90-річний священник Дмитро Дмитраш із Червонограда – жертва каральної операції "Запад". Радянська влада виселила з рідних домівок десятки тисяч людей, родичі яких належали до українського підпілля. Двоє братів пана Дмитраша загинули в лавах УПА – через це юного Дмитра з батьками заслали до Сибіру на понад 15 років.

Розповідає видання  Локальна історія [2].

"Де Путін у пеклі"

Дмитро Дмитраш. Фото Катерини Москалюк

Церква Святого Йосафата розташована в Червонограді на перехресті вулиць Шептицького та Бандери. Кілька років тому храм став відомим на всю Україну завдяки новочасним фрескам. На одній зі стін греко-католицького храму зображені не лише відомі діячі УГКЦ Андрей Шептицький та Йосиф Сліпий, а й видатні історичні постаті: Хмельницький, Мазепа, Шевченко, Франко, Грушевський, Коновалець, Бандера та Шухевич. Однак несподіванкою стала фреска про Страшний суд. У пекельному вогні горять радянський герб, нацистська свастика та чоловік, схожий на Володимира Путіна.

Ця церковна громада – переважно "сибіряки" – колишні політв’язні та їхні нащадки. До неї належав і Дмитро Дмитраш, який аж до своєї смерти в березні 2021 року, щороку відправляв панахиду за жертвами радянських репресій.

Пан Дмитраш народився 1930 року в селі Полонична Кам’янецького повіту. У родині був наймолодшим, сьомим, сином. Жоден із шести братів не пережив Другої світової війни.

– Брат Іван – він лікар УПА [3] Сокальської округи. Згорів живцем у Розжалові. А другий, Петро, в нашому лісі був розстрілений. Лишився я один. Моя мама пережила дуже велике горе. Таких матерів більше в селі не було, щоб таке пережили, – починає розповідати священник.

Фреска "Страшний суд" у церкві святого Йосафата в Червонограді, де служить отець Дмитро. Фото Катерини Москалюк

У 16-річному віці Дмитра разом із батьками як "членів родин оунівців і активних бандитів, заарештованих та вбитих у боях", депортували на спецпоселення в Кемеровську область. Тоді за одну добу, 21 жовтня 1947 року, 78 тисяч українців вигнали з рідних домівок.

У Росії Дмитро Дмитраш здобув свій перший фах – шахтарський. Одружився. Взяв за дружину односельчанку Марію Крушинську, брат якої теж загинув в УПА. В Україну повернулися 1960 року. Спочатку працював шахтарем, а відтак, уже 60-літнім, вивчився на священника – і вже 30 років душпастирює.

Щороку 21 жовтня отець Дмитро Дмитраш відправляє окреме богослужіння, вшановуючи жертв депортації, якій незалежна Україна й досі не дала правової оцінки.

На цю тему: У 1930-х роках за націоналістичну діяльність засудили понад 20 тисяч українців [4]

"Рускі не мали доступу до нашого села"

– Мама народила семеро дітей, сім хлопців. Я був наймолодший. Мама вже не дуже й хотіли [дітей], бо старші були. Сусідка, баба Текля, промовила: "Марино, нічого не кажи. Він ше вас дотримає і поховає". Стара як у воду дивилася. Всі згинули – я остався один.

Два маленьких ше за австрійскої війни померло. Тато був на війні, в той час була якась хвороба – і двоє діточок вмерло. Потім один помер на інсульт, тоді казали – атак серця. Інший помер від запалення мозку. І двоє братів в УПА загинуло в однім році.

Наше село було свідоме. За Польщі в нас в селі був священник Іван Наумів – українець-націоналіст. За нього побудували дім-читальню "Просвіта". Поляки забороняли. А він виділив ґрунт з церковного поля і в центрі села, коло церкви, в нас була читальня збудована.

Будували по ночах. Дерево тесали, різали, стругали. Пронумерували – а потім готову читальню зложили за одну ніч. Тоді був такий закон, шо як дим пішов з комина, значит всьо, вже не мали права поляки зруйнувати. Там вимурували пічку, запалили, дим пішов – і всьо.

За "перших руских" було замордовано два з нашого села на Бригідах [5] у Львові. Їздила родина – як зайшла всередину, то вода стояла з трупів. Такий був сморід, шо не можна було витримати.

- Дмитро Дмитраш

Вистави ставили, українську класику, концерти до [днів] Шевченка. На вигоні робили фестини. І там навіть співали "Ще не вмерла Україна" – то українці всі вставали, а поляки сиділи. 

Як розпалася Польща, тоді рускі прийшли. Люди ше не знали добре, шо то воно є, чим то воно пахне. Раділи спочатку, бо нас "визволили". Тоді вивезли перших поляків. Потім стали вивозити українців. На Сибір.

Як прийшли "другі рускі", то вже в нас була УПА. В нас, фактично, була Україна в селі. Навіть рускі не мали дуже доступу до нашого села.

У селі загинуло 50 хлопців в УПА від рук більшовиків. Сексоти [6] були – ті, шо видавали. Рускі з Камінки (Районний центр, Кам’янка-Бузька. – Ред.) як приїжджали, то обов’язково оставляли побитих. Рускі поїхали – в селі похорон.

Різдвяні свята в родині Дмитришів, с. Полонична, початок 1940-х. Крайній справа - Дмитро Дмитраш, ліворуч від нього - брат Петро. Особистий архів Дмитра Дмитраша

"Спалили тоді пів села"

Брат Петро не був кілька місяців вдома. Батьки знали, шо він в лісі. То так і називали їх – "хлопці з ліса".

Як Петра зáбили, то він ше з одним хлопцем був. Вони мали засідки в лісі – в корчах сховаються. І тих два хлопці йшли лісом. Ті пропустили їх вперед і ззаду з автомата "дирнули" по грудях. Мама нарахували на блюзі 19 дирок – так його прошили.

Петро загинув 1944 року у вересні. Прийшли, татові дали знати, шо Петро лежить там і там. І тато поїхали привезли фірою з ліса тіло. Робили похорон по-християнськи: ще люди приходили, до церкви ще брали, ще священник правив похорон. На цвинтарі вже було два брати похованих, то біля них і Петра поховали. Там тепер у нас такий родинний куток є. Брати там мої всі разом.

В нас тоді ставили березові хрести на тих хлопцях. То була національна відзнака, звичай такий. Бо так переважно ставили дубові. В нас на цвинтарі аж біліло – березові хрести рядом стояли.

Фото Катерини Москалюк

Другий брат Іван загинув в тому самому 1944 році, але в грудні. Він був монахом у монастирі отців-студитів в Уневі. Коли прийшли "визволителі", оті більшовики [7], вони всіх монахів вигнали. І вони пішли до Львова під опіку Андрея Шептицького. За німців брат працював в лікарні Петра Скарги, коло церкви Юра. Потім був окружним лікарем Сокальської округи.

Заквартирували вони в селі Розжалові. Цілу сотню треба було на ніч прийняти. Їм приготували такі криївки. А рускі зі сторони цвинтаря стали палити село. І хто де був в криївці – згорів. Мій брат згорів. Бункер був у стодолі в сіні, і в тій криївці він був закритий ззовні.

Казали, шо їх було два в бункері. Господар, котрий потім зібрав всі кісточки, черепи – він знав точно, шо там був "Кривоніс". То брата псевдо було. А на цвинтарі вже була викопана яма п’ять метрів широка і вже було наложено купу трупів. Теї ночі з Розжалова загинуло понад 100 чоловік. Всі були без труни, бо не було з чого робити. І той господар, він в правій стороні в верхньому кутку опустив той мішок вже на трупи. Самі кісточки. 

Рускі спалили тоді половину села. Там не було родини, де би хтось не загинув.

"Не плакали. Закаменіло шось"

Генеральна вивізка була 1947 року. То було не тільки наше село. Вся Галичина і Волинь. В кождім селі вивозили.

Вечір, як звичайно. Худобу, як в нас казали, попорали – подавали їсти, полягали спати. Я був в сусіда недалеко, там хлопці сходилися. Але мене чогось так тягнуло додому – і я повернувся. В нас було тато, мама і я.

Година четверта. В вікно – аж шибки дрижать – і в двері стукают і кричать: "Аткрой!". Тато пішли повідкривали. До хати ввійшов той Жидков, уполномочений по нашому селі, москаль такий недобрий. В кождім вікні і в дверях стояв солдат з карабіном. І він об’явив нам, що як "сім’ю ізмєнніков родіни вас виселяють в дальніє областя Совєтского союза". А де ті "дальніє областя" – чи ми там знали. 

За годину ми мали зібратися. На одну людину – один мішок. Ну шо ти возьмеш? І свиня годована, і корови, і коні… Та би роздали людям, якби були знали наперед. 

Шо взяли? Якраз тоді їхати – нічого нема. Муки не було, бо мали їхати до млина. Навіть печеного хліба не було. А сусіди з того боку як почули… Мама вийшли, кажуть: "Люди, ми хліба не маємо ні куска. Бо нині мали печи хліб". І кождий прийшов – хто булку, хто пів, як хто мав. То я стояв – вони кидали, я ловив – і в мішок. Бо не дали близько підійти. То я майже мішок хліба наловив. Так шо ми з хлібом поїхали. 

Поїхали, всьо лишили. Але не плакали. Ні мама не плакала, ніхто ані навіть сльози не впустив. Закаменіло шось.

Приїхали до Камінки… Було з села шось 20 родин. Нас на машині було три родини: ми, наша сусідка Марія з дочкою – брата її забили в УПА і Крушинські– батько, мати і дочка. Потім я з тою дочкою оженився на Сибіру. Разом їхали і разом були. І женився там.

Родина Дмитрашів в своїй домівці, 1940-ві рр. Особистий архів Дмитра Дмитраша

"Нас за людей не мали. Везли, як худобу"

До Камінки привезли – вже стояв состав. Вагони-товарняки без вікон, тільки віконця такі маленькі вверху. Зовсім непристосовані для людей. Навіть туалєта не було. 

А потім люди сокирою вирубали всередині вагону діру. То було "для потреби". І якимось рядном обступили.

На цю тему: “Діти вмирали в дорозі і їх викидали, як жабок ...”: історії репресованого материнства [8]

Нас за людей не мали. А за якихось… за шо то нас мали? Везли нас в вагоні, де худобу колись возили. Їхали не як люди, а як худоба. То й худобі давали пити, а нам не давали. 

На стациї мені дали відра – вислали по воду. Я пішов води набрав, то вже хоч воду мали. Бо далі знов три дні не відкривали. 

Була дитина маленька в такій колисці плетеній з прутів. То воно бідне плакало: "Діда, баба, пий-пий". Мати була засуджена, батько забитий. А її з бабою і дідом на Сибір везли. Я приніс воду. І то була моя функція – цілу дорогу, коли поїзд ставав, я біг по воду. 

У вагоні було так багато людей, шо я навіть не мав де притулитись. Не було навіть де лягти. Перші тижні то так на мішку якомусь напівсидів. Була залізна пічка – називали «буржуйка». В тій пічці дещо там варили.

Люди через віконце перекликалися. На одній станції ми стояли, а зараз через вагон жінка співає пісню: "Брала вдова льон дрібненький" – таку, шо в нас не співали. Наші хлопці кажуть, то волинська пісня. Потім вона закінчила, її питають: "Звідки?". Вона каже: "З Волині". Дорога була страшна… Але ми не плакали. Навіть співали партизанські пісні. 

Їхали 21 день. За весь час в наш вагон три рази давали їсти. Дали три відра якоїсь баланди вареної – якесь таке ні зупа, ні шо. Три відра на вагон.

"Шо ж то таке, шо люди чорні?"

Весільне фото подружжя Ганни і Василя Дмитрашів, с. Полонична, 1930-ті роки. Особистий архів Дмитра Дмитраша

Приїхали в Прокоп’євськ. Грузові машини під’їжджають під вагон, і знову по три сім’ї на машину – і повезли нас на Ясну Поляну. Стали на шахті на подвір’ю. Сніг чорний, люди-шахтарі виходять чорні. Шо ж то таке, шо люди чорні?! Ми не знали, шо будемо під землею робити.

Привезли під землянку. Вхід в землю. Шо ж то таке?! Але то було для нас навіть добре, бо в землянках було тепло. Морози були страшні.

Мені ше не було 17 років, мене вже в шахту забрали. Дівчат – так само в шахту. Виписали спецовку, сказали куда йти на роботу. І так я став шахтарем. І я робив в шахті там 13 років.

Землянка – то був барак, і він був в землі. Трошки виступав над землею і був накритий, травою обросло. Віконце було під стелею. Був коридор – звідти двері, звідти двері. Двадцять кімнат. Кімнати обладнані не для людей, а також так, як для худоби. Всюди нари.

Спочатку місцеві були ворожі до нас. Їм говорили, шо то привезли людей, котрі вбивали руских салдат, як вони з фронту йшли. А тут йшли і маленькі діти, і старі були люди. Вони кажуть: "Ну як ті діти вбивали?".

До нас перша в хату ввійшла німкеня. Поволзькі німці виселені колись. І вона каже: "Не журіться, будете жити".

А рускі не були в нас. Я за всі роки ні разу не був в руского в хаті. І в нашу землянку рускі ніхто не заходив.

"Перший Великдень. На 19 чоловік одне яйце"

Дмитро Дмитраш після роботи на шахті, м. Прокоп'євськ, 1950-ті роки. Особистий архів Дмитра Дмитраша

І ми якось вижили. Навіть на Різдво колядували [9]. Правда, куті не було. Нічого не було. На Великодні свята я пішов на базар і купив одно яйце. Як Великдень без яйця?! Мама зварили, водою покропили й порізали на 19 частин. І кождому дали по кусочку, по дробинці того яйця. То був перший Великдень.

Першу зиму було найтяжче. А весною вже люди брали лопати і захоплювали де кусок землі. Між рускими купили відро картоплі і вже посадили.

До шахти було чотири кілометри. Спочатку ми пішки ходили. Зима, снігу багато, ще буран – сильний вітер. Він підносив той сніг і так ніс. На поверхні нічого не робило. Навіть діти до школи не йшли. А шахта робила. Ми йшли до шахти – то за руки бралися.

Наша одежа, ні взуття, ні шапка не пристосовані були. Мороз був такий, шо як вийшов надвір, то обов’язково шось обморожував. Особливо лице. А вуха якби тримав наверха, то без вух був би вже. Мороз був поверх 30 градусів, навіть до мінус 40 було.

Там був такий звичай. Не дивлячись, чи "бандерівці", як вони нас називали… Один на одного дивиться і коли біло – говорить. Ніс побілів – каже: «нос» – тоді брав сніг і тер. Так відтирали. То була така вже солідарність. Вже не було якоїсь ненависти. 

З магазинів був тільки хлібний магазин. А хліб – по карточках. На неробочих – 400 грамів на день, а для робочих – 600. Я мав 600, а тато і мама мали по 400. 

Пхалися за тим хлібом, я прийшов, у кишеню – карточки нема. А злодії наших людей "обробляли". Витягнули мені карточку. Всьо. Я пішов на комендатуру та й прошу карточку, бо без хліба. "Жді мєсяц!". 

Крали, обкрадали. Татові стягнули з голови шапку… Наших людей багато чого там і навчило. Бо до того ми не знали, шо таке злодійство.

Українці на спецпоселенні. Дмитро Дмитраш - праворуч, 1950-ті рр. Особистий архів Дмитра Дмитраша

"До весни чекав покійний і нічого йому не було"

Перші роки, якшо вмирали люди, ми не мали змоги хоронити. І вони й не дозволяли. Я мав піти на комендатуру і заявити, шо в моїй сім’ї помер там хто. "Ждітє". А в кімнаті нема де положити. Навіть був випадок в нашій кімнаті, шо дочка з матір’ю вмерлою лягала спати. Бо не було де.

Виносили тіло на коридор, ложили на землі коло стіни. І воно так лежало два-три дні. А потім приїжджала грузова машина. Повна вже. І брали покійника: за руки один, за ноги один. І раз-два, раз-два – гуп! – і він на машині.

Навіть був випадок в нашій кімнаті, шо дочка з матір’ю вмерлою лягала спати. Бо не було де.

- Дмитро Дмитраш

Ніхто не знав, де їх везуть. Одні казали, шо везуть в котельню. Там, на шахти. І в топку помалу кидають їх і палять ними. Не знаю, чи то правда. Певно, що правда.

Тривало так до трьох років, шо не мали як хоронити. А потім люди вперлися і вже хоронили самі. Заганяли трактор, і трактор копав такий рів довгий на зиму. Зимою були випадки, шо і до весни чекав покійний. Ложили в той рів – і нічого йому не було.

"Брали шлюб при закритих вікнах"

Ми жили спочатку в землянці, потім в бараку. В бараку свобідніше. А потім вже стали нам давати квартири в двоповерхових домах дерев’яних. Вже тішилися, бо мали свою кімнату.

На Різдвяні свята ходили колядувати по бараках. Ходили, не боялися. На Великодні свята ми завжди свячене мали, священник приходив нам святив. Хто не на роботу, виходили і бавилися гаївок. Кождий, які знав пісні зі свого села, з дому – в коло ходили. То рускі дивилися і дивувалися: "Як? Їсти хочут, а поют".

Там діти родилися, женилися. Ніхто без шлюбу не жив. Брали шлюб при закритих вікнах.

Фото Катерина Москалюк

"Завжди знав, що вернуся в Україну"

Як я став священником? Не знаю. Чи то було в моїй натурі, чи то, може, сім’я така… Бо мій брат монахом був.

У Червонограді в радянський час не було ні одної церкви відкритої. Ніякої. Наші люди їздили до церкви до Сільця або до Острова: там були діючі православні церкви.

Але були священники в підпіллі. Приїжджав підпільно греко-католицький на вулицю Будівельну. І був ше один священник, отець Мар’ян, монах-василіянин. Його всюди возили мотоциклом. Я був дяком в нього. Він каже: "Йдіть священником". А я вже мав 60 років. Кажу: "Як можна, то я піду!". І я пішов вчитися. Працював, а заочно вчився в семінарії.

На цю тему: Спогади однієї з півмільйона репресованих комуністичним режимом на Заході України [10]

Перед тим як Україна постала, в Івано-Франківську василіяни вже мали підпільну семінарію. І мене взяли отці ше підпільно. Їздив з Червонограда екзамени здавати. 

Мене висвятили якраз перший рік за України. Коли я зареєстрований священник був, то був шостим священником на цілий Сокальський район. Мав села Перемисловичі, Цеблів, Жужеляни, Глухів – то коло шахти всьо. Не раз в неділю правив по п’ять Службів Божих. Вже з ніг падав.

Завжди знав, що вернуся в Україну. Хоча було тяжко і здавалося часом, що неможливо буде вернутися… Але завжди вірив. 

Ще просив Бога, хоч би ще батьків привезти. Тато так хотіли в Україну, як мала дитина. І я їх скоріше трохи випровадив. Тато помер того ж року, як приїхали. А мама ше десять років прожили в Україні. Тато наказували, шоб в своїм селі ріднім його поховати, в Полоничній: "Я хочу спочити там, де сини".

Фото Катерини Москалюк

—

Юрій Пуківський, кандидат історичних наук, етнолог;  опубліковано у виданні  Локальна історія [2]

---

На цю тему:

• Вони мріяли про "сонце правди" над Україною [11]
• Украинская Повстанческая Армия (УПА): что нужно знать [12]
• Жертвы оккупации: потери Украины во Вторую мировую, нанесенные нацистами и коммунистами [13]
• Історія без міфів. Василь Кук: життя й боротьба останнього головного командира УПА [14]
• “Це йому за ваші кривди, за вибори, за смерть Каганця" [15]