Історик Ростислав Мартинюк: «Немає Росії. Є Московщина»

Версия для печати

Перестанемо бути залежними від ворога, коли припинимо помічати його.

Константинопольський патріархат скасував синодальний акт 1686 року. Адміністрація — - Московською церквою Київської митрополії і всіх єпархій в Україні скасована. З канонічної точки зору це означає, що сьогодні в Україні Московського патріархату більше не існує, заявив представник Вселенського патріархату архієпископ Тельміський Іов. Як нам тепер називати цю церкву?

— Російська церква в Україні має свій синод і свого предстоятеля — вождя «мєстних рускіх» православних. Константинопольський патріархат трактував те, що зараз називають Українською церквою Московського патріархату, як згромадження єпархій Московської патріархії в Україні. Москва володіє витонченою культурою вдавання. Керувати однією шостою суходолу важко. Аби підкорені не смикалися, треба загравати з елітами. Розказувати, що вони незалежні. Хоча насправді є рабами.

Підходить момент, що українці не хочуть миритися з фейковою незалежністю — і росіяни вигадують різні надбудови. Називають свої рідненькі єпархії українською церквою. Ми були хворі на церковну свинку. І нам дали карамельку під назвою «УПЦ». Щоб посмоктали і заспокоїлись. Сумно, що багато хто і зараз смокче. Наприклад, співоча сім’я Ніни Матвієнко. Ходять у вишиванках, спілкуються українською в побуті й на людях. Але є членами секти Сабодана (предстоятель Московського патріархату Володимир. Помер 2014 року. — Країна).

Я теж певний час перебував у Московській патріархії. Щоб знайти на Позняках у Києві українську церкву, треба довгенько топати ніжками. А поруч — величезна Ольгінська. Там усі попи українською говорять. Тобі здається, що все добре. Минає багато часу, доки зрозумієш: то не просто церква, а структура, яка працює на те, аби утримувати українців у певному стані. Це закінчилося війною та окупацією.

Треба закінчити прикру ситуацію, коли одна з найбільших православних церков доводить, що вона — не верблюд.

У Речі Посполитій католики і православні були в одній державі. Поляків напружувало, що православні поклоняються підлеглому османського імператора — Константинопольському патріарху. Вирішили провести унію. Зберегти обряди, але підпорядкувати церкву Риму. У той момент Константинополь мав створити прецедент автокефальної церкви Речі Посполитої. Якби тоді це сталося, не було б повстання Богдана Хмельницького. І весь корабель європейської історії поплив би в іншому напрямку. Але Константинополь був паралізований османським впливом.

Якщо сьогодні злій силі вдасться зупинити українську автокефалію, це може закінчитися проблемами для всієї Європи. Ще студентом у Британській бібліотеці читав «Найбільші битви XVII століття». Думав, що мова йде про Тридцятилітню війну. А виявилося, про Берестецьку битву (наймасштабніший бій Хмельниччини. Відбувся 1651 року біля містечка Берестечко між Військом Запорозьким і союзним йому кримськотатарським військом з одного боку та армією Речі Посполитої — з другого. — Країна). 300 тисяч учасників, півтора мільйона коней і 20 діб військових дій. Для порівняння: битва з Наполеоном при Бородіно тривала дві доби. Це показує важливість церковного питання. Якщо його применшувати, може бути Третя світова.

Ростислав МАРТИНЮК, 47 років, історик. Народився 1971-го в Сумах. Батько — лісник, мати — викладач російської мови. Навчався в школі з поглибленим вивченням російської. Закінчив історичний факультет Воронезького університету. Восени 1990-го на гуртожитку вивісив синьо-жовтий прапор. Продовжив навчання в Москві. Організував там відзначення 35-ї річниці вбивства Степана Бандери. Співзасновник Українського історичного клубу. 1995-го повернувся в Суми. Член Київського товариства культури народів фіно-пермської групи. Відкрив україномовний сайт фіно-­угорських новин Ugraina.org. Материн рід знає до 1740 року. Колекціонував російську літературу в українських перекладах. Поповнює Вікіпедію статтями про історію Голодоморів. Створює фотопаспорти сільських цвинтарів Чернігівської області. У шлюбі з Сонею Димитровою-­Мартинюк виховують 23-річного Христофора й 11-річну Євпраксію. Живе в Києві

На цю тему: Томос для України змінить вікові традиції всього Православ’я — професор Гарварду

— 13 листопада архієреї Московського патріархату не прийшли на зустріч із президентом Порошенком. Це їхній остаточний вибір на користь Росії?

— Як можна обговорювати з цими людьми речі, що визначають долю держави? Це — магія слів. Вони назвалися «Українською православною церквою» — і ми спілкуємося з ними відповідно. Але це — Російська церква. Про що з ними може говорити президент України?

— Що робитиме Московський патріархат в Україні далі?

— Не думаю, що люди з Московської патріархії чекають моменту, щоб перейти в автокефальну церкву. Їм подобається там. 2014 року, коли стало зрозуміло: розв’язана війна — повністю на совісті Кремля, масового переходу парафій не було.

— Наскільки ми тепер залежні від Росії? У чому це проявляється найбільше?

— Насамперед — у словнику. Коли вимовляємо слово «Росія», вже програємо. Традиційна назва країни, яка так себе називає — Московщина. 2014-го були ініціативи внести відповідні правки у політичний та загальний словник. Мали б Московське посольство в Україні та московитів. Розуміли б, з ким маємо справу.

— Протягом сотень років окупації росіянам вдалося знищити якісь українські риси характеру, ментальності?

— Природний для українця артистизм. Барокова культура XVII століття перетворилася на блазнювання. Через це є запит на Зеленських та Ляшків. Давні українські лідери могли говорити з народом веселою іскристою мовою. Сьогодні такі люди є клоунами в чужих руках. Але українське суспільство таку риторику сприймає: немає справжньої іскристої фігури — візьмемо блазня. Поява таких клоунів у рейтингах свідчить: або перейдемо цей Рубікон, або нас розберуть на запчастини. Слюсарі типу Польщі, Угорщини, Румунії й завод РФ — завжди поруч і готові це зробити.

— Подужаємо перейти Рубікон і перемогти?

— Так. Наша нація дуже сильна й здатна згуртуватися. На Майдані всі відчули модель ідеальної України. Нас вчать, що наша минувшина — це історія неповних спільнот. Були кріпаки і поміщики, князі й голота. Насправді, наше суспільство було єдине. Виклик для істориків і літераторів — донести цю думку до людей. Українці, які були сучасниками Шевченка й ті, які стояли на Майдані, — однакові. Ми, на щастя, не пережили масової депортації, як кримські татари чи балканці. Попри те, що живемо на перетині Сходу й Заходу, Півдня й Півночі. Маємо ядро, сидимо коло свого багаття. Тож усе буде добре.

— Чи вдається «забувати» Росію? Коли більшість громадян перестануть орієнтуватися на ворожу країну, дивитися російське кіно, слухати їхню музику?

— Вичавлювати московськість із себе — великий труд і навіть рана для багатьох українців. Люди, які називають себе націоналістами, досі можуть цитувати Булгакова. Сперечаються про вартісність поезії Пушкіна.

Спробуйте не їсти м’ясо 40 днів. Потім зрозумієте, що це — просто їжа, а не щось важливе. Московський спадок — токсичний. Піст — це утримання. Стиль — розуміння, хто ти є і що тобі це нецікаво й у душу цього не береш. Такого повинні навчати батьки, школа. Якщо дотримуватися посту і стилю, то дихання буде вільне.

Мені не подобається гасло президентської кампанії «Геть від Москви». Не варто брати її за точку опори. Можна просто сказати: будьмо сильні. Цього достатньо. Виглядає, ніби гітлерівці атакують з повітря Лондон, а Черчилль каже: «Геть від Берліна».

Кінець залежності від Московщини настане тоді, коли повністю припинимо її помічати. Давайте прищеплювати це дітям.

— Держава має сприяти цьому «забуванню»?

— Вона не може. 1991-го її оголосили як незалежну радянську соціалістичну республіку. Не відновила свою самостійність від Четвертого універсалу 1918 року (проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії. — Країна), а проголосила її. Держава зберегла всі радянські структури. Не розпустила КГБ, а назвала його СБУ.

Треба прийняти закон, що 1921–1991 ро­ки — це період російської окупації. У перспективі вимагати відшкодування. Це дозволить зовсім інакше розбудовувати систему координат.

Естонія, Литва, Латвія, Грузія й Молдова зробили це. Для працівників репресивних органів має бути бодай символічне покарання. А не визнавати пенсійне забезпечення за старими окупаційними правилами.

— Цьогоріч відзначали 100 років створення Української Народної Республіки. Президент брав участь в урочистостях. Це рух у тому напрямку, про який ви говорите?

— Ні. Влада змішує поняття. Вона не може ігнорувати державність УНР і гетьманату, визвольну боротьбу 1940-х. Однак Порошенко й Гройсман дозволяють собі привітати нас з якимось визволенням 1943 року. Але якщо один окупант іде й приходить другий, то він не перестає бути тим, ким є.

Ми зробили величезну справу — ухвалили закон про декомунізацію. Але й це — з напівмірами. Пам’ятник Ватутіну (керував операцією зі звільнення Києва він німців. Брав участь у боротьбі з УПА. — Країна) біля Верховної Ради знімати не дають. Пройдіться у Києві від Арки дружби народів до баби з мечем (пам’ятник Батьківщині-Матері. — Країна). Це виключно колоніальна символіка. На щиті баби навіть не прибрали герб країни-окупанта — СРСР.

На цю тему: Глава УПЦ МП неканонічний, а Київ має право на Томос, — релігієзнавець

— Кажуть, так позбавимо український народ перемоги у Другій світовій.

— Не можемо говорити, що українці були учасниками війни на боці антигітлерівської коаліції (об’єднання держав, які під час Другої світової воювали проти нацистської Німеччини, Італії, Японії та їхніх сателітів. — Країна). Ми не укладали такого договору. Єдиний, хто воював і представляв нашу країну — Українська головна визвольна рада (орган політичного керівництва українським визвольним рухом, утворений наприкінці Другої світової. — Країна). Вона була в стані війни і з Німеччиною, і з СРСР.

До певної міри, Друга світова для нас триває й зараз. Ми засудили тільки шість окупантів, які, доведено, брали участь в організації Голодомору 1930-х. Вирок виніс Київський апеляційний суд наприкінці каденції Віктора Ющенка. Над цим працювала оперативна група СБУ із сотень людей. Україна ввійшла в ХХ століття з населенням, яке сьогодні мало би бути таким, як у Великій Британії, — 80 мільйонів. А в нас не більше 25 мільйонів етнічних українців у державі.

Пишаємося Берестом (1 травня 1945 року українець Олексій Берест разом із росіянином Михайлом Єгоровим і грузином Мелітоном Кантарією установили над рейхстагом у Берліні радянський прапор. — Країна). У нього семеро братів і сестер із восьми померли від Голоду в 1932–1933 роках. Він — жертва, людина, яка не мала вибору. Хіба може бути героєм людина, яка його не має? Змушений був голодоморну ганчірку, якою накрили трупи його рідних, заперти в Берліні на споруду. Це — трагедія.

У нас нема народних пісень про перемогу у Другій світовій. Це красномовно.

— Теперішня війна з Росією — розв’язка більш ніж 300-річного конфлікту?

— Ми — єдина воююча нація з Московщиною. Прибалти, з якими часто спілкуюся, говорять: «Ви воюєте за нас». Наш опір успішний. Аби не уступати такому ворогу, як Московщина, треба мати хорошу статуру. Україна може тримати тисячокілометрові фронти. Маємо людський ресурс. Війна показала, що в нас є шляхта. Люди, які розуміють, чому беруть у руки зброю.

Війна змила багато гріхів з української нації. Шлях важкий, будуть жертви. Але Європа зараз не в руїні, як 100 років тому. Це спрощує нам завдання. Коли маємо лише один фронт — завжди перемагаємо.

— Української мови стає більше?

— У Києві, наприклад, вона хвилеподібна. Українськість для багатьох є предметом настрою. Починається Майдан — і розумієш, що стримував себе і змушував говорити російською. Люди, коли приїжджають у столицю, розмовляють російською. Міста все ще випромінюють символічну московську силу. Україномовного консенсусу немає.

Проте лояльність підвищується. Питаю щось у перехожого — і у 90 відсотках випадків отримаю відповідь українською.

— Експерти кажуть, що президентські й парламентські вибори 2019 року — вирішальний час для України. Але головні претенденти на перемогу — старі політики. У чому ж тоді вирішальність?

— На початку 2000-х у Верховній Раді було понад 100 комуністів. Де вони зараз? Цей парламент, хоч би як його критикували, — український по своїй суті.

На виборах президента до влади може прийти несимпатична стара фігура. Але це буде завершальний етап постколоніальщини в українській історії.

Я б радив орієнтуватися на своїх. Бачиш достойну фігуру — відкинь усі медійні нашарування.

— Який український продукт сподобався останнім часом так, що його приємно було б показати знайомим за кордоном?

— Можу точно сказати, що не показував би. Наприклад, боксера Олександра Усика, який не розуміє, хто він. Лялька, яка не усвідомлює, що вона говорить. Цьому виною Московська патріархія. Вона виховує ментальних калік. Їх важко реабілітувати. Не показував би людей, які далі читають московську літературу чи дивляться їхні фільми.

— Яке ваше улюблене місце?

— Володимир Панченко видав книжку «Старовинні герби українських міст». Там 680 гербів. З них 200 — Чернігівська і Полтавська області. Обожнюю лівий берег Дніпра. Зараз Чернігівщина, Полтавщина, Сумщина — це тотальний пережиток СРСР. Але якщо знаєш, що ці люди мали свої герби, то дивишся на них по-іншому.

«Герб» з німецької — спадок. Ці міста мають спадок козацького шляхетства, яке виросло з княжого. Можна один раз поговорити з людиною і просто за поглядом зрозуміти: це — шляхтич.

—

Сергій Демчук, Ангеліна Кованда, фото: Тарас Подолян; опубліковано у виданні  Gazeta.ua

На цю тему:

• Миф о схожести и братстве российского и украинского народов
• Бойчукізм: розстріляне мистецтво
• Не брат ты мне... Миф о трех «братских восточнославянских народах»
• Чужая история. Как Россия приписывает себе то, чего не было
• Наибольшая малороссийская иллюзия или Почему украинцы видят в агрессоре «друга» и «брата»