30 вересня 1919 року в Україні були скасовані суспільні стани. Принаймні таку дату наводять в сучасних енциклопедіях. Пишуть [2], що цього дня Рада міністрів Української Народної Республіки ухвалила відповідний законопроєкт. Історики визнають: такий документ справді готували, обговорювали й голосували.

Проте справжня історія скасування станового устрою із козацтвом в нашій країні значно складніша, зазначає видання НОВИНАРНЯ [3].

Привілейований стан на Лівобережній Україні

В історії будь-якої держави скасування суспільних станів – це важлива дата, яка повністю змінює історичну долю, вектор розвитку нації. У більшості розвинених країн світу станів наразі не існує і всі громадяни декларуються як рівні. Станова система вважається пережитком феодалізму.

Є і винятки, наприклад, – Велика Британія, де збережені не лише монархія, а й дворянство, хоч і у напівдекоративному вигляді.

У багатьох європейських країнах станова система була повалена внаслідок буржуазних революцій, починаючи з Великої Французької революції наприкінці XVIII століття. Наступна хвиля відбулась на початку ХХ століття, коли за підсумками Першої світової війни зазнала краху низка європейських імперій. Зокрема і Австро-Угорська та Російська, до складу яких входили українські землі.

Російська імперія, як відомо, також була становою державою. Всі піддані розподілялися на кілька “розрядів”, кожен із яких мав особливий правовий статус. Це були дворяни, духовенство, міські обивателі (купці, міщани, цехові робітники), селяни, солдати, а також – інородці та козаки.

Козацтво в Російській імперії існувало не лише в південноросійських регіонах – на Дону, Кубані, Нижньому Поволжі та Уралі.

НА ЛІВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ ДО ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ ВЕЛИКА ЧАСТИНА НАСЕЛЕННЯ НАЛЕЖАЛА ДО КОЗАЦЬКОГО СТАНУ.

Це були нащадки козаків городових полків Гетьманщини, яку російський уряд ліквідував у 1780-х роках. Тобто історія українського козацтва не закінчилась наприкінці XVIII століття, як прийнято вважати.

Відносна чисельність станів (“сословій”) у царській Росії

У 1783 році десять козацьких полків були перетворені на десять регулярних карабінерних полків, що мали стати перехідною ланкою у процесі злиття війська Гетьманщини з російською регулярною армією. У 1792 році з лівобережного козацтва сформували військо піших стрільців.

Зрештою, щоб уникнути можливих козацьких повстань, у 1803 році Сенат Російської імперії надав нащадкам козаків станові привілеї. Всі, хто був записаний до лівобережних полків станом на ревізію 1782 року, відтоді мав гарантію особистої свободи, права власності на землю, торгівлю алкоголем і сіллю. Ці привілеї успадковувались і їхніми нащадками. В обмін на це козацтво мало за необхідності створювати іррегулярні кінні формування для підсилення російської армії.

Читайте також: 240 років тому російська влада ліквідувала полково-сотенний устрій Гетьманщини [4]

Полтавська губернія (1913)

Згідно з ревізією 1815 року, у Чернігівській та Полтавській губерніях налічувалось майже 461 тисяча козаків чоловічої статі, у 1850 році – 549 тисяч (понад третина чоловічого населення).

Середній земельний наділ козака у першій половині ХІХ століття був втричі більший, ніж у селянина – 4,5 десятин проти 1,5 десятини. Однак після скасування кріпацтва у 1861 року різниця у соціальному статусі між козацтвом і селянством почала поступово розмиватися.

Від декларації Тимчасового уряду до універсалу гетьмана Скоропадського

За найбільш поширеною версією, суспільні стани на теренах колишньої Російської імперії були ліквідовані 23 листопада 1917 року, коли більшовицький Центральний виконавчий комітет Рад робітничих і селянських депутатів видав Декрет про знищення станів і громадянських чинів.

Члени Тимчасового уряду Росії

Насправді цей процес був запущений ще раніше, до більшовицького перевороту. Так, ще 16 березня 1917 року, на наступний день після відречення імператора Миколи ІІ, Тимчасовий уряд у своїй “Декларації” проголосив “скасування всіх станових відмінностей”. Цей документ багато в чому носив формальний характер і більшість станових механізмів, такі як титули та громадянські чини продовжували існувати.

Варто зазначити, що Українська Центральна Рада, проголошена у березні 1917 року, визнавала владу Тимчасового уряду, прагнучи лише автономного статусу в складі майбутньої федеративної Росії. Тож формально станові привілеї після повалення царизму припинили діяти і на території України.

“Це вже було як факт, як данність”, – каже історик, директор Музею Української революції 1917–1921 років Олександр Кучерук.

Історик Олександр Кучерук під час інтерв’ю. Фото: “Новинарня [5]“

Вчений відзначає, що жодної згадки про стани немає, зокрема, в Конституції [6] Української Народної Республіки, яку ухвалили 29 квітня 1918 року – в останній день існування Центральної Ради.

“Громадяне в УНР рівні в своїх громадянських і політичних правах. Уродження, віра, національність, освіта, майно, оподаткування не дають ніяких привілеїв в них. Ніякі титули в актах і діловодстві УНР вживатися не можуть”, – йдеться в Основному законі-1918.

Проте все змінилося після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського.

“Прийшовши до влади, гетьман скасував все попереднє законодавство, особливо те, яке було напрацьоване Центральною Радою. Він запровадив тимчасові закони, які фактично дублювали російське законодавство”, – розповідає Олександр Кучерук.

Формально станові привілеї були відроджені, проте ми не знаємо, наскільки цього дотримувались на практиці, – це питання ще потребує додаткового вивчення.

Читайте також: Помилки, які не варто повторювати. Незавершена кримська війна [7]

Історик Кучерук припускає, що як скасування станів, так і їх тимчасове відродження тоді суттєво не позначилися на житті людей. “Люди просто ще не встигли звикнути, що всі рівні”, – зазначає вчений.

Павло Скоропадський ще будучи генералом, командувачем 1-го Українського корпусу, влітку 1917 року на з’їзді в Чигирині задекларував відновлення стану українських козаків. 16 жовтня 1918 року, вже очолюючи Українську Державу, гетьман видав окремий універсал про відновлення козацтва в Чернігівській, Полтавській губерніях та на Слобожанщині.

Гетьман Скоропадський оглядає Сірожупанну дивізію. Серпень 1918 року

До козацького стану належали, передусім, нащадки козаків, але долучитися могли всі охочі.

ПРИБЛИЗНО ЗА МІСЯЦЬ У КОЗАКИ ЗАПИСАЛИ 150 ТИСЯЧ СІМЕЙ.

“Гетьман розраховував, що відроджене козацтво буде опорою його влади”, – зауважує Олександр Кучерук.

“Закон про скасування станів”: не віднайдений істориками документ УНР

У грудні 1918 року, у розпал антигетьманського повстання, члени Директорії УНР та представники політичних партій провели так звану державну нараду, на якій запропонували покласти в основу організації влади “трудовий принцип”. Це означало, що в разі перемоги Директорії систему влади на місцях мали сформувати ради робітників, селян і трудової інтелігенції. Представники інших суспільних станів, таким чином, мали бути усунуті від керування державою.

Попри схожість термінів, порівнювати цю систему з совєцькою не можна, наголошує Олександр Кучерук.

“Рада – це не “совєт”. На всіх рівнях люди обирають своїх представників і доручають їм владу. Чому саме трудові ради? Бо нетрудове панство – це були, переважно, неукраїнці – росіяни, поляки. І тому через принцип трудових рад відтинали від влади неукраїнський елемент. У совєцький час це все було спотворено. Бо совєцька структура перетворилась в партійну вертикаль, яка маскувалась під ради”, – пояснює історик.

Так само, як гетьман Скоропадський “обнулив” здобутки Центральної Ради, так само Директорія переформатувала країну після повалення гетьманської влади. Проте окремого закону про скасування відновленого гетьманом козацького стану не було аж до вересня 1919 року.

То був критичний момент для існування української державності. 31 серпня – 1 вересня сталася “Київська катастрофа” [8], після чого українська армія відкочувалась від столиці на захід під натиском більшовиків і денікінців. Справи стали ще більш кепські, коли Дієву армію УНР вразила епідемія тифу, а союзна Українська галицька армія перейшла на бік “білих”.

Столицю УНР було перенесено до Кам’янця-Подільського. Головою уряду в серпні став соціал-демократ Ісаак Мазепа. Посаду прем’єра від поєднував із постом міністра внутрішніх справ.

Ісаак Мазепа, голова Ради міністрів УНР (1919–1920)

У цей час Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою змінює свою політику, проголошуючи замість “трудового принципу” “принцип парляментаризму”, декларуючи намір запровадити загальне виборче право, при цьому і далі боротися за “цілковите забезпечення робітничої кляси” (з відозви Петлюри від 17 вересня). Так українська влада намагалась відмежуватись від більшовиків, щоб отримати підтримку з боку країн Антанти.

Достеменно невідомо, чому саме в цей момент виринув законопроєкт про скасування станів в Україні. Одне з можливих припущень, це те, що документ міг бути відповіддю на дії російських “білих” на захоплених територіях України.

“Що першим ділом зробили денікінці, коли “залетіли” до Києва? Скасували все, що стосувалось попередньої влади, навіть повернули старий стиль, годинники перекрутили на московський час, відновили дореволюційний російський правопис. Може, це стосувалось і соціальних питань. Можливо, на це була реакція”, – припускає Олександр Кучерук.

Ми не знаємо і того, чи набрав чинності законопроєкт від 30 вересня 1919 року. Адже його після схвалення Радою міністрів мала затвердити Директорія УНР.

Читайте також: Як тоталітарна Росія русифікувала схід України і як намагається робити це зараз [9]

“Серед збережених і опублікованих протоколів засідань Директорії немає згадки про затвердження цього закону”, – зазначає Кучерук. Проте дослідник національно-визвольного руху ХХ століття не виключає, що такий документ існує, просто наразі не віднайдений.

Церемонія присяги на вірність УНР. 14 жовтня 1919 року

Історики не мають у своєму розпорядженні і тексту законопроєкту, а також пояснювальної записки до нього. Все, що у нас є – це запис у Журналі засідань Ради міністрів.

“Там буквально десять рядків: ухвалити, замінити слово таке на таке, а що саме, загальний зміст невідомий”, – зазначає Олександр Кучерук.

Історичної ваги документ, можливо, буде віднайдений дослідниками у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (ЦДАВО). Наразі великий масив документів, що стосуються доби Української революції, ще не опрацьований вченими.

У будь-якому разі, Перші визвольні змагання закінчились поразкою національних сил і більшовицькою окупацією України. Тому закон УНР від вересня 1919 року має, скоріше, символічне значення, ніж практичне.

Як бачимо, ідею ліквідації станового устрою України підтримували не лише більшовики, а й частина сил національного спрямування.

Фотогалерея з музею “Хата станового козака в Батурині”, відкритого 2021 року:              [10]

[11]

[12]

[13]

[14]

[15]

[16]

[17]

[18]

[19]

[20]

[21]

Водночас українське станове козацтво виконало свою історичну роль, пронісши до початку ХХ століття традицію української державності, що брала своє коріння від доби Гетьманщини. У ХХ столітті на зміну козацькій державності прийшла модерна модель української державності. Цю традицію, попри поразку визвольних змагань, передали наступним поколінням уряд Української Народної Республіки в екзилі [22], націоналістичний рух на Західній Україні, заснований учасниками Української революції.

Читайте також: Як беззуба реакція Заходу на окупацію Грузії РФ заохотила Путіна напасти на Україну [23]

Сучасна Україна, попри те, що пряму генеалогію веде все-таки від совєцької партійної системи, нині повертається до витоків своєї державності, пригадує забуті традиції.

—

Максим Омельченко [24], опубліковано у виданні НОВИНАРНЯ [25]

---

В тему: 

• Початок “братської” колонізації: як Московщина захоплювала Україну [26]
• Деколонізація окупованого Криму: про процедуру видворення громадян Росії та перші кроки України після звільнення [27]
•  “Міста російської слави”. Ретроспективний погляд з проекцією у майбутнє [28]
• Андреас Умланд: ті хто на Заході змирились із захопленням Криму Росією скоюють серйозну і небезпечну помилку [29]
• Як тоталітарна Росія русифікувала схід України і як намагається робити це зараз [9]
•  Моторошний детектив доби Гетьманщини: злочини банди людожера Павла Мацапури в XVIII ст. [30]
• Синдром туги Сердешної Оксани: страждання в українській літературі [31]