Після початку повномасштабної війни служіння отця Піо на Херсонщині вийшло далеко за межі храму. Він їздив у небезпечні села, возив людям питну воду після руйнування Каховського водосховища, спілкувався з військовими та підтримував тих, хто переживав втрати й біль.

Каже, саме на Херсонщині по-новому зрозумів, що означає бути священником: іноді служіння — це просто бути поруч, вислухати, привезти воду чи дати людині надію. Улітку 2026 року отець Піо привіз дітей із Херсона та навколишніх сіл до Гошівського монастиря на Прикарпатті. Хотів, щоб хоча б на кілька днів вони забули про вибухи, дрони й постійну небезпеку та просто побули дітьми. В інтерв’ю журналістці видання Фіртка [2] отець Піо Павлик — монах Чину Святого Василя Великого розповів про своє покликання, служіння під час війни, страх і віру, людей, які залишаються у Херсоні, та про те, чому сам не хоче їх залишати.

«Моє покликання зародилося тут, у Гошеві»

Як Ви зрозуміли, що хочете стати священником і присвятити себе монашому життю?

Моє покликання зародилося тут, у Гошеві, у Гошівському монастирі. Я завдячую цим Гошівській Богородиці.

Ще підлітком я працював тут, клав бруківку біля каплички Івана Хрестителя. І ніколи не забуду момент, коли отець Дам’ян Кастран, ігумен монастиря, підійшов до нас. Він так лагідно, по-батьківськи запитав, як ми маємося, чи не хочемо пити, чи все добре.

Для мене, ще дитини, це був перший такий жест, який я побачив. Мені стало цікаво: чому вони ходять у таких одежах? Чому тут живуть? Як вони живуть?

Після дев’ятого класу я пішов навчатися до Бучацького колегіуму отців-василіян при монастирі. Там зустрів брата Пасива, який також родом із нашого краю. Він дуже активно працював із молоддю.

Пригадую один простий момент. Я хотів вступати до світської семінарії. Коли говорив про це з мамою, вона сказала: «То подавай уже документи».

Але десь у серці я згадав розмову з братом Пасивом. Ми сиділи, і він показував мені фотографії Крехівського монастиря, розповідав різні історії. А потім запитав: «А може, би ти хотів? Ти ж і так хочеш бути священником. А попробуй себе в монашому житті?»

Чомусь саме ці слова дуже сильно закарбувалися в моєму серці. Майже все літо я не міг перестати думати про монастир, постійно згадував ті фотографії. І зрештою пішов цим шляхом.

Читайте також: Cестра Симеона, перша в Україні жінка-капеланка: «Запитують, чому Бог не вберіг мою дитину?» [3]

«Служіння — це не лише про те, щоб люди приходили до церкви»

Що для Вас означає бути священником і служити людям?

Коли я став священником, то поїхав до Канади, де також служили наші отці. Поїхав до Едмонтона. За сім місяців склав на права, багато ходив, вивчав мову, служив англійською Божественну літургію, сповідав.

Але згодом мені стало важко в Канаді, тому я повернувся в Україну. Буквально за місяць мене призначили економом у Крехівському монастирі. За два роки я настільки виснажився, що попросив своїх вищих настоятелів дати мені можливість відпочити.

Я дуже хотів поїхати до Покотилівки, до нашого монастиря на Харківщині. Якщо робити своєрідне резюме, то майже все моє служіння минуло саме на Харківщині, а тепер — на Півдні України. У Харкові я також прослужив досить довго.

А вже на Херсонщині я по-новому зрозумів, що означає служити людям.

Після руйнування Каховського водосховища люди залишилися без води. Нам привозили її фурами, але ніхто не хотів їхати в села, бо було небезпечно. І я почав їздити сам.

Одна організація з Німеччини подарувала нам старенький бус 1997 року випуску, який постійно ламався. Я люблю автомобілі, тому трохи його підремонтував, і він досі їздить.

Я возив людям воду. І коли приїжджав та бачив, що вони її потребують, то відчував обов’язок послужити їм.

Тому служіння священника — це не лише про те, щоб люди приходили до церкви за моральною чи духовною підтримкою. Іноді це дуже прості й буденні речі — вода, їжа, допомога, присутність поруч.

Читайте також: Омелян Ковч: священик, патріот та праведник [4]

«Людям потрібно дати цю іскру надії»

Чи змінилися Ваші проповіді після початку повномасштабної війни?

Так, змінилися. Сьогодні я набагато більше говорю про віру та надію. Людям потрібно дати цю іскру, дати їм більше Христа.

Раніше я, якщо чесно, часто готував проповіді: щось читав, старався підготуватися. А зараз намагаюся говорити від серця. Бо люди це відчувають.

Як війна змінила ставлення людей до Бога і Церкви?

До війни, за моїми спостереженнями, у Херсоні на недільну службу приходило близько 30 людей. Зараз значно більше. Люди приходять не тому, що ми можемо їм щось дати. Вони просто шукають розради.

У Херсоні є ще одна важлива тема — біль і ненависть до ворога. Люди приходять і питають: «Що нам із цим робити?»

І ти кажеш: Бог — справедливий Суддя. Ми, люди, хочемо судити. Навіть я, як священник, інколи ловлю себе на думці, що теж хочу когось осудити.

Але потім кажу собі: «Я залишаю цю справу Богові. Бог буде судити їх — і мене також». Тому віддаю це в руки Божі.

Людині іноді просто потрібно, щоб хтось був поруч, вислухав і допоміг знайти надію.

Читайте також: Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського" [5]

«Я приїхав на тиждень, але зрозумів, що потрібен там»

Як Ви опинилися на Херсонщині?

Це було в березні 2023 року. Тоді я проходив щорічні реколекції в Малому Березному на Закарпатті, у нашому монастирі.

До мене підійшов отець Ігнатій, ігумен Херсонського монастиря, і розповів, що там не вистачає священників. Він був фактично один, а крім Херсона, ми опікуємося ще чотирма селами: Чорнобаївкою, Музиківкою, Сонячним та Федорівкою.

Люди потребували духовної підтримки, але ніхто не хотів їхати, бо було небезпечно.

Отець Ігнатій каже:

«Я знаю, що ти трохи відважний і мене послухаєш. Чи не хотів би ти на тиждень поїхати?»

Я попросив дозволу у свого вищого настоятеля Протиігумена, і він мене відпустив.

Поїхав на тиждень. Побував у тих селах, побачив зруйновану Посад-Покровську, Херсон, зустрів людей, побачив їхні сльози. Приходили й військові, які також шукали надії. Були сповіді, розмови.

І я відчув, що потрібен там більше.

Коли повернувся, не міг спокійно жити, не міг спати. Тому прийшов до отця Протича, нашого вищого настоятеля, і сказав:

«Отче, я хочу на служіння в Херсон».

Отець подивився на мене й каже: «А ми шукаємо і не можемо нікого знайти».

І буквально за дві години мені вже видали декрет. Того ж дня я зібрав речі й поїхав до Херсона.

«Ти розумієш, що можеш не повернутися»

Ви постійно їздите Херсонщиною. Чи бувало так, що усвідомлювали: ця поїздка могла стати останньою?

Інколи мене навіть мучить сумління, бо я дуже поспішаю, коли їду. Ти розумієш, що можеш не повернутися.

У мене було кілька випадків, коли я справді міг не повернутися. Мій ігумен якось запитав: «Як там було?», а я промовчав. Просто сказав: «Нормально. Повернувся, Богу дякувати».

Що саме було?

Я, мабуть, краще промовчу, бо про це знаємо тільки я і Бог.

Пам’ятаю одну дорогу, коли переді мною біля блокпоста стався приліт. Я щиро не знав, чи живі люди, які там були. Розумів, що мені треба їхати далі.

У мене тремтіли руки. Коли приїхав до монастиря, мені сказали: «У тебе руки тремтять». Я пережив тоді дуже сильний шок. Але це були перші часи. Можливо, саме тоді Бог мене і зміцнив.

Тепер, коли їду, більше довіряю Богові й думаю: «Боже, як буде, так і буде».

Відслужив Літургію — і стараюся щось привезти людям. Наприклад, у Сонячному люди приносять мені порожні баклажки. Вони знають, що я щось привезу.

У нас є свердловина. Я набираю людям питну воду, бо в селі її просто немає. Люди приносять свої баклажки, я забираю їх, набираю воду і везу назад.

Читайте також: Що відбувається у церковному житті України під час війни і чому російську церкву захищає влада [6]

«Іноді людині просто потрібно, щоб хтось був поруч»

Чого найбільше потребують люди, які пережили обстріли, окупацію та втрати?

Наприклад, до нас приходять військові. Якось у Федорівці до мене прийшов поранений військовий.

Насправді все, що йому було потрібно, — виговоритися. Йому треба було дати можливість говорити, а мені, як священнику, — слухати.

Годину, дві — байдуже. Навіть після Літургії я ще дві години його слухав. Можливо, людині було дуже нелегко, але я просто був поруч. Я його благословив, він посповідався.

А через три-чотири місяці він приїхав до нас у монастир і сказав: «Отче, мені стало легше. Тоді, коли Ви мене вислухали, мені справді стало легше».

Іноді людині не потрібні складні слова чи поради. Їй просто потрібно, щоб хтось був поруч і вислухав.

«Бог є у сльозах тих людей»

Що б Ви відповіли людині, яка після пережитого каже: «Я більше не можу вірити»? Або запитує: «Де був Бог, коли все це відбувалося?».

Бог завжди є. І я можу відповісти на це з власного досвіду.

Якось ми сиділи за столом у монастирі, розмовляли, і в мене виникло запитання: «А де Бог?» Інколи людина шукає Бога і ніби хоче схопити Його, щоб переконатися, що Він поруч.

Тоді отець-ігумен сказав мені слова, які дуже мене зачепили:

«Піо, Бог є у сльозах тих людей, серед яких ми тут є. Якщо ти побачиш людину, яка плаче, яка втратила дім і приходить до тебе, запам’ятай: там є Бог. Ось ти Його і знайшов».

І це справді так.

Читайте також: Послання предстоятеля ПЦУ Епіфанія, виголошене в Лаврі на Різдво [7]

«Я хотів, щоб діти просто відчули тишу»

Ви привезли дітей із Херсонщини до Гошівського монастиря. Чому для Вас було важливо привезти їх саме сюди?

Так, я привіз дітей не тільки з Херсона, а й із навколишніх сіл. Загалом було 12 дітей, а також двоє катехитів. Я був організатором. Хотів зробити табір саме для тих дітей, яких знаю і які ходять до нашої парафії.

У нас був християнський табір, тому щодня ми молилися, брали участь у Літургії та мали катехизацію. Для мене це було важливо.

Але найперше я хотів, щоб діти побули в тиші й спокої — подалі від вибухів, дронів і всього того, що вони постійно бачать і чують.

У селах також є прильоти, і діти все це переживають. Я хотів, щоб тут, у Гошеві, вони відчули спокій. І він потрібен не тільки дітям, а й мені.

Я стараюся приїхати сюди й отримати своєрідне відновлення: нормально поспати вночі, відпочити, хоча б трохи «вимкнути» мозок від усього цього. Серед природи, у тиші можна відволіктися від вибухів і постійної небезпеки.

Бо найгірше, що поступово відключається інстинкт самозбереження. І це насправді страшно.

Коли нещодавно впав дрон за нашим монастирем, ми прийшли, подивилися — і все. Навіть особливо не звернули уваги. А потім самі говорили:

«Як у нас відключився цей інстинкт».

Думаю, у дітей відбувається щось подібне.

Чи відчули Ви, що діти справді змогли відпочити й відкритися?

Розкажу один простий приклад.

Одна дівчинка майже не розмовляла. Була дуже скута, тиха, майже нічого не казала. Але наприкінці табору я помітив, що вона почала відкриватися.

Ми ходили на річку, були на фермі, відвідували монастир. Я старався дати дітям усе, що міг. І після одного з походів на річку ця дівчинка підійшла до мене й почала говорити так, ніби я її давній друг.

Саме тоді я зрозумів, що дитина відкрилася, хоча спочатку була дуже замкнутою.

Для мене це дуже важливо.

Читайте також: Для нас тепер стає більш зрозумілою жертва Христова, оскільки в нашому домі війна [8]

«Я найбільше боюся залишити тих людей»

Що сьогодні є найскладнішим у Вашому служінні?

Найскладніше для мене — покинути Херсон.

Останніми тижнями, за моїми спостереженнями, небезпека дедалі ближче до монастиря. До нас долітає все більше дронів. На зупинці неподалік гинуть люди. І ти це бачиш.

У монастир поки не прилітає. Але постійно звучать заклики виїжджати. Тобі кажуть:

«Виїжджайте. Ваші брати, співбрати, з якими ви живете, покидають монастир».

І ти не знаєш, що буде далі.

Але найбільше я боюся залишити тих людей. Щонеділі ми готуємо їжу й годуємо людей. Можливо, мало хто про це знає. І це не лише про їжу.

Коли бачиш, що люди чекають, приходять і потребують тебе, це й дає сили продовжувати.

«Не бійтеся. Бог вас любить»

Що б Ви хотіли сказати людям, які зараз переживають втрати, біль або розпач?

Я б сказав їм найперше: не бійтеся. І говорю це не тільки людям, а й собі особисто: не бійся.

І друге: Бог вас любить. Бог милосердний до вас. Пам’ятайте про це навіть у найважчі моменти.

«Після війни нам потрібно буде знову навчитися бути разом»

Коли війна закінчиться, що, на Вашу думку, люди мають зробити найперше: пробачити, оплакати втрати чи вчитися знову жити?

Думаю, після війни найперше потрібно буде навчитися знову бути разом. Я кажу це чесно, бо ми там, на Херсонщині, живемо зовсім в інших умовах.

Я, наприклад, не маю можливості просто вийти в кафе, піти в центр Херсона, побачити людей, які гуляють. А коли приїжджаєш до Львова, різниця колосальна: ресторани відкриті, грає музика, люди гуляють, веселяться.

І я не можу зрозуміти: там війна, а тут — ніби її немає. Мені здається, що люди почали забувати про війну. А я щодня хочу нагадувати: війна триває. Ми це відчуваємо.

Тому хочу сказати людям, які перебувають тут, на заході України: будьте солідарними, моліться за наших воїнів.

Ми дуже багато втрачаємо наших захисників. І часто забуваємо, що вони втрачають свої сім’ї. Вони хочуть бути зі своїми рідними, хочуть повернутися додому.

Напевно, найбільше вони хочуть саме цього — бути зі своїми сім’ями. І я б хотів, щоб після війни ми змогли обійняти одне одного, щоб не забували: ми повинні єднатися.

Будемо мати за що Богові ще дякувати. Я вірю, що так буде.

Я вірю, що ми переможемо.

—

Вікторія Матіїв [9], опубліковано у виданні ФІРТКА [10]

---

Читайте також: 

• Капелан ЗСУ Сергій Дмитрієв: "Бути в Московському патріархаті – це бути причетним до вбивства українців" [11]
•  Коли війна завершиться і чому Бог це допустив? Про це часто запитують військового капелана [12]
• Про проблеми капеланської служби в ЗСУ: командування не розуміє їхньої ролі [13]
• Капеланську службу має очолювати капелан, а не замполіт – Холодов [14]
• Як служать у ЗСУ українські капелани: "Сьогодні він хоче прийняти Бога, а завтра йому йти у бій" [15]
• Про фейкових «військових капеланів» [16]
• Капелан Сергій Цьома: «Зараз усі конфесії об’єднує те, що проти нас один сатана» [17]
•  Капеллан Константин Холодов: Священник идет на войну, чтобы человек не оскотинился [18]