Кінець 2025 року став точкою біфуркації. З одного боку, формується контур "захисного щита" навколо України за підтримки Європи. З іншого — існує величезний ризик нав'язування крихкого миру з територіальними поступками, який не підтримується ані українським, ані американським суспільством.

Грудень 2025 року став місяцем безпрецедентної дипломатичної активності, яка може визначити долю Європи на десятиліття вперед. Інтенсивний переговорний марафон, ініційований Вашингтоном, перемістився з кабінетів Білого дому до європейських столиць, де за зачиненими дверима вирішується майбутнє російсько-української війни.

Посланці Дональда Трампа, українська делегація та європейські лідери шукають формулу миру, яка задовольнила б усіх, проте диявол, як завжди, ховається в деталях. Від "платинового стандарту" гарантій безпеки до болючих компромісів щодо територій — аналізуємо, що насправді стоїть за оптимістичними заявами політиків і чому американське суспільство дедалі гучніше виступає проти "миру за будь-яку ціну".

Читайте також: Українці хочуть миру, але не будь-якою ціною: грудневі настрої на тлі падіння довіри до Заходу [2]

Еволюція американського плану - від 28 пунктів до берлінських домовленостей

Дипломатичний процес, запущений Сполученими Штатами для завершення війни в Україні, продовжує набирати обертів, трансформуючись буквально на очах. Ще місяць тому світові медіа обговорювали документ із 28 пунктів, основним автором якого називали спецпредставника президента США Стіва Віткоффа.

Цей текст, хоч і не був офіційно оприлюднений Білим домом, став предметом гарячих дискусій після того, як його деталі просочилися в пресу. Однак динаміка переговорів виявилася настільки стрімкою, що початкова версія документа вже зазнала суттвих змін.

Ключовими фігурами в цьому процесі стали Стів Віткофф та зять Дональда Трампа Джаред Кушнер. Саме цей тандем взяв на себе роль човникові дипломатів, курсуючи між Вашингтоном, Києвом, Москвою та європейськими столицями. Результатом їхніх зусиль стала серія зустрічей на найвищому рівні, кульмінацією яких стали переговори в Берліні 14–15 грудня 2025 року.

Читайте також: Чому Трамп довірив переговори з Кремлем своєму другові Віткоффу, який нічого не знає про Росію, нічого не знає про Україну [3]

Американська сторона вірить, що їй вдалося досягти справжнього прориву в діалозі з президентом Володимиром Зеленським, хоча сам текст угоди продовжує "худнути". Після візиту американських емісарів до Москви помічник Путіна Юрій Ушаков говорив вже про 27 пунктів, а зараз, за словами самого Трампа, на столі лежить документ, що складається з "чотирьох або п'яти ключових частин" та близько 20 пунктів із додатками.

Така волатильність тексту є нормальною практикою для складної дипломатії, коли кожна сторона намагається викреслити неприйнятні для себе положення ще на етапі чернетки. Проте у випадку з українським мирним планом ситуація ускладнюється відсутністю прямого діалогу між Києвом і Москвою.

Сторони спілкуються через посередників, і реакція на правки часто надходить із запізненням або через публічні заяви. Кремль, коментуючи європейське турне Зеленського, вже попередив про "дуже різкі заперечення", якщо до документа будуть внесені правки, що не влаштовують Росію.

Читайте також: Трамп проти Трампа: чому стратегія поступок президента США Путіну може дорого йому обійтися [4]

Берлінський консенсус та нова архітектура безпеки

Зустріч у Берліні, де до переговорів долучилися лідери провідних європейських країн, керівництво ЄС та НАТО, стала спробою Заходу виступити єдиним фронтом. У Києві результати цих переговорів оцінюють зі стриманим оптимізмом, вбачаючи в них окреслення нової безпекової архітектури Європи.

Як зазначає Deutsche Welle [5], в Україні позитивно сприйняли той факт, що європейські лідери нарешті перейшли від слів до підписання конкретних документів. Спільна заява за підсумками зустрічі, по суті, фіксує зобов'язання Європи та США співпрацювати заради надання Україні надійних гарантій безпеки.

Деякі експерти, як-от голова ради директорів компанії Telesens Едуард Рубін, вважають берлінську декларацію історичним документом, який ставить хрест на імперських амбіціях Росії. За його словами, Європа перестала боятися і почала діяти, формуючи навколо України захисний контур.

Згідно з цією візією, Москва отримує стратегічний глухий кут: замість слабкої буферної зони вона матиме на своїх кордонах потужну військову потугу, інтегровану в західні структури. Проте навіть найбільш оптимістичні коментатори визнають: цей документ є результатом жорсткого компромісу між бажанням Трампа швидко закрити "українське питання" та страхом Європи залишитися сам на сам з агресивною Росією.

Читайте також:  Подвійний агент чи корисний ідіот? Як друг Трампа вчив Путіна "миру" за спиною України [6]

Гарантії безпеки: "платиновий стандарт" чи Будапешт-2?

Центральним елементом переговорів стало питання гарантій безпеки для України. Київ неодноразово наголошував, що будь-який мирний договір без залізобетонних гарантій вартуватиме менше паперу, на якому він написаний. Американські посадовці, описуючи свої пропозиції, не шкодують епітетів, називаючи їх "платиновим стандартом".

За словами представників Білого дому, новий безпековий пакет враховує гіркий досвід Будапештського меморандуму і передбачає механізми, "по суті аналогічні статті 5" статуту НАТО. Більше того, адміністрація Трампа нібито готова провести цей документ через Сенат, надавши йому статус зобов'язуючого міжнародного договору.

Читайте також: 

• Хто зрадив Україну під час підписання "Будапештського меморандуму"? [7]
• Як Україна добровільно озброїла Росію, а сама роззброїлась [8]
• Як Захід та Україна повелися на фальшиве російське миролюбство [9]

Однак диявол криється у формулюваннях. Спільна заява європейських лідерів говорить про створення "багатонаціональних сил для України" за підтримки США, які займатимуться моніторингом режиму припинення вогню, захистом повітряного простору та відновленням ЗСУ. Але чи означає це прямий вступ країн НАТО у війну в разі нового нападу Росії? На це питання чіткої відповіді досі немає. Експерти застерігають, що навіть стаття 5 НАТО не передбачає автоматичного оголошення війни, залишаючи простір для інтерпретацій.

Колишній посол України в США Валерій Чалий висловлює глибокий скепсис щодо таких замінників членства в Альянсі. Він наголошує, що окремі статті міжнародних договорів не можуть замінити повноцінну систему колективної безпеки. На його думку, будь-які "аналоги статті 5" без реального членства в НАТО або прямого союзницького договору із США, ратифікованого Конгресом, ризикують перетворитися на чергову імітацію захисту. "Все інше — Будапешт-2. Не можна знову наступити на ті ж самі граблі", — попереджає дипломат.

Читайте також: Як гроші Росії знову розкололи Захід [10]

НАТО та територіальні компроміси

Найбільш болючим аспектом переговорів залишаються поступки, на які доведеться піти Україні. В інформаційному просторі дедалі частіше лунають тези про те, що Київ може відмовитися від курсу на вступ до НАТО в обмін на згадані вище гарантії.

Президент Зеленський у своїх коментарях дав зрозуміти, що "деякі партнери" не підтримують негайне приєднання України до Альянсу, що відкриває шлях до пошуку альтернативних моделей безпеки. Це може стати серйозним викликом для українського суспільства, адже курс на євроатлантичну інтеграцію закріплений у Конституції.

Ще складнішою є ситуація з територіями. Москва продовжує наполягати на фактичній капітуляції України, вимагаючи виведення ЗСУ з тих частин Донбасу, які Росія ще не змогла окупувати. Київ категорично відкидає такий сценарій, наполягаючи на фіксації лінії розмежування там, де вона проходить фактично.

Американська сторона пропонує креативні рішення, як-от створення "вільної економічної зони" на спірних територіях, проте механізм функціонування такої моделі залишається туманним. Росія ж натякає на готовність ввести туди Росгвардію, що для України є абсолютно неприйнятним. Питання Донбасу залишається тією точкою, де позиції сторін розходяться найбільш кардинально, і саме воно може стати каменем спотикання для всього мирного процесу.

Військова арифметика: 600 тисяч чи 800 тисяч?

Ще однією лінією напруги є питання чисельності української армії після війни. Якщо навесні 2022 року в Стамбулі Росія вимагала скорочення ЗСУ до принизливих 85 тисяч, то зараз цифри на столі переговорів зовсім інші. Перші чернетки плану Віткоффа містили обмеження у 600 тисяч осіб, але українська сторона наполягає на цифрі у 800 тисяч військовослужбовців для армії мирного часу. І, схоже, європейські партнери підтримують саме українську позицію.

Важливим нюансом є те, кого саме стосуватиметься це обмеження. Лідери ЄС схиляються до думки, що ліміт має поширюватися лише на Збройні сили, виводячи за дужки Національну гвардію, СБУ та інші силові структури. Це дозволило б Україні зберегти значний мобілізаційний потенціал та резерви. Однак уявити, що мілітаризована Росія, яка розглядає будь-яке посилення України як екзистенційну загрозу, легко погодиться на наявність майже мільйонного війська біля своїх кордонів, вкрай важко.

Читайте також: До чого потрібно готуватися (або чому необхідно опиратися) Україні в американських забаганках щодо переговорів з агресором [11]

Європейська дилема та фінансовий тягар

Європа опинилася в центрі цього дипломатичного вихору в непростому становищі. З одного боку, Брюссель прагне бути суб'єктом переговорів, а не просто спостерігачем. З іншого — європейські лідери змушені маневрувати між необхідністю підтримувати Україну та бажанням не зіпсувати відносини з новою адміністрацією у Вашингтоні. Дональд Трамп вже встиг розкритикувати Європу за "неправильний напрямок руху", хоча й похвалив за збільшення витрат на оборону.

Читайте також: Європейські політики побоюються, що американці "зрадять Україну в питанні територій"  [12]

Найгострішим питанням європейського порядку денного залишається доля заморожених російських активів. Йдеться про колосальну суму в майже 200 мільярдів доларів, більшість з яких зберігається в Бельгії. Частина країн ЄС виступає за використання цих коштів для надання Україні великого репараційного кредиту, що дозволило б Києву закуповувати зброю та фінансувати відновлення. Це стало б потужним сигналом Москві про те, що час грає проти неї.

Однак єдності в цьому питанні немає. Бельгія, Італія та деякі інші країни блокують конфіскацію, посилаючись на юридичні та фінансові ризики для євро. Свою гру веде і Вашингтон: план Віткоффа передбачає створення спільного російсько-американського фонду, куди могла б піти частина розморожених активів. Такий підхід викликає роздратування в Берліні та інших європейських столицях. Якщо Європа відмовиться від використання російських грошей, тягар фінансування відновлення України ляже на плечі європейських платників податків, що може створити додаткові політичні проблеми всередині ЄС.

Фактор особистостей

У великій політиці особисті стосунки лідерів часто важать не менше за національні інтереси. Відносини Володимира Зеленського та Дональда Трампа пройшли складну еволюцію — від напруги та скандалів до нинішнього конструктивного діалогу. Український президент демонструє чудеса дипломатичної гнучкості, змінюючи свій стиль та риторику, щоб знайти спільну мову з господарем Білого дому.

Зміна фірмового мілітарі на діловий костюм під час візитів до США, постійні слова вдячності та готовність обговорювати навіть найболючіші компроміси — все це свідчить про те, що Київ прекрасно розуміє: без підтримки Вашингтона встояти буде вкрай важко.

Politico називає це "лихоманковою дипломатією", спрямованою на умиротворення Трампа. Але в таку ж гру грає і Путін. Російський диктатор не скупиться на компліменти на адресу Трампа, хвалячи його за "щире бажання" закінчити війну.

Водночас Кремль намагається переконати Вашингтон у неминучості поразки України, інтенсифікуючи бойові дії та влаштовуючи показові наради з військовими. Візит Зеленського до Куп'янська напередодні переговорів став символічною відповіддю на ці спроби, демонструючи, що українська армія тримає удар і не збирається сипатися під тиском.

Глас народу: американці вимагають перемоги, а не "гнилого миру"

Поки дипломати ведуть торги за зачиненими дверима, американське суспільство демонструє зростаюче невдоволення політикою Білого дому. Соціологічні опитування кінця 2025 року свідчать, що підтримка Дональда Трампа впала до рекордного мінімуму (36% схвалення), причому найнижчі оцінки стосуються саме його підходу до війни в Україні (лише 31% підтримки).

Цікаво, що навіть серед республіканців українська політика президента має значно нижчий рівень схвалення, ніж його загальний зовнішньополітичний курс. Це створює парадоксальну ситуацію: намагаючись "закрити" війну за будь-яку ціну, Трамп ризикує втратити довіру власного електорату.

Опитування Інституту Рональда Рейгана [14] руйнує міф про "втому" американців від України. Понад 60% громадян США бажають перемоги Києва, а дві третини підтримують не лише надання зброї (включно з далекобійними ракетами Tomahawk), але й надання гарантій безпеки за моделлю статті 5 НАТО.

Це свідчить про те, що традиційна доктрина "миру через силу" залишається домінуючою у свідомості американців, попри спроби Трампа просувати транзакційний підхід. Більше того, коли виборці дізнаються деталі пропонованого "мирного плану" (зокрема про територіальні поступки та відмову від НАТО), підтримка такої угоди стрімко падає — навіть серед переконаних республіканців (з 57% до 38%).

Цей розрив між політикою адміністрації та настроями суспільства може мати серйозні наслідки. Соціологи застерігають: якщо хитка угода з Путіним провалиться — а в чесність російського диктатора не вірить абсолютна більшість американців — відповідальність за це ляже особисто на Трампа. Його сприймають як політика, який схиляється на бік Росії (так вважають 42% опитаних), що на тлі традиційних антиросійських настроїв у США є токсичним ярликом.

Крихка надія на тлі невизначеності

Ситуація навколо мирних переговорів залишається вкрай динамічною та непередбачуваною. За гучними заявами про прогрес та "історичні прориви" ховається сувора реальність: жодна зі сторін поки що не готова до капітуляції своїх ключових інтересів. Україна бореться за своє виживання і не може погодитися на мир, який стане лише паузою перед новою війною. Росія, попри колосальні втрати, все ще вірить у можливість дотиснути ситуацію силою. А США на чолі з Трампом прагнуть швидкого зовнішньополітичного успіху, іноді нехтуючи складністю "українського вузла".

Берлінські домовленості та нові пропозиції щодо гарантій безпеки дають певну надію на те, що вихід із глухого кута можливий. Окреслення ролі України в ЄС як східного форпосту демократії та військової потуги Європи є важливим стратегічним зрушенням.

Проте ризик того, що переговори можуть зайти в тупик або перетворитися на ширму для підготовки до нової ескалації, залишається надзвичайно високим. Як влучно зазначив один з експертів, головне питання зараз — що насправді думають у Кремлі, адже саме там досі мріють про перекроювання карти світу, а не про справедливий мир.

—

«Аргумент» [15]

Читайте також: 

• Війна Росії проти України ознаменувала кінець епохи обмежених війн і продовжує поширювати свій руйнівний потенціал [16]
• Крім власне Трампа, ще одними переможцями виборів 2024 року в США стануть психотерапевти [17]
• Чому західні озброєння доходять до України так довго і як вони змінять війну [18]
• Справжні скрєпи Росії - це насрати повсюди [19]
• Війна Росії проти України ознаменувала кінець епохи обмежених війн і продовжує поширювати свій руйнівний потенціал [16]
• Про плани російських загарбників на найближчі два роки [20]
• Що по версії західних аналітиків треба зробити Україні та Заходу щоб успішно протистояти рашистам у 2025 році [21]
• Про мирний план Путіна та страхи Заходу [22]
• Війна Путіна й розуміння військової економіки РФ [23]