Війна — це завжди перебування між життям та смертю. Тому не дивно, що ще з часів Русі у наших предків була купа ритуалів та обрядів, які супроводжували їх перед битвою або під час. Адже в умовах бойових дій, коли тебе весь час може наздогнати загибель, звернення до релігії та слідування традиціям надавали відчуття захисту.

Ба більше, у козаків були свої ритуали, які допомагали здолати ворога вже на полі бою. Видання Platfor.ma [2] розповідає про воєнні традиції українських воїнів та їхню тяглість. 

Найдавнішими проявами вірувань, повʼязаних з війною, були обереги. І сьогодні військовим відправляють чи дають із собою на фронт різноманітні предмети, які мають виконувати таку магічну чи релігійну функцію захисту — браслети, амулети, дитячі малюнки, церковні атрибути й безліч інших. 

Але обереги наших пращурів були дещо інакшими. Так, наприклад, щоби отримати [3] захист від зовнішнього ворога в степу, анти та слов’яни приносили в жертву богу-громовержцю биків та інших священних тварин. А якщо смерть загрожувала на полі бою — обіцяли здійснити жертвоприношення, щойно врятуються від загибелі. 

Взагалі подібна традиція давати вищим силам обіцянки за захист була й досі є актуальною. Щоправда, замість жертвоприношень з часом люди, як правило, почали обіцяти зробити пожертву в храм, встановити хрест, побудувати каплицю тощо. Така традиція зокрема згадується у «Повісті минулих літ», де описується, як ще Володимир Великий та Ярослав Мудрий давали обітниці звести храми чи охреститись як запоруку перемоги в битвах.

Читайте також: Епіфаній: «Ворог розуміє мову сили» [4]

Зведення за наказом князя Володимира Святославича церкви Преображення у місті Василеві з нагоди перемоги над печенігами в 966 році. Ілюстрація: Радзивілів литопис, ХV ст.

З появою християнства повноцінним оберегом воїнів стала церква. Обовʼязковою практикою перед тим, як військо рушало в бій, був молебень — як колективний, який промовляв ватажок для захисту війська, так і індивідуальний, що мав оберігати кожного воїна. Про це свідчать українські народні думи та пісні, в яких згадується, як воїни замовляли молебень за перемогу над ворогом. 

Іншим релігійним ритуалом, який мав допомогти війську в бою, було освячення козацьких чайок, хоругв та зброї. Проте це не завжди було колективним ритуалом. Наприклад, свій власний меч чи шаблю кожен воїн міг освячувати окремо, а вже безпосередньо перед походом це робили всі разом. 

Читайте також: «Росіяни – це історична хвороба. І від неї треба лікуватися» [5]

Бойовий ритуал козаків — герць

Якщо обереги як своєрідний ритуал залишились в українській військовій традиції донині, були й практики, про які памʼятає лише історія. Наприклад, козацький герць. Це особливий ритуал, який влаштовували [6] козаки до початку битви, але вже на полі бою перед ворогом. Серед воїнів обирали найбільш сміливих та відчайдушних, які підходили до противника буквально на відстань пострілу рушниці та гармати, а далі починали кепкувати над ним лайкою чи різноманітними жестами. 

Хоч доволі часто це призводило до пострілів у бік козаків та їхньої загибелі, ритуал був дуже дієвим. Адже такий зухвалий і непередбачуваний вчинок насамперед впливав на ворогів психологічно. В такий спосіб козаки хотіли продемонструвати власну відвагу та сміливість і підіймали бойовий дух всього запорозького війська, чим морально пригнічували суперника.

Вигляд Нової Січі за Рігельманом із зображенням танцю козаків. Ілюстрація: Запорож'є в остатках старіни і преданіях народа, Д. Яворницький

Тобто герць був повноцінною психологічною атакою, яка могла не просто розлютити ворога, а й змусити, наприклад, кінноту противника зрушити з місця, зламати стрій і намагатись наздогнати козаків. І в цей момент козаки відкривали вогонь. Але навіть якщо змусити до дій не вдавалось, герць все одно сіяв паніку у ворожому війську. 

Та це не все. Козацький герць ще й виконував функцію розвідки. Адже коли найсміливіші воїни наближались до ворога, їм вдавалось викрити засідку чи розвідників противника. Або ж загалом дослідити місцевість ворожої території й допомогти власному війську стратегічно. 

Збереглось декілька згадок про те, як запорозьке військо вдавалося до герцю під час битв. Наприклад, в ході Пилявецької битви 1648 року, коли козаки на чолі з Богданом Хмельницьким воювали проти Речі Посполитої, саме так загинув уманський полковник Іван Ганжа. Хоч за ним і ходила слава вправного воїна в поєдинках сам на сам, цей раз став вирішальним. Він потурбував польський табір, навʼязуючи дуель, і зрештою був убитий одним із гусарів. І, згадуючи про попередню тему з ритуалами — дехто каже, що загинув Іван Ганжа через те, що не помолився перед боєм. 

Цю козацьку традицію неодноразово згадували у народних думах, запорозьких маршах, художній та історичній літературі. Так, в одній з українських дум є рядок: «Тоді будеш, вражий ляше, вдачею хвалиться, коли спробуєш зі мною та й на герці биться». 

Проте подібне дійство можна було зустріти не лише на теренах України серед козаків, а й, наприклад, в Італії, де він, щоправда, був не таким кровопролитним. Там своєрідний герць влаштовували аж до початку 18 століття. Під час змагань, у яких брали участь сотні молодиків, групи суперників забігали одне до одного на ворожу територію, дражнили та підбурювали до бою. Ну а сама сутичка починалась з двобою, а вже потім влаштовували масовий бій двох команд. За цим всім полюбляла спостерігати місцева знать і загалом тисячі глядачів.

Читайте також: Час збирати каміння. «Світ на нашому боці» [7]

Музичні традиції в українському війську

Чимало військових ритуалів супроводжувала музика. Ще в добу Русі під час посвячення у воїни, присяги на вірність чи зустрічі переможців обовʼязково лунали музичні інструменти. Але повноцінно українська військова музика сформувалась уже за часів козацтва. 

У запорозькому війську навіть існувало декілька видів музики залежно від сфери застосування. Наприклад, під час військових походів чи урочистих зустрічей послів лунала ратна музика, що продовжувала [8] традицію Русі, при гетьмані — генеральна, а при кожному козацькому полку — полкова. 

Важливу роль музики в козацькому війську підтверджує ще й те, що серед основних знаків гетьманської влади — булави та прапора — були також литаври та бубон. А у «Реєстрі Війська Запорозького 1648», який уклав Богдан Хмельницький, було зазначено багато прізвищ козаків, які перегукувались із назвами музичних інструментів, на яких ці козаки грали.

Запорізькі військові клейноди: печатка, булава, литаври та бубон. Ілюстрація: Запорож'є в остатках старіни і преданіях народа, Д. Яворницький

Приблизно в той самий час зʼявились і перші військові оркестри, що брали участь у церемоніалах або ж мали виконувати сигнальну службу. Існувала навіть спеціальна посада — військовий довбиш, який за допомогою литавр скликав запорожців на ради. Крім литавр, у козацькому війську використовували ще й сурми — старовинний деревʼяний духовий інструмент. 

З 17 до 18 століття у складі полкових музик були кобзарі та бандуристи. Ними переважно ставали козаки, які втрачали зір у боях, але водночас продовжували бути частиною полку, хоч вже й на іншій службовій посаді. Адже службу полкових музикантів прирівнювали до військових. Кобзарі, бандуристи та лірники виконували історичні пісні, балади та думи, в яких оспівували бойові досягнення запорожців та популяризували національно-визвольні ідеї. Не дивно, що за кілька століть потому вони стали загрозою для імперської, а згодом і радянської влади. 

Після ліквідації Запорозької Січі полкові оркестри збереглися, але здебільшого брали участь у різноманітних урочистих подіях, театральних виставах чи гуляннях. А от під час Першої світової війни Січові стрільці та Українська галицька армія значно збагатили музичну військову традицію. Зокрема, в той час створили цілу мережу військових духових оркестрів і написали багато стрілецьких пісень та маршів, які знають і сьогодні — згадайте хоча б культову нині «Ой, у лузі червона калина». Виступали стрілецькі оркестри як на фронті, так і в тилу. 

Читайте також: Лонгин Цегельський: Від леґенд до правди [9]

Делегати Третього Військового з'їзду УНР слухають кобзаря під час відпочинку. Фото: РадіоСвобода

На тлі війн та постійної загрози окупації тогочасна військова музика продовжила традицію козаків оспівувати національну ідею. Тому, коли в 1930-х СРСР розформував українські військові частини, це вплинуло й на підготовку військових музикантів, яких почали навчати за межами України — в Москві та тодішньому Ленінграді.

Відродилась музика українського війська лише з відновленням Україною незалежності та формуванням власних Збройних сил. Так зʼявились численні військові духові оркестри та ансамблі, які зокрема виконували пісні своїх попередників, продовжуючи традицію. 

Ну а серед самих військових є спеціальні маршові пісні, які також називають армійський каденс. Вони не потребують музичних інструментів, адже просто вигукуються як частина військового фольклору під час виконання різних вправ чи задач — хтось починає рядок, а інші хором повторюють. 

Сьогодні багато українських військових пісень, які залишили нам у спадок козаки, знають не лише військові оркестри, а всі українці й повсюди. А гасло «Слава Україні! Героям слава!», яке прийшло до нас ще з 1940-х років від Української повстанської армії, взагалі стало основним проявом солідарності та підтримки людей з усього світу. І в цих традиціях можна простежити всю історію боротьби українського народу за незалежність.

—

Ілюстрації обкладинки: Запорож’є в остатках старіни і преданіях народа, Д. Яворницький.

Дар’я Якуніна, опубліковано у виданні  Platfor.ma [2] 

Читайте також: 

•  «Сліпа куля вбивала людей...»: образ світових війн в українській фольклорній картині світу [11]
• Маки нашої пам’яті. Як народжувалася традиція [12]
• Українська ідентичність. Травма і мрія про трансформацію [13]
• Сім фактів про Івана Купала [14]
• Всепроникна та всевладна: вода у віруваннях українців [15]
• Україна має древні традиції поховання воїнів. Як це було і як впливає на вшанування полеглих сьогодні [16]
• Про смерть в українській історії. Як українці здавна ставилися до смерті? [17]