Як Москва видала бажане за дійсне, обдуривши українських більшовиків

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

 Сто років тому в Україні зазнали поразки Перші визвольні змагання. Більшовицьке ДПУ повідомляло, що 5-8 грудня 1922 року було “ліквідовано” низку підпільних петлюрівських організацій на Правобережжі, зокрема Знам’янську і Єлисаветградську; їхні керівники були заарештовані. Радянська Росія, яка вела війну проти України від імені “Української соціалістичної радянської республіки” з осідком у Харкові, перемогла.

Вважається (ба навіть ввижається історикам радянської доби), що після цього, 30 грудня 1922 року, Українська СРР уклала договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Проте насправді це не так. Москва видала бажане за дійсне, обдуривши своїх більшовицьких партнерів з УСРР.

Слава Богу та ЗСУ, що сьогодні ми можемо говорити правду про той період. Бо якби все пішло за планом Кремля “взяти Київ за три дні”, зараз би вже не існувало незалежної України, а Путін готувався би святкувати сторіччя СРСР у його “оновленому” форматі. Не виключено, що з прицілом на цю вигадану “круглу дату” він і починав повномасштабне вторгнення 2022 року. То що ж саме відбувалося сторіччя тому і які маємо паралелі з сьогоденням? Про це “Новинарня” розпитала кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника Інституту історії України НАН України Геннадія Єфіменка, який спеціалізується саме на радянському періоді.

Чичерін брехав, коли казав “іх там нєт”

Геннадій Єфіменко

– Знайшла цікавий факт. На початку 1919 року Директорія надсилала до Росії ноту протесту – щодо поступової окупації більшовиками території України. На це з Москви надійшла телеграма від наркома закордонних справ Чичеріна, який зазначив, що ніяких російських військ в Україні немає, натомість там діє власний радянський уряд, який буцімто і веде війну з Україною. Очевидно, звідси й ростуть ноги в “іх там нєт”. Чи як воно було, пане Геннадію?

– Ваше питання слід розбити на декілька складових. Почнемо з того, що тимчасовий робітничо-селянський уряд України було утворено 28 листопада 1918 року на залізничному вокзалі Курська. Там же було проголошено, що столицею радянської України буде місто Суджа.

– Це ж місто в Росії.

– Тоді воно формально було під українською юрисдикцією. Але його вже захопили радянські, чи то пак більшовицькі війська.

Ще у вересні 1918 року було створено дві українські повстанські дивізії. До однієї з них, яка згодом брала Київ, входили богунці та таращанці. Вони складалися переважно з українців.

– Українців, які хотіли чого? Радянської влади?

– Тут слід додати, що ще в жовтні 1918 року, коли відбувся другий з’їзд КП(б)У, тобто Комуністичної партії (більшовиків) України, яка була обласною організацією РКП(б), було взято курс не на повстання, а на майбутнє завоювання України. Але більшовики не віддали належне проукраїнським антигетьманським силам. Вони думали, що гетьман якийсь час ще протримається. Однак протестні настрої проти гетьманату були досить сильними, а тут ще Скоропадський оголосив злиття з небільшовицькою Росією. А для українців це означало злиття з російськими поміщиками.

– Під “небільшовицькою” Росією ви маєте на увазі Росію “білих”, які протистояли “червоним”.

– Так. Антигетьманське повстання було неминучим, але воно не мало би такої вибухової сили, якби не грамота Скоропадського про об’єднання з небільшовицькою Росією. Формально ця грамота нагадує нам “мінські домовленості”. Тут небільшовицька Росія виступає стороною, яка терпить поразку.

– А Скоропадський хотів об’єднатися з Денікіним на засадах…

– …федеративності. І разом з ним виступити про більшовиків як головного ворога. Така політика відкривала Скоропадському шлях до допомоги Антанти. Бо країни Антанти були прихильними до небільшовицької Росії.

Але ідея такого єднання була категорично відкинута українським суспільством – тут національне наклалося на соціальне, адже гасла Петлюри були переважно національні.

Водночас за Петлюрою пішли й ті, хто був мотивований соціально та виступав проти поміщицького гніту. Тож коли більшовики побачили потугу антигетьманського повстання, вони зрозуміли, що втрачають свій шанс.

Синьожупанники армії УНР, 1918 рік

За проголошення радянського уряду тоді найбільше агітував Володимир Затонський, який був українцем, а також Георгій П’ятаков – етнічний росіянин, життя якого до того часу було зв’язане саме з Україною, Києвом. Та й, в принципі, більшість тогочасних керівників КП(б)У були “українцями” – не етнічними, а “територіальними”.

Затонський та П’ятаков добре вловили момент антигетьманського повстання, і тоді вже й Ленін погодився, що створення саме національних більшовицьких урядів позбавляє Росію “іміджу окупантів” – не дослівно, але прозвучало приблизно так.

Читайте також: Українські збройні сили у 1917-1921 роках: від Богданівців до Повстанчої армії

– Ви зараз кажете про його “політику коренізації”?

– Ні, політика коренізації насамперед торкалася основної маси народу. Український більшовицький уряд, тобто “еліта”, був більшою мірою російськоцентричним, чи то пак “російсько-культурно-центричним”, але демонстрував прагнення певної окремішності України. І через наявність цієї окремішності низка повстанців, які спочатку воювали в лавах УНР, перейшли на бік більшовиків – їх привабили ще й соціальні гасла більшовиків.

Але коли Чичерін казав про “іх там нєт”, він брехав. Бо український радянський уряд був повністю інспірований та контрольований Росією.

Хоча певних формальностей вони намагалася дотриматися. Наприклад, спочатку була “група війську Курського напрямку”, згодом її перейменували на “Український фронт” тощо. Більшовики намагалися заохочувати місцеві сили, щоб ті переходили на їхній бік.

Був такий отаман Зелений (Данило Терпило), чия Дніпровська дивізія одна з перших у лавах УНР увійшла до Києва у грудні 1918 року. Вони увійшли під більшовицькими гаслами, а потім почали відверті грабунки “буржуазії”. Петлюра усунув Зеленого з Києва, а той згодом сприяв більшовикам у захопленні Київщини.

Читайте також:  «Слава Україні!» Хто і коли вигадав гасло

“Взявши Київ вдруге, більшовики врахували помилки 1918-го”

– Чому в Україні перемогла саме більшовицька ідея, а не ідея УНР, Петлюри, Директорії?

– Було чимало чинників. Зокрема і завдяки відсутності єдності серед національної української еліти.

Зауважимо, що за часів гетьмана Скоропадського українського війська так, по суті, й не було створено. Ті, хто захищав Скоропадського під Мотовилівкою, згодом значною мірою пішли до Добровольчої армії Денікіна. А Січові стрільці, які були найбільш дисциплінованою та відданою УНР силою, через свою незначну численність не могли на своїх плечах вивезти все.

Плюс інформаційний чинник, тобто пропаганда, яку розповсюджували більшовики. Плюс вони вміли вчитися на своїх помилках. Масового терору зразка 1918 року вже не було у 1919-му при захопленні Києва…

– А що стосовно інформаційного чинника?

– Дивіться: 5 лютого 1919 року більшовики зайшли до Києва, а вже наступного дня, 6 лютого, вони заборонили друк всіх газет, окрім “Київського комуніста” (виходив російською мовою), “Червоного прапора” (газета “незалежників”, які стали на радянську платформу), “Народної волі” (теж виступала за радянську владу), “Боротьби” (українські есери) та однієї газети єврейських соціалістів “Найє цайт”, які формально підтримували більшовиків. Тоді ж відбувся і перерозподіл типографських потужностей: цю типографію віддали наркомату освіти, цю – військовим, цю – на пропаганду.

“Кіевскій коммунист”, 1919. – 7 лютого, №13. – С.1

Більшовики намагалися не надто збурювати проти себе Київ. От Щорс, наприклад, був комендантом Києва, встиг видати купу наказів, вони радше торкалися господарської сторони. Але пресу більшовики відразу прибрали до рук і скрутили голови всім виданням, крім п’яти-шести газет та нових видань суто радянського спрямування.

Перебіжчик Винниченко

– Наскільки фатальним було для Директорії УНР взаємопоборювання її лідерів – голови уряду Володимира Винниченка та головного отамана Симона Петлюри?

– Винниченко був складною постаттю. Ще у 1918-му, коли він бачив значну популярність Петлюри, це його страшенно дратувало. Хоча Петлюра сам просив не називати свої війська “петлюрівцями”, лише “армією УНР”. А от Винниченку було заздрісно, що “винниченківців” не існувало.

Петлюра взаємопоборюванням точно не займався. Він, навпаки, повсякчас намагався згладити ситуацію. І ані слова проти Винниченка не сказав. Його провини у власній популярності – більшій, ніж у Винниченка – не було.

Читайте також: Владимир Винниченко и «сифилис русского шовинизма»

А Винниченко певний час грав ще й на боці більшовиків. Він навіть у вересні 1920-го став на два дні заступником голови Раднаркому, коли існувала небезпека наступу польсько-українських військ.

Володимир Винниченко і Симон Петлюра

У грудні 1918-го, коли Винниченко бачив небезпеку для себе в особі Петлюри, він схилявся до підтримки радянської влади, пізніше виступав проти неї, у 1920 році вже виступив на боці більшовиків проти Петлюри, але і з ними не зрослося…

– Згадався Олександр Мороз, який у 2006-му не міг визначитися, з ким він – із Ющенком та Тимошенко чи з Партією регіонів.

– Так, ці аналогії напрошуються… Винниченко постійно коливався, але після того, як на початку лютого 1919 року в УНР було вирішено шукати порозуміння з Антантою, він просто подав у відставку з посади очільника Директорії, виїхав за кордон та самоусунувся від впливу на політичні процеси. Петлюра підхопив знамено, ставши головним і в Директорії, і у війську. І відразу опинився в надзвичайно складних умовах.

Читайте також: История «расстрелянного возрождения» для тех, кто не понимает декоммунизации

Згадаймо отамана Григор’єва, якого більшовики перетягнули на свій бік. Вони знали, що роблять – вони били по самолюбству, співали йому оди.

Більшовики-популісти: український “самостійницький” різновид

– Слухайте, ну от як більшовики початку 1920-х знали, що треба робити? Без соціальних психологів, без інтернетів, соцмереж. Просто якесь неймовірне влучання в десятку.

– Це була їхня сильна сторона. Більшовики вловлювали настрої й запити мас – і закидали в маси потрібні гасла, але потім навіть не намагалися їх втілювати.

Ба навіть більше: більшовики нерідко робили протилежне тому, що заявляли. Ця суперечливість згодом заважала сталому розвитку держави.

Але в переломні моменти більшовики таки одержували підтримку мас, а жорстка централізація їхньої партії сприяла тому, що вони не сварилися між собою, а стояли пліч-о-пліч.

Ленінське “земля – селянам, фабрики – трудівникам, мир – народам” було з серії того, що неможливо втілити у життя. Але про це можна було довго і красиво говорити.

– Кілька слів про Християна Раковського, тодішнього голову Раднаркому УСРР. Що він собою являв?

– Із Раковським, головою радянського уряду, історія така. На початку 1919 року П’ятаков очолював уряд радянської України, який, одначе складався не лише з його прихильників, так званих “лівих” в КП(б)У. Туди ж увійшла опозиційна його позиції група “правих”, яку ще називали “катеринославська точка зору” – вона скептично ставилася до української радянської державності. Зрештою сталося так, що в уряді почали превалювати противники П’ятакова, а прихильники залишилися в меншості. Почалися чвари.

Керівні діячі КП(б)У під час українсько-більшовицької війни. Зліва праворуч: Олександр Хмельницький, Мойсей Рухимович, Мойсей Грановський, Володимир Юдовський, Климент Ворошилов, Володимир Мещеряков, Микола Подвойський, Анжеліка Балабанова, Християн Раковський, Микола Скрипник, Володимир Затонський

Георгія П’ятакова у підсумку навіть змістили з посади голови уряду – його замінив Артем (Федір Сергєєв), хоча сам П’ятаков не погодився зі своєю відставкою. Щоб нівелювати конфлікт, було вирішено поставити якусь нейтральну фігуру. Певний час на посаду голову уряду розглядали Дмитра Мануїльського, якого дехто навіть серед українських сил вважав щирим прихильником українськості – він знав мову, був родом з України. Та зрештою запросили болгарина Раковського.

Раковський теж порівняно добре знав ситуацію в Україні. Водночас він не бачив відмінностей між українцями та росіянами і навіть написав про це статтю в московських “Ізвєстіях”. Кандидатуру Раковського погодив Ленін – як компромісну фігуру на чолі українського уряду.

– Я окремо згадала про Раковського, адже, наскільки я розумію, саме за його головування в уряді Україна готувала перший договір з Росією.

– Прелімінарний мирний договір між Україною (тоді – Українською Державою) та Росією був укладений ще в 1918 році. Раковський його підписував якраз з боку Росії.

Пізніше, у 1919-му, відбувалося те, що якраз було забуто в нашій історіографії. Український радянський уряд хотів легітимізації. Тобто він прагнув визнання України з боку Росії незалежною державою. Але цього не сталося.

У 1918-1919 роках радянська Росія визнавала незалежність радянських (совітських) Естонії, Литви, Латвії, навіть Білорусі, але тільки не України!

– Чому?

– Ймовірно, тому що формальне визнання загрожувало повною втратою України для Росії. Скільки там тієї Білорусі або балтійських країн? Їх можна швиденько захопити. Та й втрата їх не є визначальною для Росії. А Україну якщо вже упустиш, то потім не впіймаєш.

– Важливе уточнення. Тобто представники українського більшовицького уряду, навіть не дивлячись на свою приналежність до радянської влади, хотіли самостійності?

– Я б не сказав, що цього хотів Артем. І Раковський спершу також коливався. А от П’ятаков вимагав окремішності. Бо це була вимога часу.

Принаймні вважатися окремими. Саме вважатися, а не бути, бо по партійній лінії вони всі все одно були підпорядковані Москві. Але станом на 1919-й Україна позиціонувала себе як окрема республіка, тому й мала власний наркомат закордонних справ, надсилала ноти протесту країнам Антанти, діяла на зовнішньому фронті як окремий суб’єкт.

Християн Раковський, голова РНК УСРР у 1919 та 1920-1923 рр.

З одного боку самостійність нібито й була, але з іншого боку – ні. І оця дилема переслідувала українську радянську “еліту”.

Коли у травні 1919 року Леніну здалося, що досить вже гратися з Україною, час організовувати її приєднання, Раковський виступив проти. Максимум, на що погоджувалася тодішня українська влада – це укласти воєнно-політичний союз. І більшовикам довелося поступитися, бо у 1918 році вони Україну вже втрачали. Але навіть такий союзі не був укладений!

На початку 1920 року навіть була запроваджена українізація, тобто більшовики пішли на національно-культурні поступки. А згодом пришов час і для державних поступок. Відіграла свою роль і спілка Петлюри та Пілсудського, коли в боротьбі проти Польщі на мирні перемовини в Ригу приїздила вже делегація радянської України – як окремого суб’єкта міжнародних відносин.

Тож 28 грудня 1920 року радянська Росія нарешті визнала незалежність радянської України.

Читайте також: Гетьманат. Директорія. 1918 ...

Дискусії з червоною Москвою та комбінація Сталіна

– Росія вчиняє, як завжди: захотіла – визнала незалежність, захотіла – заперечила її.

– …Визнання було, звісно, формальним. Відкат назад почався вже з об’єднання низки наркоматів під гаслом спільної боротьби зі світовою буржуазією.

При цьому в Україні таки формувалася усвідомлення того, що ця радянська республіка є незалежною державою. А в Росії такого усвідомлення не було.

– Ще б пак.

– Чичерін казав, що на папері можна прописати український суверенітет, а в дійсності відносини залишаться тими самими. Тобто українська сторона вимагала поваги до себе як до окремого суб’єкта, а Росія тягнула її в автономію.

Питання об’єднання з Росією стояло на порядку денному, починаючи з 1919 року, але, підкреслю, українська сторона бачила таке об’єднання як спілку рівних партнерів.

[Член ЦК КП(б)У, член революційної військової ради Київського військового округу] Володимир Затонський у написаних чи то наприкінці 1920-го, чи то на початку 1921 року “тезах з національного питання” вимагав ясності у відносинах України та Росії і наполягав на тому, що нова федерація не може бути російською – вона має бути радянською.

А ЛЕНІН НА ЦИХ ТЕЗАХ ЗАТОНСЬКОГО ЗАЛИШИВ СВОЮ ПРИМІТКУ – “ХА-ХА”.

– “Ха-ха” – це був його стиль?

– Та ні, це, мабуть, було єдине його “ха-ха”, але воно було саме з національного питання.

У Сталіна була власна критика тез Затонського.

Словом, у 1920–1921 роках у Кремлі така концепція федерації не сприймалася. А потім почався 1922 рік, упродовж якого тривала боротьба за статус України.

– Давайте про це детальніше.

– Починаючи з січня, Чичерін спробував позбавити Україну навіть формального статусу незалежної держави. Планувалися міжнародні перемовини, і він сказав: давайте, мовляв, на ці перемовини підемо єдиною державою, єдиною делегацією. Разом з Азербайджаном, Грузією, Вірменією, Білоруссю та Росією. Але Україна в цілому і Раковський зокрема (а він тоді вже набув популярності) були категорично проти цього. Знайшли компромісну формулу: представники республік делегували Росії право представляти їх на Генуезькій конференції.

Далі було таке. 11 березня 2022 року політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення звернутися до Кремля з пропозицією тим чи іншим чином оформити відносини. Ленін відчув, що зараз не слушний момент для того, аби приєднувати Україну. І 11 травня, тобто рівно через два місяці, ЦК РКП(б) для “врегулювання відносин між УСРР та РСФРР” створив україно-російську комісію. При цьому ініціатива скликання такої комісії залишалася за Україною. Представників УСРР в комісії була більшість. Було сказано також про те, що про жодні зменшення повноважень України не може йти мова.

Сталін з такою схемою не погоджувався. І Мануїльський, якого, як я вже казав, у 1919 році вважали “проукраїнським”, став на бік Сталіна. А у Леніна наприкінці травня 1922 року стався перший удар.

Володимир Ленін із Йосипом Сталіним, який став генеральним секретарем ЦК ВКП(б) 3 квітня 1922 року

А тепер уявіть всю “красу гри”:

  • 10 серпня 1922 року політбюро ЦК Російської КП(б) затверджує результати роботи українсько-російської комісії – сприятливі для української управлінської автономії.

  • Але вже наступного дня, 11 серпня, Сталін, який був головним в оргбюро ЦК РКП(б), створює нову комісію – тепер вже щодо взаємовідносин усіх радянських республік.

  • Тобто щойно йшлося про україно-російські взаємини, як уже виникає розширений проєкт, і робота нової комісії перебиває досягнуте двосторонньою комісією.

Сталін взяв курс на те, що згодом назвали “автономізацією”. І якщо робота україно-російської комісії була спрямована на те, щоб надати більше повноважень та чіткіше окреслити права українських органів влади, то нова комісія була підпорядкована зовсім іншій меті: ліквідувати навіть формальну незалежність України та інших радянських республік.

– І ніяк було цьому протистояти?

– Чому ж. Україна протистояла, як могла. Грузія протистояла зі свого боку теж…

Раковський звернувся до Леніна, котрий якраз трохи поправив здоров’я. Ленін виступив категорично проти автономізації і накрутив чуба Сталіну, а відтак запропонував ідею федерації, яка мала складатися з Росії, Закавказької республіки (у яку об’єдналися Азербайджан, Грузія та Вірменія), Білорусії та України. Тобто фактично він прийшов до того, що Затонський пропонував ще наприкінці 1920-го чи на початку 1921 року.

Читайте також: Соборная Украина. Почему украинцы не стали русскими

– І до того, з приводу чого було сказано “ха-ха”.

– Так. Ленін запропонував назвати нове об’єднання “Союзом республік Європи та Азії”. Пізніше, однак, перемогла назва, прообраз якої мені вперше довелося побачити в гаслах “незалежників”, тобто УСДРП (незалежних), ще в грудні 1919 року – “Союз Радянських Соціалістичних Республік”.

Ленін хотів закласти в новий союз право республік на вихід. Це право на вихід відстоювала й Україна ще в 1920 році, коли ледь не перетворилася на автономну республіку РСФРР.

– Якби Ленін не помер, все могло би піти трохи за іншим сценарієм?

– Не знаю. Тут вже починається якась якбитологія. Нова комісія вже й після ленінського втручання почала роботу над проєктом договору і декларації про створення СРСР, які вже тоді іноді означувалися як “конституція СРСР”.

І одного разу, коли на засіданні був відсутній Раковський, Сталін просунув рішення про те, що треба якомога швидше ініціювати створення Радянського Союзу. Хай, мовляв, республіки пошвидше сформують свої делегації з правом підпису щодо такого нового об’єднання.

До І з’їзду Рад, який відбувся 30 грудня 1922 року, лишалося вже дуже мало часу. Українці не встигли опротестувати це рішення, і тому на VII Всеукраїнському з’їзді рад, який відбувся 10-14 грудня, делегація для підпису союзних документів була сформована. Та й загалом партійна дисципліна була залізна. Тож, попри всі протести, українська делегація була схильна виконати рішення, яке йшло з центру.

Читайте також: Феномен «возвращенчества»: почему украинские эмигранты возвращались в СССР

За рішення про створення СРСР насправді не голосували

– Оцей день, 30 грудня 1922 року – як він проходив?

– Ще перед цим, 16 грудня, відбувся пленум ЦК РКП(б), на якому було сказано, що квапитися не варто і що буде зафіксовано лише про намір створення союзної держави, потім відбудеться обговорення. Йшлося, зокрема, про створення у складі ЦВК СРСР Ради національностей, де всі республіки були б представлені як рівноправні партнери (Сталін, до речі, був категорично проти такої Ради).

Отож перед 30 грудня існував лише проєкт договору про створення СРСР і проєкт декларації. Про те, що договір треба доопрацьовувати, говорилося чимало. Тоді як декларація – про потребу об’єднання та боротьбу зі світовою буржуазією – питань буцімто не викликала.

29 грудня, перед з’їздом, відбулася нарада представників республік. Представник УСРР Григорій Петровський запропонував: давайте декларацію приймемо зараз в цілому, а договір – пізніше. Це рішення навіть схвалили на тій нараді. Але Сталін (не лише він) рішуче заперечив. Мовляв, ці два документи є єдиним цілим, і приймати їх треба разом.

Сам з’їзд 30 грудня був дуже коротким. Він звівся до формування ЦВК СРСР, який мав надалі організовувати роботу над договором.

Доповідав на з’їзді Сталін, який був наркомом РСФРР у справах національностей. Він зачитав договір, який складався з 26 пунктів, і сказав: давайте проголосуємо за договір в цілому.

– Це після того, як щойно було вирішено продовжити над ним роботу?

– Так. Тоді на трибуну піднявся представник України Михайло Фрунзе (заступник голови РНК УСРР – “Н”) і заперечив проти цього. Він зазначив, що обговорення необхідне, тобто фактично повернув ситуацію до щойно ухвалених рішень.

Але хай там як, а після слів Сталіна наступного дня деякі газети вийшли з повідомленнями про те, що створено Радянський Союз. Потім цю кампанію в пресі припинили, бо ж по суті нічого не змінилося. Українська сторона навіть заявляла протест після цих згадок у російських ЗМІ про СРСР.

Але те, що СРСР буде створено, на той момент було вже вирішено.

– Звідки тоді в радянських історіографів виник міф про те, що СРСР було створено 30 грудня 1922-го? Чому вони прив’язалися до цієї дати?

– Тому, що в цей день проходив перший з’їзд рад СРСР. А ще тому, що Сталін на цьому з’їзді зазнав поразки, і це треба було завуальовувати.

ДО ТОГО МОМЕНТУ, КОЛИ СТАЛІН СТАВ ГОСПОДАРЕМ СРСР, ДНЕМ СТВОРЕННЯ СОЮЗУ ВВВАЖАЛИ 6 ЛИПНЯ 1923 РОКУ.

Адже лише 6 липня 2023 року відбулася сесія Центрального виконавчого комітету СРСР, яка й прийняла та ввела в дію декларацію і договір про створення СРСР. І 6 липня – це був святковий і навіть вихідний день. Принаймні десять років, аж до 1933-го, саме так і тривало.

Читайте також: 

– До 1923 року проєкт договору, який спочатку складався з 26 статей, розрісся до 72. Що додали?

– В цих статтях, власне, і було затверджено договір про створення Радянського Союзу. Його істотно конкретизували, і таки вписали туди створення Ради національностей.

– Проти чого виступав Сталін.

– Так, але він і тут багато в чому переграв українську сторону. Бо наполіг на тому, щоб у Раді національностей були представлені не лише союзні, але й автономні республіки Росії. А їх у неї було чимало, тобто Росія отримала переважне право голосу.

– Тоді ж, у 1923-му, готувалася і перша радянська конституція?

– Ні. Це й була конституція – оцей договір про створення СРСР та декларація. Конституція була прийнята, і ЦВК видав рішення про це, відразу ввівши в дію конституцію.

Політико-адміністративний поділ УСРР у 1927 році

Вона, до речі, суттєво відрізнялася від конституції 1936 року, яка вже не містила ані договору, ані декларації. Це вже була конституція єдиної держави.

Читайте також: Как и почему Кремль был вынужден признать независимость советской Украины

“Вигадана історія увійшла в кров і плоть росіян”

– Ви слушно кажете, що російські еліти не готові були відпускати Україну. Були версії, що Путін почав повномасштабну війну саме у 2022-му, щоб символічно відновити СРСР у форматі 2.0 до століття його буцімто створення…

– Так. Бо в Кремлі не знають історії. Там реально вважають, що Союз було створено в 1922-му. Вигадана історія увійшла в їхню кров і плоть, а фактами можна оперувати тоді, коли людина готова до них дослухатися.

Ви, до речі, читали, як російський конституційний суд обґрунтував можливість приєднання окупованих Росією територій? Він обґрунтував це тим, що на цих територіях проживала більшість росіян – “территория Украинской ССР в значительной степени сфомирована из земель с преобладающим русским населением”. Але, перепрошую, це ж відверта брехня. Ситуація була пряма протилежною. Навіть на Кубані, у південній частині Воронізької губернії, у деяких регіонах Курської області і Донщини переважали українці…

– Тобто є робота для нашого Конституційного Суду – пошвидше проголосити ці території українськими. Але дивіться, виходить, що Ленін у національному питанні був більш гнучкий, ніж Путін – не такий упоротий тупак, як оцей?

– Ленін вмів зважати на факти. Що не заважало йому вважати себе великоросом. Ще задовго до революції він погоджувався з тим, в адміністративно-територіальному устрої майбутньої Росії слід враховувати етнічний фактор. Але, як він вже тоді відзначав, “за територіальним мінімумом”. Що й було зроблено при створенні СРСР.

У зв’язку з чим, до речі, при визначенні кордонів України значні населені переважно українцями території відійшли до Росії. Тобто якесь ядро віддали Україні, але те, що виходило за якусь “округлість” – та ж південна Вороніжчина (північно-східна Слобожанщина) чи Кубань – відійшли до Росії.

Етнографічна карта В. Кубійовича і М. Кулицького, яка показує розселення українців. 1934 р.

В переписі 1926 року, а він вважається найбільш об’єктивним в історії СРСР, чітко видно, де саме українці складали більшість. І то могли би бути наші території.

Наталія Лебідь,  опубліковано у виданні НОВИНАРНЯ


В тему: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]