RFI : У французькому видавництві É ditions du typhon вийшла [4] книга з двома розповідями вашого батька: «Графомани» та «Ожеледиця». Це новий переклад?
Єгор Гран: Це старий переклад. Можливо, я міг би зробити новий, але я не мав ні часу, ні сил. Це дуже добрий переклад — йдеться про тексти, які були опубліковані у Франції 1963 року і з тих пір не видавалися.
Це тексти написані під псевдонімом Абрам Терц.
Так, це тексти Абрама Терца, таємно передані на Захід Елен Пельтьє. Вона була дочкою військового аташе у посольстві Франції у Москві та допомогла видати ці рукописи у Франції. Я думаю, що вони були написані у 1959-1960 роках. Я обожнюю ці повісті, вони одночасно і кумедні, і важкі, і тривожні.
Що ви думаєте про їхнє перевидання сьогодні?
Я дуже гордий, що мені вдалося воскресити ці напівзабуті, але важливі тексти. І гордий, що написав передмову до книги свого батька. У цьому є пряма перекличка з повістю «Ожеледиця», яка починається з відкритого листа, який автор пише самому собі в майбутньому, через кілька століть, оскільки він припускає, що у нього з'явиться можливість подорожувати в часі і що він натрапить на власну книгу в букіністичному магазині та прочитає цей лист.
У передмові ви пишете, що в таборі вашому батькові довіряли абсолютно всі: "Він гармонійно співіснував з усіма, політичними в'язнями та кримінальниками. Незважаючи на його мовчазну зовнішність, від нього виходила братська доброзичливість. Здавалося, що він сприймає поняття братства буквально". Я подивилася кілька інтерв'ю Андрія Синявського, у них справді відчувається ця неймовірна доброзичливість. Ваш батько провів у таборі сім років...
Його засудили до семи років і достроково звільнили через шість років. Почуття братерства - це те, що врятувало його в таборі. Він дуже боявся. Його попередили про важкі умови, про те, що кримінальники дуже і дуже жорстокі, що це небезпечна трясовина. Але, в результаті, все виявилося не так. У всякому разі, для нього. Його одразу ж прийняли всі ці дуже різні люди - політзеки, кримінальники, люди дуже жорстокі і люди з неймовірними долями - всі вони стали його друзями. Люди приходили до нього з найпотаємнішим, розповідаючи те, чим не наважувалися ділитися зі слідчими або власними дружинами. Вони говорили: ось, що сталося насправді, ось так мене заарештували, ось такий злочин я вчинив, так я пограбував цю людину на вулиці... Вони шукали в нього співчуття.
Вам було дев'ять місяців, коли його заарештували, і сім років, коли його звільнили. За цей час ви побачили його один раз, на побаченні в таборі, коли вам було три роки.
Ми поїхали до нього з моєю матір'ю. Табір був у Мордовії, у Потьмі. То була довга подорож, поїзд їхав повільно, треба було робити безліч пересадок — у мене залишилися від цього шляху дуже тяжкі спогади. Але я був малесеньким. Я пам'ятаю кімнату, де немає ні сантиметра тіні. Приміщення, освітлене надпотужною, сліпучою лампою, що звисає зі стелі. Це був будинок побачень — невеликий будиночок, де ув'язненим давалося право максимум двічі на рік побачити сім'ю. Право на побачення не означало скасування обов'язкових робіт. Сім'я приїжджала і селилася в будинку (зазвичай це була тільки дружина ув'язненого), де стояли найпростіші меблі, ліжко, стіл, пригвинчений до підлоги. А чоловік повертався ввечері з роботи, щоби побачити дружину. Табірні охоронці спостерігали за ними в щілини та замкові свердловини, щоб подивитися на дружину. Це було і похмуро, і чудово водночас.
Читайте також: Російських правозахисників за часів СРСР майже не хвилювало національне питання [5]
Ви пам'ятаєте, яким ви побачили там батька?
Я побачив незнайомця, який взяв мене на руки, підняв, поцілував, а потім відправили мене в інше місце, щоб я їм не заважав.
Відправили до іншого місця?
Моя мати приїхала з подругою, яка забрала мене, щоб лишити їх самих. Я бачив його протягом десяти хвилин.
Тоді тривалі побачення також давали на три дні?
Все залежало від волі начальника табору, поведінки ув'язненого, це був спосіб тиску та шантажу. Щоправда, з моєю матір'ю шантаж навряд чи пройшов би, та й подоба правової держави тоді існувала на відміну від сьогоднішнього дня. Неможливо було, наприклад, побити ув'язненого, чи треба було зробити так, щоби взагалі ніхто про це не дізнався. Сьогодні з політв'язнями чи іншими зеками в цих жахливих місцях [російських колоніях та СІЗО] можна робити все, що завгодно. В епоху СРСР справи були кращими — принаймні в брежнєвську, хрущовську епоху. Не в сталінську, звісно.
Ваш батько ніколи не піддавався тортурам у таборі?
Ні. На нього намагалися чинити психологічний тиск, але з ним це не проходило. Найбільше моєму батькові хотілося, щоб йому дали спокій. Найважливішим йому було можливість писати листи моєї матері. Довгі листи в 25, 50 або 100 сторінок. Він мав право на два листи на місяць, але кількість сторінок не була обмежена. Щойно він надсилав одного листа, то відразу приймався за наступного. Кожен лист він писав протягом двох тижнів, і йому потрібно було стільки всього розповісти. Тому він погоджувався на роботи, які ніхто інший робити не хотів. Це були важкі, часто нічні роботи, наприклад, завантаження та розвантаження поїздів, сортування. Тому парадоксальним чином «легкі роботи» виявлялися йому найскладнішими.
Наприклад, йому було психологічно важко два дні працювати в майстерні зі збирання меблів, хоча це була денна робота, де він сидів і загвинчував гайки. Він взагалі не був пристосований до ручної праці, у нього нічого не виходило, йому не вдавалося виконувати норму: якщо він не міг зібрати, скажімо, десять стільців на день, його позбавляли і без того крихітного заробітку, на який можна було купити, наприклад, пачку цигарок чи щось ще. Він страшенно втомлювався від такої роботи і робив усе можливе, щоби його переводили на нічні роботи. Табірне начальство не розуміло, в чому річ. Їм здавалося, що вони тиснуть на нього, відправляючи працювати в ніч, а для нього це було визволенням.
Але фізично табір його зламав.
Так, фізично він був виснажений. Коли він повернувся з табору, я побачив старого чоловіка. Він не мав доброї половини зубів, він повернувся з жахливим сколіозом через те, що йому довелося тягати тяжкості. Але психологічно він був на підйомі. Він світився зсередини. Не лише тому, що він був на волі, а й тому, що табір дав йому потужний позитивний заряд.
Як ви собі це пояснюєте? Я кілька разів перечитувала фразу Синявського про те, що табірні роки були найкращими в його житті, шукала їй пояснення і так і не змогла зрозуміти.
Кожен реагує по-своєму. Він так реагував. Звичайно, це не поширюється на інших людей, але він, будучи людиною неймовірно доброзичливою та емпатичною, виніс з табору унікальний людський досвід. Я, зрозуміло, не говорю про важку фізичну працю, але про людські стосунки з іншими в'язнями, неважливо інтелігентами чи ні. З інтелігентами все складалося якнайкраще, бо він зустрічав людей звідусіль — єгиптолога, ісламознавця, кого там тільки не було. І він ставив їм мільярд питань про єгипетську філософію, про казки, про все. Він розмовляв, записував, усе це збагачувало його. Він знаходив іскру в кожному — у кримінальниках, зокрема.
Він почував себе корисним?
Він не ставив собі завдання полегшити чужі страждання, але він був корисним у практичному значенні. У таборі сиділи люди, які ледве вміли читати та писати. Вони зверталися до нього, щоб він писав за них прохання про помилування, про УДЗ. Зазвичай, це ні до чого не приводило, але люди були раді, що він їм допомагає.
Думаю, що спілкування між ув'язненими було першорядним, забезпечувало їм виживання. Люди ділилися один з одним мріями про свободу, жінок, книги, про те, що вони зроблять у перший день на волі – це надія, без якої неможливо обійтися. Мій батько був, як губка, він убирав усе, що говорили інші. Всі були йому цікаві. Крім того, він був людиною віруючою, православною. У табірному досвіді він бачив містичну складову — він опинився в центрі всесвіту, в центрі божественного творіння.
Що відбувалося тим часом з вашою матір'ю?
Моя мати – це зовсім інша історія. Залізна жінка, яка нічого не боїться. Болючий екстраверт. Полум'яна жінка, яка переходила дороги, не зважаючи на машини. Я казав їй: "Мамо, обережно, обережно". Вона відповідала: «Мені начхати, це вони повинні бути обережні». Вона не усвідомлювала небезпеки. Їхній дует із батьком чудово функціонував, бо вона зробила дуже багато для того, щоб дестабілізувати КДБ для дострокового звільнення батька.
Це була справа її життя. Вона постійно виводила їх із себе. Її боротьба не була дисидентською боротьбою у класичному сенсі. Вона не боролася за політичні ідеї, за відміну комунізму в Радянському Союзі. Вона отримувала особисте, майже садистське задоволення, знущалася з системи у своїх особистих цілях. Вона насолоджувалась, влаштовуючи допити КДБшникам, і поводилася так безтурботно, що слідчому КДБ доводилося пити транквілізатори, призначені для допитуваних. У кожному кабінеті слідчого — зазвичай це був підполковник КДБ — стояла невелика шафка з ліками для тих, хто плаче на допитах. Моя мати таких ліків не потребувала. З абсолютним спокоєм вона завалювала слідчого питаннями, що його дестабілізували.
Батьки Єгора Грана Андрій Синявський та Марія Розанова на околицях Тулузи 21 серпня 1973 року. AFP - ARCHIVES
Наприклад?
Наприклад, спокійно, посміхаючись, але тоном, який вимагає відповіді: «Скільки вам років?». Або: «У вашому віці ви вже вмієте стріляти із пістолета? Бо мені казали, що для того, щоб потрапити до КДБ, треба вміти стріляти». Питання, на перший погляд, здаються дурними та відірваними від реальності, але змушують слідчого включитися до її гри та забути про власний допит.
Дострокове звільнення мого батька стало предметом справжніх та надзвичайно складних переговорів. Ці переговори почалися з визнання, зробленого моєю матір'ю під час однієї із зустрічей із КДБ. Її регулярно туди викликали. Вона заявила їм: «Я маю для вас хорошу новину. Мій чоловік написав у таборі книгу, і ця книга вже на Заході». Слідчий закричав: Що? Йому це здавалося неможливим. Вона йому відповідала: «Так, так, так. Це правда". Слідчий не міг зрозуміти, як це можливо.
По-перше, як він це зробив? По-друге, як рукописи потрапили на Захід? По-третє, яке покарання на нього чекає, бо він це пропустив? КДБ не помітив, що Синявський, сидячи у таборі, написав книгу, яку підпільно переправили на Захід. Для слідчого це означало, що книга розповідає про табірний досвід — утиски, важкі умови, роботи. «Ой-ой-ой, — думав він. — І ми це допустили. Кого ж тепер покарають? Знизять на посаді? Чи звільнять?».
Насправді, у тих найдовших, 50-сторінкових листах, які батько надсилав матері, він писав книгу про Пушкіна, а зовсім не про табір, але мати цього КДБшнику не сказала. І ця книга вже справді була переправлена на Захід, хоча в ній не було серйозного політичного підтексту.
І табірний цензор ці листи пропускав?
Звісно, кожен лист прочитувався цензором. Але, по-перше, ці листи були дуже довгими. Цензор у мордовському таборі навряд чи був літературознавцем і після десяти сторінок уже втомлювався, увага його притуплялася. Крім того, мій батько писав так: «Знаєш, Маша, у мене з'явилася така ідея щодо Пушкіна» і далі заглиблювався у свої міркування про Пушкіна на багато сторінок. Цензор усе це пропускав, і листи надходили моїй матері.
Звертаючись до слідчого КДБ, моя мати говорила: «Ми обоє з вами опинилися у неприємному становищі. Розумію, що зараз полетять голови. Мені дуже цього не хотілося б, це буде погано для всіх. Ви розлютитесь на мого чоловіка. Я розумію, звичайно, що він зробив дурницю. Але як же ми з вами з цієї ситуації виплутуватимемося? Ми тепер із вами союзники. Давайте зробимо крок назустріч один одному. Ви ж знаєте, що у мого чоловіка абсолютно бездоганна поведінка у таборі. Так, він написав текст, але не влаштовує голодування, не протестує, розвантажує мішки з вугіллям. Тому пропоную вам таке: звільнити його достроково. Запевняю вас, це лише полегшить вам життя. Більше того, це змусить замовкнути всіх тих людей на Заході, які не перестають кричати про те, що ви утискаєте бідного письменника. Я ж зі свого боку зроблю все, що в моїх силах, щоб відкласти публікацію».
Її аргументи, хоч як це дивно, принесли свої плоди. Звичайно, на це пішло понад десять хвилин. Тип із КДБ, який відчував себе обдуреним, спочатку казав так: «Ми проведемо у вас обшук і вас заарештуємо, а вашому чоловікові продовжимо термін. Додамо йому три роки». На що моя мати з усмішкою відповідала: Давайте. Але я вам обіцяю, що якщо ми гратимемо з вами в цю гру, ми все від цього тільки втратимо. Я не хочу ні трьох років для чоловіка, ні суду для себе, але знайте, що в річницю суду над Синявським і Даніелем, книга мого чоловіка вийде у всіх західних видавництвах і наробить багато шуму». Все це вона вимовляла ніжним, нудотним голосом. Тому в КДБ чухали голову та погоджувалися з її аргументами. Але це був КДБ, який не мав нічого спільного із нинішньою ФСБ.
Читайте також: Миф о величии русской культуры [6]
Сьогодні таке здається неможливим.
Так, ФСБ цілком наплювати на все, бо весь світ знає, наскільки Росія — злочинна держава. Можна більше не вдавати з себе праведників. Усі, за винятком кількох любителів Путіна, що ще залишилися, все зрозуміли. Навіть мої друзі, які були нейтрально налаштовані або взагалі не звертали уваги на Росію, починають говорити мені: «О-ля-ля, Путін — це найгірше, що трапилося за останні півстоліття». Російські військові злочини маючи на увазі. Репутації Росії вже нічого не допоможе.
За радянських часів, на відміну від нинішньої ситуації, існував дуже серйозний аргумент — комуністичні партії. Французька та італійська компартії були надзвичайно сильними. У КДБ та Політбюро були стурбовані тим, щоб ця soft power на Заході приносила плоди. Так чи інакше, багато місцевих інтелектуалів були доброзичливо налаштовані по відношенню до СРСР, і в цьому вони, як на мене, винні. Тому в такій чудовій країні зі світлим майбутнім та щасливими пролетаріями новина про утиск у в'язниці письменника — письменника, який писав художні тексти і ніколи не закликав до повалення комуністичного ладу — була б недоречною.
По етичним питаням сьогодні спостерігається байдужість.
Так, є байдужість і є потурання. Для мене це загадка, яку належить розгадати: чому ось уже століття, я підкреслюю ціле століття, Захід потурає СРСР і Росії у всіх її жахливих проявах? Є кілька пояснень. Російська «м'яка сила» значною мірою проявляється через знамениту «велику російську культуру». Мене цей термін жахає, бо не знаю, що таке «велика російська культура».
Читайте також: "Велика російська культура" виявилася такою ж недолугою субстанцією, як і "друга армія світу" [7]
Для мене велика російська культура — це ГУЛАГ, табори смерті на Колимі. "Велика російська культура" - це ФСВП, люди, які сидять в тортурних умовах. "Велика російська культура" - це не знати з точністю до п'яти мільйонів, скільки людей загинуло під час Другої світової війни.
У Франції, як ви знаєте, у кожному селі є пам'ятник загиблим у 1914–1918 та у 1939–1945 роках, на якому вигравіровано кожне ім'я. Ми знаємо всіх на ім'я. У Росії бракує імен мільйонів. Це і є «велика російська культура», а не Достоєвський, Гоголь і Пушкін. Усі вони великі письменники, що є частиною світової літератури.
Мене жахає думка, що є якась окрема культура, золотий дзвін із короною на вершині. А всередині цього дзвона велика російська література. Це не правда. Я не знаю, як боротися із цим кліше.
Перед нашим інтерв'ю ви помітили, що до недавнього часу (бо раніше я взагалі не писав про Росію), журналісти все одно розпитували про моє російське коріння, хоча в моїх книгах не було ні слова про Росію.
Читайте також: Як Пушкін став зброєю путінського рейху [8]
Ви, наприклад, написали роман про людину, яку звуть Кевін, і вона від цього дуже страждає ( La Revanche de Kevin — «Реванш Кевіна»). Це виключно французький феномен, незрозумілий ні російським, ні американцям.
Ось добрий приклад. Або інші мої тексти, які нічого спільного з Росією не мають, але щоразу, коли журналісти дізнавалися, що я народився в Москві, вони порівнювали мене з Гоголем. Фредерік Бегбедер назвав мене "французьким Гоголем". Ну, що за ідіотизм? Я відмовляюся від цього тупого ярлика. Я захоплююсь Миколою Гоголем. Це один із моїх улюблених письменників. Так само, як я захоплююсь іншими письменниками, французькими, американськими, якими завгодно. Але навіщо навішувати цей ярлик на мене, коли в моїх текстах немає нічого від Гоголя? Це укорінений рефлекс собаки Павлова. Наша інтелігенція перейнялася ідеєю, що є велика російська література.
Якби я мав друге життя, я постарався б розплутати цей клубок — зрозуміти, завдяки яким свідомим чи несвідомим процесам, маніпуляціям і фантазіям це стало можливо. А поки ми спостерігаємо, що в ім'я цієї великої російської культури ми можемо заплющити очі на те, що творить ця злочинна банда.
Читайте також: "Російська культура – це штучні зуби з краденого унітаза" [9]
Ви більше не хочете публічно говорити російською?
У мене немає жодних проблем з тим, щоб говорити російською мовою. Але наше інтерв'ю буде десь опубліковано, його прочитають люди в Росії чи іммігранти, і єдине, що я хочу сказати їм російською мовою — це «Слава Україні». Більше мені сказати їм нема чого. Я можу співчувати моїм друзям, яких заарештували, або яким, м'яко кажучи, докучають, або які перебувають у розпачі. Але що я можу сказати російському загалу? Російській громадськості мені сказати нічого, просто тому, що я вважаю їх співучасниками.
Як інтелігенцію, так і інтелектуалів як москвичів, так і провінціалів я вважаю їх відповідальними за те, що сталося. І я бачу, що вони відмовляються прийняти цю відповідальність. Те саме стосується і тих, хто виїхав з Росії. Дехто каже, наприклад, фразу, яку я весь час чую: «Це Путін винен, це не ми. Це не я". Мене це лякає.
Ти несеш певну частку відповідальності за ті дії, які здійснюються від твого імені, під твоїм прапором, на твої податки, особливо якщо ти інтелігент. Якщо ти живеш у Росії, то військові злочини відбуваються на твої податки.
Деякі українці зараз дуже затято виступають проти російської мови. Для мене це цілком зрозуміло. Навіть я вважаю сьогодні російську мову імперіалістичною.
Читайте також: Історії українців, які заговорили російською, "бо так робили усі", але врешті повернулись до рідної мови [10]
Ви маєте вибір. В силу вашої подвійної культури ви можете вибирати, говорити вам російською або французькою. Більшість вихідців із Росії такого вибору немає.
Зрозуміло, я говорю тільки за себе. І я не кажу, що треба перестати говорити російською мовою. Російська мова — прекрасна, багата, нею були написані літературні шедеври. Але на ній були написані і накази Сталіна, і вся отрута, і гнилизна, яку ми спостерігаємо.
Ви розмовляли російською мовою з вашими дітьми?
Звичайно. Я продовжую говорити російською мовою з моїми дітьми. Я говорю з ними і по-французьки. Мої діти добре володіють російською, одна з моїх дочок навіть блискуче. Вона цікавиться і добрими книгами, і добрими фільмами. Я не розумію, чому я маю позбавляти себе культури країни під приводом, що ця країна приносить усім горе.
Колись Солженіцин назвав вашого батька «сумнозвісним ненависником Росії Синявським». Ви не боїтеся , що вас тепер теж назвуть «русофобом»?
Найбільші русофоби – це самі росіяни. Сьогодні вони приносять у жертву сотні тисяч життів своїх співвітчизників, в ім'я ідеї величі Росії. Хіба це не русофобія? І мені хотілося б, щоб усі ті, хто скаже, що я русофоб, представлять мені список — з точністю хоча б до ста тисяч — людей, які загинули під час Другої світової війни, у таборах чи тих, хто гине чи ще загине в Україні ? Вони на це не здатні, бо вони зовсім не цікавляться своїми співвітчизниками. Для них це лише мрія про велич, а не життя людей. Їхня русофілія злочинна.
З мого боку, це була скоріше іронічна ремарка з приводу подібних звинувачень, які існували ще в радянські роки. Ваш батько, відповідаючи на ці звинувачення Солженіцина, сказав: «Я у великій та теплій компанії».
Навіть французи називали мене русофобом. Наприклад, Фредерік Бегбедер після моєї книги "Z як зомбі". Але я не приймаю звинувачення у русофобії від російського фашизму. Представникам російського фашизму не варто розповідати мені про свою русофілію. Це вони головні русофоби.
Книга Єгора Грана «Z як зомбі» © POL
Ваша книга " Z як зомбі" - це політичне есе, в якому ви розповідаєте французькому читачеві, про те, що таке Росія сьогодні, після початку війни. Ви відчуваєте, що то ваша відповідальність?
Так, це моя відповідальність. Я почав вести твіттер 25 лютого 2022 року. Раніше мені це було зовсім нецікаво. Але починаючи з 25 лютого у мене з'явилося, що сказати. Роками я повторював друзям, що треба бути уважними, що не можна потурати, що російський імперіалізм небезпечний. Але, здається, мене ніхто не слухав. У всякому разі, я бачу, що безліч людей навколо мене так і не зрозуміли.
Моя відповідальність полягає в тому, щоб мої співвітчизники на Заході (а я не почуваюся російською, я почуваюся західною людиною до мозку кісток) усвідомили, що не можна вірити в те, що говорить Росія. З перших днів війни ми чули, що треба вести переговори з Путіним, що не можна принижувати Росію. Я жахнувся від цих слів, бо саме вони призвели до війни. Кожне з них лише зміцнює Путіна та послаблює нас, веде нас до власної загибелі. Просто тому, що мета «Путінії» полягає в тому, щоб знищити Захід. Знищити у варварському значенні цього слова.
Читайте також: Як Росія привласнює собі українських митців та їх спадщину [11]
Це те, що Росія робить в Україні.
Те, що Росія зробила у Чечні, у Сирії і продовжує щодня робити в Україні.
Чи можливе, на вашу думку, повернення людяності?
Для цього потрібна одна річ. Потрібно, щоб росіяни зацікавилися своїм сьогоденням. Сьогоднішнім днем. У жодному разі ні минулим і ні майбутнім.
Читайте також: Російська література як добриво для росту злочинного суспільства: геноцид, сексуальне насильство і ностальгія за кріпацтвом [12]
Це цікавий погляд, тому що сьогодні багато хто говорить про те, що ключ до майбутнього криється в минулому.
Ні в якому разі. Сьогодні в Росії є рух у бік минулого — фейкового та сфальшованого, що виправдовує те, що відбувається. Ні, потрібно лише зацікавитися сьогоденням. Що відбувається сьогодні? Почався новий день: що роблять мої діти? Що роблять мої батьки? Що робить мій сусід? Що робить тип навпроти? Дивись, відкрився новий магазин: що це? Це дозволяє придивитися до інших, побачити інших - це запорука емпатії. Замість того, щоб жити в почутті величі, яка саме бере свій початок у неіснуючому минулому, або замість того, щоб жити в ілюзії, як жив СРСР протягом 70 років: завтра птахи співатимуть, і неважливо, що зараз я живу в злиднях, неважливо, що мільйони загинули, це було заради доброї справи.
Колосальна різниця між сьогоднішньою західною та російською ментальністю полягає в тому, що західна цивілізація черпає силу в теперішньому. Люди маленькими кроками покращують своє сьогодення: двері не зачиняються, я їх полагоджу. Літня жінка не може перейти дорогу, я їй допоможу. У Росії все навпаки: двері не зачиняються, натомість у нас є Петро Великий. Справді, в порівнянні з Петром Великим двері, що не зачиняються, — це суща нісенітниця. Проте насправді це — ключовий момент.
Звичайно, знати правду про сталінські злочини дуже важливо, але до неї ще далеко. Тому що, у відповідь на слова про сталінські злочини, вам скажуть, що це неправда, чи перебільшення, чи «так і треба»: «Сталін був злочинцем, зате великим злочинцем» або «30 мільйонів загиблих, яка людина!». Все це походить від того, що люди не цікавиться фарбою, що облупилася, на дверях власного туалету. Коли вони почнуть цікавитися тим, як виглядають двері до їхнього туалету, життя в країні суттєво покращиться.
—
Анна Строганова, [13] опубліковано у виданні RFI [2]
В тему:
- Імперський, російського ґатунку, сенс тхне від дати 9 травня, починаючи від появи саме цієї дати [14]
- Этот злобный и дикий "русский мир"... даже в Швеции [15]
- Операция «Русская хромосома». Что делать с россией после [16]
- Московити гірше орди [17]
- Орки – это самоназвание россиян [18]
- Оргия русского садизма на территории Украины [19]
- Нелюдські злочини сучасних московитів кличуть про кару [20]
- Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського" [21]