В очах історика нинішній російський президент Володимир Путін вкотре виступає плагіатором. «Іхтамнєти» були ще за Сталіна.

9 липня 2014-го року один із ватажків російських інтервентів на Донбасі Ігор Гіркін [2] (тоді він себе називав Стрєлковим) оголосив про створення на базі наявних загонів бойовиків регулярної контрактної армії. Тоді, на тлі переможного наступу українських військ після звільнення Слов\’янська та Краматорська, заяви про формування якихось «збройних сил Новоросії» і їхніх перших батальйонів та бригад із важкою зброєю видавались оксюмороном, однак наступний місяць розставив усі крапки над «і».

Батальйони і бригади на Донбасі таки з\’явились — але це були російські регулярні війська, а заявлені сепаратистські формування стали пропагандистським прикриттям для їхнього вторгнення. «Армія Новоросії», яка нашвидкуруч збиралась із російських кадрових військовиків, найманців, і місцевих добровольців-«п\’ятнадцятитисячників», мала на камери журналістів усього світу демонструвати «повсталих шахтарів і трактористів», та прикривати «іхтамнєтів» ЗС РФ під час їхніх наступних операцій — наприклад під ДАП та Дебальцевим. Певну військову вагу вони, уже зібрані у два корпуси, таки мають, але за свідченнями самих бойовиків, зокрема й Гіркіна-«Стрєлкова», без російських «відпускників» не зможуть самостійно протистояти ЗСУ ні дня.

За даними української розвідки та волонтерів-розслідувачів, на сьогоднішній день збройні сили обох так званих «республік» об\’єднані під єдиним командуванням (хоча декларативно «ЛНР» і «ДНР» — це дві вкрай незалежні держави, які уже встигли відгородитись митницями і блокпостами навіть одна від одної). Основну масу рядових бойовиків становлять місцеві, які йдуть на службу за 15 тисяч рублів зарплатні (звідси презирливе прізвисько «п\’ятнадцятитисячники»). А от бойовий кістяк — офіцери, сержанти, розвідка, забезпечення цих «народних армій» і «міліцій» — складають кадрові російські офіцери, оперативне та організаційне керівництво здійснює Кремль через штаб Південного військового округу ЗС РФ.

Схема командування і структура «гібридних» корпусів ЗС РФ на Донбасі станом на 2015 р. Фото: Wikimedia

Описані події можна сприймати, як етап втілення новітньої путінської теорії гібридної війни, але в очах історика нинішній російський верховода вкотре виступає плагіатором. Адже такий самий спосіб — з штучно створеною армією «місцевих повстанців» і безпардонною брехнею про «нас там нєт» — уже практикував один із попередніх мешканців Кремля. Це Йосип Сталін, який за червневим опитуванням «Левада-центру» завоював чільне місце у рейтингу «найвидатніших осіб в історії» на думку громадян РФ, і на 4% випередив самого Путіна.

Спадковість технологій вторгнення тут неймовірно очевидна. Йдеться про схему, яку Сталін застосував проти країн Балтії та Фінляндії у 1939-40 роках, а Путін — проти Молдови, Грузії, України та Сирії у нинішній час.

Найбільш вдало такі операції СРСР провів проти Литви, Латвії та Естонії. Країнам нав\’язувалася російська військова база, потім начебто задля її безпеки військова присутність нарощувалась, а потому під московським патронатом і наглядом проводились вибори, на яких — о диво! — перемагали кремлівські ставленики. Нові уряди тут же просились «під руку царя московського, православного» — чи то пак, генсека більшовицького.

Радянські окупаційні війська вступають у Ригу, 1940. Фото: Wikimedia

Військові бази РФ у Придністров\’ї, Південній Осетії, Криму, на півночі Сирії, а також у Вірменії, Таджикистані працювали за тією ж схемою. Однак сталінського «балтійського» успіху вони досягли лише у двох останніх випадках, у решті ж стали важелем розхитування ситуації і переходу до менш вдалого, «фінського» сценарію.

Тут у 1939-му «кремлівському горцеві» це вдалось змусити офіційний Гельсінкі добровільно впустити радянські війська на свою територію, тож він перейшов до більш агресивної схеми. 25 жовтня, рівно за місяць до початку вторгнення, у Ленінградському військовому окрузі СРСР почала формуватись 106-та стрілецька дивізія. До її складу було наказано залучати громадян Радянського Союзу із числа фінів та карелів, зокрема й таких, які перебували на «спецобліку» НКВС (тобто потенційних шпигунів і злочинців). Усього до початку війни вдалось набрати більше 13 тисяч. Командиром з\’єднання призначили спеціально виписаного з Харкова комдива Червоної армії фінського походження Акселя Антіллу. Безпосередньо перед вторгненням дивізію розгорнули до «особливого гірськострілецького корпусу».

Тільки після цього, 27 листопада 1939 року, на базі прикордонних військ НКВС СРСР у Майнілі стався «інцидент» — вона зазнала артилерійського обстрілу, у якому Кремль одразу звинуватив фінів. Останні запевнили, що снаряди летіли з радянської території, однак спроби провести незалежне розслідування були заблоковані, як і у випадку обстрілів Цхінвалі у 2008-му чи українських прикордонних територій у 2014-му.

«Без палева»: передовиця основного друкованого органу «народного уряду Фінляндії», газети «Влада народу», за 21 грудня 1939 р., цілком присвячена «вождю народів і другу фізкультурників». Фото: histdoc.net

Уже 1 грудня радянська інформагенція ТАСС оголосила про утворення нового «народного» уряду Фінляндії, який тут же попросив Москву про допомогу. Також було оголошено про повстання великої кількості фінських солдатів та офіцерів, які начебто уже створили свою «народну армію». Її роль і став виконувати дбайливо створений заздалегідь «особливий корпус» Антілли.

Слід зазначити, що до цієї справи Сталін підійшов відповідальніше за Путіна. Замість наказу спороти відзнаки і відбріхуватись «воєнторгом», «народоармійцям» пошили власну уніформу — на зразок реальних одностроїв фінського війська. От тільки від цього «народна армія» агресора не стала більш фінською.

Справа в тому, що для надійнішого прикриття червоних «іхтамнєтів» і присутності хоча б на парадах у всіх «визволених» від фінів фінських містах потрібна була реально значна кількість «народоармійців», адже війна розпочалась на всій 1800-кілометровій протяжності кордону від Фінської затоки до Баренцевого моря. Реальних місцевих добровольців не знаходили навіть за 15 тисяч зарплатні — адже фіни передбачливо евакуювали все населення із прифронтової і не дали більшовицьким ударним групам прорвати фронт з ходу і прорватись до залюднених місцевостей.

Наказ по 9-й армії РСЧА для із фото «своїх фінів», аби по них більше не стріляли. Фото: foto-history.livejournal.com

Тому «червоними фінами» було наказано стати радянським мешканцям прифронтової смуги, зокрема русифікованим інгерманландцям та росіянам, а згодом — і мешканцям інших республік СРСР. Російські історики серед командирів «повсталих фінів» виявили начштабу корпусу Романова, комісара Єгорова, начальника політвідділу Терешкіна, командирів підрозділів Тажибаєва, Полянського, Устименка тощо.

Тому на початку 1940 року, коли Кремль збільшив число «народоармійців» до 25 тисяч осіб, комкор Антілла видав унікальний (для того часу) наказ: «До частин корпусу надходить поповнення самих різних національностей. Цим можуть скористатися з метою антирадянської пропаганди вороги Радянського Союзу і Фінляндської Демократичної Республіки. З метою конспірації наказую: в частинах, що мають найбільший прошарок бійців і командирів нефінської національності, привласнити бійцям і командирам фінські прізвища». На виконання цього розпорядження начштабу корпусу Романов став «Райкасом», комісар Єгоров — «Аалто», начальник політвідділу Терешкін — «Тервоненом».

Однак бойове застосування навіть перейменованих «гібридних фінів» викликало лише розчарування. У зіткненнях з реальною армією Суомі «народоармійці» вдавалися до безладної втечі, а при спробах наступати — гинули у промислових масштабах, нівелюючи зусилля Сталіна із їхнього переодягання і перейменування. Тому корпус — окрім розвідувальних частин — був виведений в тил, і займався окупаційними функціями та позуванням для пропаганди, а застосований мав бути лише для парадного вступу при зайнятті Вііпурі (рос. Виборг) і Гельсінкі.

Постановочне і вкрай заретушоване фото із газети промосковської газети «Народна влада»: вдячне населення зустрічає «визволителів-народноармійців». Фото: histdoc.net

При цьому Москва вустами наркома зовнішніх справ В\’ячеслава Молотова продовжувала запевняти, що це не вторгнення, а «громадянська війна», а радянські бомбардувальники скидають на Гельсінкі та інші міста не бомби, а «хліб для голодних». Однак світ не повірив кремлівській брехні: СРСР виключили з Ліги Націй за розв\’язування війни, а фіни у відповідь на «хлібниці Молотова» винайшли знаменитий «коктейль для Молотова» — займисту суміш у пляшках, якими палили радянські танки та нищили червоні війська цілими дивізіями.

В тему: Как украинцы воевали за Финляндию с СССР [3]

В результаті Сталіну довелось забути про «народний уряд» та «народну армію» Фінляндії, та укласти мирний договір із легітимною владою країни, яку він весь період вторгнення не визнавав, та вдовольнитись лише шматком території Суомі. Парадний вступ «народоармійців» до Гельсінкі так ніколи і не відбувся, у квітні 1940 року їм повернули їхні прізвища, а про все, що було, наказали забути. Командувач корпусу Аксель Антілла повернувся до Червоної армії, і помер у віці 56 років у Москві. За дивним збігом, це сталось 11 березня 1953 року — всього через 6 днів по смерті Сталіна.

Фінські солдати оглядають розбиту колону 44-ї дивізії Червоної армії, 1940. Більшість танків навіть не пошкоджені, а покинуті екіпажами. Фото: Wikimedia

—

Джерело: Ділова столиця [4]

В тему:

• Тальвисота. Как Финляндия умыла кровью Россию [5]
• Урок для Украины: финский Шюцкор [6]
• Урок для Украины: финский Шюцкор. Окончание [7]
• Новогодний ужас шведской писательницы Астрид Линдгрен [8]
• Кремлевский спрут. Часть 2. Как ГРУ пыталось организовать переворот в Черногории [9]