Крим у подарунок. Зліт та падіння Ногая

1.00

Нет

Небагато в історії знайдеться настільки видатних людей, що їхнім ім'ям називатимуться держави та народи. І хоча самого Ногая з Кримом пов'язує трагедія, без ногайців уявити історію півострова та всієї Східної Європи просто неможливо.

Піднесення Ногая

Хоча в монгольській традиції діти від наложниць і від дружин вважалися законними і рівними спадкоємцями своїх батьків, все ж таки існував один виняток. Неписане правило гласило, що син наложниці не може стати ханом, поки в роду є народжені офіційними дружинами. Саме тому Бувал (він же Мувал), син Джучі, онук Чингізхана, не міг претендувати на трон, як і всі його нащадки, зокрема онук Ногай. Але навіть якби це було не так, трон Золотої орди закріпився за родом Батия, й усунути його від влади без внутрішньої війни було неможливо.

Дата народження Ногая невідома – орієнтовно, рубіж 1230-40-х років. Про його молодість немає достовірних відомостей, але логічно припустити, що він провів цей час у т.зв. «крилі Мувала» – монгольських володіннях у західному Причорномор'ї. Але прихід 1257 року до влади хана Берке відкрив Ногаю шлях нагору. У 1260 році іранський хан Хулагу стратив двоюрідного брата Ногая, і через два роки, коли між Берке і Хулагу спалахнула війна, Ногай очолив частину золотоординського авангарду. Військовий дебют вийшов не дуже вдалим, але не катастрофічним.

У 1264-1265 рр. Ногай реабілітувався. Вступивши в союз із Болгарським царством, він завдав поразки Візантії та звільнив з полону колишнього сельджуцького султана Із ад-Діна Кей-Кавуса. Той приїхав до Золотої орди, де йому пожалували в уділ місто Судак, про що вже йшлося.

У 1265 році Ногай знову брав участь у війні з державою ільханів (на території нинішнього Ірану) і знову зазнав поразки, втративши в одному з боїв око. Наступного року помер його покровитель Берке, а 1267 року новим ханом став Менгу-Тімур, якого Ногай не відразу визнав правителем. У результаті невдалий полководець втратив посаду, повернувся в рідний улус на Дунаї і більше не бував при дворі.

Відсунутий від внутрішніх справ Ногай зайнявся зовнішніми – вів активне листування і навіть обмінювався посольствами з правителями інших держав, включаючи Єгипет, а також нападав на сусідні країни на Балканах. Ймовірно, до 1270 року він прийняв іслам. Ногай увійшов у таку силу, що близько 1273 року василевс Михайло VIII Палеолог видав за нього свою незаконнонароджену дочку Єфросинію і пожалував титулом архонта. Після цього війська Ногая у союзі з візантійцями неодноразово воювали проти Болгарії, а у 80-х роках здійснили походи на Польщу, Сербію та Угорщину.

Ногай здійснював колосальний вплив на Русь, залучаючи князів у свої війни, підтримуючи їхні усобиці, доручаючи їм збирати податки в обхід ханських баскаків, а одного разу у 1283 році навіть видав Дмитру Олександровичу ярлик на великокнязівський престол. Не дивно тож, що у кількох випадках літописи та єгипетські хроніки називали Ногая «царем», тобто ханом. При цьому формально Ногай залишався вірним слугою Сарая, виконуючи накази ханів про походи проти інших країн і не допускаючи навіть натяку на формальний сепаратизм чи узурпаторство. Це дозволило йому зберегти реальну владу і навіть примножити сили.

У 1280 році помер Менгу-Тімур, і між його наступниками розгорілася боротьба за владу. Ногай не спробував зайняти престол сам, а підтримав Туда-Менгу, молодшого брата хана, причому його слово виявилося вирішальним. Новий правитель належним чином віддячив Ногаю, призначивши його беклярібеком – щось на зразок візира та головнокомандувача Золотої орди. Але це лише посилило претензії Ногая на повновладдя. Підтримувані ним князі Русі в ході міжусобиці 1280-х років боролися проти князів, орієнтованих на Сарай, і вийшли із неї переможцями.

У 1287 році ханський племінник Тула-Буг очолив змову й усунув Туда-Менгу від влади. Саме тоді Ногай став «ака» – тобто найстаршим із нащадків Джучі у Золотій орді. Статус старійшини роду накладав на Ногая обов'язок стежити за виконанням Яси – законів Чингізхана – на території країни, але ставати ханом він не поспішав. Натомість він ще двічі воював з Іраном – і обидва рази невдало. Стосунки ж його з Тула-Бугом зіпсувалися настільки, що хан готувався воювати проти беклярібека, але у 1291 році Ногай хитрістю заманив супротивника в пастку й організував його вбивство. А після цього посадив на престол юного сина Менгу-Тімура – Токту (Тохту).

Владі Ногая не було меж. Він стратив безліч своїх політичних супротивників, включаючи членів ханського роду, посадив на болгарський трон свого ставленика, а сербського короля взагалі зробив своїм васалом.

А що ж Крим? Формально весь цей час півострів був окремим улусом зі столицею в Солхаті, і правили ним Уран-Тімур та його нащадки. Але дивно було б думати, ніби черговий кримський улусбек не оглядався у своїх рішеннях на волю Ногая. А 1291 року, як сказано у приписці до єгипетської хроніки Рукн ад-Діна Бейбарса, Токта «подарував» Ногаю Крим – тепер усе північне Причорномор'я опинилося в руках беклярібека.

Але з цього моменту почалося і його падіння.

Падіння Ногая

Незабаром молодий хан став обтяжуватися всевладним беклярібеком. Спочатку Токта завдав досить чутливої поразки вірним Ногаю князям Русі. Потім у Сараї посилилася боротьба між ісламською та буддистською партіями, в якій беклярібек, природно, підтримав першу. Нарешті, окремі аристократи стали залишати двір Токти і перебиратися до Ногая, а один з них навіть одружився з дочкою останнього.

Хан зажадав видачі втікачів, але отримав відмову, а згодом пішов на беклярібека війною. Пізньої осені 1297 року на берегах Дону Ногай ущент розгромив війська Токти. Вперше беклярібек від інтриг перейшов до збройної боротьби за владу.

І, мабуть, саме після цього він уперше назвав себе ханом. Ймовірно, вже 1297/98 року в Криму з'являються монети з легендою «Хан правосудний Нухай». Була викарбувана ще більш «обурлива» монета – з іменами Ногая та його сина Джекі, що було немислимо для нащадків Чингізхана. Так беклярібек претендував не тільки на ханський титул, а й на встановлення власної династії. У Бейбарса записано, що «коли справа Ногая владналася, то отримали владу [він] і сини його».

Навряд чи йшлося про претензії на трон Золотої орди – скоріш за все, Ногай розглядав можливість створення власної держави між Дунаєм і Доном. Але саме це рішення відштовхнуло від Ногая багатьох його прихильників. Якщо Джучіди ще могли змиритися з ним як з беклярібеком, то як з ханом – ні.

Монетний двір у Криму фігурує в цій історії не випадково – завдяки трансконтинентальній торгівлі півострів був важливим джерелом податків. Відповідно до традиції, данина з усіх завойованих золотоординцями земель ділилася на п'ять частин: дві – великому хану до Монголії, дві йшли на утримання війська, одна – дому Батия. Аль Муфаддаль повідомляв, що мита і податки з Судака ділилися між «чотирма татарськими царями», і це багато що пояснює у наступних подіях.

Першим «царем», скоріш за все, був безпосередньо кримський улусбек, він же темник Солхата. До 1291 року на цій посаді був нащадок Уран-Тімура, а потім ця частина доходів перейшла безпосередньо до Ногая. Другим одержувачем, вочевидь, був власне хан Золотої орди. Третім, найімовірніше, формальний сюзерен хана – монгольський великий хан (каан), тоді – Темур, наступник Хубілая. Четвертий цар, можливо, це ільхан Газан – правитель Ірану з дому Хулагуїдів (про це трохи нижче). Боротьба за ці гроші, необхідні Ногаю для створення власної держави, і стала причиною найголовнішої трагедії Криму XIII століття.

Для отримання податків до Криму восени 1298 року був відправлений онук Ногая Актаджа (або Караджа). Бейбарс повідомляє, що той прибув до Каффи, тамтешні генуезці обпоїли його та вбили, що, природно, викликало лютий гнів Ногая. Цю версію часто можна зустріти в популярних оглядах історії Криму і навіть, на жаль, наукових праць.

Проблема, однак, у тому, що Бейбарс переплутав Каффу із Солхатом – саме там сталося це вбивство, і це було відомо великому арабському історику, батькові історичної соціології Ібн Хальдуну. Саме спустошення міста Кирима (Солхата) відзначив у своїй хроніці Рашид ад-Дін. Не зайве згадати, що у 1296 році Каффа була спалена венеціанським флотом, і до мирного договору 1299 року не відновлювалася, тож робити там Актаджі було нічого. Цим же пояснюється і те, що ані у Бейбарса, ні у Рашид ад-Діна Каффа не фігурує у списку зруйнованих Ногаєм міст.

Помста діда за онука не забарилася. Солхат був розграбований і спалений, безліч кримчан перебито, купці мусульманські, аланські та європейські взяті в полон і пограбовані. Втім, згідно з Рашидом ад-Діном, «тамтешні жителі звернулися до Ногая з проханням про повернення забраних у полон, і Ногай наказав повернути полонених».

Серед інших постраждалих міст Бейбарс називає Сари-Кермен (Херсон), Кирк-Єр (Чуфут-Кале), Керч та інші. Саме з цілеспрямованою каральною акцією Ногая, а не з якоюсь іншою монгольською навалою, пов'язані руйнування в Алустоні, на Тепе-Кермені, Ескі-Кермені, Сюйрені, Ісар-Кая та інших фортецях. Алушта та Судак втратили свої стіни. У багатьох поселеннях життя так і не відродилося.

20 грудня 1298 року військо Ногая підійшло до Судака. Поширена в літературі дата «20 грудня 1299 року» є наслідком помилки під час переведення візантійського календаря на сучасний. Муфаддаль, аль-Юніні, Ібн ад-Давадарі та аль-Джазарі повідомляють подробиці розправи над містом, яка тривала до 5 січня 1299 року. Ногай оточив Судак і наказав залишити його своїм прихильникам разом із сім'ями та майном – таких виявилося 1/3. Решта населення була піддана тортурам, пограбована і перебита, а саме місто спалено і зруйновано. Відомості про це Юніні отримав від кількох мусульманських купців, які в червні 1299 року дісталися Дамаска.

За Юніні та Муфаддалем причиною різанини стало те, що намісники інших царів перешкоджали чиновникам Ногая збирати податки. Джазарі уточнює, що опір збору податків чинили і прості мешканці, а Давадарі пише, що це вбитих була 1/3, а решта населення вціліла. У будь-якому разі Ногай не повністю зруйнував місто – записи в Сугдейському синаксарі за 5 червня і 29 липня 1299 року свідчать про протилежне.

На цю обставину мало звертають увагу сучасні дослідники, але в цей момент Судак, як і багато інших приморських міст Криму, офіційно перебував у складі Трапезундської імперії. Сам Трапезунд після 1243 року був васалом монголів (і його кримські володіння, природно, теж). Поки Монгольська імперія була єдиною, проблем не було. Але з 1262 року, коли почалася війна Золотої орди з Іраном, виникла парадоксальна ситуація.

Трапезунд, розташований у Малій Азії, мав бути лояльний до ільханів, тоді як кримські міста вимушено підтримували подвійну лояльність метрополії та Золотій орді. І мені здається, що це і була найважливіша причина проблем зі збором податків – Судак справно платив Хулагуїдам як сюзеренам сюзерена та Джучідам як своїм власним сюзеренам (для Середньовіччя подвійний чи потрійний васалітет – звичайна справа). А ось нелегітимному правителю чи навіть геть самозванцю Ногаю платити не поспішали – ось беклярібек і взяв податки силою.

Але зрештою приведення Криму до покірності не врятувало Ногая. У 1300 році під час другої битви з Токтою великий беклярібек зазнав поразки та загинув. Однак слава його імені була настільки сильною, що утворене наприкінці XIV століття кочове об'єднання взяло собі ім'я Ногайської орди, а народ ногайців існує досі.

Ну, а що ж Токта? Перемігши свого ворога, він сам незабаром втягнувся у чергову війну за Крим – цього разу із генуезцями.

Але це вже інша історія.

—

Сергій Громенко [2], опубліковано у виданні Крим.Реалії [3]

Читайте також: