Колонізація України Російською імперією очима Драгоманова, Куліша, Франка і Павлика

1.00

Нет

У рецензії, написаній 1909 р., на книжечку Михайла Драгоманова «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654–1876)», яку видав у Львові 1909 р. Михайло Павлик з власною передмовою, Іван Франко зауважив:

«Основна думка М. Драгоманова, що весь час, проведений українським народом від 1654 р. аж до 1876 р., був страченим часом, видається мені занадто песимістичною. Певна річ, Московщина [2] ламала брутально свобідніші козацькі порядки, душила свободу слова і думки, нарешті, при кінці XVIII віку закріпостила значну часть українського селянства. Та все-таки не треба забувати, що московське правительство в тім часі здужало приборкати татарську орду, яка протягом 300 літ майже ненастанно пускала кров із українського національного організму і з якою польське правительство ніяк не могло дати собі ради; зламала вплив турецький на північнім березі Чорного моря і виперла турків за Дунай; а що найважніше – зруйнувала Польщу як державну організацію, а продержавши польське королівство протягом п’ятнадцяти літ під конституційно-автократичним режимом, засіяла також на Правобережній Україні і серед великоруської інтелігенції здорові сімена лібералізму та конституціоналізму» [т. 47, с. 403].

На цю тему: Історик Ростислав Мартинюк: «Немає Росії. Є Московщина» [3]

Тут Франко висловив зовсім інакше міркування, ніж у рецензії на поетичну та мемуарно-публіцистичну збірку Пантелеймона Куліша «Хуторна поезія» (Львів, 1882). У тій давній рецензії, опублікованій у львівському журналі «Сьвіт» (1882. Ч. 15/3. 15 марта), він різко критикував Куліша за хвалебну оцінку ролі російських царів Петра І й Катерини ІІ, зокрема в історичній долі України, й давав обидвом монархам однозначно негативну характеристику:

«А забуває д. Куліш, що деспотизм Николи був прямою консеквенцією деспотизму Петрового, що замісць одного вікна, котре-ді Петро прорубав в Европу, він позатикав ті вікна в Европу, котрі перед ним були у нас на Вкраїні. І коли через те у нас на Вкраїні стало глухо і темно, всі найліпші наші сили йшли в центральне вікно і дусилися і ниділи в нім, повертаючи свою працю на службу не свому, а чужому народови [“Покажчик купюр”, с. 19; у “Зібранні творів”: т. 26, с. 171 – цей уривок скупюровано. – Є. Н.]. Та й подумаймо, впрочім, що такого великого збудував і убезпечив Петро? Збудував і убезпечив поперед усего тую величезну централізовану машину державну, котра від єго часів подвійною вагою і подвійним гнетом налягла на Росію і на Україну. А кілько то добра, кілько крови потратилось, щоб убезпечити і утвердити таку цяцю, щоб придусити на всіх окраїнах останки вольного партикуляризму, вольного народного духа!» [т. 26, с. 171; цитату повністю подаю за «Сьвітом», с. 271].

Цілком нищівну характеристику дав ранній Франко й Катерині ІІ, яку, за його словами, буцім «окружив» пізній Куліш «блискучим ореолом» [т. 26, с. 171]. Насправді Куліш у «Хуторній поезії», звертаючись до Катерини ІІ, таки визнав, що «вік, розпущений і дикий, / Свою печать накладував на тебе» («Гимн єдиній цариці»). А Франко як найбільшу провину інкримінував Катерині закріпачення українського простолюду:

«А що вона “зелізною п’ятою роздавила гадюку за Порогами”, – за се може д. Куліш славословити Катерину тілько тоді, коли забуває, що вона ж рівночасно з тим ввела кріпацтво на Україні» [т. 26, с. 174].

Згодом у поетичній збірці «Дзвін» (Женева, 1893) Куліш не закривав очей ні на «деспотство Петра», ні на «гречку Катерини» («Петро да Катерина»), та й загалом на чимало «гіркого на Вкраїні» за часів царювання Петра І та Катерини ІІ, розуміючи, що «імперії великость» (вірш «Національний ідеал») творилась за рахунок нещадної експлуатації духових і фізичних сил українського народу¹.

А тимчасом у новій рецензії – на «Пропащий час» Драгоманова – Франко, навпаки, закидав своєму колишньому ідейному проводирові перебільшення негативної ролі Російської імперії в долі українського народу. Акценти явно зміщено, хоча в обох випадках Франко, схильний, особливо у зрілому та пізньому віці, осмислювати проблему з різних боків, бачити й належно оцінювати неоднозначні, суперечливі наслідки суспільних подій та діяльности історичних суб’єктів (народів, держав та окремих осіб), мав певну рацію.

Привертає увагу й таке Франкове твердження в рецензії на незавершену книжку Драгоманова, що її оприлюднив Павлик:

«Не слід забувати, що й українське слово до 1876 р., невважаючи на різні адміністраційні примхи, все-таки ожило при кінці XVIII віку і розвивалося значно свобідніше, ніж, приміром, у сучасній Австрії, що визначні українські письменники займали високі урядові становища або, як Григорій Квітка, тішилися приязню найвищих двірських сфер, та й із поезій Шевченка і в миколаївських часах, і в часах Олександра II все-таки вспіло пройти в печать настільки, що могло дати основу до таких оживлених рухів, як часи петербурзької “Основи” і недільних шкіл 1860–63 р.» [т. 47, с. 403].

Що мав на увазі Франко під «сучасною Австрією»? Зрозуміло, що не Австро-Угорську імперію 1909 р., адже в ній, точніше, в її австрійській частині – Долитавщині (Цислейтанії), українське слово [4] розвивалося значно вільніше, ніж у тогочасній Російській імперії, навіть після певних мовно-культурних здобутків, осягнених завдяки революції 1905–1907 рр. Під «сучасною Австрією» ішлося, очевидно, про Австрійську імперію від останньої чверти XVIII ст. (точніше, від 1772 р., коли Галичина опинилася під владою Габсбургів унаслідок першого поділу Польщі) майже до кінця першої половини ХІХ ст., – саме тогочасну Австрійську монархію Франко порівнював із Російською імперією до розгрому Кирило-Мефодіївського братства на початку 1847 р., після чого цензура в ній значно обмежила книгодрукування українською мовою, тоді як в Австрійській державі унаслідок революції 1848 р., навпаки, відбулися ліберальні зміни, якими скористалися й галицькі українці. Щоправда, за короткотривалої лібералізації на початку царювання Олександра II (1857–1863) в Російській імперії відбулося піднесення українського культурного життя, але й у Галичині та на Буковині в 1860-х роках настало помітне пожвавлення: відродилася українська преса й зародився 1864 р. український професіональний театр (Руський народний театр)². Фактично починаючи від 1848 р. українське слово (зокрема періодика) розвивалося в Австрійській імперії вільніше, ніж у Російській, а що галицькі «русини» не спромоглися в середині ХІХ ст. створити й опублікувати стільки розмаїтих текстів, як наддніпрянські письменники, то це вина не так Австрійської монархії, як самих галицьких, буковинських і підкарпатських (угроруських) літераторів, частина з яких тоді захоплювалися горезвісним язичієм та орієнтувалися на російську мову, літературу й загалом культуру, та й на російський царизм [5].

Варто зауважити й те, що українське слово в Російській імперії кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. розвивалося не завдяки, а всупереч російсько-імперській колонізації України. «Адміністраційні примхи» – надто м’яко сказано, бо насправді царизм і Російська православна церква провадили цілеспрямовану політику тотальної русифікації церкви й освіти в Україні. Спеціальні царські й синодальні укази забороняли друкувати церковні книжки та букварі українською книжною мовою, із церков вилучали богослужбові книжки львівського друку, натомість царські укази зобов’язували правити службу Божу по всіх православних церквах імперії російською (русифікованою церковнослов’янською) мовою, насаджували російську мову в діловодстві Гетьманщини, в усіх школах підросійської України³.

Впадає в око, що в оцінці позитивної ролі Російської імперії у приборканні татарської орди й ліквідації Кримського ханства, звільненні Північного Причорномор’я від впливу османської Туреччини, а Правобережної Наддніпрянщини – від панування Речі Посполитої пізній Франко зближувався з пізнім Кулішем, який твердив подібне у листах і поетичних та драматичних творах 1880–1890-х рр.: вірш «Національний ідеал», «Дума-пересторога, вельми на потомні часи потрібна», драма «Петро Сагайдашний (1621)»⁴.

У рецензії на Павликове видання Франко піддав критиці також свого колишнього однопартійця за політичний імператив відокремлення України від Росії. Павлик припускав, що наприкінці недописаної «розвідки» Драгоманова «мусів бути поданий загальний висновок і вказаний Україні вихід із її пропащости під Росією», а цей «льоґічний вихід міг бути тут лише один – в і д р и в У к р а ї н и в і д Р о с і ї»⁵. Гадаю, однак, що для федераліста Драгоманова такий висновок був неприйнятний, тому він і не завершив статті, яка викривала російсько-імперську колонізацію, з чого логічно вичитувався пропонований Павликом висновок. А Павлик ішов далі й від себе наголошував, що бачить:

«Одно спасіння: в и р в а т и с я з ц а р с т в а н а ш о ї п р о п а щ о с т и, в і д д і л и т и й в і д г о р о д и т и у к р а ї н с ь к у з е м л ю в і д Р о с і ї – я к н а й ш в и д ч е, з а в с я к у ц і н у, п о к и щ е ч а с…»⁶

На це Франко безапеляційно зауважив:

«Ніякий розумний чоловік, що має крихту політичного глузду, а тим менше М. Драгоманов, не міг навіть найбуйнішою фантазією змалювати собі можности “відділити й відгородити українську землю від Росії”. Хто хоч трохи знає етнографічні границі між українським та великоруським і іншими суміжними з нами народами, той може тільки здивуватися наївності публіциста, який може таку фантазію видавати за постулат розумного політика» [т. 47, с. 403–404].

Раніше в рецензії на книжку Юліяна Бачинського «Україна irredenta (по поводу еміґрації). Суспільно-політичний скіц» (Львів, 1895), написаній на початку 1896 р. й надрукованій у шостому числі журналу «Житє і Слово» за 1895 р., яке вийшло наприкінці весни 1896 р. (т. 4), Франко допускав, що українська «політична самостійність можлива і в зв’язку з Росією, при федеральнім її устрою» [т. 53, с. 556]. А в політично-публіцистичних статтях, написаних під час першої російської революції, Франко обстоював «справу національної автономії України» [т. 37, с. 76] (Стара пісня // ЛНВ. 1906. Т. 34. Кн. 5), доводив доцільність утворення «а в т о н о м і ї країв і народностей» у Російській імперії [т. 45, с. 442] (Свобода і автономія // ЛНВ. 1907. Т. 37. Кн. 2).

Така позиція Франка, своєю суттю, переводила в практичне – політичне і юридичне – русло Кулішеву ідею «двоєдиної Руси» (пізній Куліш, за його словами, «наперекір царським творителям руської єдиности», залишався «проповідником руської двоїстости»)⁷. А втім, в обох мисленників ідеї українсько-російської державної єдности були спробою ситуативного вирішення української проблеми в історично можливих (як тоді здавалося) формах і не суперечили їхнім заповітним мріям про державну незалежність України⁸.

Історично-публіцистичну працю «Пропащий час» Драгоманов писав на початку еміграції в Женеві. За словами Михайла Павлика, його найбільшого прихильника й послідовника в Галичині, «по думці Др[агоман]ова, для російських українців є тілько два виходи: або працювати для перестрою Росії у вільну федеративну державу, або відриватися від неї й закладати власну державу». За Павликовим припущенням, «в самого Др[агоман]ова накипіло було в душі тілько досади на Москву-Росію за Україну, що раз, а іменно в початку своєї еміграції, в Женеві він сам, бачиться, був на порозі того другого виходу, а в усякім разі вважав пробуток України під Москвою-Росією – п р о п а щ и м ч а с о м для українців». Тоді Драгоманов і написав вступ до праці «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654 до 1876)» і початок першої «глави» «Вольности Війська Запорожського» і навіть видрукував їх, за здогадом Павлика, для вміщення «на самий перед одного тому “Громади”, – либонь, чи не першого, тобто програмового». Однак продовження Драгоманов не написав і друкованого у світ не пустив⁹. Пізніше Павлик за сторінками на відбитках уточнив: «Стаття мала бути надрукована, певно, в однім із перших двох томів “Громади”, і то зразу на 2-ім місці <...>. Зразу гадав, бачу, Драгоманів помістити розвідку в І т. “Громади” після проґрами; а потім у початку ІІ т.»¹⁰. «Громада. Українська збірка, впорядкована Михайлом Драгомановим» почала виходити в Женеві 1878 р. Того-таки року з’явилося перші три випуски, але без «Пропащого часу». Натомість перший випуск відкривала, як зазначив Павлик, «вже анархістично-федераційна» програма Драгоманова, написана після розпочатої статті «Пропащий час»¹¹.

За наявними в нього коректурними аркушами Павлик уперше оприлюднив незавершену працю Драгоманова майже повністю (лише без початкових сторінок) іще у Франковому «Житі і Слові» 1897 р.¹² Однак тоді Франко на цю публікацію не зреагував. А згодом відгукнувся на Павликове повне видання збереженої розвідки рецензією, призначеною для «Літературно-Наукового Вістника». Проте редактор журналу Михайло Грушевський [6] її відхилив, про що сповістив Франка коротенькою запискою без повідомлення причини відмови: «Високоповажний Пане Доктор! Я ще раз перечитав рецензію на брошуру Павлика, але мимо найліпшої волі не вважаю вказаним її друкувати» [т. 47, с. 701–702]. Уперше надруковано рецензію щойно 1958 р. в журналі «Радянське літературознавство» (№ 3).

Чому Грушевський вирішив не публікувати рецензії – залишається гадати. Міг бути незгідний із Франковим трактуванням долі України під Російською імперією. Міг зважити на те, що в допису містилися занадто різкі випади проти Павлика, явно позначені особистою неприязню до нього: «Як звичайно, так і тут, М. Павлик, покликаючися на М. Драгоманова, являється найгіршим толкователем його слів і думок і щодо стилізації, в додатку, найнещасливіше» [т. 47, с. 403]; «Справді, “дійсний жасний [жахливий. – Є. Н.] продукт” незнання і зарозумілости, можна сказати про передмову М. Павлика» [т. 47, с. 403]. Раніше Грушевському вже дорікали за оприлюднення Франкової статті «Михайло Павлик. Замість ювілейної сильветки» (ЛНВ. 1905. Т. 29. Кн. 3). Зокрема, через неї з Грушевським розсварився Юліян Бачинський. Згодом той нарікав, що «через Франка» довелося йому «зірвати товариські взаємини і з Грушевським». «Сильветка» була «така з’їдлива і несправедлива», що Бачинський «ніяк не міг зрозуміти, як се могло статися, – одно те, що якраз Франко, найближчий його [Павликів. – Є. Н.] приятель і довголітній товариш долі і недолі, її написав, а друге, що Грушевський допустив до сего, що стаття могла бути» вміщена в «Літературно-Науковому Вістнику». Бачинський пішов до Грушевського «спитати, що то все має означати?»: «І розвелася між нами розмова, довга і дуже остра, яка й скінчилася розривом наших товариських взаємин»¹³.

Однак головною причиною відхилення рецензії могло стати те, що Грушевський волів не наражати на небезпеку «Літературно-Науковий Вістник», який тоді видавався в Російській імперії, де вже наспіли часи пореволюційної реакції. У рецензії обговорювано російсько-імперське поневолення України, і хоча Франко критикував працю Драгоманова за те, що в ній затавровано перебування України під Росією упродовж понад двох століть як «пропащий час», усе-таки рецензія фактично рекламувала цю явно проукраїнську книжечку, до того ж істотно підсилену Павликовою передмовою. Показово, що в «Літературно-Науковому Вістнику» за 1909–1910 рр. в рубриці «Бібліоґрафія» не з’явилося жодної рецензії на видання «Пропащого світу», ба й не було його опису в переліку «Книжки, надіслані до редакції».

Перебуваючи під впливом національно-державницьких віянь у Галичині останнього десятиріччя ХІХ ст. – початку ХХ ст. (передусім виступів на з’їздах РУРП В’ячеслава Будзиновського і Юліяна Бачинського, а особливо книжки останнього «Україна irredenta»), Павлик у питанні політичної самостійности української нації виявився найрадикальнішим, якщо порівнювати з Кулішем, Драгомановим, Франком і Грушевським. У політично-публіцистичній передмові радикал-соціаліст, яким зазвичай був Павлик, виходив із засад національного радикалізму і завзято й категорично вмотивовував конечність відокремлення України від Росії:

«Тяженна се, щоправда, річ, – вимагаюча лютої боротьби, напруження всіх сил і повної самопосвяти нашого народу, та ще й сильної підмоги з боку заграничних суспільностей і держав, – боротьби, грозячої скаженими репресаліями з боку російства. Але ліпше впасти відразу, ліпше таки й не жити, ніж конати сотні років, дурячи себе надією на краще життя під Росією.

Скажете: до такої боротьби, на смерть або на життя, треба найперше загальної с в і д о м о с т и, котрої нема ж! А я скажу, що така свідомість виросте до загальности серед самої боротьби, тим певніще, що провід у ній мусіли би взяти свідомі елєменти, яких уже доволі серед галицьких українців <...>. Всю ж нашу націю повинен би пхнути до боротьби з Росією просто <…> і н с т и н к т с а м о з б е р е ж е н н я, котрий метав же колись маси нашої нації на татар, турків, поляків і москалів, та й доказував чудес!

Д о б у т и а б о д о м а н е б у т и! – отсі мужні слова молодчих запорозьких козаків, присягаючих 9-го цьвітня 1709 р. Мазепі, повинні стати відтепер одиноким політичним окликом України.

Д о б у т и!..

Добули ж собі незалежність від одної зо східних деспотій – Туреччини та й завели власні національні держави греки, серби, румуни, болгаре й инчі <…>! Чому ж не мало би поталанити нам – вирвати Росії найкращий, найродючіщий, найкористніще положений шмат землі – прилипаючий до Чорного моря, під боком самого серця Туреччини, котра розпалася ж на наших очах! Чому ж не мала би розпастися й російська деспотія?!»¹⁴

На цю тему: Підлі війни Росії: Частина 2: Як Москва “гібридно” захоплювала Україну [7]

Ці пророчі слова були написані до 200-річчя визвольного чину гетьмана Мазепи (Павликова «Передмова» датована: Львів, 7.ІІІ.1909¹⁵) і почасти справдилися через десяток років. Царська деспотія [8] розпалася, однак замість неї постала більшовицька, й Україні не вдалося вибороти незалежність. Щойно наступний розпад Російської імперії, тепер уже комуністичної, призвів до постання незалежної України, але боротьба за українську політичну самостійність і державність триває.

—

Євген Нахлік, опубліковано у виданні Збруч [9]

__________________________

¹ Див.: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель : у 2 т. Київ : Український письменник, 2007. Т. 2 : Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. С. 170.

² Див.: Пилипчук Р. Український професіональний театр в Галичині (60-ті роки ХІХ ст.) / Упоряд. Є. О. Гулякіна. Київ : Криниця, 2015. С. 13–454.

³ Див. підрозділ «Зачин Іван Котляревського і мовна ситуація в Україні на зламі XVIII–ХІХ століть (староукраїнська літературна, слов’яноукраїнська, українська народна, російська літературна мови)»: Нахлік Є. Перелицьований світ Івана Котляревського: текст – інтертекст – контекст. Львів, 2015. С. 17–23.

⁴ Див.: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель. Т. 2. С. 63, 171, 197, 256–257.

⁵ Павлик М. Передмова / М. Павлик // Драгоманів М. Пропащий час : Українці під Московським царством (1654–1876) / Михайло Драгоманів ; З передмовою Михайла Павлика. Львів, 1909. С. 4.

⁶ Там само. С. 7.

⁷ Лист до Марії Вовк-Карачевської від 7 липня 1892 р.: Могилянський М. П. О. Куліш у 90-х роках (Листи й документи) // Червоний шлях. 1925. № 8. С. 192.

⁸ Докладніше див.: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель : у 2 т. Київ : Укр. письменник, 2007. Т. 2 : Світогляд Пантелеймона Куліша. С. 64–67; Нахлік Є. Віражі Франкового духу : Світогляд. Ідеологія. Література. Київ : Наукова думка, 2019. С. 284–285, 306–308.

⁹ Із переписки М. П. Драгоманова / Подає М. Павлик. VII. Переписка М. П. Драгоманова з Юліяном Бачинським (1894–95) / М. Павлик // Житє і Слово. 1897. Т. 6. Кн. 4. С. 217. Датовано: 15. IV. 1897. У змісті шостого тому «Житя і Слова» стаття має акцентовану ідеологічну назву: Павлик М. М. Драгоманов про політичну самостійність України.

¹⁰ Павлик М. Передмова. С. 6.

¹¹ Там само.

¹² Житє і Слово. 1897. Т. 6. Кн. 4. С. 217–235.

¹³ Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію» : Зразок культури «Українського Піємонту» з початку ХХ-го віку. Львів : Накладом «Ради», 1930. С. 15.

¹⁴ Павлик М. Передмова. С. 8–9.

¹⁵ Там само. С. 9.

На цю тему: