Ставши до лав українського війська від перших днів становлення модерної української державності, він узяв участь у 101 бою, зазнав 5 важких поранень і був одним із провідних ініціаторів та учасників славетного Першого Зимового походу Армії Української Народної Республіки тилами білих та червоних російських окупантів.

За визначні бойові заслуги його вшанували найвищими військовими почестями, зазначає видання АрміяInform [2]. Саме йому випало стати третім кавалером єдиного бойового ордена Армії УНР — «Залізного Хреста за Зимовий похід і бої» — після командувача Дієвою Армією УНР генерал-полковника Михайла Омеляновича-Павленка [3] і начальника штабу в Зимовому поході генерал-хорунжого Юрія Тютюнника.

Усе це — про генерал-полковника Армії УНР Олександра Загродського (1889–1968), якого вояки Армії УНР та Лицарі ордена Залізного Хреста назвали у вітальному слові до 70-річчя від дня народження «своїм безстрашним Командиром, що твердою рукою вів нашу Стрілецьку Дивізію до перемог».

Читайте також: Як у 1918 році у Києві створювали пантеон українських героїв [4]

Плакат про Олександра Загродського у серії «Визначні діячі Української революції 1917–1921 років» від Українського інституту національної пам’яті

Військову кар’єру почав після трьох класів духовної семінарії

Народився Олександр Загродський 10 квітня 1889 року в родині багатодітного сільського священника в селі Зеленьків Уманського повіту Київської губернії. Рано лишився сиротою і готувався до церковного служіння, закінчивши три класи Київської духовної семінарії.

Однак зрештою обрав кар’єру військового, розпочавши її з найпершої сходинки — у листопаді 1912 року його призвали до російської імператорської армії, зарахувавши солдатом розквартированого в Умані 74-го піхотного Ставропольського полку.

Менш ніж за рік, у липні 1913 року, здобута раніше освіта дала змогу Олександру Загродському отримати звання молодшого унтер-офіцера. А наполегливе навчання і зразкова служба дозволили невдовзі спочатку дослужить до старшого унтер-офіцера, і вже в липні 1914 року витримати іспит на звання прапорщика.

Читайте також: Лютий місяць 1918 року. Міф про 5000 жертв більшовиків у Києві [5]

Олександр Загродський (фото із сайту «Героїка. Імена самостійної України. 1917–1924» https://www.db.geroika.org.ua [6])

Нагороджений золотою Георгіївською зброєю як герой Першої світової війни

Під час Першої світової війни Олександр Загродський бере участь у бойових діях, зазнає кількох поранень. За виявлену звитягу під час відбиття ворожої атаки в нічному бою з 24 на 25 листопада 1914 року поблизу Липовця був нагороджений Георгіївською зброєю.

Попри кілька поранень молодий офіцер регулярно повертався у стрій, проявивши себе як талановитий і досвідчений польовий командир. За героїзм і грамотне командування підрозділами згодом був нагороджений орденами Святого Станіслава ІІІ ступеня з мечами і бантом та Святої Анни з мечами та бантом.

Поступово відбувалось також просування по службі — у російській армії Олександр Загродський дослужився до звання штабс-капітана. Тож, до подій революційного 1917 року військовий уже був досвідченим бойовим офіцером з ґрунтовною освітою та колосальним бойовим досвідом.

Генерал-хорунжий Олександр Загродський, Лицар ордена Залізного Хреста ч. 3. Командир куреня Вартового полку. Командир 1-го Запорізького імені гетьмана Дорошенка полку. Командир 6-ї Запорізької дивізії. Командир 2-ї Волинської стрілецької дивізії (За Державність. Матеріяли до історії Війська Українського. Каліш, 1935. Збірник 5. Вклейка між сторінками 112–113)

Брав участь в обороні Києва під час першої війни з радянською росією

Лютневу революцію 1917 року Олександр Загродський зустрів у військовому шпиталі. Офіцер схвально сприйняв процеси українізації військових частин російської армії й невдовзі після виписки долучився до створення модерного українського війська, беручи участь  в українізації військових частин Південно-західного фронту.

Від листопада він командував Київським вартовим полком військ Центральної Ради, який у грудні 1917 року перетворили на 3-й сердюцький полк імені Петра Дорошенка у складі Першої сердюцької дивізії. Брав участь в обороні України під час першої війни радянської росії проти Української Народної Республіки.

У цей час, згідно з витягом зі службового реєстру, Олександр Загродський був «призначений командувачем двох антибільшовицьких фронтів на Київщині (Козятинським та Жмеринським)», брав участь у боях під Конотопом і Дарницею. Після визволення Києва з-під російської окупації в березні 1918 року став командиром розгорнутого з куреня Першого Запорізького полку Армії УНР, брав участь у вигнанні російських військ з Полтавщини та Слобожанщини.

Читайте також: Повстанський Дюрер, або іміджмейкер УПА: про незламного борця за Україну Ніла Хасевича [7]

Олександр Загродський (сидить у центрі) серед Лицарів «Залізного Хреста за Зимовий похід і бої» зі складу 3-ї Залізної дивізії та керівників 2-ї Волинської дивізії

Звитяжний учасник Першого Зимового походу

В Українській Державі на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським Олександр Загродський продовжив службу у війську на посаді командира полку, а після протигетьманського повстання в листопаді 1918 року був призначений командиром Окремої Запорізької дивізії та одночасно командувачем військ Харківського військового округу.

Під час другої війни радянської росії проти Української Народної Республіки Олександр Загродський був за сумісництвом помічником командувача Східного фронту Дієвої армії УНР, командував 6-ю Запорізькою дивізією, був помічником командувача Запорізької і згодом командувачем Волинської групи Дієвої армії УНР.

Звитяжним для полковника Олександра Загродського став Перший Зимовий похід у грудні 1919 — травні 1920 року, під час якого він був начальником Збірної Волинської групи Армії УНР. «Твердою рукою» повів він «дивізію до осягнення наміченої мети», вибиваючи денікінців з українських сіл та містечок. Саме за участь у Зимовому поході військовика нагородили Залізним Хрестом УНР і вшанували як Лицаря ордена Залізного Хреста — третім після Михайла Омеляновича-Павленка та Юрія Тютюнника.

Генерал-полковник Олександр Загродський у таборі в місті Каліш, 1921 рік

В еміграції продовжив працювати заради України

Потому під час радянсько-польської війни у травні — листопаді 1920 року Олександр Загродський командував Другою Волинською стрілецькою дивізією. Наприкінці травня 1920 року наказом Головної Команди Армії УНР був підвищений до звання генерал-хорунжого, виконував обов’язки заступника головнокомандувача Армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка.

У грудні 1920 року у складі Армії УНР був інтернований у Польщі, перебував у таборах у Вадовицях та Каліші. Беручи активну участь у налагодженні повсякденного життя та освіти українських вояків, став ініціатором створення фундатором гімназії імені Тараса Шевченка, був почесним головою таборових курсів.

Читайте також: Щорс, Боженко, інші... Трагедія «червоних отаманів» [8]

Активну роботу на користь українській справі Олександр Загродський продовжив і надалі — очолював Українську спілку інвалідів Армії УНР, увійшов до Головної ради Ордену Залізного Хреста Армії УНР, був заступником Капітули Хреста Симона Петлюри, головою Братства св. Покрови Армії УНР, членом Вищої Військової Ради при Уряді УНР і членом Вищої Військової Гонорової Ради Армії УНР.

На еміграції в Америці

Після Другої світової війни виїхав до США, де був членом ради Українського конгресового комітету Америки та входив до Військового міністерства уряду УНР в екзилі. Зробив багато корисного для колишніх українських вояків в еміграції та збереження пам’яті про історію українського війська і збройної боротьби за українську державність у 1917–1921 роках.

Зокрема, Олександр Загродський сприяв перевиданню книг Володимира Сальського «Українсько-московська війна 1920 р. в документах» та Олександра Доценка «Зимовий Похід Армії УНР».

На визнання непересічних заслуг військового Уряд УНР в екзилі відзначив його Комбатантським Хрестом, Воєнним Хрестом і Хрестом Вільного Козацтва, а також підвищив до звання генерал-полковника Української Армії.

Помер Олександр Загродський 4 серпня 1968 року у Нью-Йорку. Похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Брук.

Читайте також: Як Москва видала бажане за дійсне, обдуривши українських більшовиків [9]

Минуле промовляє до сучасності

Пам’ять про Олександра Загродського зберігають його нащадки. 2019 року до сторіччя Першого Зимового походу Український інститут національної пам’яті оприлюднив проникливий відеоролик зі згадкою про військовика.

У ньому дід, нащадок командира 2-ї Волинської дивізії армії УНР генерала Олександра Загродського, передав онуку, який служив у бригаді імені Лицарів Зимового походу, сімейну реліквію — орден Залізного Хреста.

Так минуле промовляє до сучасності, і пам’ять про звитяги попередніх борців за українську державність надихає бійців Збройних Сил України, які боронять нашу державу від російських загарбників у сучасній війні.

—

Антон Печерський [10], опубліковано у виданні АрміяInform [11]

Читайте також: 

• Розсекречені архіви: Данило Скоропадський - «Валет» у колоді карт МГБ СРСР [12]
• Загибель командувача 1 Українського корпусу генерала Якова Гандзюка [13]
• Ярослав Грицак: Пізно вже бути Центральною Європою, пора ставати просто Європою [14]
• Юрий Шевелев: как изживали и как выжил украинский язык. Часть 3: КП(б)У не была украинской [15]
•  Как Россия топила в крови Казахстан. История Алаш-Орды — уроки для Украины [16]
•  Заборона української мови: документи XVII – XX століть [17]
•  Россия предавала Украину ВСЕГДА [18]
•  Битва за Киев. Почему Центральная Рада отступила из столицы, и как украинцы отбили город [19]