Як російська мова вкрала майбутнє білоруської літератури

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

 Російська мова самим своїм існуванням завдала непоправної шкоди сусідній з нами державі. Тій, що називається абревіатурою РБ. Тій, де дві державні й начебто (на папері) рівноправні мови: RU і BY.

Ступінь русифікації в тій країні надзвичайно високий, значно вищий, ніж в Україні, навіть до 24 лютого. В конституції РБ із 1995 року (перший рік правління Лукашенка!) державними визнано дві мови: білоруську і російську. І, звісно ж, сильніша мова зжерла слабшу – так, як намагалася зжерти й українську, тільки набагато успішніше. Пригадується, як я, поселяючись одного разу в мінський готель, звернувся до молодої симпатичної рецепціоністки білоруською, якою хоча й не досконало, та все ж володію.

– Добры дзень! Спадарыня! Калі ласка...

– Пожалуйста, обращайтесь ко мне по-русски. Я не понимаю белорусский язык, – з незворушним обличчям відповіла красуня.

Тут я ввімкнув весь свій сарказм і змінив мову спілкування:

– А вы что, недавно из России приехали? А откуда именно – с Костромы аль с Вологды?..

– Я минчанка. Я здесь родилась, – так само незворушно відповіла дівчина.

Читайте також: Російська культура від засраних вбиралень до золотих куполів

Я заткався. Крити було нічим. Білоруської мови я у Мінську не чув, окрім, звісно ж, автоматичних оголошень у метро і розмов з письменниками-патріотами. Колись давно, в середині шістдесятих, Микола Холодний подібне написав про українську мову в тодішньому русифікованому Києві:

               Вигляда закордонним гостем

               у столиці туземець Петро.

               Поспішає сховатись в метро,

               де немовби чекаєш когось ти.

               Все так мудро, мов до ювілею:

               і нема тебе, й ніби є.

               Доживаєте Ви під землею

               за що, мамо, життя своє?

Українцям протягом останніх двох-трьох десятиліть вдалось перевернути ситуацію, і сьогодні Київ – україномовне місто, стверджую це сміливо і заперечень не приймаю. В Білорусі ж усе набагато сумніше. Російська панує повсюдно, і якось їхній вусатий очільник держави видав таку формулу підконтрольної йому народності: “Белорус – это русский со знаком качества!” За логікою і російська мова в РБ теж мала б бути вищого ґатунку, але насправді всі, хто чує наживо Лукашенка-спікера, частенько підносять кулачка до рота, щоб туди делікатно кахикнути – наприклад, при артикуляції мовцем слова “таварышчы”.

Читайте також: Культурний код "русского мира": Такого нормальні люди не їдять

В РБ проживає чимало письменників, які пишуть російською, на їхні книжки існує попит, вони мають сприяння з боку держави. Знайомі в Мінську розповідали про випадки, коли діти-підлітки просили своїх батьків-письменників перейти на російську мову – бо тоді більше заробити можна, бо більша аудиторія. Російською пише й очільник дозволеної пролукашенківської Спілки письменників, Мікалай Чаргінец, чинний генерал-лейтенант міліції. Осьде вам для розваги назви кількох його книжок: “Четвёртый след”, “Тревожная служба”, “Следствие продолжается”, “За секунду до выстрела”, “Тайна Чёрных гор”, “Смертельный квадрат” – мабуть, досить. Кокотюха боки понадриває з їхньої примітивності, якщо трапить йому на очі цей мій текст.

Та серед російськомовних письменників РБ є також володарка найвищої літературної нагороди у світі – Нобелівської премії. Світлану Алєксієвіч, звісно ж, достатньо знають у світі, і в Україні її видано також чимало.

Що ж до справжньої білоруської літератури, тієї, що твориться білоруською мовою, – то вона існує, і просунутий український читач добре про це знає. В Україні до початку війни не бракувало ні літературних акцій, ні видань сусіда, що з-за Прип’яті. Декотрі білоруські молоді поети втішалися в нашій країні популярністю, що набагато перевищувала їхню популярність вдома.

“Білоруська білоруська література” – дозволю собі таке визначення – має добрий ґрунт і не лише геніальних Багдановіча, Коласа й Купалу, а і цілий каскад першорядних прозаїків: Іван Мележ, Ярка Бриль, Уладзімір Караткєвіч, Васіль Бикав. Практично кожен із названих мною авторів своїм доробком цілком тягне на номінанта, а вже Бикав з його глибоким і скрупульозним осмисленням війни у світі й у людині заслуговував Нобелівську премію, мабуть, не менше за, скажімо, Герту Мюллєр. (Перепрошую, фрау Мюллер, але я читав і ваші твори, можу зіставити). Також нещодавно відійшов у вічність глибокий і мудрий Алєсь Разанав – шведський поет Тумас Транструммер, який отримав Нобелівську нагороду, пише нітрохи не гірше за Разанава.

Читайте також: Оксана Забужко: Захід прогледів російський фашизм

Сьогоднішня білоруська література частково витіснена з країни – багато соціально активних авторів змушені були покинути РБ з огляду на власну безпеку. Але вона є і потроху приходить до європейських читачів у перекладах іншими мовами.

(За останні кілька передвоєнних років одна лиш “Люта справа” в Україні під проводом Андрія Гончарука дала таке цунамі білоруської поезії українською, що всі дрібні сплески перекладів у інших країнах, складені докупи, її не перевершать. З цього боку Україна свій гештальт закрила і цвяхами забила). “Білоруська білоруська література” існує – і вона справді добра, нічим не слабша за українську, польську чи данську. От тільки в РБ і в світі не всі про це знають.

А тепер ліричний відступ:

1964-го року Жан Поль Сартр відмовився від присудженої йому Нобелівської премії з літератури. Мотивація в тодішнього інтелектуального кумира світу була, звісно ж, передбачувана: я не можу прийняти цю нагороду через її глибоку буржуазність, адже за час її існування нею не був нагороджений жоден письменник-марксист. Нобелівський комітет прийняв вихватку Сартра дуже близько до серця й наступного року (з переляку?) присудив Нобелівську премію Шолохову (за крадений роман тридцятилітньої давності, хоча це окрема історія).

Попередні російські лауреати, Бунін і Пастернак, вочевидь, марксистами не були, останнього просто зацькували через таку ж нагороду, а Шолохову пошили білий фрак і відправили до Стокгольма. Перемога марксизму як ідеології стала водночас перемогою російської літератури, російської мови. А рівно через пів століття Нобелівська промова знову звучала російською. 

Читайте також: Як Пушкін став зброєю путінського рейху

2015-го року Світлана Алєксієвіч могла відмовитися від Нобелівської премії на користь білоруськомовного автора. Цього, звісно ж, не сталося, але могла. Таким чином можна було бодай привернути увагу до незауважуваного світом народу, підкреслити, що існує мова, котрою говорить той народ і творить нею літературу.

Звісно ж, донька радянського офіцера, народжена в Станіславі, навряд чи допускала подібні думки собі до голови. Свій мартирологічний супер-опус, усіх тих цинкових хлопчиків, які творять чорнобильську молитву у час секонд-хенду, авторка вважала важливішим і вагомішим за напрацювання білоруського інтелекту.

Меседж Нобелівського комітету urbi et orbi щодо Алєксієвіч був доволі чітким: ми відзначаємо російськомовну письменницю, громадянку РБ, за її чітку гуманістичну й антитоталітарну позицію, за її викривальну роль у розвінчуванні комуністичної тиранії й авторитаризму.

Але який-небудь Сяржук з-під Бобруйська цей меседж прочитав зовсім інакше: кидай-но ти дряпати ті свої віршики білоруською, за неї Нобеля не дають. Переходь-но краще на російську – онде, бачиш, тітка Світлана саме російською пише і нагороду отримала.

Російські медіа радісно звітували про новину зі Стокгольма заголовками типу “Нобель опять говорит по-русски!” Звісно ж, це була перемога “великой русской культуры", хоча й завуальована. Але завуальована ніби навмисно так легенько, недбало, ледь-ледь. 

Читайте також: Унікальні архівні записи українських дисидентів попереджають про сьогоднішню Росію 

Мене особисто внутрішньо коробило, коли мої друзі, кращі білоруські літератори, бадьоро цокалися з цього приводу: “за перемогу білоруської літератури”! Як?

Твори Алєксієвіч у перекладах білоруською виходять у РБ накладом 500 примірників. (До слова, роман автора цих рядків “Рівне/Ровно” також виданий у Мінську півтисячним тиражем.)

З творчістю Алєксієвіч мені випало ознайомитися дуже давно – ще на початку 1980-х, коли спраглим до читання солдатиком я випорпував у бібліотеці своєї військової частини в місті, що тоді називалося Ленінградом, все, що було там цікавого, і в журналі “Октябрь” наткнувся на текст “У войны не женское лицо”. Солодкавий людяно-жалісний стиль того письма згадався мені набагато пізніше, коли випадково траплялося переглядати сльозоточиві програми Ольги Герасим’юк на 1+1. Алєксієвіч – не білоруська письменниця, вона письменниця “совка”, і тому не звучать і не читаються її опуси білоруською. Оспівати совок по-справжньому можна тільки його мовою – “лінгва совєтіка”, вона ж “русский язык”.

А подальшою непоправною стратегічною шкодою, завданою білоруській літературі російською мовою й особисто С.Алєксієвіч, яка цією мовою послуговується у творчості, є той підпис про отримання, поставлений нею у відомості на вручення. Тут я жартую, звісно, – такої відомості, мабуть, не існує в природі, але вона є в уяві моїй, і одразу за РБ там стоїть країна Болгарія з прецікавою літературою і досі з відсутністю Нобелівського лауреата (підказка: Хрісто Бойчев, драматург), а за Болгарією – Болівія, теж без Нобеля, а далі Боснія й Герцеговина – як там у них з нобелістами, нагадайте-но? Медалька чемпіона світу з літератури лише одна вручається на рік. А претендентів ніколи не бракує.

Суть трагедії у тому, що після буремних подій серпня й осені 2020-го у Мінську держава РБ потроху відсувається на марґінес у полі зору світу. В фокусі зараз – Україна, і це небезпідставно. І, звісно ж, ми усі тримаємо кулаки за Сергія нашого Жадана.

У РБ ж, як бачимо, режим на чолі з вусанем отямився від переляку і закрутив гайки вже майже до зриву різьби. Тільки зриву чомусь не відбувається.

І прикрості особливої додає усвідомлення, що у бік “білоруської білоруської” літератури око Стокгольма тепер подивиться не скоро, в кращому разі за кілька десятиліть. Тобто всі сьогоднішні більш-менш актуальні “білоруські білоруські” письменники не доживуть до проголошення наступного Нобелівського лауреата для РБ – того разу вже білоруськомовного. Усі ті арлови-хадановічі-бахаревічі навіть якщо і втраплять у кандидатські списки, то фіналу точно не виграють. Онде Чехія має Ярослава Сейферта (ще з часів ЧССР) – і галочка у відомості вже проставлена. І навіть великий Грабал так і не був Нобеля вдостоєний. І великий фламандець Гуґо Клаус не дочекавшись Нобелівки замовив собі евтаназію. Так що щирі мої співчуття колегам-білорусам, сущим у РБ і поза нею.

А ми, як вже сказано вище, – усі за Сергія! (Аби тільки якийсь Муракамі не втулився йому десь поперек дороги). 

Олександр Ірванець,  опубліковано у виданні ZBRUC.eu


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]