Російська культура від засраних вбиралень до золотих куполів

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Ямний туалет у Сибіру, ​​2012. Джерело: Reuters / Forum

В часи скоєння воєнних злочинів російську культуру потрібно бойкотувати, навіть коштом відсутності російського мистецтва. Низька культура — це не чиясь вина, це результат націєтворення. 

Есе польської акторки про те, чи можна під час війни черпати з культури країни-агресора.

**

Чи після вторгнення Росії в Україну можна щось черпати з російської культури? Саме так я розумію ключове питання цього номера журналу Raptularz (онлайн-видання порталу e-teatr). Поставлю питання ширше. Чи після вторгнення Росії можна щось черпати з російської культури, якщо росіяни масово вбивають і ґвалтують в ім’я чогось, що навіть не є ідеєю? Про мистецтво ще можна було б говорити: творчі люди часто перебувають поза тривіальною політикою.

Читайте також: Миф о величии русской культуры 

Однак у слова «культура» є два значення. По-перше, це моральний рівень, на якому живе людина, а по-друге — культивування моделей, набутих упродовж минулих віків. Чим можна пояснити те, що росіяни не тільки напали, а й виправдовують напад — простим страхом чи їхньою культурною моделлю? Незважаючи на своє революційне минуле, вони не скидають вбивцю, не дають залп із «Аврори». Яку культуру виплекало російське мистецтво і чи має воно на неї хоч якийсь вплив?

Я вважаю, що смисл є тільки у фактах, тому поділюся невеликим репортерським звітом про свої поїздки за східний кордон — і за Радянського Союзу, і за Росії. Уперше я побувала там 1974 року як студентка PWST (Вища школа театрального мистецтва). Ми всім курсом поїхали до Росії на запрошення ленінградського театрального училища, дорогою повернувши в Москву. Звичайно, ми розуміли, що потрапимо в самий центр совєтської культури, і все-таки я їхала без жодних упереджень щодо всього російського, — радше з великою цікавістю до того, що можна побачити всупереч панівній системі.

Читайте також: Культурний код "русского мира": Такого нормальні люди не їдять

Однак привідкрити завісу системи так і не вдалося. Скрізь, на кожному кроці виникав бар’єр: «нельзя». Не можна нікуди ввійти, попередньо не домовившись, не можна сісти на вільне місце, поки хтось не дозволить, не можна навіть запитати на пошті, скільки коштуватиме п’ятихвилинне сполучення з Польщею. «Закінчиш розмову, тоді скажемо, скільки коштує. Заздалегідь дізнатися не можна. Такий у нас порядок. У вас так, а в нас так».

На кожному кроці моя зацікавленість Росією та її широкою душею стикалася з культурою на повсякденному рівні, починаючи з громадської вбиральні в Москві. Столиця країни, громадяни якої переконані у величі та могутності своєї батьківщини. Однак і та перша, і остання російська громадська вбиральня, куди я потрапила, — це були смердючі діри, звалища бруду і сміття. А звідти виходиш на Красну площу, і тебе оточує велич архітектури. Тоді я зрозуміла: культура розкоші тут існує паралельно з культурою бідності.

Так, Росія вміє бути нища, і в цьому теж її сила. Російська людина витримає. Але бідна країна не обов’язково повинна означати брудну країну! Адже ці туалети могли бути чистими, проте «культура» дозволяла викидати сміття на мокрий бетон. Мені відразу пригадались історії про польські палаци, спустошені Червоною армією. Це не грабування нишком красивих речей і навіть не лютий розгром майна «панів». Це використання диванів як лігов, ставлення до підлоги як до нужника, а до картин — як до мішеней під час п’яної стрільби. Дикість. Утримання нації на такому рівні — це формування її культури.

Читайте також: Оксана Забужко: Захід прогледів російський фашизм

Одного разу нам дозволили побути на репетиції балету в знаменитому театрі, сьогодні відомому як Маріїнський. Нікого, крім мене, це не зацікавило, тому я подалася сама і взяла в касі номерний квиток. Зала була порожньою, крім мене там сидів лише високий широкоплечий чоловік. У це важко повірити, але моє місце виявилося в наступному ряду, відразу за цим велетнем. Щоб бачити репетицію, а не чиюсь велику спину, я пересіла на одне із сотень вільних місць. Не встигла я сісти, як з’явилася касирка, перевірила номер на моєму квитку й сказала повернутися на своє місце. Не можна. Я достатньо добре розмовляю російською, але вона все одно не розуміла. 

«У вас такий номер і потрібно сидіти тут. У Польщі так, а в нас так». Моя лють була всеохопною, на рівні революції; на щастя, я вийшла звідти цілою й неушкодженою, грюкнувши важкими дверима. Мушу зізнатися, що впродовж усієї поїздки я впала в якусь манію на пункті не можна і практично скрізь — у магазині, на студентських заняттях, на вулиці, — тестувала межі цього не можна«у вас так, а в нас так». Я порівнювала це з польською культурою оминання нав’язаних правил — від тайних університетських курсів під час поділів до повсякдення за комуністів. Я постійно порівнювала їх із польською культурою поведінки, також ураженою комуністичними догмами.

Ось, наприклад, польські «виноградні грона» на трамвайних вагонах. Автоматичних дверей ще не було, тому ті, хто не вмістився у вагоні, висіли групою зовні, незаконно тримаючись за зовнішні ручки дверей. Ну звісно, не можна, але їхати ж треба, тому міліція вдавала, що цього не помічає. Або нелегальні вуличні торговці. Вони розставляли свої нелегальні кошики з яйцями та сиром, вели нелегальний приватний бізнес, а міліція гучними свистками попереджала про своє прибуття, щоб ті встигли втекти від закону єдино правильної Польської Народної Республіки.

Читайте також: Як Пушкін став зброєю путінського рейху

Там, у Радянському Союзі, «не можна» здавалося мені не стільки забороною, скільки дороговказним гаслом, і навіть релігією. Якесь дивовижне поєднання широкої слов’янської душі із суспільною згодою на «не можна». В будь-якому випадку під час цієї подорожі відбулося дещо надзвичайне. Ми були у Великому Ленінградському академічному театрі драми, де в «Історії коня» грав видатний актор Євґєній Лєбєдєв. Він грав феноменально. Він просто був конем і помирав як кінь на очах заплаканої публіки. У нас була домовленість про зустріч за лаштунками після вистави: хотілось йому подякувати і виразити своє захоплення.

Нас повели в гримерку, Лєбєдєв чекав, уже знаючи, що прийдуть студенти з Польщі. У невеликому приміщенні зробилось тісно; раптом Лєбєдєв зачинив двері, сів у крісло, виставив руки вперед і почав жестикулювати ними, ніби веслуючи. Потім він заплющив очі і заспівав «Ех, ухнемо» — пісню волзьких бурлаків, поневолених і змучених каторжною працею. Раптом він опустив «весла» і, продовжуючи співати, склав руки так, наче вони були в кайданах. Він співав і плакав. Потім, тремтячи, обійняв кожного з нас і відчинив двері. Народний артист, лауреат Сталінської премії першого ступеня.

Ще одна подія: разом із кількома подругами з курсу ми вирішили піти до православної церкви. Тоді була мода на характерні довгі «спідниці-бананки». Ми в ПНР змагалися в кмітливості, як із наявних клаптиків бавовни пошити такі спідниці на західний манір. Ми зайшли в церкву в цих «бананках» — достатньо довгих, тож вони не мали б викликати обурення в молитовному місці. Ми запалили православні свічки, але щойно стали, як до нас донеслося ремствування. Воно наростало і наближалося разом із групою літніх жінок зі свічками в руках. Сумнівів не було — йшлося про нас, коло звужувалося, як на відьомському шабаші. Потім почалося рівномірне тупотіння, а в руці однієї з жінок ми побачили... камінь. Ми втекли, спітнілі від страху, а вони стояли перед церквою, поки ми не зникли за рогом.

Читайте також: Унікальні архівні записи українських дисидентів попереджають про сьогоднішню Росію 

Наступним візитом була поїздка зі швейцарським театром Caruoge, де я грала як запрошена акторка у середині 90-х, тобто вже після розпаду Радянського Союзу. Швейцарські актори, які мали дуже ліві погляди і вважали за честь поїхати до Росії, опинилися в лікарні після першого ж сніданку в представницькому готелі «Москва». А ще вони ніколи не бачили таких полчищ тарганів у ванних кімнатах і покоївок, які заходять у номер без стуку, зате з питанням, «що у вас є на продаж?» Усе це компенсували романи, зав’язані напідпитку з місцевими артистами, пісні, сльози розлуки та листи. Одна зі швейцарок навіть подумувала про самогубство — і протверезіла лише після того, як я запитала, чи вона хотіла б залишитися там жити.

Думаю, що між «Ей, ухнемо» Лєбєдєва, вбиральнями, «не можна» на пошті, золотими вежами, забобонною ненавистю до того, що не є російським, між горілкою, великими артистами й полчищами тарганів і простирається культура Росії.

Настав час відповісти на принципове питання і відповісти на нього однозначно. Я вважаю, що в часи скоєння воєнних злочинів російську культуру потрібно бойкотувати, навіть коштом відсутності російського мистецтва. Низька культура — це не чиясь вина, це результат націєтворення. Але це не має великого значення для українки, яка втратила ноги й руки, для зґвалтованих дітей і людей без води у напівзруйнованих містах. Це вони постануть перед фактом, що, граючи російський репертуар, ми попри все черпаємо з російської культури. Жертви повинні почути сигнал нашої незгоди. На мою думку, заради них варто поступитися мистецтвом. Проте, як виявилося, велике мистецтво не покращує ні світ, ні людей.

Йоанна Щепковська, переклала Марія Шагурі, опубліковано у виданні НОВА ПОЛЬЩА


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]