни? [2]

Смерть без похорону

Політологи називають це «демократичним відкотом»: відхід від демократії назад у бік авторитаризму. У XX столітті це часто відбувалося дуже прямолінійно. У Чилі в 1973 році військові оточили президентський палац, вбили Сальвадора Альєнде, повалили уряд, розпустили парламент і призупинили дію конституції. У Перу в 1992 році вже обраний президент Альберто Фухіморі за підтримки армії сам закрив парламент, призупинив дію конституційних гарантій і почав правити указами.

Сьогодні ці методи не зникли, але стали надзвичайно рідкісними. На їхнє місце прийшло [3] поступове розширення повноважень виконавчої влади та стратегічне маніпулювання виборами. Лідер не розпускає парламент, а позбавляє його можливості контролювати уряд.

Не закриває суд, а змінює правила призначення суддів. Не стільки фальсифікує бюлетені, скільки заздалегідь створює такі умови, в яких опозиції надзвичайно важко перемогти. Конституцію не потрібно призупиняти у зв’язку з надзвичайним станом або необхідністю національного порятунку, достатньо внести в неї деякі зміни. Вибори, партії та конституція зберігаються, але перестають виконувати колишні функції.

Протягом останніх 10 років дослідники відзначають занепад демократичного правління в усьому світі. У 2017 році вони показали [4], що кількість демократій зменшувалася, але зовсім небагато. Це був процес із двостороннім рухом: за шість років кількість демократій у світі скоротилася зі 100 до 97, при цьому одні країни переходили до демократії, а інші рухалися у зворотному напрямку. Значно швидше погіршувалися окремі елементи демократій: свобода ЗМІ, автономія громадянського суспільства, конкуренція та інституційні обмеження уряду. Держава могла залишатися в тій самій режимній категорії, але всередині ставати помітно менш демократичною.

Тепер це дає про себе знати, і ситуація стала відчутно похмурішою. За даними V-Dem [5] (цей проєкт щорічно й систематично відстежує зміни політичних режимів), у 2005 році в автократіях жила приблизно половина населення світу, а до кінця 2025 року — вже 74%. Частка людей, що живуть у ліберальних демократіях, за ті ж 20 років скоротилася з 17 до 7% (тут ще велику роль відіграє демографічний фактор). А найпоширенішим типом політичного режиму стала електоральна автократія — система, де проводяться багатопартійні вибори, але вони не гарантують рівної конкуренції та реальної зміни влади, а слугують для утримання влади правлячою верхівкою.

Читайте також: Орбан пішов, Фіцо лишився - Словаччина заблокувала персональні санкції проти Росії на 12 місяців [6]

Наразі у світі налічується 44 держави, що рухаються у напрямку автократії, а середній рівень демократії знижується вже 20-й рік поспіль. Дослідники V-Dem зазначають, що до 2026 року досягнення «третьої хвилі демократизації», що розпочалася у другій половині 1970-х, майже повністю зведені нанівець на користь авторитарних режимів. Характерною рисою останніх років стало поширення автократизації на країни, які раніше вважалися стійкими демократіями, зокрема держави Західної Європи та Північної Америки.

У цього процесу часто немає чіткого моменту переходу. У який саме день Угорщина перестала бути ліберальною демократією? Коли парламент ухвалив нову Конституцію? Коли були обмежені повноваження Конституційного суду? Коли система виборчих округів змінилася на користь кандидатів від правлячої партії? Коли підприємці, дружні до влади, скупили значну частину ЗМІ? Будь-яка відповідь буде недостатньою. Демократія не померла за один день, але вона поступово працювала дедалі гірше.

Читайте також: Як путінізм народжувався із практик КДБ. Диктатура андропівських лейтенантів [7]

Закрутить гайки по закону

Кім Лейн Шеппеле називає [8] цей механізм «автократичним легалізмом». Майбутній автократ спочатку перемагає на конкурентних виборах, отримує справжній народний мандат і оголошує себе виразником народної волі. Потім він використовує парламентські процедури, закони та конституційні поправки, щоб усунути обмеження своєї влади. Закон при цьому не зникає. І навіть навпаки, законів стає лише більше, але вони змінюють свою функцію: замість обмеження влади допомагають її концентрувати (росіянам це знайомо, Держдуму недарма прозвали «скаженим принтером»).

У 2010 році «Фідес» отримала дві третини місць у парламенті Угорщини. Ця більшість дозволила Орбану ухвалити нову Конституцію та цілий масив законів, які змінили устрій політичної системи. Парламент розширив склад Конституційного суду та обмежив його повноваження, знизив обов’язковий пенсійний вік суддів, створив нову систему управління судами, а також переписав правила проведення виборів та регулювання ЗМІ. Формально кожен із цих заходів можна було обґрунтувати окремо цілком розумними причинами. Але разом вони посилювали контроль правлячої партії та уряду над інститутами, які мали обмежувати їхню владу.

Шеппеле порівнює результат із Франкенштейном. Окремі деталі можуть бути запозичені у нормальних демократій: десь існує схожа виборча формула, десь такий самий порядок призначення судді, десь аналогічний регулятор ЗМІ. І там — нічого страшного, демократії живі-здорові. Але зібрані разом і розміщені в певній послідовності, ці деталі створюють уже іншу систему.

Це важлива відмінність сучасної автократизації від банального порушення закону і тим більше від державного перевороту. Правитель не обов’язково діє всупереч конституції. Він змінює конституцію, а потім діє в повній відповідності до неї. Він не фальсифікує вибори, а законно перерозподіляє округи, обмежує агітацію конкурентів, використовує державну рекламу для підтримки лояльних ЗМІ та наповнює виборчі органи надійними людьми. Ті, хто при владі, отримують таку перевагу, що в день голосування бюлетені можна підраховувати, загалом, чесно.

Три лінії атаки

Боротьба з демократією у всіх країнах, що йдуть цим шляхом, ведеться на трьох фронтах.

Незалежний суд може визнати дії уряду незаконними. Тому влада змінює порядок призначення та звільнення суддів, створює лояльні дисциплінарні органи, обмежує повноваження вищих судів або просто перестає виконувати їхні рішення.

ЗМІ висвітлюють порушення. Їх не обов’язково закривати, а можна залишити без грошей — позбавити реклами, завалити штрафами та позовами, передати дружнім власникам (у Туреччині до кінця 2010-х оточенню Реджепа Тайїпа Ердогана належало [9] вже 95% ЗМІ) або позбавити ліцензій, а повідомлення тих, що виживуть, втопити в потоці державної пропаганди (ми розповідали [10] про те, як вона працює).

Громадянське суспільство перетворює інформацію на дії: документує порушення, допомагає у судових розглядах, надає експертизу, організовує протести, спостерігає за виборами та допомагає людям координувати свої дії.

Тому тиск на громадські організації — це симптом авторитаризації, яка вже почалася. Порівняльне дослідження 140 країн показує [11]: посилення обмежень щодо НКО пов’язане з подальшим погіршенням горизонтальної підзвітності — здатності судів, парламентів, прокуратур та омбудсменів контролювати виконавчу владу. Громадські організації слугують для цих інститутів пожежною сигналізацією: повідомляють, де виникла проблема, надають докази та забезпечують громадську підтримку опору. Якщо сигналізація вимкнена, формальні повноваження суду чи парламенту можуть ще існувати, але користуватися ними стає значно складніше.

У Туреччині після протестів [12] у парку Гезі у 2013 році уряд посилив переслідування НГО — почастішали перевірки, штрафи та закриття організацій. Після спроби державного перевороту 2016 року влада закрила близько 1500 організацій (і заодно звільнила тисячі суддів та прокурорів).

Начебто не так багато — трохи більше 1% від усіх, що існували на той момент, проте під удар потрапили в основному політичні та правозахисні організації, а також курдські та пов’язані з рухом опозиціонера Гюлена, і в цій частині втрати були відчутними. Конституційна реформа 2017 року, яка перетворила Туреччину на надпрезидентську систему, обговорювалася вже в середовищі, де незалежне громадянське суспільство було ослаблене й залякане.

Ще у 2011–2012 роках парламентська конституційна комісія отримала близько 68 тисяч пропозицій і провела 160 слухань. Через кілька років пакет із 18 поправок готувався фактично без участі громадських організацій.

Турецькі протести 2013 року розпочалися 28 травня з акції проти вирубки дерев у парку Гезі в Стамбулі. Влада відреагувала розгоном демонстрантів, а після ескалації протесту — системним тиском на все громадянське суспільство / Осман Орсал / Reuters / Scanpix / LETA

Приклад Ізраїлю показує, що цей процес може розпочатися й у стабільній демократії. Майже безперервне політичне домінування Біньяміна Нетаньяху з 2009 року поступово персоналізувало партійну систему, але вирішальний поворот стався після його повернення до влади на прикінці 2022 року. Уряд, спираючись на законно обрану більшість у Кнесеті, запропонував змінити порядок призначення суддів, обмежити судовий контроль над рішеннями парламенту та уряду й дозволити Кнесету скасовувати рішення Верховного суду.

Одночасно з’явилися ініціативи, що посилюють політичний вплив на суспільне мовлення та різко обмежують діяльність НГО, які отримують іноземне фінансування. Кожну з них можна представити як окрему реформу: відновлення влади більшості, наведення порядку в медіасистемі або захист національного суверенітету. Але разом вони утворюють ту саму тріаду — підпорядкування суду, медіа та громадянського суспільства. Поки що масові протести, Верховний суд, війна та розбіжності всередині правлячого табору не дають змоги повністю реалізувати цю програму, і Ізраїль залишається прикладом демократичного відкату, який натрапив на сильний опір.

У Польщі це увінчалося успіхом. Там після перемоги партії «Право і справедливість» у 2015 році уряд підпорядкував собі Конституційний трибунал, змінив систему призначення та дисциплінарної відповідальності суддів, перетворив суспільне телебачення на інструмент пропаганди та здійснював тиск на незалежні організації. Але у 2023-му «Право і справедливість» програла вибори.

Венесуела демонструє протилежний результат. Уго Чавес прийшов до влади у 1999 році в результаті конкурентних виборів і справді мав масову підтримку. Потім його прихильники скликали Установчі збори, ухвалили нову Конституцію, розширили повноваження президента, заповнили Верховний суд лояльними людьми, послабили парламентський контроль і почали витісняти незалежні ЗМІ. Вибори при цьому тривали, але кожен новий цикл відбувався в менш рівних умовах. Коли правляча партія почала втрачати колишню популярність, створені нею інститути дозволили вже не переконувати більшість, а силою блокувати можливість зміни влади.

Читайте також: Судан - на порозі катастрофи та тотальної громадянської війни: зразкова диктатура із зразковим фіналом [13]

Неохочі співучасники

Чому громадяни дозволяють владі підривати демократію? Чи справді, як сказано [14] у Джорджа Лукаса, «ось так вмирає свобода — під грім овацій»?

Для автократизації не потрібний масовий активний попит на диктатуру. Набагато важливішою є байдужість: для значної частини виборців незалежний суд, свобода ЗМІ та права опозиції просто не є важливими критеріями вибору.

Майже буквальний приклад — Польща. Влітку 2017 року десятки тисяч людей виходили до будівель судів зі свічками та примірниками конституції. Уряд мав намір відправити у відставку суддів Верховного суду та передати політикам додатковий контроль над їх заміною. Протести виявилися достатньо сильними, щоб президент Анджей Дуда наклав вето на два з трьох законопроектів. Але це не призвело до політичної поразки «Права і справедливості»: частину реформ незабаром провели по-іншому, а в 2019 році партія отримала майже 44% голосів — найкращий результат у своїй історії.

Акція протесту проти судової реформи біля будівлі Верховного суду у Варшаві, 16 липня 2017 року / Францішек Мазур / Агентство «Газета» через Reuters / Scanpix / LETA

Це не означає, що 44% поляків проголосували за залежний суд. Вони голосували за політичний пакет, у якому судова реформа сусідила з програмою «Сім’я 500+» — щомісячними виплатами по 500 злотих на дитину (116 євро за тим курсом [15]), зниженням пенсійного віку, консервативною сімейною політикою та обіцянкою захистити «звичайних поляків» від ліберальних еліт. Сім’ям, які вперше отримали відчутну допомогу від держави, суперечка щодо порядку призначення суддів могла здаватися абстрактною. А голос проти «Права та справедливості» був голосом проти партії, яка надала цю допомогу.

Саме так виборець стає «неохочим співучасником»: він не обов’язково схвалює скасування демократичних обмежень, але вважає інші елементи партійної пропозиції важливішими. У Росії, попри повну підконтрольність виборів,поправки [16] до Конституції, які обнулили путінські терміни, також містили чимало «бонусів»: МРОТ не нижче прожиткового мінімуму, обов’язкова індексація пенсій, допомог та інших соціальних виплат.

Дослідження громадської думки в Польщі показує [17], що люди по-різному уявляють собі, що таке демократія. Одні розуміють її в ліберальному сенсі: як поєднання виборів, прав меншин, незалежного суду, вільних ЗМІ та обмежень для більшості, що перемогла. Інші, навпаки, вбачають у демократії насамперед здатність більшості реалізовувати свою програму. Треті легко додають до цього сильного лідера, порядок та ефективність навіть ціною ослаблення парламенту чи суду.

Тому людина може щиро вважати себе демократом і одночасно підтримувати підпорядкування суду. На її думку, необрані судді перешкоджають волі народу, журналісти захищають старі еліти, а неурядові організації служать іноземним інтересам. Антидемократична реформа в такій картині світу — це відновлення справжньої «влади більшості».

Дослідники пропонували респондентам вибір між гіпотетичними кандидатами, які відрізнялися за партійною приналежністю, програмою та ставленням до демократичних правил. Люди з сильним ліберальним розумінням демократії частіше були готові відвернутися від неліберального кандидата власної партії. Авторитарно орієнтовані виборці значно легше прощали йому порушення норм. Основна загроза демократії полягала не в тому, що більшість учасників експерименту мріяли про диктатуру, а в слабкості ліберальної складової: на погляд більшості, порушення просто поступалося місцем партійній близькості кандидата, його економічній програмі та іншим уподобанням.

Живий класик політичної науки Мілан Сволік називає [18] таких виборців «неохочими співучасниками». Люди голосують не за режим у чистому вигляді: вони водночас обирають податки, соціальні виплати, міграційну політику, ставлення до релігії, абортів, безпеку, партійну ідентичність... Щоб покарати антидемократичного кандидата своєї партії, треба підтримати весь політичний пакет супротивника.

Така жертва можлива, доки відстань між таборами невелика. Але за умови сильної поляризації поразка сприймається не як кілька років в опозиції, а як загроза способу життя, ідентичності та майбутньому країни. Прихильник Ердогана готовий змиритися з тиском виконавчої влади на суд, тому що повернення старого істеблішменту здається йому небезпечнішим. Прихильник Чавеса прощає йому захоплення демократичних інститутів, тому що опозиція асоціюється з поверненням нерівності та влади колишніх еліт. Порушення правил може навіть тихо засуджуватися, але перемога ворога — страшніша.

Виходить парадокс: щоб зруйнувати демократію, не потрібно переконувати людей відмовитися від неї — достатньо представити кожне окреме порушення як частину великого конфлікту. Саме це й відбувається, адже до влади дедалі частіше приходять [19] популісти, а поляризація зростає. І чим сильніша ненависть між таборами, тим дорожчим стає захист загальних правил.

Читайте також: WP: Диктатура Трампа майже неминуча, світ ковтне лиха [20]

Чи можна повернутися до демократії

Завдання складається з двох частин: усунути автократа від влади та відновити те, що він встиг зруйнувати. Угорські вибори показали, що навіть далеко зайшла автократизація не завжди закінчується остаточним падінням у прірву диктатури.

А Польща, де подібний поворот стався раніше, показує, як складно усунути інституційну спадщину автократизації. Захоплення інститутів у Польщі залишалося неповним, наприклад, громадянське суспільство продовжувало співпрацювати з тими суддями, які залишилися незалежними. Але новому уряду дісталася та сама проблема, з якою зараз зіткнулася Угорщина, — як відновити незалежність захоплених інститутів, не підпорядкувавши їх собі.

Поляки почали з суспільного телебачення. Уже в грудні 2023 року новий міністр культури змінив керівництво державного телебачення, радіо та інформаційного агентства, а канал TVP Info, що перетворився [21] на « Права та справедливості» партійним рупором, канал TVP Info на кілька днів зник з ефіру, а потім повернувся з новою редакцією. Новий уряд не почав ухвалювати спеціальний закон — президент Анджей Дуда міг накласти на ній вето, як вчинив [22] із бюджетом на 2024 рік, який виділяв громадським ЗМІ 3 млрд злотих.

Медіарегулятор залишався під контролем призначенців колишньої влади. Тому уряд спробував [23] скористатися правами держави як власника телекомпаній і придумав обхідний спосіб їхнього фінансування. Пропаганди в ефірі дійсно стало менше, зазначають [24] «Репортери без кордонів», називаючи реформу «крихкою». Спосіб її проведення викликав закономірне запитання: чи можна відновлювати незалежність медіа, просто замінивши колишнє політично призначене керівництво новим?

Ще складніше виявилося з судами. Уряд припинив [25] дисциплінарні переслідування суддів і спробував повернути [26] суддям право обирати більшість членів органу, відповідального за їхнє призначення. Однак Дуда не підписав закон і направив його до Конституційного трибуналу, який визнав [27] низку його положень неконституційними, а у 2026 році на нову версію реформи наклав вето [28] президент Кароль Навроцький, якого також підтримала партія «Право та справедливість».

Уряд намагався діяти обхідними шляхами, наприклад відсторонив [29] призначеного за попередньої влади національного прокурора, оголосивши його попереднє призначення незаконним. Конституційний трибунал, який досі контролюється призначенцями «Права та справедливості», відхилив [30] цей аргумент, а уряд відмовився [31] визнати легітимним саме його рішення. Вийшло замкнуте коло: щоб діяти суворо згідно із законом, потрібно підкорятися раніше захопленим інститутам, але звільнити ці інститути, не вдаючись до спірних юридичних прийомів, майже неможливо.

Читайте також: Тімоті Снайдер: 20 уроків тиранії [32]

Польський досвід показує, чому зворотний шлях не є простою зміною курсу. Прихильники колишньої влади залишаються громадянами, виборцями, чиновниками та суддями. Нова більшість стикається зі спокусою використати отриманий мандат так само рішуче, як і її попередник: швидко замінити чужих людей своїми, скоротити незручні терміни повноважень і оголосити все це відновленням демократії. Адже автократ, який програв, хоче повернути владу. Дональд Трамп повернувся до Білого дому, а Орбан спробує взяти реванш у 2030-му.

Знову виникають нерівні умови: чому одним можна, а іншим — ні? Бо якщо суть демократії полягає лише в праві переможця перебудувати державу під себе, то різниця між демократизацією та новим етапом автократичного легалізму швидко зникає. І виходить, як у казці Шварца: «Єдиний спосіб позбутися драконів — це мати свого власного».

—

Всеволод Бедерсон, опубліковано у виданні "Важливі іторії" [33]

Читайте також: