Марія і Антін Крушельницькі: У тіні суспільних борінь чоловіка

1.00

Нет

Сумнівність, ненадійність, непевність «Евангелицької» організації, до якої втягували чоловіка, Марія вчасно розпізнала в самому її середовищі та застерегла його, проте антигуманність закамуфльованого більшовицького режиму на далекій відстані не змогла розгледіти.

«Твоя жінка – то тільки людина, що живе і думає з Тобою разом, і все, що Ти переживаєш, її так близьке, що вона відчуває до найменших подробиць Твої болі і страждання та неудачі і вдумується у кожду таку ситуацію, щоб знайти для Тебе слова одобрення, і своїм жіночим радше серцем, як розумом, піддержує Тебе у дальших змаганнях або у хвилях зневіри. Це в нинішних часах – унікат жінки, що живе, як справжня подруга, в тіни свого мужа і горда його успіхами, прибита його журбами. Я не знаю, чи богато людей сьогодня зрозуміли б мене, і знаю, що не маю чим хвалитися в нинішньому модерному світі».

З листа Марії до Антона, 12 червня 1925 р.

Простежуючи акторський шлях Марії Слободівної, я мимохідь задумувався: як вона – судячи зі спогадів про неї, натура поміркована, розважлива, – уживалася-узгоджувалася в родинному та суспільному житті з чоловіком – ідеологом лівих поглядів, спершу переконаним радикалом-соціалістом, а згодом радянофілом, марксистом та атеїстом?

Вона ж виросла в галицьких умовах із тутешнім традиційним культом християнських обрядів та звичаїв, особливо поширеним серед жінок, – то чи впроваджувала їх у свою родину? Зрештою, як змінювався у поглядах і професійній та громадській діяльності її чоловік і як це впливало на дружину, як вона ставилася до його ідеологічних шукань і частих змін місць праці та міст проживання?

Читайте також: Лонгин Цегельський: Від леґенд до правди [2]

Антін Крушельницький – український державник-соціаліст

Як діяч ЗУНР / УНР Крушельницький, радикал-соціаліст, займав антибільшовицьку позицію. Зокрема, поборював галицьких соціал-демократів, яких вважав за більшовиків, подібних до російських (що, втім, було не зовсім слушним). Про це свідчить його лист до дружини від 1 квітня 1919 р. зі Станиславова, у якому він згадав свого опонента Володимира Темницького, голову Української соціал-демократичної партії (УСДП) в ЗУНР, і свого тодішнього однодумця Осипа Назарука, члена Української Національної Ради Західної области Української Народної Республіки (ЗОУНР):

«В неділю було тут большевицьке віче. Пішло на нього нас 5 радикалів. По першім бесіднику, який накинувся на правительство, я забрав голос і станув дуже в обороні правительства. <…> Врешті, перехилив на свій бік половину салі (селян), зате робітників мав дуже проти себе. Мені відповідав Темницький. <…> По Темницькім промовляв в моїм дусі Назарук і, маючи підготований мною ґрунт, мав уже повний успіх. І так перший день большевики потерпіли на своїм зїзді повну невдачу»[1].

«Другого дня», як інформував далі Антін, «большевицький зїзд ухвалив вислати <…> делеґатів до Укр<аїнської> Нац<іональної> Ради», і на сьогоднішній «дебаті, чи приняти їх, чи ні», він мав намір висловитися «за сим, щоб їх приняти», бо, мовляв, «між нами вони нам цілком не страшні, всякі <…> большевики!»[2].

У двох листах до дружини від 3 квітня 1919 р. зі Станиславова Крушельницький докладно описував політичну ситуацію в Українській Національній Раді ЗОУНР:

«Поки що московські большевики пускають в світ страшно брехливі вісти про наше житя, про зміни в правительстві, про приготований переворот etc. <…> не виключене, що буде проба зробити такий переворот. Наразі не вдалося. У нас в Раді була сьогодні дуже основна дискусія в справі допущення до Ради <…> большевиків. Рада відкинула. Соц<іял->демократи вийшли з салі. Тепер нервово перемелюють земельну реформу»[3].

У другому листі сповіщав:

«<…> наші домашні большевики лагодили переворот. Я Тобі писав, що був на вічу большевиків в неділю. Оба ми з Назаруком дуже перечеркнули їх пляни. Вчера я виголосив найкращу свою промову за допущенням большевиків до Ради, але соц<іял->демократи ввечер вчера попсували справу, і ми їх сьогодні не допустили. Соц<іял->демократи вийшли зі салі. Зачнуться нові пертрактації або репресії».

У тому самому листі Антін повідомляв, що товариші «доконче наступають» на нього, аби «пішов до Секретаріяту», тобто став членом уряду, але він іще вагався: «До свят [Великодніх, що припадали на 7/20 квітня. – Є. Н.] не рішуся ні на що. А зрештою, чи можна в теперішніх часах сказати, що зробиться завтра? То часи великих подій»[4]. Урешті таки погодився. За Директорії УНР (голова – Симон Петлюра) Крушельницький у Раді Народних Міністрів обіймав у квітні – серпні 1919 р. посаду міністра освіти. Уряд діяв у Рівному (до 5 травня 1919 р.), в Радивилові (до кінця травня 1919 р.) і в Кам’янці-Подільському. Це був лівий уряд переважно із соціалістів, його очолював від 9 квітня до 27 серпня 1919 р. член Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) Борис Мартос.

27 липня 1919 р., коли становище на фронтах різко погіршилося, Марія з Городенки в розпачі писала до Антона в Кам’янці-Подільському:

«Я страшенно неспокійна, що там дієть ся з Тобою. Там ще гірше пекло, як у нас. З одної сторони поляки, з другої большевики. Справді, чудом хиба Ти можеш вийти ціло»[5].

А проте в жовтні 1919 р. Крушельницькому вдалося на чолі педагогічної місії УНР виїхати до Відня з метою видавання підручників для українських шкіл.

У часопису «На Переломі», що виходив у Відні в березні – квітні 1920 р. (мав підзаголовок: «Журнал політики, літератури та мистецтва під редакцією О. Олеся»), Крушельницький опублікував кілька політико-публіцистичних статей, у яких роздумував над тогочасними українськими визвольними змаганнями, аналізував причини невдач і перспективи здобуття української незалежности, обстоював такі засади української державности, як самостійність, демократичність і соціалізм.

Хоча не оперував поняттям націоналізму, проте послуговувався його контекстуальними синонімами та смисловими складниками, як ось «українська самостійність», «політична самостійність», «самостійна Україна» (поняття, поширене завдяки націоналістичній брошурі Миколи Міхновського «Самостійна Україна», виданій без зазначення автора у Львові 1900 р.), «самостійна українська держава», «українська державність», «самостійна незалежна соціялістична українська республіка», «українська нація», «українська національна революція», «українська національна ідея», тож його державотворча програма була, своєю суттю, помірковано націоналістична – національно- і соціально-демократична.

У статті «Об’єднання внутрішнього фронту. (Лист до галицьких приятелів і однодумців)» Крушельницький схарактеризував «два політичні, суспільні, національні, культурні світогляди» в тогочасній Україні обабіч Збруча, які «стають проти себе гостро і сміливо»:

«Один: це український народ, це повстанчі маси Придніпрянщини, що за протяг недовгого часу української революції перейшли з семимилевим кроком шалений розвиток від етноґрафічної, безіменної маси до українства, яке спершу проявляється в них в еґоїстичній обороні своєї хати і свого села перед всяким наїздником, хто б він не був, яке приневолює до оборони повіта і землі, яке вкінці доводить до національної свідомости, яке в консеквенціях витискає на цю донедавна етноґрафічну масу почуття і розуміння ідеї державности, сталить її в боротьбі за загрожену державність і мусить довести до завойовання власної самостійної держави.

Це, з другого боку, галицьке стрілецтво і козацтво, яке теж після 1 листопада 1918 р. не вповні ще було свідоме відповідальности, що її вложила на них завойована смілими головами українська державність на галицькій землі, а протягом пів року боротьби так перетворилося, що з голими штиками, без набоїв, відстоювало натиск ворога, і, коли перейшло за Збруч, до цеї пори голови свої кладе поруч із придніпрянським козацтвом за ідеал власної, самостійної держави.

Це, далі, ті робітники праці і ума, що стають поруч безіменних лицарів – козаків і на відвойованому клаптику території починають свою муравлину працю будови державного життя. Це врешті робітники на всіх царинах життя, що полишились на завойованій ворогом території української держави, так на Придніпрянщині, як і в Галичині, і кождим своїм кроком, кождим вчинком закріплюють те, що піддержуватиме ідею української державности на землі, яка хвилево опинилась в ворожій окупації. Це вкінці висланники української держави за кордон, які, маючи в душі зрозуміння української державности, працюють словом і ділом для будови самостійної України!»[6]

За словами Крушельницького, який був одним з ідеологів і творців ЗУНР і УНР,

«це ідейні кадри свідомого українського громадянства, демократи з крови і кости, які зрозуміли одно: українська народня маса мусить мати свою самостійну державу, бо тільки така держава забезпечить свому народові землю і волю, – українська народня республіка мусить опіратися на народній масі, бути висловом її потреб, її змагань, бо тільки таку українську народню республіку захистить український народ»[7].

Далебі, таке розуміння доцільности, перспективности і тривкости української державности актуальне й сьогодні.

Цій «першій катеґорії людей», за поділом Крушельницького, протиcтоїть «инша»:

«московський чи польський поміщик на Придніпрянщині», «польський і жидівський поміщик у Галичині», «український поміщик тут і там», «український багатий мужик-кулак», «московський, польський, жидівський, український і всякий инший промисловець і великий комерсант», «московський, польський чиновник-бюрократ», «гетьманські політики»[8].

Однак таке тотальне соціалістичне вилучення цих суспільних класів і верств, особливо заможних селян, із процесів українського державотворення, як і націєтворення, звужувало їх соціальну базу. Конечну противагу такому підходові становила консервативна державотворча й націєтворча ідеологія В’ячеслава Липинського.

Впадає в око нещадно розкрита Крушельницьким убивча правда про своєкорисливих постачальників армії – живучу породу шахраїв, що не зникла й дотепер:

«А поза їх плечима стоїть цинічна зграя спекулянтів, які державним грошем мали підпомагати українську армію амуніцією, одіжжу, ліками, український народ рятувати перед зморою п’ятнистого тифу, а з того всього нічого не доставили, тільки спекулювали на валюті і дожидалися тої щасливої хвилі, коли провалиться ворожа їм демократична, самостійна держава і вони увільняться від правової відповідальности за свою грошеву господарку»[9].

За політичною оцінкою Крушельницького, «перший табір» прагне розбудувати «самостійну, демократичну (менше чи більше соціялістичну) Україну», другий – «монархічну буржуазно-поміщицьку Україну»[10].

Таким чином, Крушельницький мовив не лише про спроби загарбання України ззовні, а й про громадянське протиборство в самій Україні. У статті «Фінал траґедії» акцентував на братовбивчій боротьбі – очевидно, армії УНР з армією гетьманату Скоропадського та Червоною Армією, у складі якої воювали й українці:

«Придніпрянська Україна, яка видвигнула ідеал рівности, єдности, братерства, яка простягла свойому народові крівавим потом злиту землю, тюрмами і Сибіром виковувану волю, падає у вир братоубійчої боротьби з німецьким переможцем і його креатурою гетьманом і з червоною Московщиною, яка їде на Україну по пшеницю і вуголь і несе їй за те дику чрезвичайку і загладу української національної ідеї»[11].

Зі статті видно, що Крушельницький натоді добре розумів віковічний експансіоністський характер Росії, яка географічно, політично й ментально залишалася загрозливою імперією, навіть стаючи більшовицькою:

«Придніпрянщина, у якої прокинулася пам’ять, як то Московщина козацькими кістками мостила петроградські канали, як цвітом українського народа, визвольними духами московські тюрми засипала, далеку Сибір ними заселювала, почула одно: Московщина – це найстрашніший ворог України – царська, гетьманська чи большевицька, – однаково! Вона все загладу несе Україні!»[12]

Мовлячи про пробудження історичної пам’яті наддніпрянців, Крушельницький алюзійно апелював до Шевченкових поем «Сон» («У всякого своя доля») і «Великий льох». У «Сні» дух «вольного гетьмана» Павла Полуботка, замученого Петром І, і скорботні потойбічні голосіння козаків звинувачують «царя проклятого, лукавого» в розбудові Петербурга на козацьких кістках і трупах (хоча під час будівництва північної столиці гетьманував Мазепа); до того ж у поемі подано картини сибірської каторги. У «Великому льосі» перша ворона, яка втілює злу долю українського народу, признається, що «козаками <…> цареві | Болота гатила».

Розуміючи, що в керівництві УНР домінують прихильники соціалістичних ідей, але з різними уявленнями та вимогами щодо їх впровадження в життя, Крушельницький називав об’єднавчим чинником пріоритетну ідею української державности:

«Великий момент настав для громадянства, яке з вірою іде будувати самостійну, незалежну Україну. Йдуть тут попри себе, часами стають і проти себе, ріжні течії, які виписали на свому прапорі гасло: с а м о с т і й н а с о ц і я л і с т и ч н а У к р а ї н а. Коли йдуть проти себе, мусять під цю хвилю неодмінно змінити фронт, ставати в один ряд і тягти державний віз до одної мети. Об’єднає їх політичний спільний ідеал: с а м о с т і й н а У к р а ї н а»[13].

Читайте також: «Справа ЦК УПСР»: як радянська влада нищила національно-визвольні рухи передусім в Україні [3]

Негативно оцінивши «парляментаризм в австрійському парляменті, а ще більше в галицькому соймі і в російській Думі» як вияв «рішучої переваги» жменьки верхніх шарів суспільства «над міліонами робучого люду», Крушельницький дав цілком тверезу нищівну оцінку більшовицькому запровадженню показних рад, які насправді були контрольованими й мали окупаційний імперський характер:

«Але і радянська система, яку принесла нашому народові большевицька Москва, ще чи не дошкульніще записалася на його шкурі. “Совіти”, в яких приходять до голосу міські чужинецькі елєменти, дуже часто найгірше московське і еврейське міське шумовиння, яке в ім’я принціпа: “вся власть трудовому народові” – виконує с в о ю власть над нашим сільським народом, без його участи, проти його волі і на його шкоду, – це страшна власть»[14].

На противагу облудній «радянській системі», запроваджуваній більшовиками, Крушельницький обґрунтовував механізм реального народовладдя на основі національного громадянського виборчого права:

«Приходить до голосу всяка людина, яка працює в користь української нації й держави. Голоси поодиноких громадян укладаються в систему рад: для найнижчої одиниці села – громадська рада, далі волосна і повітова рада, далі рада землі або так звана краєва рада, і врешті остання: рада цілої держави, однаково чи буде це сойм, чи буде це трудовий конґрес, чи буде це з’їзд делєґатів краєвих чи повітових рад, в кожному разі буде це народнє представництво, а його ухвали будуть виразом волі всього народа»[15].

Насамкінець статті Крушельницький підсумував таку «плятформу для об’єднання внутрішнього фронту» українських державотворчих сил – національно-демократичних (правоцентричних) і соціально-демократичних (лівоцентричних):

«1. Самостійна соборна українська народня Республіка!

2. Земля і варстат праці робочим рукам!

3. Вся власть трудовому народові, народові, що працює в користь української нації й держави»[16].

У статті «Думки українця з приводу свята Масарика» Крушельницький зауважив, що такі «культурні сили» в Україні, як «бюрократія і купецька та промислова буржуазія» «українській нації чужі, московські або помосковщені. Їх роля в будові української держави тільки неґативна», а «власники великої земельної посілости» (поміщики) не відіграли подібної шкідливої ролі лише тому, що «українська національна революція <…> змела їх»[17]. Цим руйнівним силам він протиставив державотворчі

«дві силі: народ із своєрідньою національною племінною примітивною культурою і духова українська інтеліґенція. Ці два чинники заінтересовані в українській державі, здвигають її, доки не закріплять за собою того, чого зректися їм не можна, а саме: української незалежної суверенної Республіки. Ці два чинники за весь час змагань за свою державу впливають на себе, підпомагають себе: духова інтеліґенція черпає в упертости і завзяттю народа сил для оборони своєї державности, народ у свобідному співжитті із своїми духовими провідниками <…> скріпляє силу своєї культури, яка <…> найсильніще проявляється у рості української національної свідомости. Держава, коли народ її того хоче, мусить істнувати. А українська держава – це український народ, це українська селянська маса, яка мусить дійти до своєї держави»[18].

Українська революція переконала Крушельницького, її безпосереднього учасника, ба більше – провідника, що надійну опору в тогочасній боротьбі за українську державність становило селянство (стихійний культурний носій українськости, найменше заторкнутий асиміляцією) і національно свідома інтелігенція.

Надзвичайно складне дотогочасне міжнародне становище УНР, яка не знаходила розуміння і підтримки в правомірній боротьбі за національне самовизначення українського народу, Крушельницький окреслив так:

«Українська народня Республіка п о п а л а в і д с а м о г о п о ч а т к у п о м і ж д в і с и л и – поміж змагання держав Антанти відбудувати стару монархічну Росію (до того треба було знищити соціялістичну Україну) і поміж большевицьку Московщину, яка теж стреміла до об’єднання Росії в її старих державних границях, до збудування єдиної совітської Росії (а до того треба їй було знищити демократичну, соціялістичну Україну). Кинена між ці дві сили Україна бореться на всі фронти, проголошує свою демократичну плятформу, веде війну проти московських комуністів, а всього того не бачать і не чують держави Антанти, бльокують Україну до тої міри, що вона опиняється серед, можливо, найлютіщого тифу <…> цілком без ліків. Пробує говорити із совітською Московщиною, покликується на проголошене нею самоозначення народів на свою соціялістичну будову; відповідь одна: це все добре, але Україна не може стати самостійною з огляду на природні свої багатства, потрібні Московщині до життя, і з огляду на доступ до моря»[19].

Попри те Крушельницький мав тверде переконання, що

«і д е я н а ш а п е р е й ш л а в п с и х і к у н а ш о ї н а р о д н ь о ї м а с и. Зрозуміння психіки нашого народа дає нам повну запоруку, що на українській землі не осяде ніяка ворожа сила, що український народ руйнуватиме чужу силу на своїй землі так довго, доки не прийде до тої рівноваги, що, руйнуючи, почне будувати своє власне державне життя»[20].

Читайте також: Чому девіз “Схід і Захід разом” не спрацював у 1919-му [4]

А насамкінець висловив жаль:

«Яку корисну роботу міг би виконати на Україні чужий капітал, скільки поля до праці, які ринки збуту для европейського промислу, в якій великій мірі могла б Україна облекшити загальний европейський голод, – якби не змагання о фантоми»[21].

Очевидно, що йшлося про «фантоми» більшовицько-імперські та комуністичні. Водночас із розглянутих статей випливає, що спроба розбудови держави як соціалістичної (з переданням землі селянам, а заводів і фабрик робітникам) відштовхувала від УНР країни Антанти.

Про державницьку свідомість Крушельницького свідчить його роман «Дужим помахом крил», у якому зображено події Листопадового чину (вийшов у двох частинах у його віденському видавництві «Чайка» й видрукуваний у Відні 1923 р.) і який містить красномовну присвяту:

«Тіням Великих Борців за українську державність.

Хоч тілом одійшли – Їх Дух живе між нами, поки покличемо Його на Весільний Бенкет Перемоги.

На чужині 1923 р.

А в т о р».

Як такий, що працював в уряді Мартоса за Директорії Петлюри та очолював віденську педагогічну місію УНР, Крушельницький мав репутацію петлюрівця. Ужгородський москвофільський тижневик «Русская земля» у статті «Из царства Пешека. Як учат в гимназии наших детей?», уміщеній у вересні 1923 р., накинувся на нього зі звинуваченнями:

«В ужгородской гимназии назначен был преподавателем русского языка галицкий петлюровец, самостійник пан Крушельницкий. Сей пан начал 5 сентября свою работу в гимназии таким способом, что объявил войну тем детям, которые не захотят писати и базикати по его рідному вікраінскому языку. <…> По-видимому, пан Крушельницкий <…> забыл, что он находится не в царстве Петлюры <…>»[22].

Через півтора року, повідомляючи, що 24 лютого 1925 р. в Рогатині заарештовано директора гімназії Крушельницького «п і д з а к и д о м к о м у н і з м у (!)», газета «Діло» з подивом зауважила, що цей педагог і письменник «по своїх давніх політичних переконаннях як правий ес-дек [соціял-демократ. – Є. Н.] тим самим є відомий як противник большевизму»[23]. Переповідаючи це розкриття його «політичних поглядів» у листі до дружини від 30 березня 1925 р. з Рогатина, Антін не спростовував своєї «приналежности до с. д. партії (в минулому <…>)»[24] (правдоподібно, до правого – національно-державницького – крила соціал-демократичної партії він належав у переважно соціал-демократичному уряді Мартоса).

Після звільнення з безпідставного арешту (за хибним доносом запопадливого поліційного інформатора, можливо, за намовою консервативних рогатинських українців, які не хотіли, щоб директором гімназії був радикал-соціаліст[25]) Крушельницький 19 березня 1925 р. з Рогатина листовно сповіщав дружину про те, як «вияснив» рогатинському старості свою «справу»: «Що саме тоді, коли мені закидають більшовицьку аґітацію, я був шефом місії пед<аґоґічної> У.Н.Р. Це ж виключає одно друге»[26].

А в зацитованому щойно листі від 30 червня 1925 р. Крушельницький нищівним зауваженням про «диктатуру сходу» (очевидно, більшовицьку) засвідчив, що має ясне розуміння тамтешнього режиму: «І там ідуть маси під нагайкою одиниці!»[27]

Під час визвольних змагань зійшлися національно-державницькі дороги чоловіка Марії Антона Крушельницького та її першого нареченого Ярослава Олесницького, тепер адвоката, який входив до керівництва Української національно-демократичної партії (УНДП). Від листопада 1918 р. він працював заступником державного секретаря закордонних справ ЗУНР, став учасником Акту злуки УНР і ЗУНР у Києві 22 січня 1919 р.

Щоправда, навесні 1919 р. був призначений радником Дипломатичної місії УНР аж у Великій Британії, від вересня 1919-го до січня 1920-го очолював там українське представництво. Після поразки вони діяли нарізно та розійшлися по різних політичних таборах. Я. Олесницький, повернувшись восени 1921 р. до Львова, у травні 1923 р. відкрив власну адвокатську канцелярію, 1925 року став співзасновником і членом ЦК Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), а 1930-го від цієї політсили був обраний послом до польського сейму (помер 15 липня 1933 р. в Золочеві).

Крушельницький натомість залишався радикал-соціалістом і ворогував з ундистами / ундовцями. За ним і Марія паленіла гнівом на «проклятих “ундистів”», як висловилася в листі до нього після 2 вересня 1926 р.[28] (можливо, її неприязнь до них підсилювалася ще й тим, що ними верховодив її давній зрадник).

Читайте також: 300 українців — вчителів, діячів культури, літераторів, учених. Кого вбивав капітан Матвєєв [5]

Патріархальна дружина в модерному світі

У серпні 1926 р. Старшина (управа) Кружка (філії) Українського Педагогічного Товариства (УПТ) в Рогатині одноголосно вирішила зажадати від Головної управи «Рідної Школи» УПТ перенести директора місцевої української приватної гімназії А. Крушельницького в іншу гімназію. Спершу на початку вересня 1926 р. . Головна управа ухвалила перевести його на рівнорядну посаду директора гімназії у Яворові, але позаяк він відмовився виконати це рішення, мало того, ще й збунтувався і в гімназії та Рогатинському повіті агітував проти Головної управи, остання на початку жовтня взагалі звільнила його зі служби в навчальних закладах «Рідної Школи». Крушельницькому закидали «автократизм», «атаманщину», самоуправство[29].

Усунений з учительського складу «Рідної Школи», Крушельницький вимушено подався до єврейської приватної жіночої гімназії гуманітарного спрямування у Коломиї, власником якої був рабин Х. Шапіра. Як видно з Антонового листа до Марії від 24 жовтня 1926 р. з Коломиї, він лютував на «амбітників з Головної Управи УПТ», що «так легкодушно відсунули» його «на якийсь час від українського шкільництва»[30].

11 серпня 1927 р. Головна управа «Рідної Школи» оголосила конкурс на директора жіночої учительської семінарії у Львові та директора тутешньої дівочої приватної гімназії. Крушельницький вніс подання на обидві посади й дістав од Головної управи номінацію на директора обох шкіл[31] (24-го або 28 серпня[32]). Однак проти його призначення, як повідомляв він Марії 3 вересня 1927 р., запротестували вчителі з державних шкіл, заявивши, що не працюватимуть з ним, і батьки, зажадавши його «забрати, бо заберуть діти; не хочуть, щоб виховував їх атеїст»[33]. За наполяганням Президії Головної управи (у Президії більшість була проти Крушельницького) рішення делеговано пленарному засіданню Головної управи. На ньому 10 вересня більшістю голосів визнано номінацію Крушельницького правосильною[34].

У листі до Марії від 11–12 вересня 1927 р., Антін, описуючи «одну з дальших частин траґіфарси нашого переїзду до Львова», повідомляв, що «збори батьків» та «вчителів (державних шкіл)» знов ухвалили його «бойкотувати»[35]. Учителі обох шкіл застрайкували проти його призначення[36]. Наприкінці вересня 1927 р. він був змушений відмовитися від обох директорських посад[37].

28 вересня 1927 р. Президія Головної управи перенесла Крушельницького, за його згодою, на посаду директора чоловічих семінарійних курсів у Львові, а директором жіночої учительської семінарії призначила Остапа Макарушку, директором дівочої гімназії – Ілька Кокорудза[38]. 30 вересня 1927 р. Крушельницький отримав декрет на директора чоловічої учительської семінарії (лист до Марії від 30 вересня 1927 р.)[39]. 1 жовтня приступив до роботи (лист до Марії від 1 жовтня 1927 р.)[40]. З його листування з дружиною видно, що директором чоловічих семінарійних курсів він працював протягом жовтня 1927 р. (наприкінці місяця Марія переїхала до нього на винаймане помешкання у містечку Винниках під Львовом).

З Антонових листів, написаних із Винник у квітні 1928 р. (дружина перебувала в Стрию у невістки-породіллі), довідуємося, що він і далі працював на цих курсах. 18 квітня 1928 р. (в середу) повідомляв, що після Великодніх свят і вакацій (Великдень припав на 15 квітня) наступного тижня повертається до навчального процесу: «У второк уже в мене наука <…>»[41]. 20 квітня, прохаючи дружину по змозі чимшвидше повернутися, повторив: «І я вже від вторка їжджу [з контексту видно, що мав на увазі: їздитиму. – Є. Н.] рано до школи»[42].

Відтак у «Ділі» за 27 вересня 1928 р. з’явився його допис за підписом «Антін Крушельницький, управитель муж[еських] семинарійних учительських курсів у Львові», у якому він зазначив: «Мешкаючи у Винниках, доїжджу щодня до Львова і приглядаюся відносинам на двірці у Личакові, звідки виїздить до Винник три шкільні потяги денно». Далі скаржився на нерегулярне (із затримкою) відправлення потягів, через що «шкільна молодь спізняється до школи»[43]. 31 жовтня 1928 р. Крушельницький був делегатом на загальному з’їзді «Рідної школи»[44].

Проте з його листа до дружини від 27 серпня 1929 р. зі Львова слідно, що його співпраця з «Рідною Школою» натоді опинилася під загрозою: повідомляв, що запитував члена Головної управи Володимира Кузьмовича, педагога й журналіста (між іншим, члена УНДО), чи «справді» мусить «зробити місце інвалідам-емеритам, щоб вони заробляли собі на другу й четверту пенцію», і той був «обурений» та мав «говорити в цій справі». Крушельницький був налаштований оптимістично: «Взагалі, настрій тут такий, що не було б вказано “Р<ідній> Ш<колі>” збуватися мене!»[45] Чим це закінчилося – треба ще з’ясувати за джерелами. Утім, іще від травня цього-таки року він уже видавав свій журнал «Нові Шляхи».

Тогочасні листи Антона до Марії кидають світло на протидію щодо його призначення та загалом боротьби довкола його особи в 1926–1927 рр. двох суспільних сил – лівих (соціалістичних) і клерикально-правих.

У листі від [жовтня] 1926 р. з Рогатина до д-ра прав Святослава Крушельницького (*1897–†?), наймолодшого брата Антонового, Марія виклала своє бачення справжньої причини звільнення чоловіка з посади директора української приватної гімназії у Рогатині. Хоча йому закидали, що він діяв без порозуміння з місцевою Старшиною Кружка УПТ, Марія схильна була гадати, що у звільненні крилося політичне підґрунтя:

«Бачу, що мають рацію ті люде, що кажуть, що вся та афера уґрунтована на політиці. Ті всі ундисти бачать в Тосьови противника, а відколи побачили, що він має в повіті мир, постановили за всяку ціну позбутися його, щоб не повисаджував їх одного за другим із їх вигідних стільців. Та безглузді вони всі! Тусьови політика зовсім не була в голові. Ґімназія і праця для неї – цілий його світ. І літературу залишив, і лише продумує над тім, щоб поставити ту ґімназію на зразок взірцевих ґімназій у Відні».

Але тепер, за її словами, «Тусько <…> хоч би для того, щоб зміритися з цими панами поза Головною управою У. П. Т., возьмеся якраз до політики і, як схоче тільки, возьме повіт в свої руки». У цьому Марія твердо вирішила підтримати чоловіка:

«І хоч як я не терплю політики для її переворотної моралі, я буду піддержувати Тося в тім напрямі, щоб побачили ті пани, що не так легко прийти над Крушельницьким до порядку дневного…»[46].

За таких обставин Марія, загалом аполітична, стала, вслід за чоловіком, членкинею Української соціялістично-радикальної партії (УСРП), утвореної 1926 р. Попри соціалістичну орієнтацію це була національно-державницька партії Західної України. На жіночих зборах, що відбулися в Коломиї 20 березня 1927 р. від імени місцевого осередку УСРП,

«незвичайно займаючий і оживлений реферат виголосила т. Крушельницька Марія, де вказувала, як повинна виглядати розумна і освічена жінка і які її завдання в суспільному життю».

Разом із двома іншими жінками Марія провадила збори, її обрано до складу жіночого організаційного комітету. «Збори закінчено відспіванням нац. гимну “Ще не вмерла” <…>»[47].

Навесні 1927 р. Крушельницьку обрано головою «жіночої секції» при Повітовій Управі УСРП в Коломиї[48]. Брала участь в агітації за кандидатів УСРП на так званих громадських виборах (до сільських і міських рад у Східній Галичині), зокрема в травні 1927 р. виступила на передвиборчому вічі в селі Корничі (тепер Коломийського району). Віче провела просто неба повітова управа УСРП; з понад тисячі присутніх не менше половини було жіноцтво[49]. Щоправда, в листі від 2 жовтня 1927 р. Марія вже стисло й без ентузіазму повідомляла чоловіка, який перебував у Львові, про малочисельне й нудне засідання «анкети партійної» (комітету) в Коломиї[50].

За поясненням Крушельницького дружині, його призначення на львівські посади директора жіночої семінарії та дівочої гімназії підтримували в Головній управі УПТ «три соціялістичні партії: радикальна, соціяльно-демократична і сельробівська» (УСРП, УСДП, Українське Селянсько-Робітниче Соціалістичне Об’єднання) – «лівий обоз» (лист від 3 вересня 1927 р.)[51], а також «партія праці» (лист від 7 вересня 1927 р.) – новостворена радянофільська Українська Партія Праці (один із провідників – В’ячеслав Будзиновський)[52], проти були «Ундо-клєрикали» (лист від 3 вересня 1927 р.)[53]. У Президії Головної управи за ним обставали «радикали», «радянець», «прихильники сель-роба» (лист від 8 вересня 1927 р.)[54]. Так одразу після приїзду Крушельницького до Львова почалося його зближення з тутешніми радянофілами.

На той час між Крушельницьким і львівським проводом УСРП намітилися ідеологічні розходження. У листі до дружини від 10 вересня 1927 р. він зауважив:

«<…> мої політичні погляди (“Покутське Слово”!) <…> не зовсім покриваються з програмовою лінією львівського осередка, який іде у хвості УНДА <…> – я їм це сказав, що їм було місце як не з лівими, то окремо!

Коли все ж таки остаю в партії, то в тій надії, що мені й моїм прихильникам удасться перевести УСРП на властивий шлях соціялізму»[55].

Несподіванкою для Крушельницького стала інформація, котра дійшла до нього у Львові, що з Рогатина до Яворова його перенесла Головна управа УПТ за вказівкою митрополита Андрея Шептицького, а ініціатором усунення його від директорства був рогатинський священник, папський шамбелян Степан Городецький, голова Старшини Кружка УПТ в Рогатині й довголітній голова рогатинської філії товариства «Просвіта». 6 вересня 1927 р. Антін зі Львова писав до Марії: «Найважніше, що я тепер дізнався, то те, що торік переніс мене Шептицький на бажання о<тця> Городецького»[56]. Згадав Антін і те, що після прибуття його до Коломиї: «Там заворушилися попи з деканом на чолі і збойкотували філію “Просвіти”, ну – й програли». Подібно проти нього сталося тепер у Львові: «Тут заворушився цілий христіянсько-суспільний світ (професори з Макарушкою і Шептицьким на чолі)»[57]. Антін докладно описував своє становище з призначенням на директора львівських шкіл:

«Тепер уже не говориться в моїй справі ні про що, як тільки про становище Юра! Має бути таємний написаний [мабуть, неписаний. – Є. Н.] пакт, що обсада [призначення на посади. – Є. Н.] всіх вищих становищ у “Рідній школі” залежить від апробати Шептицького. Це для мене й для всіх лівих груп цінне відкриття. Тепер уже, як ведемо боротьбу, то знаємо, що не з гнилими професорськими колодами, тільки з святоюрською клєрикальною мафією. <…> Моя справа давно вже не особиста: вона виросла на велику політичну справу боротьби двох світоглядів»[58].

Марія у відпису 7 вересня 1927 р. з Березова на Косівщині зауважила про Головну управу й Президію «Рідної Школи»: «Не знати, що їх так запаморочило, чи ненависть до Тебе, чи любов владики?»[59] Антін у листі від 8 вересня 1927 р. знову наголосив:

«Моя особа <…> на дальшім плані. Тут іде бій між Юром (мої вороги) й лівицею про заряд [керівництво. – Є. Н.], про напрямок, про все. <…> мушу помогти лівиці виграти бій за “Рідну школу” у всьому краї. <…> Волію посивіти, як полотно, в боротьбі за ідеали, якими я живу відмолоду»[60].

У відпису 10 вересня 1927 р. з Березова Марія солідаризувалася з чоловіком у його протистоянні з частиною Головної управи та Президією «Рідної Школи» і навіть із Греко-католицькою церквою:

«Це ж дорослі люде, провідники! Чи той мнимий приятель українців Шепт<ицький> не бере їх на кпи, щоб відтак їм самим доказати, що українці – ніякий народ, що це не нація, яку можна поважно трактувати і серьозно відноситися до неї? Чи з одною людиною треба аж так боротися? Людиною Твого покрою, Твоєї вартости, яка, помимо противних їм поглядів, працює тільки для добра свого народа?»[61]

Як директор Крушельницький був працьовитий, ініціативний, вимогливий, нетерпимий до тих учителів, які не вдосконалювалися, не зростали, працювали за інерцією, без вогника. Почував моральну й національну відповідальність за навчання учнів на високому рівні й за налагодження ефективного навчального процесу. Свій безкомпромісний націєтворчий підхід до виховання учнів виклав у листі до дружини від 30 червня 1925 р. з Рогатина:

«Або ми маємо бути нацією, тоді треба нам розумних і характерних людей, і тоді треба молодих хлопців тримати гостро, – або спускатися на дно. <…> Не треба нам ледачого інтеліґентного наробку. Треба людей знання, розумних, енерґійних, підприємчивих, які витримали б конкуренцію в життєвій боротьбі з упривілейованими поляками.

Одним словом, треба рішуче вишколювати людей до життя! На всякий спосіб дивитися, щоб вищу ґімназію проходили гідні одиниці. Під цим оглядом я перевів сильну боротьбу з Біл<инськ>им [учителем, доктором філософії Клавдієм Білинським (*1865–†1937). – Є. Н.] (розуміється, в дуже культурній формі). Він мені в-одно: в польських ґімназіях усіх пускають. Я йому на це: полякам треба урядовців, нам треба сильних, дужих людей на провідні й рядові становища! І ми ніколи один не зрозуміємо. Він – галицький рутинець з 1870-тих років, сентиментальний, плаксивий, добрячий, – одним словом, в роботі “усе бери – мене лиши!”

Я ж, на щастя, перейшов шлях державної роботи й потім еміґрації. Багато робив, ще більше бачив власними очима й чув на власні уха, і знаю, що значить праця неуків і безхарактерників. І кажу: краще 10, 5, 2 гарних, ніж тисячі нікчемної голоти. Бо голота йтиме під ударами батога, коли буде той батіг тримати сильно в руці»[62].

Читайте також: Розстріляні у Сандармоху українці і вихідці з України (СПИСОК) [6]

До показного, галасливого, голослівного патріотизму, розрахованого на зовнішній ефект, Крушельницький почував нехіть і відразу, як видно з його листа до Марії від 28 червня 1925 р. з Рогатина: «<…> парадою і пописом патріотизму вважаю наради і збори, на яких кидається слова, яких потім не виконується»[63]. Декларативного патріотизму замало, треба бути ще й освіченим, умілим, відповідальним трудівником, непримиренним до нероб і дилетантів. Брак цього Крушельницький гостро відчув під час українських визвольних змагань, бувши одним із їх провідників. Багатьом учителям, які звикли працювати так собі, вимогливий підхід Крушельницького не подобався. Тому він наживав собі ворогів серед української шкільної спільноти. У листі до Марії від 10 вересня 1927 р. зі Львова признавався:

«Важко-то жити з таким клеймом ворога нероб, нездар, нікчемників і тим подібних креатур, та ще коли вони мають силу в установах. Але приємно є поборотися з нікчемністю і взяти верх! Так було 1½ року в Рогатині, так було від першої хвилі – цілий рік у Коломиї. Так мусить бути у Львові!»[64]

У Львові так не склалося.

Крушельницький, треба визнати, був досить авторитарний – що в учительському та учнівському колективах, як директор, що в родині, як чоловік і батько. У стосунках з колегами, зокрема підлеглими, проявляв себе не як товариський, а як формалістичний, надто офіційний, тримав їх на дистанції, на зближення не йшов.

Показовим є такий факт. У листі до Марії від 15 червня 1925 р. з Рогатина повідомляв, що заборонив алкогольні напої на гімназійному «фестині» та «комерсі абітурієнтів», що мали відбутися 21 червня відповідно пополудні та ввечері:

«Буфет на фестині (на ґімназійній площі) і цілий комерс (в ґімнастичній залі ґімназії) будуть без алькоголю! Тоасти сифонами содової води! Як не боронилися, але я таки перевів свою думку! Нехай ідуть від нас абітурієнти в світ тверезо! Не хочу для них алькогольної поезії![65] Це, може, перший комерс абітурієнтів без горівки, вина, без ніякого алькоголю – навіть овочевого!»[66]

Проте заборона не подіяла – 23 червня Крушельницький із прикрістю вістував Марії, що вчитель Клавдій Білинський та його дружина вчинили по-своєму: «Комерс мав бути в ґімнастичній залі – без алькоголю. Пані Білинська переробила матуристів так, що комерс був в її хаті і з алькоголем», притому її чоловік «спровадив напитки (проти моєї волі)»[67].

Сам Крушельницький абстинентом не був – уживав пиво, вино, але радше для здоров’я, за приписом лікаря. 27 квітня 1907 р. писав зі Львова до дружини у Станиславові, що «був нині в Кобринського» – очевидно, відомого лікаря Володимира Кобринського (*1858–†1942), який практикував у Коломиї та Львові, зокрема, надавав медичну допомогу Михайлові Грушевському, Іванові Франку, Лесі Українці, Михайлові Коцюбинському, і той:

«Казав їсти багато мяса, пити пива і вина, взагалі – алькоголю, бо буде зле! <…> Я мушу на вечерю їсти шинку або зимну полядвицю і по́кладки [курячі яйця. – Є. Н.], потім пиво»[68].

З подружнього листування видно, що Антін зайшов у непримиренний конфлікт зі значною частиною української громадськости в тих містах, де працював, – у Рогатині, Коломиї, Львові, а головно – з переважною більшістю учительської спільноти.

За цих складних умов дружина виявляла себе як віддана подруга, яка співпереживала чоловікові, до глибини душі переймалася його проблемами й прикрощами, намагалася почуттями й порадами підтримати його в різних ситуаціях. З її листа від 12 червня 1925 р. з Родавну видно, що вона цілком усвідомлено й органічно приймала на себе таку подружню роль:

«Твоя жінка – то тільки людина, що живе і думає з Тобою разом, і все, що Ти переживаєш, її так близьке, що вона відчуває до найменших подробиць Твої болі і страждання та неудачі і вдумується у кожду таку ситуацію, щоб знайти для Тебе слова одобрення, і своїм жіночим радше серцем, як розумом, піддержує Тебе у дальших змаганнях або у хвилях зневіри. Це в нинішних часах – унікат жінки, що живе, як справжня подруга, в тіни свого мужа і горда його успіхами, прибита його журбами. Я не знаю, чи богато людей сьогодня зрозуміли б мене, і знаю, що не маю чим хвалитися в нинішньому модерному світі»[69].

Отже, Марія розуміла, що «в нинішньому модерному світі» вона, своєю суттю, як патріархальна дружина («справжня подруга в тіни свого мужа») є «унікатом жінки». При цьому, за її гірким зізнанням у листі до Антона від 30 березня 1925 р. з Родавну, вона страждала від того, що не може йому «по-давньому розкрити свою душу» – такому,

«що викинув усякі ніжні почування із Своїх грудей <…>, чоловікові, наскрізь перенятому модерним відношенням мужчин до жінок і жінок до мужчин взагалі. Приклонникови модерної моралі, вільної любови...»[70]

Певно, воліла б, аби чоловік був радше традиційним, домашнім, аніж модерним. Був би більше душевно прив’язаний до неї, уважний і чутливий до її почуттів і переживань, жив би більше нею, аніж суспільною діяльністю.

Стосовно чоловікових суспільних перипетій у 1925–1927 рр. Марія переживала суперечливі почуття. То рішуче й затято підтримувала конфліктного «мужа»-борця і навіть сама агресивно спонукувала його стати «гідно до боротьби» «на життя й смерть» проти недругів і недоброзичливців – «тих подляків, тих проклятих “ундистів”», «шайки розбишак в Голов<ній> Управі та Президії Гол<овної> Упр<ави>» (лист після 2 вересня 1926 р.)[71], навіть сама провадила боротьбу проти «рогатинського багновища» (лист від 16 жовтня 1926 р. також із Рогатина)[72], то сумнівалася, чи його боротьба за директорські посади у Львові «оплатиться, чи не прийдеться поломати зубів на пустих черепах тої проклятої клікі?» (лист від 4 вересня 1927 р. з Березова)[73], то її огортала «та безнадійність, що й торік» у протиборстві з «клікою розбійників в тій Гол<овній> Управі і Президії» Головної управи (лист від 7 вересня 1927 р. з Березова)[74]. Проте попереджала чоловіка (в тому самому листі), що після того як він покинув єврейську гімназію в Коломиї, його вже не візьмуть в інший неукраїнський навчальний заклад:

«А не забувай, що і у чужих стратив Ти тепер повагу і другого Шап[іру][75] не знайдеш! Ти мусиш виграти!! <…> Будь безпощадний для ворогів, а приятелям не довіряй надто. Вір в Свої сили! <…> Ти мусиш лишитися у Львові, і в тих школах, до яких Тебе іменували!!»[76]

Ще в листі від [жовтня] 1926 р. з Рогатина до Святослава Крушельницького Марія розчаровано нарікала:

«У нас в хаті пригноблення <…> що стільки людей показалося дуже, дуже низькими. <…> Тяжко жити серед такого суспільства і встидно признатися, що єсть ся членом його»[77].

Такий висновок давав Крушельницьким імпліцитний поштовх до того, щоб покинути некомфортне галицьке суспільство – ще задовго до того, як це сталося.

Крушельницького виштовхнули з українського шкільництва в Галичині почасти внаслідок партійної боротьби, почасти через його педагогічний автократизм, вимогливість, перфекціонізм, а почасти й через те, що своїм характером він провокував конфлікти й несприйняття його.

Вразливим у поведінці Крушельницького було й те, що він зблизився з коломийськими учасниками Євангельсько-Реформаційного руху і тому в очах більшости української громадськости, переважно греко-католицької, мав сумнівну репутацію протестанта.

Читайте також: Як російська імперія заважала бути українцями [7]

Ставлення Крушельницьких до релігії та церкви

Замолоду і принаймні в перші десятиліття в заміжжі Марія була віруючою, з малими дітьми ходила до греко-католицької церкви. У неділю 25 серпня 1912 р. писала з Криворівні до Антона: «<…> хочу з дітлахами, як Ти кажеш [стосується, очевидно, наддніпрянського слова дітлахи. – Є. Н.], іти до церкви <…>»[78].

Під час воєнної завірюхи, коли ЗУНР і УНР зазнавали поразок на фронтах, у липневому листі 1919 р. до Антона, який з урядом УНР перебував у Кам’янці-Подільському, Марія в розпачі, не відаючи, що з чоловіком і що їй робити, звертається за поміччю до Бога:

«Ти Бог зна’ де, що дієть ся з Тобою. А може, може… Боже, всі кажуть: всьо можливе, а я тут сиджу, нічого не знаю… Туху, Туську, проси Бога, щоб дав мені сили видержати се все»[79].

Однак далі таких звернень за Божою поміччю у її листах не подибуємо. Певно, ревною християнкою Марія не була.

А тимчасом Крушельницький опублікував у журналі «На Переломі» за 1 квітня 1920 р. лірико-публіцистичну статтю «“Христос воскрес”», у якій напередодні православного та греко-католицького Великодня, що припадав на 11 квітня (29 березня), зухвало вдався до зневаження християнської релігійної та церковної традиції святкування Христового Воскресіння, заявивши про начебто своє «визвілля духа й тіла»:

«<…> я визволився із-під впливу усякої традиції! Навіть від нашого такого таємничого, здавалось би, всесильного: “Христос воскрес!”»; «я викинув із свого серця, із думки викреслив навіть оці слова містичні: “Христос воскрес!”»; «Я забув і те слово, й ту вартість, якої воно символом було!»

Натомість проголошував вільнодумне поклоніння абстрактному «духові»: «Забув із любови до – краси, і сили, і волі… всесильного духа…». Ба й повертався до поганського, своєю суттю, захоплення весняною природою, що відроджується, духово єднався з нею і в такому стані душі звертався до читача з традиційним привітанням:

«Шовкова зелень наших розлогих нив, невинні весняні квіти наших піль, соловейкова пісня кохання, пісня лугів наших, чарівні розмови, шепоти лісів виривають із моїх грудей радісний привіт тобі:

“Христос воскрес!”»[80].

Таким чином, стаття була декларацією демонстративного «визвілля» автора від релігійних і звичаєво-обрядових умовностей, культивованих у традиційних християнських церквах – католицькій та православній.

Водночас подружжя Крушельницьких виявляло не лише вільнодумність, а й віротерпимість.

Антін як відповідальна посадова особа (директор гімназії), зважаючи на статус церкви в суспільстві та переважну громадську думку, брав участь у культових відправах. Прибувши на роботу до Рогатина й мавши зробити обов’язкові візити до місцевих достойників, першим ділом, як «тактичний хід вимагав того», «поїхав відвідати о<тця> шамбеляна Городецького, голову Кружка УПТ, основника ґімназії і душу ґімназійної справи», про що розповідав дружині в листі від 8 лютого 1925 р. Ця лірична розповідь прикметна зворушливим описом того, як зачарувала чутливу письменницьку душу Крушельницького греко-католицька Служба Божа о. Городецького:

«Приїхав і застав його в церкві на вечірні. Пішов і я туди. І пережив дуже приємну настроєву хвилю. У церкві темно. На вівтарі два свічники по 3 свічки, на церкві 2 свічки. Старий священик ледви говорив слабим голосом. Вся майже церква бере участь у співі. Дуже милий для уха, гармонійний спів. Коли при кінці вечірні вклякли, і вже таки вся церква заспівала “Під Твою милість”, я зрозумів наглядно ту траґедію, яку витворили на Україні новатори. Вони хотіли викинути мужикові з душі містерію (вже не всяких перемін, хліба й вина, вина в тіло й кров, чого мужик напевно не розуміє і ще певніще ніколи над цим не задумується), але містику вечірнього настрою, гуртового обєднання душі в співі, який бачиться, стає справжньою потребою людської душі. Була це гарна хвиля, тим гарніща, що я від давніх літ не зазнав її»[81].

Очевидно, що під «траґедією, яку витворили на Україні новатори», тодішній Крушельницький розумів більшовицьке переслідування церкви й релігії.

Листа до дружини від 20 жовтня 1926 р. Антін писав з Коломиї, за його словами, «під вражінням неприємної звістки <…> зі Львова, що куратора Собінського застрілили вчора». Налаштований на легальну українотворчу діяльність – освітню, громадсько-культурну, політичну, – Крушельницький був вражений терористичним актом і не приймав його: «Хто? Що? Не знати. <…> Дуже, кажу, неприємно, що тут такі відносини, що кулями люди хочуть чи доходити своїх прав, чи шукати собі правди»[82]. Йшлося про вбивство куратора Львівської шкільної округи Станіслава Собінського, що його скоїв у Львові 19 жовтня 1926 р. боївкар УВО Богдан Підгайний (револьвер другого нападника Романа Шухевича дав осічку)[83].

У зв’язку з цим інцидентом показовим є також те, що Крушельницький як директор єврейської гімназії принагідно виявив толерантне ставлення до юдейського віросповідання, культурницький інтерес до єврейського культового обряду, що загалом випливало з його релігійної та церковної незаанґажованости. 24 жовтня 1926 р. писав до Марії:

«Я мусів іти з молоддю нашої ґімназії до Синаґоґи молитися за Собінського. З одного задоволений, а саме, що пізнав жидівський богослужебний обряд. Увесь час я мав вражіння, що слухаю концерту або навіть опери. Співають прегарно. І самі пісні такі, що місцями захоплюють мельодією. Слів я не розумів – старою єврейською мовою, але все дуже модернізоване.

П<ан> Шапіра не мав відваги просити мене, щоб я йшов до Синаґоґи. А як я сказав йому сам, що піду з ними, він дуже зрадів. Розуміється – це ж мій обовязок бути з дітьми, і такими дрібничками я полонюю серця не тільки молоді, але й громадянства жидівського. Вони, взагалі, захоплені моєю директорською працею»[84].

Однак на той час Крушельницький більше зацікавився протестантським рухом. Почувши від «старого» Кобринського в Коломиї (очевидно, того самого лікаря), що місцевий «євангелицький пастир» Володимир Федів «хоче будувати євангелицьку церкву в Коломиї <…>, закладати школу <…>», Антін виявив інтерес до цього, про що сповіщав дружину 17 жовтня 1926 р.:

«Варто з ним познайомитися та дістати із самого джерела відомостей про той новий серед нашого народу рух. <…> Каже Кобринський, що це живий рух і може мати будучність у нас. Послухаю, що сам Федів говорить»[85].

18 жовтня 1926 р. Антін уже повідомляв, що був у пастора Федева:

«І пересидів у нього від 2½ до 8½ – весь час за дуже приємною розмовою про євангеликів, їх працю, їх орґанізацію, їх труднощі і пляни. Федів, як, може, знаєш, виклятий. Дуже тішився і здивувався, що я прийшов до нього – виклятого єретика. Мимоволі вдерся мені в душу словами: “Правда, директоре, як наша доля тепер подібна?”

Його доля така: Правив 1½ року службу Божу по-українськи – не слухаючи заборон єпископа. Врешті відібрали йому метрики й заборонили правити богослужіння. Тоді він виступив із церкви й перейшов на євангелицьку віру – (гельвецьку). І починається, з одного боку, нагінка попів і страх перед ним. (Шептицький оферував йому вже найкращу парохію.) А з другого боку, страшно інтензивна праця в народі, шалені зв’язки зі Заходом і з Америкою – одним словом, якнайбільш інтензивне життя – для ідеї.

Сьогодні вже люди миряться з тим, що він і його церква є, мають 12 громад»[86].

Це була Українська Євангельсько-Реформована Церква (УЄРЦ), яка на той час формувалася під правною опікою німецької Євангельської Церкви Ауґсбурзького і Гельвецького Віровизнання в Галичині, а згодом – Євангельсько-Реформованої Церкви в Польщі[87].

Федеву «заімпонував плян <…> ґімназії», що його запропонував Крушельницький, і він (Федів) поклав собі шукати за «відповідними фондами». Антін у нього «взяв тільки до студіювання євангелицьку літературу». На думку Крушельницького, у голові якого постійно народжувалися різні ідеї, задуми та проєкти, об’єднання зусиль «євангеликів» (Федева) та освітян (самого Крушельницького) –

«Це була б та ідея – велика! Вирвати народ з попівських лабет і дати йому в руки Святе Письмо (це справа пасторів) і високу освіту. І щодо цього другого – вони не мають людей».

Крушельницький гадав, що в нього «відживаються деякі пляни – своєї ґімназії». Тому вирішив ближче познайомитися з коломийською громадою «євангеликів»:

«Треба побути тут у цьому осередку, придивитися, як вони думають, живуть, працюють. Як відноситься до них народ! Це є ідея, задля якої варто пожити й якій варто віддати всі свої сили. Розуміється, з відповідними застереженнями».

Крушельницький дав Федеву «адреси своїх знайомих селян з Рогатинщини – нехай їм розішле свою часопись» (місячник «Віра й Наука», що виходив у Коломиї в 1925–1939 рр.). Про тих селян, а водночас про греко-католицьких священників, до яких Крушельницький оддавна був налаштований критично, він зауважив:

«Вони думають, що Бога зловили за ноги? А як дорогу до Бога (найвищої світової думки, світової гармонії) селяни знайдуть без усіх тих лжепророків, що замісць любови – ненависть сіють? І це не так справа Бога для попів, як справа треб!»[88]

З цього висловлювання можна виснувати, що для Крушельницького «євангелицька віра» була однією з морально-культурних форм людського поклоніння «найвищій світовій думці, світовій гармонії».

Антін попереджав дружину, що пише до неї це все «довірочно», бо не хоче, щоб «дещо» з його «недозрілих ще плянів дісталися до громадянства». Для евентуального розголосу допускав таке:

«Можна тільки одно сказати: що я познайомився з українською євангелицькою церквою і дуже добре про неї висказуюся. Нехай це буде батогом. Як дійде до відома попів, то вони зрозуміють, що це значить»[89].

Насправді священникам така позиція Крушельницького не зашкодила, а йому – дуже.

Антін навіть подумував поговорити з Федевим, щоб «примістити» проблемного сина Тараса (злодійкуватого та брехливого) в німецькій гімназії та інтернаті «єванг<еликів>» у Станиславові «з тим, щоб по матурі поїхав до Америки студіювати єван<гельську> теольоґію і медицину (рівночасно або одно по другім)». Така ідея виникла в нього після того, як «учора оповідав» йому Федів, «яких-то чудів доконує із зіпсованими людьми життя в євангелицькій вірі». Не даючи ради з неконтрольованим сином, батько хотів «вірити» пасторові та «спробувати з Тарасом» – чи не вдасться його направити на моральний шлях?[90]

Крушельницький одразу з цікавістю узявся за студіювання випозичених «євангелицьких» видань, про що писав до дружини 19 жовтня 1926 р.:

«Я тепер вчитуюся потроху в протестантську літературу. Що з того не вийде – добре познайомитися. Уявляю собі, що навіть змалювання такої постаті (єретика) – незалежно від особи – з усіма його переживаннями – в літературнім творі – це може бути щось зовсім нового. А що я пізнав працю католицьких попів у Рогатинщині і не можу пройти попри них так без ніякого сліду, добре для доповнення увійти в душу переслідуваного ними пастора»[91].

Четвертого дня підряд (20 жовтня) Антін ділився з дружиною задумом роману «Єретик» і пояснював, чому його «ця тема так захопила»:

«Бо що ж иншого, як не єретик (на громадянському полі) – я? і ми? Що ж иншого, як не виклята (збойкотована) вся наша єретична громадянська праця?

Пишучи роман “Єретик”, й писатиму, між иншим (у иншій формі, під иншим виглядом) історію нашого життя, нашої праці, наших думок – моїх з Твоїми. І тому ця тема така близька моїй душі.

І, крім того, вона має признаки вічности. Бо боротьба на реліґійному полі – це вічна боротьба! Врешті, скільки тут траґічних моментів! Яке поле для розроблення психольоґічних проблємів – одним словом: яка велич краси!

Думаю, що якби вдалося мені написати твір мистецтва, не публіцистики, не вирішування злободневних питань – ця книжка могла б мене пережити»[92].

Певно, задуманий релігійно-філософський і психологічний роман Крушельницький протиставляв попередньому романові «Дужим помахом крил», що стосувався недавнього Листопадового зриву й мав злободенний характер.

Марія як віддана дружина-подруга відписала 22 жовтня 1926 р. з Рогатина:

«Усі Твої “єретичні” думки, плини та “бажання”, і навіть літературні подвиги, чи радше охота до подвигів, для мене зрозумілі. Справді, Ти свого рода виклятий “єретик” і мусиш шукати нових шляхів, нових Богів, і, може, це якраз буде те, на чім Ти спиниш Свою енерґію надовше, як не на все Своє життя <…>».

Але як мати вона застерігала чоловіка:

«<…> мусиш найперше, як всі, забезпечити бит Свій і Своїх дітей, бо довгі роки не буде кому подати Тобі помічну руку – ні Тобі, ні Твоїм дітям…»[93].

У цьому листі Марії привертає увагу її відчайдушна думка щодо того, як рятувати некерованого сина Тараса:

«<…> конче щось треба з ним зробити, вирвати його з того життя, яким він тут живе. Ой, коли б можна його вислати до Америки – це одиноке добре для него і для нас головно. <…> може, Федів позиче Тобі гроші для него на дорогу. Обіцяй йому за це Сам Єретиком стати або що. Я сама не знаю, що пишу»[94].

Ця фраза («Обіцяй йому за це Сам Єретиком стати») досить показова – вона свідчить, що в пошуках поправи ледь чи не постійно скрутного матеріального становища родини Марія готова була йти на компроміси, прилаштовуватися до обставин, демонстративно, напоказ приймати чужі погляди, світоглядні засади, які насправді не були й не ставали її внутрішніми переконаннями, її ідеологією, у якій вона б розбиралася й у яку б дійсно повірила. Напевно, так сталося згодом у 1929–1934 рр., коли Марія для добробуту родини (отого сакраментального «для домашнього вогнища»!) фактично підтримала чоловіка у видаванні радянофільських часописів та в переїзді до Радянської України.

23 жовтня 1926 р. Антін повідомляв Марії, що «вчора» ввечері був у Федева на «біблійній годині». Слухаючи його пояснення Святого Письма та проповіді, «мав вражіння», що слухає «екзорти катехита о<тця> Федева в Городенці, а не виклятого єретика». Дійшов висновку, що «це на всякий спосіб дуже цікава людина», і був задоволений, що «як письменник, багато скористав з обсервації»[95].

У листі від 26 жовтня 1926 р. з Коломиї Антін інформував, що місцеві «євангелики», яким він прочитав пролог до роману «Єретик», йому «понадавали книжок для переведення студій. Між іншим, Біблію». Признався: «Читаючи її до сну, я призадумався над тим, яка це благодать Біблія в руках євангелика! Він же щодня прочитає собі якусь главу з неї». Покладав великі надії на розпочатий твір: «Маю вражіння, що як увійду у протестантську літературу, дам повість досить цікаву»[96].

Майже рік потому – 21 вересня 1927 р. – Марія з Коломиї серед різних «сензацій» повідомляла, що «вчора вечером» приходив євангелістський пастор Павло Крат (*1882–†1952), який повернувся зі Станиславова, й

«оповідав, що там вирішили, <…> що центр переносять до Львова, і Тебе, тільки Тебе, хочуть мати директором цілої орґанізації. Тільки такий чоловік, як Ти, може утримати все в належнім ладі і порядку! <…> Нічого від Тебе не вимагають, тільки щоб Ти посвячував їм кілька годин місячно за відповідним відшкодуванням <…>. Я сказала, що не знаю, чи Ти тепер зможеш».

Оскільки Крат мав «цими днями бути» у Крушельницького ві Львові, Марія перестерігала чоловіка, щоб був обачним і добре зважив цю пропозицію:

«Не знаю, що Тобі радити. Мені здається, що відмовитися Ти не повинен, коли ходить о саму справу, яка без Тебе, правдоподібно, захириться. А треба ж і тим католикам дати відплату. Та чи і цих можна серйозно брати. Ти краще їх знаєш. На всякий случай не дай Себе використати запусто-дурно»[97].

Тим часом Марія отримала Антонового листа від 20 вересня 1927 р. зі Львова, у якому він інформував, що її брат Левко Слобода «переповів» йому «пропозицію Крата (зглядно Станіславова)» (тобто ще до рішення перенести центр «Евангелицької» організації до Львова). Крушельницький навіть розглядав цю пропозицію як один із можливих варіантів основного працевлаштування з достатньою платнею:

«Подумаю над нею. Але не як щось побічне, тільки як головне життєве заняття. І то не з Кратом я буду про це балакати, але з німцями. Піде так, щоб можна було знайти постійну працю – роздумаю й побачу»[98].

Прочитавши про цей намір чоловіка, Марія дописала в листі від 21 вересня, що Крат «приходив вдруге» і що вона теж не має довіри до нього: «Але і моя така думка, що на него опиратися не можна. Здається, і його позиція менше сильна. Не може він нічого певного обіцяти другим». Тому застерігала чоловіка, щоб не відмовлявся од директорства у жіночій семінарії та дівочій гімназії, але й водночас паралельно спробував суміщенням перевірити вигоди посади директора цілої «Евангелицької» організації:

«А Ти, Тушку, будь дуже обережним, направду, вже час нам перестати кидатися, як в укропі. Моя думка: може, краще на початок брати, побіч того, що маєш, хоч би й рік. Придивишся, розміркуєш, чи дасть воно Тобі певність і забезпечення, тоді можеш резиґнувати з тамтого, що вже маєш. На кождий случай прошу Тебе, Туху, не рішай нічого Сам, вір в мою інтуїцію!»[99]

Листа з Коломиї від 24 вересня 1927 р. Марія написала після того, як була у подружжя Федевих на «біблійній годині» (отже, вона також відвідувала пасторські богослужби). Ближче знайомство з «евангелицьким» осередком дало їй змогу побачити в ньому внутрішню боротьбу за лідерство, вплив і банальне задоволення особистих меркантильних інтересів. Марія симпатизувала ідейному Федеву, а не його комерційним опонентам. За її розповіддю Антонові, Федеви (пастор та його дружина)

«відносяться до всього руху зі становища ідеольоґії. Для них важна і свята передовсім ідея, для всіх тамтих – бізнес. Вони хочуть зробити купецьку спілку, добру, рентовну, з котрої в першій мірі вони тягнули б найбільші користи. А демократизм, нібито, це – причепа до поборювання особисто ненав<и>сного Федева...»[100]

З огляду на це Марія з гіркотою визнала про «Евангелицьку» організацію:

«Книга хвали [Псалтир. – Є. Н.] – яка іронія – стала тим тараном, що придавила все до решти. Ідею братолюбя викривлено, кинено на сміх, і звичайна католицька злоба радіє в серцях проповідників любови»[101].

Тож Марія аргументовано відраджувала чоловіка від пропонованої посади очільника цілої «Евангелицької» організації:

«З одними німцями Ти не маєш що робити. Ще якби Ти був священиком, то, може, Сам створив рух і міг мати послух у мас. А так? Брати весь рух у свої руки, з ким? З тими двома, нігде правди діти, малоосвіченими і малокультурними людьми [євангелістськими пасторами Павлом Кратом і Левом Бучаком (Буджаком). – Є. Н.]? <…> Чи так безглядно Ти будеш слухати заряджено американських бізнесовців? Чи Тобі не опротивиться вічна контроля всього, що Ти скажеш, що Ти зробиш і що Ти задумаєш?!»

Євангельська ідея братолюбства була близька Марії, тому вона категорично не приймала її викривлення в корисливих інтересах і рішуче застерігала чоловіка:

«Коли б розходилося о справу, о ідею, а не особисту користь, особисту амбіцію. А Ти не смієш рук Своїх прикладати до того, щоб із справжнього руху, справжньої ідеї робити спілку з обмеженою порукою... Нехай вони мастять собі голови без Тебе! <…> не то не раджу, але противлюся тому, щоб Ти компромітував Свою сиву, хоч і без часу, голову, но, і мою <…>»[102].

Марія попереджала Антона, що його хочуть залучити не так для поширення релігійної ідеї, як для використання у внутрішній міжусобиці та в меркантильних інтересах: один із провідників євангельських християн Павло Крат,

«певний, що знайшов легковірного ідеольоґа, що не дивиться на матеріяльну сторону справи і в імя тої ідеї буде їм на услугах! Мотай, Тушку, на вус все те, що я тут написала. Ти знаєш, кожда жінка має інтуїцію. Мені дуже подобалась думка, що Ти побічно заробиш кількадесять долярів в такий для нас скрутний час. Але коштом тих долярів не хочу, щоб Ти соромив свої діти, як вже не нас, старих»[103].

Невідомо, чи Марія пізніше так само настійливо відраджувала Антона і дітей від необачного переїзду до радянського Харкова, чи жіноча інтуїція сигналізувала їй тоді про смертельну небезпеку?

З Маріїного листа, написаного в Коломиї 30 вересня 1927 р. й надісланого Антонові також до Львова, видно, що відвідування зборів «евангеликів» дуже зашкодило подружжю Крушельницьких, а особливо чоловікові як публічній особі. Греко-католицький клір і миряни поставилися до них неприхильно. Зі слів учительки Марії Гоянюк (дружини Богдана Левицького, довголітнього професора Коломийської української гімназії, громадського діяча на Покутті) Марія переповідала:

«<…> вся нагінка на Тебе у Львові за те, що ми всі перейшли на евангелизм, що священство обурене <…>. Тяжко тільки стравити їй [Марії Гоянюк. – Є. Н.] це, що ми до церкви не ходили, а до Фед<ева> <…>»[104].

У листі до Антона від 4 жовтня 1927 р. з Коломиї Марія знову наголосила, що «священики» «в ложці утопили б Тебе за евангелизм. Ти мусиш бути на це приготований, що за це будуть Тебе бити <…>». Виправдовуючи суспільне становище чоловіка щодо віри й церкви, дружина визнала, що переконаним, щирим «евангеликом» він так і не став (як, поза сумнівом, і вона сама):

«Я не знаю шкільних законів, але здається мені, що як можуть учити у школі поляки, жиди, православні і без віри зовсім, то чому ж евангелик не може. А до того, як Ти і не евангелик. Якби Ти вів аґітацію у школі за еван<гелизм>, то що іншого. Але того Тобі закинути не можуть»[105].

Читайте також: Як Росія десятиліттями воює з мертвими українцями і з пам’яттю про Голодомор-геноцид? [8]

Марія захищає Антона не за релігійні погляди по суті, а як громадянина, що в правовій державі має право на свої переконання, свободу совісти. Їй розходиться про те, аби шкільна влада визнала його правоту з формального юридичного боку. Та понад усе їй ідеться про суспільне становище чоловіка як годувальника цілої родини. Це ще більше виявнилося в її листі з Коломиї від 2 жовтня 1927 р., що також свідчить про її розчарування в «Евангелицькій орґанізації». Натоді той коломийський осередок підточували внутрішні чвари (у листі у зв’язку з цим згаданий Клим Стефанів, учитель у Коломиї в 1926–1927 рр., та його родина[106]), і це відштовхувало Марію від «евангеликів» та спонукало знову застерігати Антона:

«У Климів кріза дальше, а радше – в цілій Е<вангелицькій> орґанізації. Клим вже ледви панує над собою. Фед<ів> мав вже зовсім стратити рівновагу, просто не можна з ним говорити. А тамті далі інтриґують, старалися притягнути Клима на свій бік і обурені, що той їх вилаяв. Одним словом, каша, якої світ не бачив. Щастя, що Ти тут вже не при чому і, не дай Бог, щоб лишився. Нехай собі тепер мастять голови. Тобі не треба компромітуватися більше»[107].

Так Крушельницькі відцуралися од коломийських «евангеликів».

Самий той факт, що Марія у Коломиї долучилася услід за чоловіком до «Евангелицької» організації дуже симптоматичний і промовистий: дружина перейшла від греко-католицької конфесії до протестантів не так з внутрішньої, духовної потреби, не так тому, що «евангелицька віра» видавалася їй своєю суттю правдивішою, ніж греко-католицька, як ситуативно – через те що греко-католицькі священники поборювали її чоловіка та причинялися до звільнення його з учительських посад.

Мала кривду, що в них злоба заступала євангельську ідею братолюбства. Згодом зіткнулася з моральними вадами (корисливістю, комерціалізацією, ненавистю) серед коломийських «евангеликів»-братолюбців і розчарувалася також у них. Показово, що після Коломиї Марія, як і чоловік, не виявляла зацікавлення протестантизмом і не підтримувала далі зв’язків з євангельськими християнами.

Та й в Антона відпала у Львові охота продовжувати роман «Єретик». Зрештою, в Радянській Україні від 1929 р. почато антирелігійні переслідування, особливо щодо протестантських «сект», тож опублікувати там твір про долю протестантського «єретика» було неможливо. Більшовицький режим цікавила не психологічна «боротьба на реліґійному полі», яку хотів показати в романі Крушельницький, а суспільна боротьба на полі антирелігійному. Тож, співпрацюючи з радянською владою, він пропагував у публікаціях атеїстичні погляди.

Певна річ, інтерес Крушельницького до євангельської віри був не релігійний, а суспільний, морально-етичний, антропоцентричний. Він зацікавився протестантизмом як явищем культурним, гуманістичним, соціально-психологічним, навіть морально-виховним, а не власне духовним. Нестримний пошук «нових шляхів, нових Богів» (як влучно спостерегла за чоловіком Марія в листі від 22 жовтня 1926 р., – звідси, мабуть, і назва журналу «Нові Шляхи») привів його на манівці. Хоча роману «Єретик» Крушельницький не написав, він реально прожив його своїм дальшим життям – достоту як трагічний єретик, виклятий з різних політичних сторін.

(Далі буде.)

—

Євген Нахлік [9], опубліковано у виданні ZBRUC.eu [10]

—

[1] Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя : Листування / Упорядкув., передм., прим. та покажчики Олекси Піддубняка. Біла Церква, 2018. С. 89–90.

[2] Там само. С. 90.

[3] Там само. С. 92.

[4] Там само. С. 93.

[5] Там само. С. 104.

[6] Крушельницький Антін. Обєднання внутрішнього фронту. (Лист до галицьких приятелів і однодумців) // На Переломі. 1920. Ч. 1. 1. березня. С. 20–21.

[7] Там само. С. 21.

[8] Там само.

[9] Там само. С. 22.

[10] Там само.

[11] Крушельницький Антін. Фінал траґедії // На Переломі. 1920. Ч. 2. 10. березня. С. 8.

[12] Там само.

[13] Там само. С. 11.

[14] Там само. С. 12.

[15] Там само. С. 13.

[16] Там само. С. 14.

[17] Крушельницький Антін. Думки Українця з приводу свята Масарика // На Переломі. 1920. Ч. 3. 20. березня. С. 6–7.

[18] Там само. С. 7.

[19] Там само. С. 10.

[20] Там само. С. 10–11.

[21] Там само. С. 11.

[22] Цит. за: Крушельницькі А. і М. Вірна сповідь життя. С. 899.

[23] Арештування дир. Антона Крушельницького // Діло. 1925. Ч. 43. 26 лютого. С. 4.

[24] Крушельницькі А. і М. Вірна сповідь життя. С. 407.

[25] У листі до Марії від 10 вересня 1927 р. Антін згадував про його призначення директором української приватної гімназії у Рогатині, що відбувалося у Львові 30 січня – 5 лютого 1925 р.: «Як я мав іти до Рогатина, приїздили до Г<оловної> У<прави> “Р<ідної> Ш<коли>” Городецький і Бабюк з протестом проти мого іменування» (Там само. С. 694). Степан Городецький (*1853–†1928) – рогатинський греко-католицький священник, голова Старшини Кружка УПТ в Рогатині. Михайло Бабюк (*1877–†?) – галицький правник (доктор права) і громадський діяч, власник адвокатської контори в Рогатині у 1910-х – 1920-х роках (Там само. С. 928).

[26] Там само. С. 373.

[27] Там само. С. 612.

[28] Там само. С. 616.

[29] Про так звану Антоніяду див.: Атаманщина в рогатинській ґімназії У.П.Т. // Новий Час. 1926. Ч. 61. 2 жовтня. С. 2–3. Передрук: Крушельницькі А. і М. Вірна сповідь життя. С. 2021–1024; Зліквідоване непорозуміння: Заява Головної Управи «Рідної Школи» // Діло. 1927. Ч. 231. 16 жовтня. С. 5–6. Передрук: Крушельницькі А. і М. Вірна сповідь життя. С. 1085.

[30] Там само. С. 654.

[31] Зліквідоване непорозуміння: Заява Головної Управи «Рідної Школи» // Діло. 1927. Ч. 231. 16 жовтня. С. 5–6. Передрук: Крушельницькі А. і М. Вірна сповідь життя. С. 1085.

[32] У листі до Марії від 8 вересня 1927 р. Антін повідомляв, що його іменовано на директора 24 серпня (Там само. С. 687), а в листі від 3 вересня 1927 р. – що 28 серпня (Там само. С. 675).

[33] Там само.

[34] Там само. С. 1065.

[35] Там само. С. 695. Також див.: С. 1065–1066.

[36] Там само. С. 1077.

[37] Там само. С. 1077–1078.

[38] Зліквідоване непорозуміння: Заява Головної Управи «Рідної Школи» // Діло. 1927. Ч. 231. 16 жовтня. С. 5–6. Передрук: Крушельницькі А. і М. Вірна сповідь життя. С. 1085. Також див. листи Антона до Марії зі звісткою про це від 28-го і 29 вересня 1927 р.: Там само. С. 722–723.

[39] Там само. С. 725.

[40] Там само. С. 728.

[41] Там само. С. 783.

[42] Там само. С. 785.

[43] Крушельницький Антін. Порядки на личаківському залізничому двірці. До відома Львівської Дирекції Залізниць // Діло. 1928. Ч. 216. 27. вересня. С. 3. Личаків – тогочасне львівське передмістя.

[44] Зуляк Іван, Зуляк Мар’яна. Антін Крушельницький: життя і діяльність (1878–1937 рр.). Тернопіль, 2019. С. 93. Поклик на архівне джерело: ЦДІАЛ України. Ф. 361 : Крушельницький Антін. Оп. 1. Спр. 158 : Статути педагогічних товариств, проект загальних постанов для вчителів та ін. документи про діяльність Крушельницького А. в цих товариствах. 1927–1929 рр. Арк. 6.

[45] Крушельницькі А. і М. Вірна сповідь життя. С. 795.

[46] Там само. С. 1044.

[47] О. Н. [правдоподібно, Оленка Новаківна, одна з провідниць зборів, також обрана до складу жіночого організаційного комітету]. Жіноча довірочна нарада У. С. Р. П. в Коломиї // Покутське Слово. 1927. Ч. 14. 3. квітня. С. 2.

[48] Див. звернення «До жіноцтва Коломийського повіту» за підписом М. Крушельницької як голови секції: Там само. Ч. 19. 22. травня. С. 1; Ч. 20. 29. травня. С. 1.

[49] Пов. Виб. Комітет УСРП. Перед громадськими виборами. З діяльности Повітового Виборчого Комітету У. С. Р. П. в Коломиї // Там само. Ч. 21. 5. червня. С. 1.

[50] Крушельницькі А. і М. Вірна сповідь життя. С. 730, 732.

[51] Там само. С. 675, 676, 1055.

[52] Там само. С. 682, 1059.

[53] Там само. С. 675.

[54] Там само. С. 687–688.

[55] Там само. С. 693.

[56] Там само. С. 682.

[57] Там само. С. 683.

[58] Там само.

[59] Там само. С. 685.

[60] Там само. С. 688.

[61] Там само. С. 690.

[62] Там само. С. 612.

[63] Там само. С. 610.

[64] Там само. С. 694.

[65] Це заявляв автор раннього вірша «Вже пива п’ята склянка перед мною…», написаного замолоду (1901)! – Є. Н.

[66] Там само. С. 575.

[67] Там само. С. 597, 598.

[68] Там само. С. 21. У коментарі (Там само. С. 831) його помилково ідентифіковано з Володимиром Васильовичем Кобринським (*1873–†1958) – контролером на залізничних станціях у Коломиї та Станиславові (1898–1933), мистецтвознавцем, етнографом і громадський діячем, який започаткував Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, був його директором у 1934–1954 рр.

[69] Там само. С. 568.

[70] Там само. С. 406.

[71] Там само. С. 616.

[72] Там само. С. 634.

[73] Там само. С. 677.

[74] Там само. С. 686.

[75] У друці: Шеп[тицького]. Таке відчитання очевидно хибне: йдеться про те, що Антін не знайде другого такого власника навчального закладу – не-українця, який візьме його на роботу. – Є. Н.

[76] Там само. С. 685.

[77] Там само. С. 1045.

[78] Там само. С. 33.

[79] Там само. С. 102.

[80] Крушельницький Антін. «Христос воскрес» // На Переломі. 1920. Ч. 4–5. 1. квітня. С. 7–8.

[81] Там само. С. 242.

[82] Там само. С. 643.

[83] Книш Зиновій. Смерть Станіслава Собінського на тлі шкільного народовбивства в Західній Україні. Торонто : Срібна Сурма, 1982. С. 60–62, 580–582, 585–600; Шухевич Степан. Моє життя : Спогади. Лондон : Видання Української Видавничої Спілки, 1991. С. 369–372.

[84] Крушельницькі А. і М. Вірна сповідь життя. С. 654.

[85] Там само. С. 636. У коментарі (Там само. С. 1037) Кобринського знову помилково ідентифіковано із залізничником і музейником Володимиром Васильовичем Кобринським.

[86] Там само. С. 637.

[87] Див. коментар: Там само. С. 1038.

[88] Там само. С. 637.

[89] Там само. С. 637.

[90] Там само. С. 638.

[91] Там само. С. 642.

[92] Там само. С. 644.

[93] Там само. С. 650.

[94] Там само. С. 651.

[95] Там само. С. 653.

[96] Там само. С. 658.

[97] Там само. С. 711.

[98] Там само. С. 710.

[99] Там само. С. 712.

[100] Там само. С. 718.

[101] Там само. С. 718–719.

[102] Там само. С. 719.

[103] Там само. С. 719–720.

[104] Там само. С. 728.

[105] Там само. С. 741.

[106] Клим Стефанів – діяч Української радикальної партії та УСРП, колишній поручник УГА й армії УНР, згодом посол до Варшавського сейму (1928–1932), делегат до так званих Народних Зборів у Львові (1939) (Там само. С. 1050, 1055).

[107] Там само. С. 732.

Читайте також: