Марія Загірня — «тінь» генія чи окрема величина?

1.00

Нет

На запитання в заголовку існує коротка відповідь — не те і не інше. Річ у тім, що подружжя Бориса і Марії Грінченків (а йдеться саме про них, Марія Загірня — це один із численних літературних псевдонімів останньої), на мою думку, є яскравим прикладом особливого типу родини, який я називаю синергетичною родиною.

Ми вже згадували про це явище в статті про Марію Раєвську-Іванову [2]. Якщо коротко, це такі родини чи неформальні партнерства, які мають Велику Спільну Зовнішню Мету, тобто йдеться про перетворення родини на творчу чи наукову лабораторію. Найпопулярніші приклади — подружжя Кюрі та перший шлюб Альберта Айнштайна з Мілевою Маріч. В українській історії така модель теж поширена: згадаймо хоча б Лисенків, Ханенків, Алчевських, Косачів… і Грінченків.

Явище синергетичної родини цікаве як саме по собі, так і як чи не єдиний спосіб соціального проявлення жінки до середини ХХ століття.

З одного боку, жінка в такій моделі мала змогу реалізовуватись творчо. З іншого ж — оприявнення результатів спільної праці такої родини, як правило, відбувалось під чоловічим ім’ям. Тобто, якщо ми бачимо «суперзірку», цілком можливо, що в ній зливається світло двох «зірок». І заради справедливості було б добре віддати належне обом.

Подивимось, як це працює на нашому прикладі.

Марія Гладіліна та Борис Грінченко зустрічаються влітку 1883 року в Змієві на курсах підвищення кваліфікації педагогів. Цю подію можна святкувати — будівля двокласного училища, де відбувалося це навчання, збереглася донині, й тепер у ній розташовано місцевий краєзнавчий музей. Більше того, на будівлі навіть є меморіальна дошка, яка засвідчує, що тут вчився… Борис Грінченко.

З урахуванням того, що сюди ж через пів століття помістив своїх героїв Майк Йогансен, можемо помислити Зміїв як місто двох великих кохань української культури. Але для нашої розмови важливіше те, що на момент зустрічі Борис і Марія мають співмірну кваліфікацію. А тому їхнє знайомство відбувається на основі фахової діяльності: Марія з 1881-го працює в народній школі в рідному Богодухові, а Борис завідує училищем на території нинішньої Сумщині.

У житті цієї пари можна виокремити чотири періоди, пов’язані зі зміною місця проживання: короткий сумський, олексіївський, чернігівський і київський.

Читайте також: Чому й досі доводиться доводити, чому культура — доречна, мова – на часі, історія – важлива [3]

Сумщина (спільно з 1884 року)

Уже у лютому 1884 року Марія й Борис вінчаються в селі Нижня Сироватка на Сумщині. Про це зазвичай згадують побіжно, але спробуємо поглянути на цю історію уважніше.

Окрім власне вінчання, тут-таки у грудні 1884-го народжується єдина дочка пари — Анастасія, майбутня письменниця, перекладачка і громадська діячка.

Деякі з біографів зазначають, що в Нижній Сироватці Марія тепер уже Грінченко починає вчити українську мову. Розвінчаємо цей міф цитатою з листа Марії Борисові від серпня 1883 року (ще до шлюбу, але після Зміїва):

«Серце моє, коханий мій! Учора як ти поїхав, і я зосталась одна, я не знаю, що зо мною зробилось: наче увесь світ кудись провалився, і я зосталась одна… я забула про все на світі, і тільки одна думка не виходила з моєї голови, що тебе вже нема, і що з кожною хвилиною ти все далі і далі од мене, всі мої згадки про те, що я скоро побачу тебе, були даремні — дурне серце не слухало їх, воно знало тільки одно: що тебе нема, що ти далеко…»

Погодьтесь, це лист людини, яка не тільки закохана до безтями, але й добре володіє та вправно послуговується українською. В тому самому листі Марія розповідає нареченому, що для розради… бере до рук «Кобзар» — дуже дивне рішення для людини, яка почне вчити українську лише за пів року. Міф про її базову російськомовність міг постати з того, що Гладіліни — купецький рід російського походження, а також із поширеного переконання про тотальну російськомовність східних українських земель.

Річ у тім, що за межами великих міст русифікація і в радянський час не була аж така успішна. Провінція послуговувалась суржиком — містком до двомовності мешканців в обидва боки: ймовірно, вільно володіти і російською, і українською для багатьох було нормою. Навіть якщо мовою домашнього спілкування була російська, середовище робило свою справу. Існує версія, за якою навіть Марко Вовчок завдячує своєю українською харківській вулиці — вона близько року провчилась тут в одному з пансіонів.

Тут-таки в Нижній Сироватці в той самий рік (1884) Марія й Борис радіють першим публікаціям своїх творів, зокрема у Бориса виходить поетична збірка «Пісні Василя Чайченка». Літературна справа (власні твори, переклади, перекази, видання) також є Великою Спільною Зовнішньою Метою цієї родини. Започаткована одразу після одруження, вона залишиться колом їхніх турбот і впливу назавжди.

При цьому село Нижня Сироватка — хороше місце для розквіту всього українського. Це мала батьківщина відомого цукрозаводчика та мецената Івана Харитоненка, що саме в цей час інтенсивно вкладається в розбудову не лише Сум і Харкова, а й рідного села. Швидше за все, вінчання Грінченків відбулося саме в церкві, збудованій Харитоненком. Цей зв’язок «Грінченко-Харитоненко» цікавий і набагато менше вивчений, ніж «Грінченко-Алчевська».

Читайте також: "Якщо мова московська, то й думки московські будуть" Совєти намагались стерти його з історії – чим впливовий Борис Грінченко? [4]

Олексіївка (1887–1893)

Оскільки дослідники стверджують, що для Бориса Грінченка було принципово навчати українською, а цей період припадає на час дії Валуєвського циркуляру й Емського указу (до 1905 року), то хорошим виходом для Грінченків стає робота у приватній школі Христини Алчевської в селі Олексіївка на Луганщині.

Тут пара також працює спільно і навіть ділить турботи щодо виховання дочки — Борис Дмитрович щиро залучений батько, що також підтверджує невідповідність стосунків у парі стандартній патріархальній моделі. Навіть розваги маленької Насті так чи інакше долучають її до роботи батьків, тож на певному етапі вона стає органічною частиною цієї «родини-лабораторії».

Спільно вони не тільки працюють (Марія займається молодшими учнями, а Борис — старшими), але й збирають етнографічний матеріал, який потім стане базою для роботи над словником.

Часто цитують Христину Алчевську, яка стверджувала, що саме тут, в Олексіївці, Марія Грінченко стала «ідейною дружиною, що всім серцем поділяла симпатії чоловіка» — це доводить позитивний вплив синергетичного шлюбу на творчу реалізацію жінки. Натомість інша популярна теза — про те, що Марія сформувалась як «педагог-просвітник» під впливом Бориса Дмитровича — може бути певним перебільшенням.

Проаналізувавши листування, можна дійти висновку, що емоційним і організаційним центром родини в цій парі була саме дружина. А що її інтелектуальний внесок був співставний, а на авторстві Марія часто не наполягала, то цей союз був вигідний обом. Власне, українська культура тільки виграла від того, що ці двоє зустрілись і саме так організували свою взаємодію.

Читайте також: Вірна національній ідеї змалку: Ольга Гладун - жінка, що друкувала свободу [5]

Тихе життя в Олексіївці дозволяє Грінченкам спокійно творити і розвиватися. В цей час виходять друком переклади Марії Загірньої «Чорноморці в неволі» (1889), «Сократ, грецький учитель» (1893) та інші.

Закінчується робота Грінченків на Алчевську відомим скандалом, який існує в кількох версіях. Мені найближча така: в той рік, із якого вже не можна було викладати українською навіть у приватних школах, Грінченко (директор школи) ухвалив рішення не набирати на навчання жінок і дівчат, щоб не русифікувати їх і таким чином зберігати україномовність родин. Але Христина Данилівна, для якої саме освіта жінок була справою всього життя, такого стерпіти не могла і ніяких пояснень не приймала. До того ж були ще й спроби Бориса Грінченка відстоювати права працівників і просувати те, що пізніше назвуть «соціалістичними ідеями». Результат — звільнення.

Читайте також: Український Донбас: ОУН-УПА, дисиденти, виступи шахтарів проти радянської влади: 12 фактів [6]

Чернігів (1894–1901)

У Чернігові Марія Грінченко стає членкинею нелегальної Чернігівської української громади. Слід зазначити, що в цей час до кола її спілкування належать Михайло Коцюбинський і ще одне синергетичне українське подружжя — Олександр і Софія Русові.

Головною Великою Спільною Зовнішньою Метою подружжя стає робота з впорядкування музейної колекції українських старожитностей Василя Тарнавського — приватне зібрання, передане на баланс міста, що існує як музей при Чернігівській археологічній комісії та готується до експонування. Дослідники зазначають, що Марія «допомагала» чоловікові. Але правда полягає в тому, що вона сама впорядкувала музейну бібліотеку і склала каталог. Також була ідея призначити саме її управителькою цього музею, проте губернатор не підписав такого призначення. Музей відкриють у 1902 році.

Продовжують виходити друком твори: «Добра душа» (1895, переклад А. Теннісона), «Як вигадано машиною їздить» (1896), «Орлеанська дівчина Жанна Д’Арк»(1897), «Добра порада» (1898).

Читайте також: Меценати проти імперії: культурний спротив, що спричинив національний рух [7]

Київ (з 1901)

Саме у 1901 році редколегія журналу «Київська старовина» пропонує Борисові Грінченку доопрацювати словниковий матеріал, що вже був у редакції, та укласти свій, як ми тепер знаємо, magnum opus — Словник української мови, або в народі — Словник Грінченка. Родина переїжджає в Київ.

У цей час уже підросла Настя (у 1903-му вона вирушить до Львова здобувати філософську освіту), тож Марія Миколаївна має час і досвід для послідовного, потужного і яскравого соціального проявлення. Вона залучена до роботи «Просвіти» та «Жіночої громади» (так звана «Стара громада» і «Молода громада» складались виключно з чоловіків), а це і видання книжок, і організація хат-читалень по всьому регіону тощо.

До речі, це хороший привід поговорити про залучення в соціальне життя жінок, діти яких виросли. Як правило, структура жіночої біографії така: народилась, вчилась, працювала, вийшла заміж і народила (читай — «згинула»). Михайло Бойчук, наприклад, вважав, що вчити жінок живопису — марна справа саме з цієї причини. Але чи маємо ми як спільнота механізми повернення у соціум для таких ситуацій — а це, на хвилиночку, років 20, а то і 40 активного життя людини, яка має час, досвід, зв’язки?

І біографія Марії Грінченко — ще один доказ, що варто звернути на це пильнішу увагу. Адже чи не найактивніший період її життя починається, коли нашій героїні точно минуло 35.

У цей час друкуються її твори «Під морськими хвилями» (1901), «Абрахам Лінкольн» (1901), «Боротьба англійських колоній американських за волю» (1905), «Хто народові ворог?» (1905).

У 1907-му починає виходити Словник української мови — чотиритомний плід багаторічних трудів Грінченків, 70 000 українських слів. Тріумф. Здавалося б — живи і радій. Але в долі були інші плани.

Читайте також: Уроки історії. Сергій Шелухин – міністр юстиції УНР, самостійник від юриспруденції [8]

Після втрат

1908 року хвора на сухоти Настя народжує позашлюбного сина Володимира в тюрмі, куди потрапляє за звинуваченням у революційній і терористичній роботі, та невдовзі помирає. Разом із горем втрати єдиної дитини на подружжя (читай «переважно, на Марію») лягає турбота про онука та про його усиновлення, але незабаром гине і немовля.

Борис Дмитрович не витримав такого психологічного навантаження (перед цим він втратив ще й матір). У 1910 році він помер після хвороби, попри колосальні зусилля друзів, які збирають гроші, щоб Грінченко мав змогу поїхати відновлюватись до Італії.

Натомість Марія Миколаївна переживає і це — і творить далі. В тому числі, іменем чоловіка і дочки. Вона проживе сама ще вісімнадцять років. Її біографію прийнято завершувати словами «присвятила своє життя популяризації творів Бориса Грінченка» — втім, така формула теж не зовсім коректна.

У цей час Марія Грінченко засновує власне видавництво (1910–1918), працює у Всеукраїнському національному конгресі (законодавчий орган УНР, березень 1917) і в комісії Української академії наук (з 1919) щодо російсько-українського словника.

Кожне з цих завдань вимагає неабиякої сили, волі та кваліфікації. Марія Грінченко справляється з ними всіма, а також продовжує писати та перекладати. Виходять її найпотужніші роботи, наприклад, «Гетьман Петро Сагайдачний» (1909), «Про одружіння на Вкраїні в давніші часи» (1912), «Про державний лад у всіх народів» (1917) та «Про виборче право» (1917). Водночас Марія Миколаївна редагує десятитомне видання творів Бориса Грінченка (1926–1927).

Коли йдеться про її редакторську роботу над другим словником, до якої її залучає Агатангел Кримський, то можна було би поставитися до цього як до спроби допомогти вдові друга матеріально. Але ж було багато легших шляхів — влаштувати її працювати секретаркою чи бібліотекаркою. Ймовірно, Кримський добре розумів її спроможності, навички і ставлення до роботи.

Презентація ним біографії та бібліографії Марії Грінченко на засіданні, яке мало затвердити її в цій ролі є, мабуть, найпершим узагальненням спадку Марії Миколаївни — там 84 найменування, і це без урахування журнальних публікацій. Тобто, сучасники не сумнівалися в її компетентності, можливо, тому, що краще за нас нинішніх були обізнані з її роллю в творенні того першого Словника. Тож, імовірно, було б справедливо називати його Словником Грінченків.

—

Галина Островерхова, культурологиня, менеджерка, дослідниця жіночої історії; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [9]

Читайте також: