Історія протестантського пастора з Криму Руслана Зуєва: "Ще і "референдуму" не було, а Гіркін уже гуляв Сімферополем"

1.00

Нет

Фото: Руслан Зуєв. Фото з особистого архіву

26 лютого 2014 року тисячі людей вийшли під стіни Верховної Ради Автономної Республіки Крим, щоб підтримати територіальну цілісність України та завадити місцевим депутатам-колаборантам ухвалити звернення до Росії.

Серед проукраїнських активістів на мітингу був і сімферопольський протестантський пастор Руслан Зуєв. Попри постійні погрози, він відкрито висловлював свою позицію, всіляко підтримував ідею українського Криму. Його історію розповідає журналістка Українського Радіо [2] Вікторія Будан.

Після анексії півострова Руслан Зуєв допоміг евакуювати на материкову частину близько двох з половиною тисяч українських військовослужбовців

Після анексії півострова Руслан Зуєв допоміг евакуювати на материкову частину близько двох з половиною тисяч українських військовослужбовців. Коли священик зрозумів, що його життя і життя його рідних під загрозою, він також залишив усе і переїхав спочатку до Києва, а потім до Львова, де налагодив допомогу переселенцям. Зрештою Руслан Зуєв емігрував до Іспанії і з чистого листа почав нове життя. Але коли почалося повномасштабне російське вторгнення у 2022 році, Руслан Зуєв повернувся до України і став до лав одного з інтернаціональних легіонів.

Руслан Зуєв: "Дитинство було в мене важким, я якраз дитя перебудови Радянського Союзу. В мене був вітчим росіянин, який працював на шахті, мама була поштаркою, простою жінкою. Багатодітна родина, нас у мами семеро дітей, я найстарший. Було важко. Я пройшов радянський інтернат і уже з тих часів відчув, що таке радянська влада, що таке комунізм. І то було дуже недобре, тому що виховательки в інтернаті поводили себе недобре, такі озлоблені, система була озлоблена. Я народився у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. Ця частина України – Дніпропетровська область, Донецька, Луганська – там дуже багато було кримінальних елементів, коли посилали увʼязнених після відсидки працювати на заводах, на фабриках хімічних. І от з такого контингенту, не дуже благополучного, радянського, я ріс. Ця вся ситуація мені дуже зробила боляче в дитинстві. Тому я і сам став не дуже благополучною людиною, брав участь у криміналі вже підлітком. І я бачив, як людські долі ламаються через цей кримінал, через цю систему. Було дуже важко, і я бачив, що так не може бути. Мені хотілося чогось іншого. Мені це набридло. Я не знав, що це буде в релігії, я не знав, що це буде прихід до християнства. Я втік з Кривого Рогу в 1991, потрапив до Києва. Мені так пощастило, Господь так зробив. Я став священником, закінчив Американський теологічний коледж в Києві і потім потрапив в одну християнську місію, яка направила мене вчитися в інший університет, я його закінчив у Фінляндії. Коли отримав сан і посвячення в священники, мене призначили в Сімферополі бути священником, пастором. До того я ще був у Сімферополі, до 1997 року я працював в цій місії, а потім вони мене повернули назад. І з 1997 року я жив в Криму, працював разом з Мінсоцполітики, соціальними службами автономної республіки".

Руслан Зуєв відкривав церкви, служив пастором, брав участь у різних соціальних проєктах. Приналежність України до Європи, європейські цінності стали для Руслана Зуєва важливою складовою його світогляду, чому, зокрема, посприяло і його навчання у Фінляндії. Тож коли у 2004 році почалася Помаранчева революція, Руслан Зуєв підтримав проєвропейськи спрямованого кандидата у президенти України Віктора Ющенка.

"Я виїжджав з Криму на шість років. Був у Харкові, потрапив якраз під час Помаранчевої Революції. Я був представником на виборах за Ющенка. Я, як ніхто, хотів, щоб у нас було, як в Європі, щоб все працювало, як треба. І тоді я пішов на Майдан в 2004 році, тоді вся моя церква була за Януковича, бо вони були в Харкові. А я був за Ющенка. Це було дуже важко. Я приходив в помаранчевому, а вони приходили в біло-синьому. Це зараз вони вже по-іншому в Харкові, тому що я потім зустрів своїх прихожан через певний час. Вони інакше зараз думають. Після Помаранчевої революції всі 10 років я чекав, коли буде вже наступний "двіж", бо я спостерігав, як Україна йде не туди, куди треба. І в 2013 році влітку в мене була якась "чуйка", що буде Майдан. Я не знаю, звідки. Воно, як примара. Приходить тобі в голову і ти відчуваєш, що щось буде. І коли почався Майдан, я зрозумів, чого я так себе відчував. Я потрапив у самісінький епіцентр. Я ніколи не думав, що стану частиною історії України, але я не міг мовчати, бо я бачив, що все це беззаконно в Україні. І знову те ж саме: і корупція, і неправда, і брехня, і зникнення людей, і торгівля людьми, і що хочеш."

21 листопада 2013 року на Майдані Незалежності у Києві розпочалася акція протесту проти рішення Кабінету Міністрів України на чолі з Миколою Азаровим призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію із Євросоюзом. Це був початок Євромайдану, який став прологом до Революції Гідності. Акції протесту охопили і інші міста і регіони України. Вже 24 листопада 2013 року у Сімферополі люди зібралися на велику акцію "Я обираю ЄС!". Так народився кримський "Євромайдан". На противагу проєвропейським силам на свої акції збиралися і антимайданівці. Ситуація ставала дедалі більш напруженою.

"Коли почався Майдан, мені було цікаво, хто ж піде у Сімферополі на Майдан. Тому що я не знав, хто піде, хто не піде, хто буде, скільки буде… Почалося спочатку з маленькою групою людей. Ми збиралися на площі, біля пам'ятника Леніна. Нас була невелика група людей спочатку: десь 20-30. І потім це набирало оберти, приходили люди різних національностей: були і росіяни етнічні, і українці, і кримські татари. Ну все одно нас було недостатньо, тому що приходив до нас "антимайдан". І вони весь час тортури нам чинили, билися, орали в свої мегафони "йдіть отсюда, бендеровці, йдіть отсюда, правосектори". І потім з кожним разом Майдан обростав людьми. Там я познайомився зі Щекуном, з Ковальським, з батьком і сином, засновниками Євромайдану. Деякі були депутати з Ради Кримського парламенту. Були люди з Меджлісу кримськотатарського. Були просто патріоти України, які приходили. Деякі журналісти з різних українських видань, всякі музиканти і всі, хто вважав себе європейцями, всі, хто хотів, щоб ми були європейцями. Ми приходили, збиралися, співали і нікому нічого не робили, нікому не заважали, але нас весь час били ці "тітушки". Весь час нас переслідували, чинили ганьбу. Тому збиралися на площі, потім ми переходили, бо на площі не могли збиратися, збиралися біля пам'ятника Шевченка, в парку Шевченка в Сімферополі. І там нас били, намагалися тиснути на нас. Були часи, коли весь наш Майдан переїжджав в Київ, щоб підтримати, а я не міг уїхати, залишити церкву в Сімферополі. То я приходив на площу, я був там сам. І це було так ризиковано. Я там стояв, діставав Біблію, молився за Україну. Підходили якісь проросійські, казали, мовляв "ану йди отсюда, ми знаємо, чого ти тут стоїш". Я кажу "я тут просто Біблію читаю". "Ні, ні, ми знаємо, хто ти". Погрожували мені. Так що був такий у мене одиночний Майдан пару вечорів. Ми збиралися, намагалися довести всьому світові, що ж то робиться, що ми відчуваємо, що щось робиться, що Росія робить ганьбу, прислала своїх "тітушок", намагається захопити владу. Я пам'ятаю, як потім почали зникати люди. Я познайомився з Тимуром Шаймардановим, Сейраном Зінедіновим. Це, до речі, перші наші лідери, які зникли. І я був останнім, хто їх бачив. Один був у мене в офісі – Тімур. Ми півтори години з ним говорили, він боявся, що зникне. А Сейран був у мене вдома. Він прийшов забрати деякі речі у мене і просто зник. Вони вийшли з дому і до сьогоднішнього дня ми не знаємо, де вони."

Тимур Шаймарданов, який був членом громадської ініціативи "Український народний дім" і про якого згадує Руслан Зуєв, зник вже після анексії Криму Росією. Зв'язок з ним зник 26 травня 2014 року. За кілька днів, 30 травня 2014 року, зник його соратник по "Українському народному дому", про якого також згадує Руслан Зуєв, Сейран Зінедінов, який активно займався пошуками Тимура Шаймарданова. Загалом із 43 осіб, зниклих впродовж 2014-2016 років в окупованому Росією Криму, шість було знайдено мертвими і ще 18 вважаються зниклими безвісти.

Кримський Євромайдан. Фото з особистого архіву

"Одиночний Майдан" Руслана Зуєва

Це все буде потім. А "одиночний Майдан", про який згадує Руслан Зуєв, стався після початку розстрілів на Майдані – 18 лютого 2014 року. Тоді кримський Євромайдан оголосив загальну мобілізацію своїх прихильників і закликав кримчан їхати до Києва "для захисту Майдану і України". А вже 20 лютого 2014 року, як вже згадували, Росія почала процес окупації Криму. Саме ця дата зафіксована на відомчій медалі Міністерства оборони Росії за так зване "повернення Криму".

Вже 24 лютого 2014 року кораблі військово-морського флоту Росії, які охороняли морську акваторію в районі проведення Сочинської олімпіади, прийняли на борт у Новоросійську так званих "зелених чоловічків" – російських військовослужбовців без розпізнавальних знаків, та вийшли курсом на Севастополь.

На півострів були завезені люди з російським громадянством. Дотримуватися проукраїнських і проєвропейських поглядів в Криму з кожним днем ставало все більш небезпечно. Попри небезпеку акції тривали. Люди знесли кілька памʼятників Леніну, провели акції памʼяті за загиблими на Майдані, масштабним мітингом вшанували лідера кримськотатарського національного руху Номана Челебіджіхана.

"Ми прийшли, щоб Крим був Україною"

25 лютого 2014 року у Сімферополі відбувся проросійський мітинг, учасники вимагали референдуму про відокремлення від України. Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим Володимир Константинов оголосив про проведення наступного дня позачергової сесії парламенту, де збиралися винести питання про референдум і відокремлення. Тож Меджліс кримськотатарського народу, кримський Євромайдан і інші проукраїнські організації зібрали на цей день на 26 лютого свій мітинг, куди прийшли і проросійські активісти. Проукраїнській мітинг зібрав до тисяч осіб, проросійський – близько семисот.

Про події 26 лютого 2014 року згадує Руслан Зуєв:

"Ми зібралися спочатку українським нашим Євромайданом, окремим таким осередком. Ми були біля української православної церкви в Сімферополі. Там була служба, після служби ми пішли на площу, де було багато кримськотатарських активістів, там були люди із Меджлісу, керівники кримськотатарського народу. Там були депутати, вони вже виступали за підтримку України. Дуже багато було – повна площа людей. Це було вперше, коли так було багато. І ми прийшли до них, приєдналися. Після служби православної церкви з нами був священник, з нами був мула з кримськотатарської мечеті. Вони теж там говорили слово, їм давали мікрофон. І потім більша частина людей пішла під парламент. Ми зібралися під парламентом. Прийшли ще українці, прийшли різні патріоти. І я бачив, як ми стояли з однієї сторони. З тієї сторони ті, що за Януковича були – антимайданівці. Потім ми побачили, як їх стали привозити автобусом. Вони привозили автобусом, і ставало більше і більше. І десь вже через кілька годин – дві-три, як ми там були, може чотири, їх уже було стільки багато, що, ну, не менше, ніж нас. Були спочатку перепалки, там стояла міліція. Міліція була між нами і ними. Була штурханина. Не було стрільби, не було якихось великих бійок. Були деякі сутички, побили якогось дідулю. І тоді кажуть, що він там сам впав, що його татари не били і ніхто не бив. Він просто десь впав, забився, сказав, що його побили. І деякі молоді люди – татари – почали бити тих проросійських, було там кілька таких сутичок. Я був там. Весь час був там, нікуди не виходив. Була тиснява дуже сильна. Всі кричали. Ми кричали "Слава Україні!", "За Україну". А вони кричали "«Росія! Росія!" Ми кричали "Україна! Україна!". І я бачив бічним зором, що група наших майданівців почали ламати двері якісь із тильного боку. І, мабуть, вони хотіли зайти у парламент, щоб не дати росіянам захопити. Того не вийшло, бо там вони щось ламали і ламали, і в них не вийшло. Тиснява тривала, і потім в певний момент я побачив, як вийшов Рефат Чубаров, вийшов Аксьонов і вони казали, що "давайте ми якось повирішуємо цю ситуацію". Вони говорили, що давайте зробимо коридор між нами і ними і підемо назад в мечеті, церкви, будемо молитися, дамо владі вісім днів. Я не знаю, для чого ті вісім днів на вирішення питань. Ми прийшли, щоб Крим був Україною. Бо ми відчували, відчувалося в повітрі, що Росія тисне".

"...був з нами тато Джамали"…

Серед проросійських мітингарів тоді були і кубанські козаки, і перевдягнені російські військові. Сталися сутички, в результаті чого загинули дві людини. Проросійський мітинг був відтіснений до внутрішнього двору кримської Верховної Ради. Призначена на 26 березня сесія кримського парламенту, на якій проросійські сили хотіли поставити питання про вихід зі складу України, була скасована. Проукраїнський мітинг розійшовся. Руслан Зуєв згадує, що залишати площу він тоді дуже не хотів.

"Був такий момент, коли всі вже уходили, і остання людина уходила, вона була з прапором України. І в мене, знаєте, була така чуйка не уходити. Я просто відчував, що ми не мусимо уходити звідти. Нас так багато. Мусимо стояти, навіть до будівлі підійти. І було відчуття взяти прапор і просто нікуди не йти, залишитися. Якщо б я це зробив, люди б залишилися зі мною. Ми б там загинули, тому що потім вночі було захоплення Кримського парламенту. Але може б не було б Донецька і Луганська потім, може б не було захоплення Криму, може б все було інакше через цей вчинок. Але я чогось того не зробив. І оце скільки років минуло? Оці три метри і цей прапор, який я не схопив і не зупинився… Я не знаю, я пішов з усіма, я повірив, що треба йти. От я того не зробив і я дуже жалкую про це. Так, ми б загинули, але це б виглядало інакше. Референдум був би не такий красивий. Там, до речі, був з нами тато Джамали, нашої співачки. Він маленького зросту, його штовхнули, він впав, ми його підняли і сказали, що давай трошки в сторону відійди, щоб ти тут не загинув. Він там був з нами весь час на Майдані під парламентом".

Руслан Зуєв із батьком Джамали Алімом Джамаладіновим під час акцій протесту кінця лютого 2014 року в Криму. Фото з особистого архіву

"Ще і "референдуму" не було, а Гіркін уже гуляв Сімферополем"

О 5 ранку 27 лютого 2014 року, наступного дня після двох згаданих мітингів у Сімферополі, російські спецпризначенці без розпізнавальних знаків захопили будівлі Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим. На дахах замайорів російський триколор.

Того ж дня в присутності військових Верховна Рада Криму затвердила рішення про проведення так званого референдуму. Першим питанням, за яке нібито мали проголосувати кримчани, було входження до складу Росії. Також Верховна Рада відправила у відставку Раду міністрів і призначила новий уряд на чоліі з Сергієм Аксьоновим, який саме і очолював проросійський мітинг.

Руслан Зуєв згадує ранок 27 лютого 2014 року:

"Я не знав, що захопили парламент. Я любив ходити пішки на роботу у свій офіс, він був у мене в центрі, в районі кінотеатру "Сімферополь". І я ішов в офіс і бачив, що стоїть КАМАЗ, де вчора був Майдан. І там військові вивантажують зброю. Я бачу якісь зелені ящики, вони всі з автоматами, без будь-яких знаків розрізнення, без нічого. Я думаю, може, це навчання, чи що. Чи це, може, наші солдати. Це було вранці. Десь пів шостої ранку. Я любив ходити вранці. А потім, коли на обід вилітаю, дивлюсь – оточила будівлі поліція. Я кажу, що ж відбувається? Вони кажуть, що незрозуміло, якісь невідомі захопили будівлю. І найцікавіше, що вони стояли обличчям не до цих будівель, а спиною. Тобто захищали від населення, а не навпаки. Референдум і все інше – фейк. Це під виглядом референдуму зробили захоплення території Криму. Є таке відео в Ютубі, де в натовпі роззяв Гіркін стоїть. Це було десь 5 березня чи 6. Ще і референдуму не було, а Гіркін вже гуляв Сімферополем. А ми знаємо, хто такий Гіркін – потім дізналися. То рішення було вже до того. Тобто все було схоплено, все було сплановано – був би референдум, не був. Це ще раз доводить, що Крим був захоплений, а не кримчани попросили".

Після захоплення Криму українські військові частини опинилися в ізоляції. На них тиснули, переконуючи перейти на російський бік. Армійці залишалися без будь-якого забезпечення. Руслан Зуєв був одним із тих, хто допомагав їм хоч якось існувати, а згодом ще й організував евакуацію українських військових із захопленого Криму. За це його жорстоко побили.

"Вибили мені зуби. Це було біля однієї з частин, де мене схопили. Я приїжджав в частину, передавав їжу, ліки і воду, тому що вони ж "обрізали" все в частину: і воду, і світло, і продукти постачання – все. Під час цього ми їздили і годували наших українських солдатів. А потім, коли мені дали "люлєй" біля однієї частини росіяни і постраждав я – дуже було боляче це згадувати. Але я вам скажу, що якщо б треба було це повторити, я б це знову зробив, тому що це наші хлопці. Я дзвоню в Київ, кажу, що ж нам робити? Нам кажуть: "Дійте по обставинах". Вся військова ситуація впала на плечі волонтерів, які там ще залишалися – проукраїнські. Влада нічого не могла зробити і ніяк не могла повпливати на тих моряків, які залишилися, що були захоплені в частинах. І евакуація військових теж лягла на наші плечі, на волонтерів. Держава ніяк не допомогла, на жаль. І треба було наймати автобус, треба були машини. Ми почали спочатку з офіцерського складу. Щоб вивезти одну родину офіцера, треба було тисячу доларів. Так брали перевізники – менше не брали. І водії більше і більше нахабніли тоді, нахабно себе поводили, тому що в мене не було вибору: або вивозити людей, або що. Було таке,що я приходив вранці, і вже коштувало 1200 або 1300, і треба було шукати грошей. Я шукав грошей по всьому світу. Кого можна було визволити і забрати, ми вивозили самі. Тоді ще не було такого сильного тиску. Казали: хочете йти, йдіть. Просто військові не знали, куди йти, як виїхати – не мали ні грошей, нічого, всі картки були заблоковані. Не можна було ні що їсти, ні що пити людям, ні ліки купити, інсуліну не стало. Я тоді ще інсулін доставав з України, присилав. Це інша історія. Всього разом ми нараховуємо десь 2500 людей. Тому мене нагородили в 2017 році ВМСУ медаллю за сприяння Військово-морським силам України. Мене і ще одного мого помічника, і Тимура Шаймарданова. Ми не можемо його знайти, тому його нагороду отримав його син".

"На їхніх посвідчених СБУ стояла червона печатка і там було написано "ФСБ"

Коли представники ФСБ Росії прийшли до офісу Руслана Зуєва, коли почали зникати його друзі, то він зрозумів, що треба й самому виїжджати з Криму. 26 травня 2014 року зник Тимур Шаймарданов, а 30 травня Сейран Зінедінов. Тож 4 червня 2014 року Руслан Зуєв все кинув в Криму і з родиною переїхав на материкову Україну.

"Це було не російське ФСБ, це були два наших перебіжчика: капітан і майор. Я не запам'ятав, як їх звати, на жаль. Такі вони були щупленькі, маленькі. І вони пішли в офіс до мене, і у них на цих їх посвідчених СБУ стояла така червона печатка. І там було написано "ФСБ". Тобто на нашому документі стояла печатка ФСБ. Тобто перебіжчиками були. Вона, знаєте, така незграбна, така розмазана. Я зрозумів, що треба виїжджати. Я взяв свою дружину, покинув житло, доньку і ми уїхали. Нас випустили без перешкод, тому що ще не було таких конкретних кордонів. Я виїхав до Києва. Там мені було дуже незрозуміло. Я не міг спати півтора місяця після того, що ми пережили. Мене боліло не лише тому, що не було зубів. Ніхто не надавав жодної допомоги. Сказали, що сам шукай грошей і лікуйся. Дехто мені казав, що чого я не захищав Крим, чого я не втримав його. Образливі такі були фрази різні. Нам ніхто не хотів допомагати. Місія, в якій я був, підтримувала, а влада не підтримувала ніяк. Потім ми переїхали до Львова – місія туди направила. І там я допомагав людям, які тікали з Криму, з Луганська, Донецька – проукраїнським людям, які приїхали до Львова. Потім ми виїхали за кордон, я емігрував до Іспанії. Я і моя родина. Я був розбитий, я приїхав до Іспанії, я не знав мови, бо я англомовний – іспанську не знав. Я починав все з нуля в Іспанії. Пішов працювати, закінчив курси мовні, був прибиральником півтора року."

Згодом Руслан Зуєв освоївся в Іспанії, почав працювати в рієлторській фірмі. Життя потроху налагодилося. Але коли почалося повномасштабне вторгнення Росії до України, не зміг залишитися осторонь. І попри проблеми зі здоровʼям Руслан Зуєв приїхав до України, щоб стати на її захист.

"Я мав проблему з ногами. Мені не було рекомендовано взагалі навантаження. Але мені мій друг один, капелан з одного підрозділу, подзвонив і сказав, що треба перекладачі в Третій інтернаціональний легіон, бо там багато добровольців, які говорять іспанською. Я приїхав, підписав контракт, поїхав і воював. Майже сім місяців я був на передовій, захищав Харків. Моя дочка плакала, казала: "Тату, не їдь, ти і так для України багато зробив, не їдь". А я сказав, що не можу, тому що в цей момент мій син також був в Україні, бо ми переїхали, а мій син не переїхав до Іспанії, він залишився в Україні. Він служить. Ми служили разом. Коли я приїхав, мені армія зробила сюрприз. Я став і штурмовиком, і санітаром і стрілком. В армії це ж так. Чим більше у тебе освіти, тим більше у тебе відповідальності. Я отримав травми під час виконання моїх професійних обов'язків. Я вірю в перемогу України. Я вірю, що ми праві, незалежно від того, як інші держави на нас тиснуть. Ми мусимо продовжувати думати про те, що де б ви не жили, якщо виїхали з України або живете в Україні, у нас немає іншої Батьківщини і не буде ніколи. Тому мусимо робити все необхідне, щоб зберегти Україну зараз".

Руслана Зуєва прооперували в Харкові і нині він перебуває на реабілітації в Іспанії. Чоловік постійно ходить там на мітинги в підтримку України. Також знаходить час на волонтерство. Збирає гроші, купує усе необхідне для свого підрозділу. Нещодавно придбали новий автомобіль, партію дронів. Руслан Зуєв не виключає, що після реабілітації знову повернеться на фронт. А якщо за станом здоровʼя не зможе, то впевнений, що все одно буде корисний Україні.

—

Джерело: Українське радіо [2]

В тему: