Генерал Скіпальський про історію спецслужб України та СРСР

1.00

Нет

Генерал-лейтенант Олександр Скіпальський. Фото: Андрій Резніченко

З ким сьогоднішні органи безпеки України співпрацюють з наших західних союзів? Чи існує довіра з боку західних спецслужб, враховуючи те, наскільки глибоко були дотичні ФСБ і ГУР до формування українських спецслужб, наскільки живучими залишаються їхні агенти?

Журналісти видання Тиждень [2] поспілкувався з українським військовиком і державним діячем генерал-лейтенантом Олександром Скіпальським.

Після того як Україна здобула незалежність, Олександр Олександрович активно працював над створенням українських силових структур. Він один з фахівців, які сприяли розбудові української розвідувальної системи, що була б незалежною від радянської. Зокрема, на початку 1990-х років Олександра Скіпальського призначили начальником Головного управління розвідки Міністерства оборони України.

Упродовж 1994–1998 років — народний депутат Верховної Ради другого скликання. Член Комітету з питань оборони і державної безпеки. Двічі заступник голови Служби безпеки України (1997–1998, 2006–2007). Почесний голова правління Об’єднання ветеранів розвідки України.

Далі пропонуємо ключові думки Олександра Скіпальського. Повну розмову можна переглянути на відео [3].

— Якими були роль і місце органів безпеки й військової розвідки в СРСР?

— Уся історія діяльності органів Комітету державної безпеки СРСР демонструє репресивні й криваві заходи. Що вже казати про розправу над дисидентами, які мали відмінні погляди від комуністичних, коли в історії є приклади, як репресивна радянська машина розправлялася з тими, хто безпосередньо керував нею. Наскільки відомо, той же Фелікс Дзержинський, якого обожнює сьогоднішня Росія, застрелився, після того як розчарувався в політиці Сталіна щодо Польщі, а не помер власною смертю, як прийнято вважати.

Я абсолютно переконаний, що поява спецслужб незалежної України в умовах ось цієї репресивної машини радянських структур — це результат перебудови. 1985-го Михайло Горбачов робив спробу закласти механізм, який би зруйнував цю систему. Тодішню ситуацію влучно описують класичні рядки з вірша Євгенія Євтушенка: «Легко быть смелым, если разрешили».

Особисто я щиро сподівався, що президент Горбачов і голова КДБ Володимир Крючков порозуміються один з одним. Як тодішній полковник КДБ, я наївно писав листа Крючкову. Передавав його через уже покійного народного депутата СРСР Вілена Мартиросяна, адже розумів, що поштою він не дійде. У листі до голови КДБ ставив конкретні три питання. Перше — це потреба перетворити КДБ на орган спеціального контррозвідувального призначення з вузькими специфічними функціями безпеки, а не знущання, переслідування інакодумства й власного народу. Друге — це відмова від вирішення національних питань шляхом кровопролиття, як було в Грузії чи країнах Балтії. І третє — потреба порозумітися з Горбачовим у питаннях внутрішньої політики. Останній у своїх виступах називав тих, хто хотів змін, конструктивними демократичними силами. А Крючков у таємних інструкціях і шифровках КДБ говорив про них як про деструктивні сили, з якими, навпаки, треба боротися. Я тоді писав, мовляв, якщо ви, пане голово, не зрозумієте цієї розбіжності, вас очікує доля ваших попередників у 1930-х роках.

Якщо досліджувати архіви КДБ, то можна побачити цікаву закономірність: той, хто ще вчора радів з того, що фізичними тортурами змусив свого колегу зізнатися в діяльності будь-якої розвідки, через рік замінював його.

— Чи були інші спецслужби в СРСР, окрім КДБ, ГРУ?

— При Політбюро ЦК КПРС був Комітет з питань розвідки. Також була група, яка контролювала й розслідувала провини членів Політбюро, секретарів обкомів, але це все ж таки була більше адміністративна діяльність. Насправді ж КДБ й тодішня влада намагалися консолідуватись і не плодити зайвих структур, щоб легше було тримати все в полі зору. Наприклад, Перше головне управління КДБ — це зовнішня розвідка, яка займалася й технічною розвідкою, й ідеологічною пропагандою, зрештою, боролася з національно-визвольним рухом на Заході України.

Читайте також: Могутній потік брехні: російська пропаганда все більше виглядає для Заходу екзистенційною проблемою, яку він поки не здатний ефективно вирішити [4]

— Органи безпеки України могли з’явитися лише з органів безпеки СРСР. Більше не було звідки, бо професіонали були тільки там?

— Дійсно, професіоналів не можна було взяти з інших структур, а без них не обійтися. Так Україні на початках удалося зберегти кадри Служби безпеки. Чи добре це? Не завжди. Однозначно позитивним є той факт, що завдяки п’ятирічному періоду Горбачовської перебудови не було організованого рішучого протесту проти курсу незалежної України.

Та водночас я можу навести приклади, коли керівництво через рік-півтора існування незалежної України дозволяли собі у вузькому колі заявляти: «Пора заканчивать этот эксперимент с независимостью». Що можна вимагати від такого професіонала? Треба було витрачати гігантські зусилля для перевиховання такої людини, але вона все одно буде вразлива перед своїми минулими гріхами.

Безумовно, треба було позбавлятися тих, хто переслідував дисидентів, у кого на руках була кров українців, які боролися за незалежну країну. В Україні цього не було зроблено, їх залишили, а вони зрештою прилаштували в спецслужби своїх дітей. Замість того, щоби боротися за економічну незалежність, безпеку, вони дозволили собі відкрито сповідувати комуністичну ідеологію та вдарились у бізнес.

Ось цим і пояснюється, чому, здавалося б, державні структури України часто грабували те, що країна отримала від СРСР. Придумали спеціальний лозунг для президента Кучми, зокрема через закордонні джерела: «Чим швидше все роздамо в приватні руки, тим швидше запрацює економіка».

Якби на початках більшість складу Служби безпеки становили ті, хто захищав би національні інтереси ще недосвідченої влади України й самих українців, то це могло відіграти позитивну роль для країни. Але, на жаль, такого не було. Як виняток можу назвати кілька імен тих, хто не займався бізнесом. Наприклад, Валерій Маліков: він хоч із колишніх партійних, але зі своїми моральними якостями не грабував України в незалежні часи.

— Чому в працівників силових структур не було уявлення про національні інтереси країни, а все зводилося до забезпечення особистих бізнесових інтересів?

— Річ у тім, що у структурах комуністичної партії України й у структурах адміністративних органів усе одно відбувалася фільтрація, і на керівні посади призначали найбільш відданих ідеології комуністичної партії СРСР. Я вже не кажу за те, наскільки кропітку роботу проводили в силових структурах.

Полковник Микола Селюк, характеризуючи міністрів оборони (у книжці «Дух і воля проти сваволі». — Ред.), навів частково текст моєї доповідної, яку написав 8 травня 1992 року на ім’я голови СБУ Євгена Марчука. На той час я був керівником військової контррозвідки України. У записці я офіційно стверджував, що Росія достатньо серйозно розглядає можливість війни на Донбасі й найближчим часом може втілити в життя свої плани. Тодішній міністр оборони Костянтин Морозов, поділяючи мою позицію, видав директиву розгорнути на Донбасі військовий корпус, українізувати його й таким чином допомогти самому населенню Донбасу зайняти більше українську позицію. І тоді Росія, зокрема через своїх агентів впливу, усе зробила, щоб заявити, що Морозов зайняв занадто радикальну позицію до президента Леоніда Кравчука в питанні Чорноморського флоту, і таким чином витіснила його з керівництва Збройними силами. Уже після нього прийшла ціла низка керівників-професіоналів, однак без власної твердої позиції вони виконували волю тих, хто на той час уже лояльно ставився до відносин з Росією.

— А яка доля вашої доповідної записки?

— Уявіть ситуацію, коли керівник військової контррозвідки у складі СБУ заявляє, що росіяни можуть відкрити війну на Донбасі, а голова Служби безпеки незалежної України вирішує навіть не обговорювати це — просто ставить підпис, і доповідна йде в архів. Я достеменно знаю, що пізніше керівництво Служби безпеки підтримувало не Морозова з його політикою, а Медведчука. Можу навести приклад: коли в 1994-му були вибори у Верховну Раду й Морозов після відставки пішов балотуватися, то СБУ отримала вказівку від керівництва, щоб Морозова всіляко стримувати, а Медведчука проштовхувати. Тим більше що Медведчук на той час уже був відомий як за своїми якостями, так і за формою діяльності. Він не міг бути іншим, бо лише поведінка на процесі Стуса перекинула його в табір противників України.

— Коли в СРСР наприкінці 1980-х почалося викриття масових репресій, головним натхненником цього був Олександр Яковлєв, член політбюро й один з найближчих сподвижників Горбачова, і до цього поставилися по-різному. Чи вплинуло ставлення до репресій на поведінку й політику в органах безпеки та в армії?

— Загальну політику репресій і директиви встановлення квот на знищення приймало політбюро в Москві. В Україні були переважно виконавці або ті, хто звертався по розширення цих квот для прояву своєї відданості. У Росії, дійсно, Яковлєв відіграв свою роль. Він розумів жахіття й намагався не допустити цього знову. Але Російська імперія, Радянський Союз, сучасна Росія виникли внаслідок загарбницьких війн. Вони могли існувати тільки на примусі, на утриманні в покорі завойованих земель. Згадайте: як тільки Єльцин сказав: «Беріть суверенітету стільки, скільки візьмете», так Росія почала по швах розлазитися.

В Україні в той час було менше розкриття масових репресій. Передусім архіви Служби зовнішньої розвідки розкрили тільки у 2021–2022 роках. Також Україна ще за декілька років до 1991-го знищила вісім камазів матеріалів в Обухівському целюлозно-паперовому комбінаті. Крім того, провадили політику, коли колишню агентуру змушували мовчати про своє минуле.

Читайте також: Як відкритий доступ до архівів КДБ в Україні може повпливати на галузь так званих пострадянських студій на Заході [5]

У 1998-му півтора року я мав кураторство реабілітацією. Тоді від імені СБУ підписав подання на реабілітацію Юрка Тютюнника. Перед тим уважно вивчив матеріали його судового переслідування, однак з доступом до оперативних матеріалів, які лежали в архівах Головного управління розвідки Служби безпеки, мав проблеми, адже керівник Володимир Радченко дав неофіційну команду не дозволяти Скіпальському знайомитися з тими матеріалами. Не маючи всієї повноти матеріалів, керуючись людським підходом, адже Тютюнник дійсно жертва імперської політики, я подав подання на реабілітацію. І його реабілітували.

Був інший випадок: до мене, як до депутата й керівника, звернувся з Нововолинська брат чоловіка, який був смертельно хворим, щоб того реабілітували перед смертю. Я ретельно вивчив документи: це простий волинський хлопець, якого свого часу залучили до охорони єврейського табору в районі Шацька. На той час це не було крамолою для нього, пізніше хлопця призвали в армію, він воював, був пораненим під Берліном, нагороджений медалями. Але коли запрацювала радянська м’ясорубка й знадобилися показники, то всі його заслуги перекреслили. Я від імені СБУ зробив подання на його реабілітацію, однак голова Верхового Суду свідомо відмовив у цьому. Натомість відіслав до часів беріївщини. Мовляв, ці фактори повинен був оцінювати слідчий у 1940-х роках, а не ми з вами зараз.

— Радянська людина з радянськими цінностями в українських спецслужбах: чому це не вдалося побороти?

— В Україні не вдалося зробити структуру, модель, механізм, які працювали б незалежно від зміни політики того, хто прийшов у Верховну Раду чи навіть став президентом.

Служба безпеки — це структура, яка повинна забезпечувати безпеку в межах законодавства, а не по телефону в ручному режимі. Є Конституція, є Закон про Службу безпеки, є Кримінальний кодекс. Якщо є ознаки ворожої діяльності, треба працювати, а не вирішувати, кого засудити, а кого помилувати чи до кого лояльно ставитися.

Згадаймо незграбне лояльне ставлення до Деркача. У 1998 році він уже розпускав заяви, що готовий повторити варіант приходу Путіна до влади. Зрозуміло, що Деркач — антиукраїнець, точно так само як Медведчук. І скільки років вони вільно почувалися, скільки ворогів сиділо у Верховній Раді? А Служба безпеки була безсилою. Громадянина, який підриває основи державності України, порушує Конституцію або становить загрозу країні своєю діяльністю, треба притягувати до відповідальності, це апріорі.

На початку незалежності я боявся двох моментів. По-перше, чи зможуть українці витерпіти, що їм обмежать газ і нафту й це відобразиться на матеріальному рівні. Зрештою, це пройшли. По-друге, я завжди заспокоював, мовляв, не хвилюйтеся, кожний день, пережитий у незалежній Україні, робить нас сильнішими. Я зробив такий висновок на прикладі балтійських країн, які свого часу за 20 років незалежності відчули смак свободи. Українці, на жаль, цього не відчули, вони відчули жахіття Голодомору. Однак за 30 років незалежності України ми поховали значну частину носіїв минулого беріївського менталітету. На зміну прийшло нове покоління, яке нині здебільшого воює. Усе-таки перемогла наша національна ідея, і сьогодні тисячі працівників спеціальних органів розвідки віддають своє життя як носії української культури, української історії, нації. Саме тому Росія зрозуміла, що вона програла боротьбу генетичного минулого, яку нав’язували українцям, і пішла відкритою війною.

— Надто під час війни розуміємо, наскільки важливі інституції для держави. Як відбувалося становлення спецслужб України як державних інституцій? Що зробили правильно, а яких помилок припустилися?

— Скрізь потрібні справжні професіонали. Ну ніколи Служба безпеки не буде повноцінною професійною структурою, коли нею керує скомпрометований у минулому чиновник з вищої структури. Ніколи. Усе це викличе непорозуміння або невдоволення, м’яко кажучи. Натомість сфера безпеки в Україні має неправильно закладений фундамент.

У чому ж полягала моя свідома позиція під час розбудови військової розвідки? Я, не зважаючи ні на табачників, ні на інших, за п’ять років у керівництві військової розвідки закладав основи, ґрунтуючись на тому, що це має бути національна спецслужба. Працівники мають розуміти, що вони служать українському народу й Україні. Тоді це зробити вдалося. Коли при владі був той же Янукович чи міністром оборони — Саламатін, у розвідці керував український генерал. Звісно, йому довелося маневрувати, але розвідки зруйнувати не вдалося, бо вона завжди ґрунтувалася на розумінні важливості державності України.

— Коли закладалися державні інституції, зокрема СБУ, у 1990-х, очевидно, було уявлення про їхню діяльність. Те, що пізніше голова Служби безпеки України Євген Марчук пішов у політику й став прем’єром, було логічно для Служби безпеки України?

— У випадку Євгена Марчука, напевно, варто акцентувати на факторі певної вимушеності. Бо спочатку йому треба було аргументувати перед собою, чому Служба безпеки допустила протистояння під час підготовки дострокових виборів (дострокові президентські вибори 1994-го. — Ред.). Згадайте голодні марші шахтарів чи Харківський собор 1992 року, який спровокував утворення так званої церкви Московського патріархату. Надалі до всього ще й дістали «касетний скандал». В одному з інтерв’ю протягом місяця після «касетного скандалу» я відкрито сказав, що, на мій аналітичний погляд, єдиною людиною, яка могла організувати «касетний скандал» в Україні був Євген Марчук. Це викликало певне невдоволення, але треба віддати належне, що пройшло 11 років і Марчук випадково, розслабившись, у газеті «День» зробив коротку замітку, де визнав, що він дійсно контролював цей процес через Мельниченка. Мовляв, той радився і доповідав про те, що кабінет президента прослуховується. Але Марчук не міг нічого вдіяти, бо «якби про це комусь сказав, зокрема президенту, то невідомо, яка доля була б у того офіцера». На мою думку, це абсолютно дитяче пояснення з боку генерала.

Мусить бути принципова позиція, адже правда рано чи пізно проявиться. Зрештою Євген Марчук, бувши секретарем Ради національної безпеки, знав, що кабінет президента прослуховується. Тому мав би розуміти, якими можуть бути наслідки та який світовий скандал назріває. Це те саме, як Ющенко за два тижні до відкриття саміту в Будапешті, де розглядали ПДЧ для України щодо вступу в НАТО, під впливом російської агентури з боку українських керівників спецслужби заявляє: «У мене прем’єр-міністр — російський шпигун», маючи на увазі Юлію Тимошенко.

— Така поведінка керівника Служби безпеки не могла не вплинути на інституційні позиції структури. І все, що відбулося далі, те, що керівником СБУ були Деркач і багато інших персонажів, очевидно, підривало місце Служби безпеки в інституційному дизайні влади.

— Євген Марчук — це потужна інтелектуальна особистість. Якби не минуле, яке тримало його, він міг би багато чого зробити. Напевно, його діяльність, зокрема намагання стати президентом, — це спроба порвати з минулим, і, можливо, коли його вже нічого не обмежувало б, він зайняв би конструктивнішу позицію. Порівнювати його з Деркачем не варто. Це низько культурна персона, яку Кучма взяв тільки через те, що вони разом працювали на Дніпропетровському заводі.

— Але ж в інституційній ролі й статусі СБУ опуститися аж до Деркача.

— А опустилися, тому що кожний президент хотів мати віддану собі голову Служби безпеки. Не Україні, а собі. Це наша біда історично, і ми із цієї кальки не вирвалися по сьогодні.

Я мав розмову, хай мене пробачить Леонід Кучма, щодо оцінки поведінки Деркача, коли виникла провокація з Кучмою щодо «касетного скандалу». І я йому сказав: «Ну як ви можете призначати таку людину? Ви хоч раз слухали його доповідь так, як треба, не перебиваючи? Він же жодного логічного речення не міг вам доповісти. А разом з тим у Службі безпеки з авоською носив долари, які йому платили з митниці». Тоді мова торкалася ще долі Ігоря Смешка, якого виштовхали військовим аташе у Швейцарію. Знаєте, яку оцінку тоді Кучма дав Деркачу? Сказав, мовляв, я ж не знав, що в нього одна «ізвіліна».

Безумовно, керівники були різні. Я і з окремими віцепрем’єрами розмовляв. Казав: «Ну, слухай, ти ж розумієш, що це не вигідно національним інтересам України? Та ухвали рішення, заяви свою позицію. Упади з білого коня. Усе одно ж тебе виженуть». І дуже мало людей ризикнуло заявити про це.

Коли мене Деркач почав виштовхувати із СБУ: «А ви не хочете поїхати військовим аташе у Вашингтон чи в Лондон?». Я тоді йому сказав: «Ви знаєте, а в мене зустрічне запитання. А ви не хочете піти на митницю в Рава-Руську, яку відкривають? Вам це знайомо і приємне спілкування з митниками»…

Ось, до речі, нещодавно знову намагалися зробити реорганізацію Головного управління розвідки з подачі, безумовно, російської агентури. Тому що Росія розуміє, наскільки потужною в Україні стала розвідка. Щоб зруйнувати це, вирішили скомпрометувати Буданова. Поки що нинішню атаку відбили. Нічого нового. Таке вже було в минулому. Ну і що, що Деркача змінили, а Ющенко прийшов і призначив Турчинова. Після цього я написав рапорт на звільнення на знак протесту. Тоді я керувався двома факторами. По-перше, добре знав, що Турчинов рано чи пізно становитиме загрозу для України. І Ющенко, здається, через сім місяців, аргументуючи його звільнення, написав, що дії цього керівника почали ставати небезпечними. Є ще й інший фактор, про який я поки що не заявляю. Ідеться про шкоду національній безпеці від однієї із заяв Турчинова під впливом Ющенка. Зрештою, настане час, коли влада буде зацікавлена із цим розібратися. Там реальний вклад, за що значною мірою сьогодні платимо кров’ю.

Потім прийшов маніпулятор Наливайченко. Звідки він виник? Хіба так кадри призначають? Як з посади консула стати керівником Служби безпеки України? Де професіоналізм? Він мав би пройти всі посади: опера, старшого опера, керівника й так далі. Безумовно, запитання є і до кадрової політики: як можна було призначити міністром оборони Лебедєва? Капітан будівельної частини, здається, у Чернівцях, який ще на початку проголошення незалежності відмовився присягнути на вірність народу України. Його повертають і ставлять міністром оборони.

Читайте також: Українська повстанська армія. Розвідча служба (1943–1945 рр.) [6]

— Сьогодні маємо той самий випадок — призначення на голову СБУ Баканова. Це ж нічим не відрізняється від усіх попередніх випадків.

— Нічим. Загальна система не змінилася. Баканова на цю посаду призначили тенденційно. Це цивільна особа, яка не мала військового звання. Написали подання — і йому надали звання лейтенанта. От звідси взявся й лейтенант Баканов. Тоді без комісії його взяли й призначити на цю посаду.

— Як побороти цю тенденцію?

— Знайти кандидата в президенти України на зразок Рональда Рейгана. Потужну персону, яка розуміла б систему державного управління. Бо всі ці експерименти щодо наших виборів до доброго не ведуть. От дивіться, ми обрали Порошенка. Яка професія в Порошенка? Бізнес — заробляти гроші. А на посаді президента жодної копійки ти не маєш права заробити. Жодної. Надалі — Зеленського. Ну добре, сьогодні війна, ми все розуміємо, але ж світові й українцям видно, що не все він може охопити внаслідок свого непрофесіоналізму. І той знаходить собі менеджера — Єрмака, який по-своєму розуміє, як можна втримати владу. Не за допомогою закономірностей у політиці, у Конституції, а через ручне управління й розстановку кадрів, які виконуватимуть, що ти їм скажеш.

— З ким сьогоднішні органи безпеки України співпрацюють з наших західних союзів? Чи існує довіра з боку західних спецслужб, враховуючи те, наскільки глибоко були дотичні ФСБ і ГУР до формування українських спецслужб, наскільки живучими залишаються їхні агенти?

— Загалом можу оцінити позитивно рівень співпраці наших спецслужб. У діяльності Служби безпеки, безумовно, не все ідеально. Але сумніватися в тому, що керівник Служби безпеки Василь Малюк не має довіри з боку західних партнерів, не доводиться. Тим паче ви знаєте, як Малюка оцінює Росія. Судові справи заводить. Те ж саме щодо Буданова. Щоправда, типові професіонали, такі як англійська спецслужба, американська, розуміють, що керівництву можна довіряти, але десь усередині структури все ж може затесатися група ненадійних людей, бо ворог працює. Тому, безумовно, є певні дозування, запобіжники — і то нормальний робочий процес.

— Чи відбувається в Росії процес розпорошення «карального меча»? З огляду на появу великої кількості приватних військових кампаній.

— Росія до моменту вторгнення в Україну мала таку розгалужену мережу впливу на Заході, що вона й сьогодні залишається. І їй удаються диверсії. Це наслідок діяльності відомої структури, яку створили свого часу керівник розвитку в Радянському Союзі Сєрєбрянскій і Судоплатов. Калька, і вона працює досі. Це підручники для нинішньої ФСБ і ГУР. Нещодавно СБУ затримала дієвого агента, якого завербували через родинні зв’язки в Росії. А скільки в нас родичів там? І, безумовно, вони це використовують. От цей випадок демонструє, як спрацьовують родинні зв’язки. Ми маємо також використовувати їх, щоб здобувати позитивні результати. А сподіватися, що російські спецслужби у своєму протистоянні знищать одна одну, не варто. Вони конкурують між собою. Згадайте, як Кадиров старався скомпрометувати Пріґожина, а Пріґожин — Шойгу, тобто йде конкуренція по принципу: хто перший доповість і хто перший заробить подяку від диктатора. Але їх консолідує така структура, як ФСБ. Бо вона і там, і там має свою внутрішню й зовнішню агентуру. Служба зовнішньої розвідки значною мірою також працює. І ми маємо зрозуміти, що немає агресивнішої та небезпечнішої структури зі сфери розвідки й контррозвідки, як з боку Росії.

Читайте також: Як ФСБ воювала з Євромайданом і готувала вторгнення армії РФ [7]

— Чи може їхнє протистояння призвести до варіанту на кшталт громадянської війни?

— Ні, і не тіште себе ілюзіями. Імперія посиплеться, коли виникнуть природні процеси. Вступлять в дію закони історичного й природного розвитку. А суб’єктивно ви ж бачите: здавалося б, завдали удари і по сталінізму, і по беріївщині — і нічого. Оговталися й стали ще сильнішими. Ну, можливо, нині менше таборів, бо їх створювали для розбудови соціалізму, як робочу силу значною мірою. Нині поки що цього не використовує Путін, і тому немає таких масових репресій, але ж люди, хто тією чи іншою мірою проявляє невдоволення, — усі на обліку. Точно так же, як і ми всі на обліку. Я обов’язково скористаюся можливістю й попередженням. Згадайте, ми дуже швидко забули, хто складав списки на окупованих територіях Київської та Чернігівської областей. Передавав проукраїнських активістів. Хто? Священники Московського патріархату.

— Якщо ми говоримо про початок створення й розбудови українських силових структур, зокрема органів безпеки, чи відомі вам приклади, коли органи безпеки співпрацювали в кримінальних чи політичних інтересах?

— Наприклад, під час розбудови ситуативного центру в СБУ Деркач залучив Семена Могилевича як керівника, він його назвав «мій фінансовий директор». Семен Могилевич натоді вже був відомим міжнародним персонажем, якого переслідувало багато спецслужб. І керівник СБУ долучає його до розвитку ситуативного центру на монтаж техніки, яку поставляли з Росії.

Безумовно, такі факти були, але не драматизуйте ситуацію, тому що спецслужба не завжди в білих рукавичках. Працювати в кримінальному середовищі, розшукувати важелі впливу для захисту інтересів і національної безпеки країни — це також високопрофесійна робота. І я вважаю, що наші спецслужби мають працювати як контролюючи кримінальний світ, так і використовуючи його.

—

Маргарита Дикалюк, [8]Юлія Олійник [9]; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [10]

Читайте також: