«1945 року добрі перемогли злих», — пише в листі мій приятель з Німеччини, розмірковуючи про перспективи нинішньої війни. Я тим часом думаю про цивільних мешканок Європи — не нацисток і не колаборанток — і їхніх дітей, які стали жертвами злочинів навесні 1945 року.

Їхні спогади сповнені страху перед наступом росіян. Ці страхи виявилися небезпідставними: мемуарні тексти фіксують безпричинну жорстокість радянських солдатів, масові пиятики, мародерство — те саме, що ми побачили на деокупованих українських територіях. Можливо, європейцям варто було б перечитати дещо зі своєї літературної спадщини, щоб пригадати справжнє обличчя росіян, зазначає видання "Тиждень [2]"

Дівчинка у Відні

Австрійська письменниця Крістін Нестлінґер нагороджена багатьма престижними преміями в галузі дитячої літератури. Її дитинство припало на Другу світову. У її автобіографічній повісті «Летіть, хрущі» восьмирічна Крістель — альтер его авторки — живе у Відні разом з родиною. Головна цінність її будинку — великий і міцний підвал, у якому можна ховатися від бомб. Коли наближаються літаки-бомбардувальники, по радіо передають сигнал тривоги. «До Відня підступали росіяни, і американці закидали нас бомбами», — фіксує оповідачка.

Українці знайдуть багато спільного з досвідом восьмилітньої Крістель — дівчинки, яка вже не пам’ятає, як це — жити без війни. Їй набридло спускатися в підвал, тому вона переконує свою глухувату бабусю, що це не тривога, їй здалося. Там є навіть свій півник із Бородянки: після чергового бомбардування, коли половини їхнього будинку не стало, Крістель знайшла на руїнах велику білу коробку: «У ній лежало дванадцять різнокольорових блискучих кульок на ялинку, загорнених у дерев’яну вату, і жодна не розбилася».

Їхній родині не було куди податися, і першу ніч вони провели у своєму напівзруйнованому домі. З маленькою оповідачкою сталася панічна атака, вона не могла заснути й гукала:

«— У кімнаті надто темно! Увімкніть світло! А то тріщина поширшає! А то все впаде на голову!

Мати сказала, що електричні дроти порвалися, і гасова лампа також розбилася, і в нас немає жодної свічки. Та бабуся все-таки знайшла недопалок свічки й засвітила його. Пломінчик блимав, бо у вікнах не було жодної цілої шибки й до кімнати завівав вітер. Бабуся вилізла з недопалком у руці на стіл і підняла його догори. Тріщина на стелі не поширшала. Я заснула».

Скільки українських дітей переживає це щоночі?

«Визволителі» наближалися, і всі, хто мав змогу, тікали з міста.

Читайте також: Імперський, російського ґатунку, сенс тхне від дати 9 травня, починаючи від появи саме цієї дати [3]

Окремі пасажі фіксують поширення пропаганди. Ми б і далі пояснювали це впливом пропаганди, якби не звірства, які побачили в деокупованих українських містах і селах.

«— Росіяни відрізують жінкам груди, і вистрілюють дітей, і грабують будинки, і палять усе, що горить, — сказала сестра.

— Де ти набралася таких дурниць? — спитав батько. Сестра здвигнула плечима.

— У школі всі так кажуть. Учителька фізкультури, і діти, і пані Бренер, і ті, що належать до спілки німецьких дівчат.

— Мені це казав Шурлі Берґер, — підхопила я. — Йому дядько розповідав, що росіяни шматують жінок, а тоді вкидають у діжки й засолюють!

— Нащо ж вони їх засолюють? — спитала сестра.

Я також не уявляла, нащо росіянам було засолювати людей».

«Ласкава пані, тікайте з дітьми. Росіяни жахливі!» — застерігає їх сусід. Сприймаючи чутки про кровожерливих росіян нацистською пропагандою, родина Крістель лишається в маєтку, який їм доручили доглядати. Вони обговорюють історію про жінку, що взяла на руки двох немовлят і самотужки перейшла Альпи, тікаючи від росіян. А потім росіяни приходять у їхнє місто, і чутки про них справджуються.

Зруйнований собор святого Стефана у Відні

«Відколи перші двоє росіян сімнадцять разів по тричі постукали в наші двері, минуло чотири дні. Тепер наш дім був повний росіян… Того дня до нас приходило ще багато росіян. Ми вже не замикали дверей на засув. Солдати з’являлися по троє або по четверо. Вони обходили всі кімнати, відчиняли шафи, витягали шухляди, розгортали килими, розсували й засували за шнурок із китицею завіси й заглядали в каструлі на кухні, у яких не було нічого, крім квасолі й локшини.

Усі вони були схиблені на годинниках. Я не могла зрозуміти, нащо їм стільки годинників. Кожен уже мав на кожній руці щонайменше по одному, а проте вони й далі вимагали: “Часи, часи”, — і були дуже засмучені, коли не отримували їх.

В тему: Красная армия: бандитизм и миф добровольчества [4]

Вони брали й інші речі, але, видно, не дуже їх цінували, бо декотрі з них ми потім знаходили в садку. Вони їх викидали, ще не вийшовши з подвір’я».

Родина дівчинки ховається на горищі, вступ радянських військ для них — не перемога й не поразка, а чергова непевність і загроза. Крістель — просто маленька дівчинка, вона не надто дбає про обачність, тож ледь не гине кілька разів:

«Коли літак летить над самою землею, ти стоїш на луці й по-дурному витріщаєш на нього очі. Коли вулицею сунуть росіяни, ти стоїш у брамі й базікаєш із тим старим йолопом Ваврою, а коли якийсь божевільний, п’яний росіянин вештається по будинку і стріляє куди очі бачать, ти стоїш поряд і дивишся на нього!» — лають її батьки.

Та дитина розмірковує інакше й не розуміє, чому має ховатися від росіян, так само як від нацистів: «Я не дурна! То ви дурні! Ви ж весь час очікували на росіян, щоб війна скінчилася й нацисти щезли. А тепер росіяни вже тут, і нацистів немає, і війна скінчилася!»

«Може, нам пощастить, і росіяни виберуться, а прийдуть американці», — розмірковує дідусь оповідачки.

Назва книжки — відсилання до німецької пісеньки ХІХ століття:

Летіть, хрущі.
Мій тато на війні,
Моя мати — в Померлянді,
А Померлянд уже згорів.
Летіть, хрущі.

Жінка в Берліні

Авторці щоденника, виданого анонімно під назвою «Жінка в Берліні. Вісім тижнів у переможеному місті», ще більше довелося переконатися, що антиросійська пропаганда не була перебільшенням. Це автобіографічна книжка німецької журналістки Марти Гіллерс, у якій вона описує події від 20 квітня до 22 червня 1945 року в Берліні, особливо масові зґвалтування німкень солдатами Червоної армії.

Текст уперше був опублікований 1954 року і сприйнятий на батьківщині вкрай критично, буцімто він нормалізує життя за Рейху до радянського «визволення». Історичний дискурс протистояння Німеччини її нацистському минулому схильний не довіряти будь-якому наративу, який міг би підживлювати самосприйняття німців як жертв, а не винуватців.

Читайте також: Європа має побачити: “звичайні росіяни” підтримують війну [5]

Спершу, 1945-го, були місяці в очікуванні неминучого насильства: жахливі образи вторгнення монгольських варварів, які ґвалтують німецьких жінок, були частиною гарячкових зусиль нацистської військової машини зміцнити моральний дух. Тиражували часто повторюваний (але не доведений) заклик єврейсько-російського письменника Ільї Еренбурґа до радянських солдатів шукати відплати шляхом зґвалтування «білявих» німецьких жінок.

А далі «ґвалтування стало рутиною». Є припущення, що кожна третя з приблизно півтора мільйона жінок у Берліні наприкінці війни була зґвалтована. Причому фактична кількість зґвалтувань вища, тому що на багатьох жінок нападали неодноразово. Жінки ставали жертвами просто на вулицях та у власних домівках, часом вимінювали їжу, притулок і захист для своїх дітей, а часом гинули.

Це було страшно й жахливо, однак переживалося не лише як індивідуальний біль, яким неможливо ні з ким поділитись, не лише як національна травма та приниження. Дослідниця Атіна Ґроссман пише, що замість очікуваного приниження дії радянських солдатів зміцнили наявні раніше переконання німкень щодо власної культурної вищості. Сформувався внутрішній дискурс зверхності як спосіб психологічного захисту.

Натомість єврейки та учасниці руху опору, які вийшли зі сховків зустріти визволителів, лише щоб знову тікати від загрози зґвалтування, почувалися ошуканими.

Афіша вистави Малого театру в Києві

Однак публічної дискусії так і не відбулося. З поверненням військовополонених і ремаскулінізацією німецького суспільства ця тема замовчувалася — не як надто ганебна для обговорення жінками, а як надто принизлива для німецьких чоловіків, що не змогли захистити своїх матерів, дружин, сестер і доньок. Німкені залишилися з травматичними спогадами, що не були опрацьовані.

Не було жодних ритуалів провини та спокутування, як під час вшанування пам’яті переслідувань євреїв, жодних структур компенсації, як у ветеранських організаціях. Натомість у публічному просторі радянської зони впливу постали пам’ятники цим самим солдатам, котрі стоять досі.

Читайте також:  Изнасилование Германии: неизвестная история войны [6]

Українки поміж двох тоталітаризмів

Чимало українців вимушено оселилися в Європі після поразки Української революції 1917–1921 років. Чи не найбільша діаспора культурних діячів зібралася в Чехословаччині. Багато з них належали до родин військових або урядовців УНР. Врятувавшись від більшовиків у 1920-х, вони мусили вдруге рятуватися від того самого ворога 1945-го.

Талановита художниця Галина Мазепа була донькою прем’єр-міністра уряду УНР Ісаака Мазепи й лікарки-бактеріологині Наталії Сингалевич-Мазепи. 1921 року, коли батько вже був за кордоном, мати вивезла 11-літню Галину та її молодшу сестру від більшовиків, тікаючи з Катеринослава до Праги.

1939 року Галина Мазепа вийшла заміж і народила двох синів. А 1945-го, коли наступала Червона армія, її мати й діти загинули в Празі під час американського бомбардування. Убите горем подружжя виїхало до Нового Ульма в Німеччині, де в таборі для переміщених осіб зустріло багатьох земляків-українців, що поневірялися світами, намагаючись вижити в протистоянні двох тоталітаризмів. Далі її дорога пролягла аж до Венесуели.

Не менш трагічною є доля Катерини Білецької — доньки літературознавця Леоніда Білецького, ректора Високого педагогічного інституту імені Драгоманова в Празі. 1943 року вона вийшла заміж за поета, археолога й провідника українського націоналістичного підпілля Олега Ольжича, а 1944-го він загинув у нацистському концтаборі Заксенгаузен. І навіть після всього, що вона знала про німців, їй з однорічним сином і батьками також довелося знайти тимчасовий прихисток у Німеччині, у тому-таки таборі для переміщених осіб у Новому Ульмі. Пізніше вони оселилися в Канаді. Бо перспектива отримати радянське громадянство видавалася ще страшнішою.

Читайте також: «... Не смог вынести нечеловеческую дикость...» Военные дневники капитана Гринвалдса [7]

Українці в таборі переміщених осіб

І Галина Мазепа, і Катерина Білецька написали спогади. «Мені здавалося, ця війна ніколи не скінчиться», — напише Білецька.

Це читання може стати для нас сьогодні або травматичним, або терапевтичним. Незбагненно, як ці жінки вижили й зберегли здоровий глузд, віру в людство, в добро й у себе самих після всього, що довелося пережити. А також повчально, що між двох лихих перспектив вони намагались обрати менше лихо.

Парадоксально, чому після всього, що чинили в Європі радянські «визволителі», їм вдалося закарбувати за собою позицію народу-жертви у Другій світовій війні, як це зафіксовано у протоколі Нюрнберзького трибуналу.

—

ОЛЬГА ПЕТРЕНКО-ЦЕУНОВА [8], опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [2]

Читайте також: 

• Красная армия, подвал, венгерская девушка, русские солдаты [9]
• Советское поведение. Истоки [10]
• Женщины и война: правда, о которой говорить не принято [11]
• Женщины и война: правда, о которой говорить не принято. Часть 2 [12]
• Война была... другой. Правда о Второй мировой, которую скрывает Кремль [13]
• Миф Великой Отечественной [14]
• Главные советские мифы о Великой Войне [15]
• Армия России. Самая страшная армия в истории человечества [16]