Мафіозна держава Путіна. Усі все розуміють, але без надії

1.00

Нет

"Всі розуміють, хто має відношення" до загибелі Євгена Пригожина, сказав Володимир Зеленський невдовзі після аварії літака ватажка російських найманців. «Всі все розуміють» — це фраза, яка багато років найкраще характеризує політичний устрій у Росії.

"Всі розуміють", де призначали вирок Навальному і вирішували отруїти його. «Всі розуміють», хто стоїть за вбивствами Анни Політковської та Бориса Нємцова, за усуненням інших опозиційних політиків та журналістів, а також надміру активних патріотів. Після вбивства Пригожина стало зрозуміло, що розуміти тепер доведеться і закони боротьби всередині владної еліти. Редактор рубрики "Ідеї" [2] видання Meduza [3] Максим Трудолюбов вважає, що в основі цих конфліктів — не ідеологічна боротьба «лібералів» та «консерваторів», не «партії миру» та «партії війни», а лише зведення особистих рахунків. Так буде поки існує цей режим — і навіть після його зникнення.

Читайте також: Вбивство Пригожина відображає остаточну трансформацію Росії в мафіозну державу [4]

Представники російської влади довго працювали над тим, щоб залишити можливість заперечувати будь-які свої дії. Для цього знаходять підставних осіб та номінальних власників, створюють офшорні фірми та приватні військові компанії. І, звичайно, використовують пропаганду, засновану на суміші правди та брехні. Пропагандистами, по суті, працює і особисто Путін, і всі, хто публічно щось вимовляють від імені інститутів влади, а не лише Дмитро Кисельов, Ігор Конашенков, Маргарита Симоньян чи Володимир Соловйов. Ступінь відмінності між тим, що говориться вголос, і тим, що відбувалося насправді, спочатку було предметом суперечок. Але за 23 путінські роки «всі» нарешті остаточно навчилися «все» розуміти.

Російська держава в її нинішньому вигляді послідовно зводила рахунки з чеченцями, грузинами, українцями, російськими олігархами, опозиційними політиками, журналістами, надто активними патріотами та націоналістами, з ЛГБТК-людьми та цілими країнами.

Коли Путін говорив [5] , що «вбивство [Політковської] завдає чинній владі набагато більшої шкоди та шкоди, ніж її публікації», багато хто припускав, що Кремль справді не має відношення до загибелі журналістки. Коли «інформовані джерела» наполягали [6] , що «вбивство Нємцова розлютило Путіна», такі розмови ще велися, але вже відчутно менше.

Коли Путін запевняв, що у Криму немає російських солдатів, ніхто йому вже всерйоз не вірив. Коли представники режиму на чолі з тим самим Путіним після 24 лютого почали говорити, що війну в Україні розпочали не вони, а західні країни проти них, над цим відверто сміялася [7] навіть дружня загалом аудиторія. До моменту вбивства Пригожина мовчазне розуміння всіма стало всеосяжним (втім, версії, ніби Пригожин міг уникнути смерті, циркулюватимуть, мабуть, вічно).

Багато хто сприймає як розправи таємничі смерті російських топ-менеджерів, що продовжуються весь час війни. В англомовній «Вікіпедії» є навіть стаття [8] з такою назвою, помітно більш детальна, ніж її російськомовний аналог [9] .

Як відомо, за останні півтора року стало відомо про загибель кількох [10] топ-менеджерів великих, пов'язаних із РФ корпорацій.

Леонід Шульман, керівник транспортної служби компанії "Газпром інвест"
Олександр Тюляков, заступник гендиректора Єдиного розрахункового центру «Газпрому» з корпоративної безпеки
Владислав Аваєв, колишній віце-президент «Газпромбанку»
Сергій Протосеня, колишній заступник голови ради директорів компанії «Новатек»;
Олександр Суботін, колишній член ради директорів «Лукойлу»
Юрій Воронов, засновник компанії "Астра-Шиппінг" - підрядника "Газпрому"
Равіль Маганов, голова ради директорів компанії "Лукойл"
Олег Зацепін [11] , топ-менеджер «дочки» «Лукойлу» в Ханти-Мансійському автономному окрузі ТПП «Когалимнафтогаз»
В'ячеслав Ровнейко [12] , великий нафтовий бізнесмен кінця 1990-х та колишній партнер зятя Бориса Єльцина.

Читайте також: Російський фашизм у дії: підступ, обман і лицемірство [13]

Мафія при владі

Розбіжність між намальованим фасадом і очевидною для всіх реальністю, яка включає безсудні страти опонентів і союзників, що провинилися, можна описати, наприклад, через порівняння російської влади з мафією. Організовані злочинні групи будуються на чіткій, вертикальній, нікому ззовні не підзвітної ієрархії і завжди прагнуть з'явитися чимось, чим насправді не є.

Уявлення про російську владу як про бандитський режим міцно утвердилися в російськомовній публіцистиці. «Суспільство в РФ вже має тоталітарну форму, хоча влада в Росії не тоталітарна, а бандитська. Путінізм у Росії неможливий без президента РФ Володимира Путіна і в цьому відмінність бандитської мафіозної держави від тоталітарної», - писала [14] журналістка Маша Гессен.

Читайте також: Помічник Путіна проголосив «путінізм» на найближче століття, а боса порівняв з царем та Богом [15]

Офіційно Росія – демократія з поділом влади, партіями та виборами. Але навіть високопосадовці іноді публічно промовляються [16] (а потім спростовують), що насправді все це лише «дорога бюрократія». Російські держслужбовці ведуть подвійне життя, поєднуючи політичну владу та особисте збагачення. Підтримуючи образ чиновників на службі у держави, вони приховують свої матеріальні надбання, затято спростовуючи їхню наявність.

Ті ж, хто сміють не прославляти зовнішні досягнення керівників та звертати увагу суспільства на двоїстість їхнього життя, тобто опозиційні активісти та незалежні журналісти, ризикують стати жертвами переслідувань та бандитських за стилем вбивств.

Угорський дослідник Балінт Мадьяр, автор книги «Анатомія посткомуністичної мафіозної держави. На прикладі Угорщини», назвав [17] такий тип управління «мафіозною державою». Матеріал, на основі якого Мадьяр описував таку систему влади, — багаторічне правління Віктора Орбана на посаді прем'єр-міністра Угорщини (сам Орбан називає свою систему «неліберальною державою»). Пізніше у книзі «Анатомія посткомуністичних режимів» разом із політологом Балінтом Малдовичем він схожим чином описав консолідацію політичної та економічної влади в інших посткомуністичних країнах, включаючи Росію.

Читайте також: Країна дикунів: майже 60% росіян не бачать користі від західної цивілізації і демократії (ОПИТУВАННЯ) [18]

Російське суспільство давно звикло до думки, що справжніх замовників, які стоять за резонансними вбивствами і замахами, не буде знайдено. Довіри звітам, які офіційно публікуються, немає. Самостійні спроби незалежних політиків та журналістів дошукатися істини призводять до появи правдоподібних версій. Але повної, заснованої на фактах, впевненості в тому, що справді сталося, досягти за нинішнього режиму неможливо. ЗМІ – не Слідчий комітет і не суд. Органи, які мають ці назви, теж насправді ними не є. Так мислення в логіці «усі все розуміють» перетворюється на єдиний надійний спосіб осмислити те, що відбувається.

Читайте також: 5 сценаріїв майбутнього Росії: крізь оптику України та її союзників [19]

Кінець леніністичного режиму

Все це відбувається не вперше в історії. Роздвоєність і постійна брехня, на думку ряду аналітиків та політологів, були невід'ємною властивістю комуністичних, або леніністичних режимів. Вони були збудовані на партійній монополії на владу.

Злочинну підоснову таких держав зауважив [20] ще журналіст Девід Ремнік, нині головний редактор журналу New Yorker. 1993 року в нього вийшла книга «Могила Леніна. Останні дні радянської імперії», в якій Ремнік писав:

«На Заході кримінальні групи завжди захоплюють ті сфери, де немає легальної ринкової економіки, наприклад, торгівлю наркотиками, гральний бізнес, проституцію. Але в СРСР не було ринкової економіки. Майже всі економічні відносини були мафіозними відносинами». На взаємопроникнення держави та злочинного світу писав і Марк Галеотті у своєму дослідженні «Злодії. Історія організованої злочинності у Росії».

Чим закінчують такі режими? Серед політологів традиційно переважав погляд, за яким у ключовий для будь-якої системи управління момент — переходу влади — леніністичні режими діяли за певною інституційною схемою. А саме: колективне керівництво (у радянському та китайському випадку це, як правило, члени Політбюро) під час внутрішньої процедури обирає нового лідера. Значення у разі має те, яку програму пропонує лідер (чи робити ставку на економічний розвиток, відставивши ідеологію на другий план, чи зміцнювати міць держави, не відступаючи від ідеологічних догм).

Важливо й те, яку «модель патронажу» пропонує кандидат у вожді — тобто комусь із представників еліти він віддасть найстатніші та найприбутковіші позиції. Той, чия «програма» більш збалансована і реалістична, виграє у внутрішньопартійній боротьбі.

Професор Американського університету у Вашингтоні Джозеф Торігян, дослідивши радянські та китайські архівні матеріали, дійшов іншого висновку. У центрі дослідження Торігяна — транзит влади після смерті Йосипа Сталіна та Мао Цзедуна.

Поширений погляд, пише дослідник, що внаслідок конкуренції платформ, суперечок про ідеологію, економіку та політику колективне керівництво («селекторат», як його іноді називають) «проголосувало» за реформи. Але два ці випадки, стверджує Торігян, були не так перемогами реформаторів над консерваторами, як результатом жорсткого зведення рахунків. Вивчення документів привело його до висновку, що готовність шантажувати соратників компрометуючими матеріалами та допомогу їм у боротьбі за персональний статус важливіший за традиційні диктаторські інструменти — роздача повноважень, видачі доступу до економічних можливостей, підтримки тих чи інших політичних гасел.

Читайте також: Як саме і чому фашизм став головною ідеологію в Росії: історія та паралелі [21]

Джозеф Торігян досліджував боротьбу всередині радянської еліти за місце Сталіна, усунення Лаврентія Берії та поразку сталіністичної «антипартійної групи», яка у 1957 році проголосувала за усунення Хрущова, але у підсумку програла йому. У китайському випадку Торігян вивчив поразку «банди чотирьох» у 1976 році та поступове видавлювання з політичної сцени офіційного наступника Мао Цзедуна — Хуа Гофена.

Він дійшов висновку, що нові керманичі просто використовують інститути «партійної демократії», офіційні програми та гучні гасла, щоб прикрити брудну боротьбу під килимом. Хуа, наступник Мао, намагався об'єднати партію під прапором пам'яті про покійного вождя, але саме він, а не Ден, першим підтримав ідею спеціальних економічних зон, з яких невдовзі почалося реформування Китаю.

Хуа, однак, ще й намагався залучити на свій бік військових та спецслужби, щоб сформувати ширшу владну коаліцію, ніж скористався Ден, перетягнувши на свій бік інших партійних керівників, які не бажали ділитися владою. А економічний порядок денний просто перехопив, заробивши в результаті репутацію батька китайського економічного дива.

Читайте також: Енн Епплабаум: Чому Путін, як колись Сталін, так боїться України [22]

Майбутнє непередбачуване

Реально існуючий у Росії режим легальності не зводиться до законодавства. Він багатошаровий та мінливий. Це відчувають багато хто, звідси й уявлення, що у Росії «всі все розуміють». Розуміють при цьому невиразно, без надії на те, що одного разу будуть проведені офіційні розслідування та публічно озвучені реальні причини найрезонансніших подій. Але розуміють достатньо для того, щоб безпомилково зчитувати повідомлення влади, що виражаються для одних у вбивствах, отруєннях та посадках, а для інших — у так званих «законах», які, по суті, не що інше, як формалізовані загрози.

Для еліти держава влаштовує публічні страти, повідомляючи таким чином і про власні можливості, і про низькі шанси залишитися безкарними у разі непокори. Страта, звісно, приготована лише зухвалим. Є й менш смертоносні засоби утримання влади — кримінальні справи, шантаж, взяття близьких до заручників.

Більш широким верствам населення адресовані «закони», які повідомляють про те, що вихід на протест, пост у соцмережах або відмова з'явитися у військкомат ведуть до малопередбачуваних наслідків. Загрози промовляються не лише сухими формулюваннями кримінальних та адміністративних статей, а й демонструються на прикладах. Приклади страшніші за слова.

Чим довше триматиметься при владі нинішній російський режим і чим ближче буде його фінал, який залежить виключно від тривалості життя першої особи, тим більше буде випадків зведення рахунків. Це може стати епідемією і більшість представників російської еліти не може цього не розуміти. Тому лише небагато з них виступили з антивоєнними заявами та залишили країну. Тому так легко вони називають чорне білим і біле чорним. Занадто багато вони встигли накопичити за час свого подвійного життя — і надто велика потенційна ціна виходу.

Результати цієї внутрішньої боротьби будуть визначатися не змістовними відмінностями уявлення про політику чи економіку. Це не суперечка «лібералів» та «консерваторів» за образ майбутньої Росії. Це не змагання у популярності та ефективності. Це постійний процес зведення рахунків, і фінальну перемогу здобуде той, хто саме з цим справляється найкраще. Його подальша програма може бути будь-якою.

—

Максим Трудолюбов, опубліковано у виданні Meduza [3]

В тему: